Зайнятість сільського населення в Україні: проблеми та шляхи вирішення

    В нинішніх умовах сільські території розглядаються не тільки як місце проживання понад третини населення України, а також як невід’ємна частина аграрного сектора України. Деградація сільських територій ставить під загрозу продовольчу безпеку держави. Окрім цього, сільському населенню належить не менш вагома роль в історико-культурному розвитку суспільства. Адже саме сільські жителі зберігають і примножують культурні традиції українського народу, передаючи їх з покоління в покоління. Вони самі є оберегами тих укладів, які існували багато років потому та залишились до наших днів. Тому одним із актуальних питань нині є вирішення проблеми їх зайнятості.

   Зайнятість населення є одним з головних індикаторів трансформаційних процесів в економіці. Характерною особливістю сільського ринку праці на нинішньому етапі є збереження тривалої негативної тенденції зростання обсягів як відкритого, так і прихованого безробіття серед сільського населення. Криза в останній впродовж довгого періоду призвела до різкого скорочення попиту на робочу силу як безпосередньо в сільській місцевості, так і за її межами.

   На сьогодні очевидним є те, що нинішня структура сільського господарства не може гарантувати повну зайнятість сільського населення. Тому дедалі гостріше постає питання про вирішення такої важливої проблеми, причому і в кількісному (створення нових робочих місць), і в якісному (диференціація зайнятості) відповідно до визначених  пріоритетів  розвитку.

Патика Н. І. Стан і шляхи забезпечення зайнятості сільського населення в Україні // Економіка АПК. - 2020. - № 9. - С. 42-52

Анотація: Проаналізовано стан та визначено основні шляхи забезпечення зайнятості сільського населення в Україні. З’ясовано, що динаміка рівня зайнятості сільського населення в Україні має циклічний характер – на етапі економічного підйому відбувається його зростання, за яким слідує період зниження (на етапі економічного спаду). Обґрунтовано, що характерними рисами зайнятості сільського населення є: зменшення чисельності сільського населення, в тому числі економічно активного, деформація його вікової структури, диспропорція кон’юнктури сільських ринків праці, відсутність розвиненої соціальної інфраструктури, звуження сфери сільськогосподарської праці, зміни в структурі сільськогосподарського виробництва, низький рівень оплати праці тощо. Систематизовано чинники впливу на стан зайнятості сільського населення за групами: індивідуальні, соціально-демографічні, економічні, політичні, інституційні.

 

   На сьогодні спад світової економіки внаслідок негативного впливу обмежень через поширення інфекційного захворювання C0VID-19 спричинив наявність реальних ризиків та загроз продовольчій безпеці на світовому рівні. Україна як держава, у якої сільське господарство є однією з пріоритетних галузей розвитку економіки, має усі передумови для формування конкурентних переваг та спроможна стати однією з країн-лідерів на світовому продовольчому ринку. Цьому сприяють наявні природні та кліматичні умови, родючі земельні ресурси (основна площа сільськогосподарських угідь України, а саме 67,7%(27,8 млн га) знаходиться під чорноземами, що становить 8,7% від їх світових площ), геостратегічне положення, людські ресурси (30,7% населення України проживає в сільській місцевості) та високий науковий потенціал.

   Однак наявні інституційні проблеми у контексті правового регулювання вітчизняного ринку землі, а також наявність стійких негативних тенденцій у соціально-економічному розвитку цієї галузі, серед яких: безпрецедентна депопуляція, низький рівень доходів і, як наслідок, життєвого рівня сільського населення, зростання інтенсивності трудової міграції, занепад соціальної інфраструктури на селі та інші, слугують істотною перепоною для здійснення якісного «прориву». А відтак, за відсутності системного підходу на державному рівні до вирішення цих та інших проблем, забезпечення продуктивної зайнятості працездатного населення на селі залишатиметься проблематичним.

     Істотне зниження рівня зайнятості сільського населення, що відбулося після 2013 p., пояснюється багатьма чинниками - демографічними, соціально-економічними, політичними тощо. Зокрема, на сьогодні чисельність сільського населення характеризується стійкою тенденцією до скорочення. Так, за період 1991-2019 pp. цей показник знизився на 3893,5 тис. осіб (або 23,1 %) - від 16859,2 до 12965,7 тис. осіб. 

   Окрім того, як результат депопуляційних процесів та інтенсивної міграції сільської молоді за відсутності якісних робочих місць і розвиненої соціальної інфраструктури, зростає частка населення старшого працездатного віку на сільському ринку праці. Згідно зі статистичними даними, 41% жителів села є особами пенсійного віку, а майже 18% сільських жителів досягли віку 65 років. У свою чергу цей факт засвідчує, що за відсутності працездатної молоді на сільському ринку праці сільське працездатне населення за якістю робочої сили (освітньо-кваліфікаційний рівень, професійні навики, стан здоров'я тощо) буде знаходитись у програшному становищі порівняно з міськими жителями. Як наслідок, це істотно ускладнюватиме впровадження техніко-технологічних змін у сільськогосподарському виробництві й впливатиме на продуктивність праці. 

   Однією з причин зменшення рівня зайнятості вирізняється сезонність сільськогосподарської праці, яка зумовлює сезонні коливання рівнів зайнятості та безробіття сільського населення. Як правило, зайнятість зростає у весняно-літній період і, навпаки, зменшується у зимовий. Ще однією вагомою причиною зменшення сільської зайнятості є екстенсивний спосіб ведення сільського господарства та високий рівень освоєння земель. Це сприяє обмеженню залучення нового земельного ресурсу, а відтак, і обмеження подальшого залучення праці селян у сільськогосподарське виробництво та потребує розширення сфери зайнятості селян у несільсьогосподарську сферу.

     Наразі у період імплементації реформи децентралізації при створенні громад на основі об'єднання сільських чи селищних рад можливість розширення сфери прикладання праці сільського населення зросла. За останніми результатами дослідження впровадження цієї реформи виявлено, що децентралізація, насамперед фінансова, забезпечує умови для соціально-економічного розвитку об'єднаних територіальних громад (далі - ОТГ), а отже - створенню нових робочих місць для жителів сільських територій. Зокрема, одним із фактів, що підтверджує цю спроможність, слугують дані щодо фінансових надходжень у місцеві бюджети. Так, відбулося зростання частки власних доходів ОТГ у доходах місцевих бюджетів на 16,1 % тільки за період січень-липень 2020 р. порівняно із 2016 р. Безперечно, що однією з причин такого зростання стало збільшення надходжень внаслідок створення робочих місць та зайнятості населення у громадах.

Як свідчить практика, для початкових етапів функціонування ОТГ, у тому числі на сільських територіях, характерне створення робочих місць у таких сферах, як надання адміністративних послуг, медичній, освітній, соціальній тощо. На подальших етапах розвитку і функціонування сільських ОТГ доцільно сконцентрувати увагу на залученні як власних доходів, так і інвестицій для розвитку виробничої сфери та сфери послуг, зокрема, неаграрної промисловості, будівництва, транспорту, туризму і рекреації тощо. Нагальною потребою для цього є те, що при зменшенні чи припиненні отримання субвенцій з державного бюджету фінансова спроможність деяких сільських ОТГ до сталого соціально-економічного розвитку може суттєво знизитися, що призведе у перспективі до скорочення чи ліквідації наявних робочих місць.

Незважаючи на те, що чисельність зареєстрованих безробітних серед сільського населення поступово скорочується в динаміці, кількість безробітних, що припадає на одну вакансію в підприємствах сільського господарства, мисливства та лісового господарства досить суттєва. За період 2005-2015рр. цей показник зріс від 44 осіб у 2005 р. до 173 осіб у 2015 р. Це ознака того, що сільський ринок праці характеризувався стійкою тенденцією до збільшення пропозиції робочої сили працездатного сільського населення відносно низького попиту на неї. У 2018 р. кількість безробітних, що припадала на одну вакансію, знизилася до 64 осіб - це позитивна тенденція. Однак частка вакансій аграрної сфери відносно усіх вакансій на ринку праці України залишається на низькому рівні - лише 4,28%.

Технологічна відсталість, використання застарілої техніки зумовлюють зниження рентабельності сільськогосподарської продукції і низьку продуктивність аграрних підприємств. Зазначене призводить до того, що у більшості малих і середніх сільськогосподарських підприємств, особистих селянських господарств відсутні можливості щодо залучення інвестицій та проведення техніко-технологічної модернізації виробництва, а отже відсутній потенціал не тільки щодо створення, а навіть модернізації наявних робочих місць. Незначна кількість високотехнологічних і модернізованих робочих місць та поширення ручної праці в сільськогосподарському виробництві призводять до значних втрат кваліфікованої робочої сили, зумовлюють зниження мотивації до праці й професійної освіти впродовж життя.

   Разом із тим, за умови відкриття ринку землі, існує висока ймовірність посилення монопольного становища великих сільськогосподарських підприємств як основних роботодавців на сільському ринку праці. Причому високі можливості до залучення інвестицій для модернізації техніко-технологічних процесів на цих підприємствах стимулюватимуть створення високотехнологічних робочих місць і зумовлюватимуть потребу у кваліфікованих робітниках. У такому випадку ймовірність скорочення попиту на низькокваліфіковану ручну працю в сільському господарстві стане більш ніж очевидною у найближчій перспективі. Це, а також інші причини зумовлюватимуть збереження високого рівня безробіття на селі за рахунок осіб, у яких відсутня професійна освіта.

   Ще одним демотивуючим чинником щодо зайнятості сільського населення слугує низький рівень оплати їхньої праці. Станом на 2019 р. середньомісячна заробітна плата в сільському господарстві в еквіваленті повної зайнятості становила 8738 грн, що в середньому на 1759 грн менше, ніж середня заробітна плата по Україні, і на 3050 грн менше, ніж заробітна плата в промисловості загалом за вказаний період. Крім того, темпи зростання заробітної плати в сільському господарстві за період 1995-2019 pp. були майже вдвічі нижчі, ніж у промисловості, й на сьогодні це лише 74,1% від її рівня в промисловості.

Саблук Г. І. Виклики та можливі шляхи розв’язання проблем трудової міграції сільського населення // Економіка АПК. -  2021. - № 3. - С. 111-118 

Анотація: З’ясовано, що міграція як феномен соціального розвитку є своєрідним виразником потреб та досвіду українського народу, що простежується у сфері праці та зайнятості сільського населення. Обґрунтовано потреби пошуку нових напрямів розвитку суспільства з одночасним забезпеченням умов підвищення життєвого рівня сільських людей. Вказано основні чинники впливу на стан трудової міграції, які на сьогодні вкрай необхідні для нормального життя, а тим більше для започаткування власного бізнесу. Визначено основні критерії вирішення питання стабілізації міграційних витоків, одночасно долаючи проблеми в економіці сільського розвитку. Запропоновано в частині визначення шляхів розв’язання проблеми трудової міграції, як ключовий елемент, підвищення значимості освіти, науки та набуття інноваційних навиків для забезпечення на сучасному ринку праці усталеного економічного зростання сільського населення.

    Вільне пересування українцями через кордони в інші країни збіглося з часом, коли в нашій державі значно знизився рівень життя сільських людей. Зростало безробіття. Глибокі структурні трансформації в економіці, перехід до ринкової економіки створили новий попит на товари з високою вартістю, такі як житло, побутова техніка, транспортні засоби, які вкрай необхідні для нормального життя, а тим більше для започаткування власної бізнесової справи.

   На плечі сільських людей ліг тягар оплати послуг внаслідок деградації системи безоплатної освіти їхніх дітей та медичного обслуговування. Це теж один з основних стимулів трудової міграції на працевлаштування за кордон, що із 1990-х років набуло масового характеру.

   У межах проекту Міжнародної організації з міграції (МОМ), відповідно до даних дослідження, українці перебувають за кордоном в основному в таких країнах, як Польща, Росія, Чехія, Італія, Білорусь. У зв'язку з великими масштабами міграції, за прогнозами Інституту демографії та соціальних досліджень HAH України, населення нашої країни до 2031 р. скоротиться до 39,5 млн осіб.

Масову трудову міграцію українців і, зокрема, людей із сільських регіонів уможливила політика відкритих кордонів. Тобто надання нашій країні безвізового статусу практично значною мірою підтримує в позитивному плані мігрантів, а з іншого - лише збільшило трудову міграцію. 

   Для людей праці ефекти від міграційних схем можуть обертатися як позитивами, так і негативами в людському розвитку загалом, оскільки обидва напрями здійснюють прорив над соціальними проблемами. Адже не тільки рівень заробітку слугує аргументом виїзду українського жителя в пошуках кращої долі за кордоном, а ще важливішим аргументом виступає нестача перспективи, що значно пов'язана з розвитком української економічної діяльності на селі.

   Водночас, за дослідженнями фахових джерел з міграції, люди, які не раз користувалися міграційними поїздками, володіють значно вищим рівнем людського капіталу, швидше можуть започаткувати підприємництво вдома, а також інші зміни при появі умов на таке господарювання.

Варто зауважити, що в Україні впродовж останніх років збільшується чисельність безробітних людей старшого віку, бо не знаходять місць прикладання праці. Не менш важлива причина та, що немає досягнення рівності можливостей жінок і чоловіків на працю в Україні.

   Що ж мотивує українців виїжджати на роботу за кордон? Насамперед це висока заробітна платня та умови роботи. Адже люди прагнуть жити, а не виживати, і тому міграція останніми роками має масовий характер.

Сьогодні виїзд за кордон на працевлаштування фіксується як явище поширене. Якщо 20-30 років тому це торкалося переважно західних регіонів, які межували з країнами Європи, то нинішній міграційний потік значно зріс. Все більше сімей відчувають розрив у відносинах між чоловіком і жінкою, а діти виглядають своїх батьків-заробітчан, бо батько чи мати не на 8-годинній роботі, а восьми - чи більше місячній. Проте жінкою править розум, що її діти повинні мати матеріально забезпечене дитинство і кращу освіту. Тому стають визначальними два фактори: яке виховання одержують діти і чи не втрачений зв'язок з батьками, що, мабуть, найважливіше.

Люди, які вже бували за кордоном не раз, пояснюють свої поїздки тим, що там пропонується робота для осіб будь-якого працездатного віку, хай навіть „чорна", але ця робота знайдеться. Також українці готові вчитися, вивчати мову тієї країни, де існує робота, удосконалювати свої професійні та розумові здібності. Тому так помітні зміни в збільшенні обсягу довгострокової міграції, до якої вдається більше молодих людей.

   Дослідження міграційних витоків показало, що основна сфера зайнятості українців за кордоном будівнича, це майже половина мігрантів. За тим ціниться робота домашніх служниць (найчастіше низькооплачувана жіноча робота), а ще - у сільському господарстві та торгівлі.

   Якщо виходити з оцінки за працю по догляду, то найчастіше потерпають жінки, які працюють за кордоном і отримують нижчу оплату порівняно з тією, що обіцяли. Трапляються випадки, коли мігрантам пропонується важка робота, і не зовсім бажані умови проживання.

   У міграційному процесі в середньому налічують від 3 до 5-ти млн українців. Лише приблизно 300 тисяч осіб повернулася в Україну, хоча точної інформації немає, адже значна частина мігрантів працюють за кордоном нелегально. В основному повертаються в Україну люди, які виявилися там незахищеними місцевим законодавством (нелегальні). Проте і вони й на своїй батьківщині першими втрачають роботу. Натомість пандемічна криза вагомо вплинула на працевлаштування в інших країнах, оскільки стало складніше перетинати кордон.

   Багато українців з вищою освітою, які прагнуть знайти себе вдома і бути забезпеченими, стають типовими мігрантами (середній вік 20-35 років) - і чоловіки, і жінки. Також деякі хочуть просто залишитися за кордоном на триваліший період. Майже кожний четвертий мігрант прагне працювати в Польщі і мати посвідку на тимчасове перебування.

   Так, за 2019 р. дозвіл на проживання на території ЄС отримало 757 тисяч громадян України, з них 87% прибули на роботу до Євросоюзу. Серед нелегальних мігрантів у країнах ЄС громадяни України посідають третє місце, і дев'яте - серед отримувачів „Блакитної карти", яка дає право на роботу в Німеччині.

Найважче тим українцям, які без освіти, без роботи і їхати їм нікуди, а вдома не знаходять для себе відповідного місця. Звичайно, віддзеркалювання людських настроїв вимальовує безрадісні перспективи в рідних місцях і переконує врешті-решт, що в інших країнах вищі якості життя та є більший попит на робочу силу.

   Тож поведінка кожної людини в житті залежить фактично від власної оцінки умов, в яких вона проживає (регіон, соціальний стан), і самої себе, бо вибирати треба між своїми здібностями, рисами характеру та наявності можливостей. Саме низька оцінка власного життя, поточної ситуації в Україні та за відсутності віри у найближчі зміни утверджує людину в бажанні виїхати за кордон (53,5%), і тільки 16% сподіваються, що все в їхній країні налагодиться.

   Нині в суспільстві складається основа для поширення своєрідних закликів на еміграцію (трудову, освітню, стаціонарну), формуючи при цьому певний тренд на виїзд за кордон, особливо серед освічених верств населення. Значна частина українських мігрантів для своїх друзів формують уяву міграції як виправдане соціальне рішення, що допоможе підняти матеріальний та соціальний статус. Проте небезпека криється в тому, що українці визначаються у згоді на виїзд загалом через причини загальної низької оцінки ситуації, що склалася в Україні. Це найбільш тривожний сигнал при визначенні суспільних мотивів.

   Відтак трудова міграція зараховується до основних чинників знелюднення та «старіння» українських сіл. Якщо за межами сільських поселень у 2001-му працювали 25,6% селян, то уже в 2014-му ця цифра зросла до 54,9%, з яких 12,7% працювали за кордоном. Також очевидно те, що ця міграція має незворотний характер, адже людей стимулюють і тримають кращі закордонні соціально-економічні та побутові умови, і це їхнє рішення. Серед трудових мігрантів переважає чоловіча стать (понад 40%) віком 30-44 роки, зазвичай вихідці із західних областей країни, 41% з яких мають середню освіту, 36% - вищу.

   Українські сільські регіони зазнали великих змін у характері сільськогосподарського виробництва. Нині високоефективна техніка обробітку землі більше не потребує праці людини та її рук. На сезонні роботи залучається наймана праця, але її мало, в основному це праця іноземців. Сільське населення втратило економічну платформу для повсякденного життя і для свого існування вдається до тих змін, які створюють умови. Основні міграційні потоки потягнулися із сіл у міста, а для більш соціальної інфраструктури - за кордон.

Життєвий рівень селян поступово падає, селянство стає незахищеним і це призвело до того, що трудова міграція заволоділа своєрідною реакцією людей на стан їхнього життя.

   Очевидно те, що вирішити питання стабілізації міграційних витоків, долаючи одночасно проблеми в українській економіці, можна тільки завдяки створенню нових зон захисту людської праці. Так, у січні 2021 р. український уряд схвалив виплати допомоги трудовим мігрантам, які повертаються в рідні українські місця. Ці кошти виділятимуться для ведення власного бізнесу. Пропонується виділити з бюджету 108 млн гривень. Одна з головних умов така, що отримувач має інвестувати у справу і свої кошти не в меншій сумі, ніж видає держава. Це повинно стати для людей стимулюючою підтримкою. Проте виділені з бюджету суми передбачаються всього на 720 осіб і при додатковій умові, що людина повинна була працювати в минулому в Україні 10 років, сплачувати податки, тоді вона не буде повертати цю суму державі. 

Махсма М. Б. Передумови розвитку дистанційної зайнятості сільського населення // Економіка України. -  2019. -№ 4. - С. 72-81

Анотація: Наведено результати анкетування сільського населення щодо його задоволеності трудовою зайнятістю. Виявлено ставлення сільського населення до дистанційної зайнятості та готовність навчатися комп'ютерних технологій. На основі проведеного опитування визначено передумови розвитку дистанційної зайнятості на сільських територіях.

   Скорочення попиту сільськогосподарського виробництва на робочу силу вимагає пошуку шляхів забезпечення сільського населення робочими місцями за місцем проживання. Як говорить досвід економічно розвинутих країн, у сільському господарстві зазвичай зайнято 15-20% сільського населення. Відтак важливим напрямом вирішення цієї проблеми є диверсифікація сільської економіки, що передбачає розвиток на селі харчової та переробної промисловості, виробничої й соціальної інфраструктур та інших галузей, які можуть запропонувати робочі місця сільським мешканцям. Іншим актуальним напрямом послаблення проблеми нестачі робочих місць у сільській місцевості може стати поширення нестандартних форм зайнятості, особливо тих, які передбачають використання інтернет-мережі та сучасних інформаційно-комунікаційних засобів. До таких можна віднести дистанційну форму зайнятості. Остання, на наш погляд, є досить перспективною з огляду на дедалі більше поширення інтернет-мережі в сільській місцевості та підвищення забезпеченості сільського населення сучасними засобами телекомунікації. Разом з тим добре відомо, що сільське населення істотно відстає від міського і за забезпеченістю гаджетами, і за доступом до Інтернету. Ще більш стримуючими факторами поширення інтернет-технологій в сільській місцевості є слабка обізнаність щодо них селян, недостатній рівень відповідної освіти і підготовки у сфері інформатики та користування комп'ютером.

   Підвищення комп'ютерної грамотності селян, поширення серед них технологій роботи в інтернет-мережі мають бути предметом державних та регіональних цільових програм і проектів, спрямованих на розв'язання проблем зайнятості населення сільських територій. Водночас важливо знати думку сільських мешканців щодо сприйняття нестандартних форм зайнятості та готовності навчатися нових технологій. З цією метою у 2017 р. було проведено опитування сільських мешканців з 22 областей України. У ньому взяли участь 650 осіб, з яких 56,8% (369 осіб) становили жінки, 43,2% (281 особа) - чоловіки. Щодо вікового розподілу респондентів: 28,3% - особи віком від 20 до 30 років, 20,6% - віком від 31 до 40 років, 28,8% —віком від 41 до 50 років, 15,2% — віком від 51 до 60 років, 7,1% — віком понад 60 років. Отже, майже половина опитаних респондентів - люди віком до 40 років.

   Слід зазначити, що на запитання "Чи маєте ви постійну роботу у своєму селі?" тільки 32,3% опитаного населення відповіли, що мають таку роботу. Ще майже 14% зазначили, що мають роботу у своєму селі, але тимчасову або сезонну. Понад 30% опитаних їздять на роботу до міста. Крім того, ще 14% указали як основний вид діяльності ведення ОСГ, 5,4% опитаних зазначили, що зараз навчаються. Менше 2% опитаного сільського населення перебували на обліку в службі зайнятості як безробітні, хоча, за деякими оцінками, на селі рівень безробіття значно вищий. Такий розподіл населення за його зайнятістю ще раз підтверджує наявність проблеми нестачі робочих місць у сільській місцевості.

     Що стосується видів економічної діяльності, в яких зайняті селяни, респонденти зазначили, що понад 40% з них працюють у сфері послуг, приблизно третина опитаних — у сільському господарстві, 9% — у промисловості, решта — в інших видах діяльності , що свідчить про поступове скорочення попиту аграрного сектору на сільську робочу силу та зростання частки несільськогосподарської зайнятості. Останнє цілком відповідає трендам розвинутих країн.

     На запитання "Чи задоволені ви своєю роботою?" майже 40% респондентів відповіли, що не задоволені. Ще 35% опитаних зазначили, що їм важко відповісти. Вважаємо, що цю категорію теж доцільно віднести до незадоволених роботою. Таким чином, очевидно, що три чверті опитаних сільських мешканців висловлюють невдоволення своєю зайнятістю. Певне здивування викликає і те, що кожний четвертий опитаний селянин висловив своє повне задоволення зайнятістю. Причинами таких відповідей є: любов до своєї професії, гарантованість заробітної плати тощо.

   Серед причин незадоволеності своєю зайнятістю насамперед названо низький рівень заробітної плати. На цю причину вказали 202 респонденти (47,4%). Крім того, 146 (34,3%) невдоволених роботою осіб зазначили, що причиною цього є важкі умови праці. Більше чверті опитаних (26,3%) причиною невдоволення роботою вважають її невідповідність здобутому фаху. Близько 14% нарікають на незручний режим роботи, а менше 3% висловили невдоволення несприятливим морально-психологічним кліматом у колективі. Серед інших причин названо: робота знаходиться далеко від дому, не є постійною, має сезонний характер, недобросовісність роботодавця, відсутність офіційної зайнятості тощо. Отже, основними причинами незадоволеності роботою є низький рівень заробітної плати селян та важкі умови праці, що дійсно спостерігаються в сільському господарстві. Як відомо, галузь посідає одне з останніх місць за рівнем оплати, крім того, переважання ручної праці в сільському господарстві також пояснює такі відповіді.

Слід зазначити, що 129 опитаних, а це кожний четвертий, вважають, що потрібно шукати роботу за кордоном. Останнє певною мірою свідчить про зневіру значної частини селян щодо працевлаштування у своїй країні. Разом з тим відзначимо позитивний результат опитування, оскільки 14,3% респондентів вважають, що потрібно змінювати професію, 12,7% наголошують на необхідності підвищення кваліфікації. Таким чином, приблизно чверть опитаних налаштовані на навчання. 16% респондентів було складно відповісти на це запитання.

   Такий висновок підтверджується і відповідями на запитання "Чи згодні ви вчитися?". На нього 162 респонденти (30,1%) відповіли схвально. Ще майже 32% зазначили, що хотіли б учитись, але не мають такої можливості через брак часу або коштів. Отже, потенційно ці люди орієнтовані на навчання. Безумовно, що певний прошарок селян не хоче і не буде вчитися ні за яких обставин, що і підтверджують 27% опитаних, які відповіли, що не хочуть вчитися . Ще 11,2% респондентів було складно відповісти на таке запитання.

Селянам також було запропоновано запитання про дистанційну зайнятість. З опитування з'ясувалося, що 14,8% опитаних знають і працюють за допомогою засобів телекомунікації, Інтернету. Переважна більшість опитаних (64,5%) чули про таку можливість, але не вміють так працювати. Майже 21% відповіли, що нічого не чули про таку зайнятість.

   Отже, на запитання "Чи готові ви працювати дистанційно?" тільки 14% відповіли, що готові або вже працюють. Майже половина всіх респондентів (43,4%), 282 особи, відповіли, що не готові, бо їм бракує інформації про таку форму зайнятості та вміння працювати за допомогою Інтернету; 13% опитаних серед причин неготовності працювати дистанційно вказали на відсутність комп'ютерної техніки, ще майже 12% наголосили на відсутності доступу до інтернет-мережі . Понад 20% опитаних не змогли відповісти.

   Очевидно, що сільська місцевість сьогодні потребує збереження існуючих та створення нових робочих місць. На думку опитаних сільських мешканців проблема нестачі робочих місць за місцем проживання є однією з найгостріших проблем сільського розвитку. Вважаємо, що проблема зайятості сільського населення має комплексний характер, відтак поділяємо думку відомих вчених економістів-аграрників, що соціально-економічні проблеми населення сільських територій повинні вирішуватись у контексті запровадження селозберігаючої моделі аграрного устрою України. У зв'язку з цим вважаємо, що для збереження існуючих робочих місць важливими є підвищення заробітної плати в сільському господарстві та поліпшення умов праці й життя в сільській місцевості.

   Щодо створення нових робочих місць у сільській місцевості, то тут актуальними будуть заходи, спрямовані на диверсифікацію сільської економіки, розвиток сімейного фермерства та інших прогресивних форм господарювання, розвиток сільської виробничої, споживчої, постачальницько-збутової та інших видів кооперації, підтримка розвитку малого та середнього агробізнесу, поширення на селі інноваційних форм зайнятості, зокрема дистанційної. Актуальність останньої зростає, тому що традиційна форма зайнятості, яка характеризується офіційним працевлаштуванням, повним робочим днем, стандартним робочим місцем, дедалі більше згортається через об'єктивні причини. У зв'язку з цим поширення в сільській місцевості такої форми зайнятості може певною мірою послабити проблему відсутності роботи.

Малік М. Й. Самозайнятість та розвиток несільськогосподарського підприємництва на селі  // Економіка АПК. -  2019. - № 4. - С. 39-52

Анотація: Виділено і проаналізовано категорію самозайнятості та її вплив і взаємодію у процесі розвитку несільськогосподарського підприємництва на селі. На основі узагальнення при виробленні практичних рекомендацій щодо стратегічних напрямів розвитку сільської економіки, пріоритетних напрямів розвитку зайнятості в сільській місцевості необхідною умовою тут є формування напрямів диверсифікації видів діяльності з урахуванням основних різновидів несільськогосподарської зайнятості. Виявлено, що найбільшого поширення за останні роки у переліку альтернативних видів несільськогосподарського підприємництва отримав сільський (зелений) туризм. Припускається, що в найближчій перспективі до 328 тис. осіб потенційно можуть перейти із неформального сектору економіки й набути офіційного статусу суб’єктів несільськогосподарської підприємницької діяльності, забезпечивши розвиток альтернативних бізнес-ідей у сфері сільського туризму та сезонних розваг на селі.

   

   Розвиток несільськогосподарського підприємництва на селі пов'язаний із самозайнятістю населення. У проведеному дослідженні самозайнятість ідентифікуватиметься з урахуванням двох основних і ключових аспектів: економічні інтереси - використання підприємницького потенціалу самозайнятості населення, орієнтуючись на нові форми й види самозайнятості, для вирішення внутрішніх економічних і соціальних проблем, підвищення рівня життя сільського населення; розвиток підприємницької складової - генерація потенційно інноваційно активних господарюючих суб'єктів, для яких створення нового стає основним видом діяльності та способом отримання доходів.

   З огляду на наведене вище та узагальнення наукових поглядів стосовно сутності категорії «самозайнятість» вважаємо, що самозайнятість відносно сільської місцевості  це вид самостійної або сімейної трудової діяльності (власної справи в тій чи іншій сфері діяльності) фізичних осіб (без залучення найманих або сезонних працівників), які забезпечують себе роботою самостійно на власний ризик, спрямованої на одержання доходу в натуральній та грошовій формах як без, так і з оформленням державної реєстрації індивідуального підприємця або створенням юридичної особи.

   Професор В. В. Онікієнко самозайнятими вважає повністю незалежних осіб, які самі собі створюють робочі місця в тій чи іншій сфері діяльності згадно з чинними правовими нормами та діями, які не заборонені. Академік Е. М. Лібанова як самозайняті виокремлює тих, хто працює на свій власний кошт, самостійно організовує свою роботу, володіє засобами виробництва і несе відповідальність за вироблену продукцію (якість, ціну, збут тощо).

   Стосовно згаданого питання підтримуємо позицію Й. Шумпетера, який розглядає самозайнятого як підприємця, що виступає особливим джерелом інноваційного перетворення на ринку, рекомбінації ресурсів. Він активно шукає нові (інноваційні й ефективніші у виробництві та на ринку) комбінації ресурсів, тобто створює й освоює інновації, виводить інноваційні товари і послуги на ринок.

Отже, в самозайнятому слід вбачати фізичну особу, яка самостійно здійснює на свій ризик засновану на особистій трудовій участі та участі членів сім'ї діяльність із торгівлі, надання послуг, виконання робіт, спрямовану на систематичне отримання прибутку, що незареєстрована як фізична особа - підприємець та не має найманих працівників.

   Таким критеріям і відповідають більшість неформально зайнятих селян. Проте визначення їхнього правового статусу як самозайнятих, що слугує необхідною умовою для захисту прав цієї категорії громадян так формалізації їх у ринкове середовище господарювання з особливими умовами, зокрема й податковими, а також встановлення спрощеного порядку їхньої діяльності та надання пільг відсутнє. Самозайняті громадяни є фізичними особами, які отримують доходи від самостійної діяльності без залучення найманих працівників за відповідними трудовими договорами. 

   Оперуючи наведеним, самозайнятість можна визначати як категорію підприємництва, у тому числі несільськогосподарського, яка в одних галузях виступає формалізованою та інституціоналізованою формою прояву підприємницьких ініціатив, або організаційно-правової форми, в інших  неформалізованою та неінституціоналізованою формою господарювання в ринкове середовище. До останньої й відноситься самозайнятість сільського населення, зокрема, що ідентифікується через несільськогосподарське підприємництво.

   Саме в цьому полягає соціальна цінність самозайнятості сільського населення, найоптимальнішим проявом якої і виступає несільськогосподарська підприємницька діяльність, що охоплює систему дій та вчинків, пов'язаних зі створенням власної справи, діловою активністю, ризиком, і зорієнтована на залишковий дохід . Серед таких видів діяльності розрізняють: культурне обслуговування, торгівля, ремонт одягу та взуття, агротуризм, сільський, фермерський, спортивний та гірський туризм тощо.

Важливо зазначити, що за умов ринкових трансформацій формалізація самозайнятості як вид господарської діяльності з особливими умовами, зокрема й податковими, для більшої частини сільського населення  спосіб виживання. Тобто в цьому ракурсі виступає типом економічної поведінки як стратегії забезпечення умов життєдіяльності та вирішення проблем безробіття, а найголовніше  являє собою перший крок реалізації підприємницького потенціалу. 

   Беручи до уваги потенційні можливості особистих селянських господарств інституціоналізуватися в ринковому середовищі як господарська форма мікропідприємництва, зокрема й у несільськогосподарському секторі господарювання, виводить їх на особливе місце в питанні розвитку села та забезпеченні зростання формальної зайнятості.

   Проте щодо перспективи функціонування зазначених суб'єктів у сучасному вигляді, то негативною проявляється тенденція зменшення їх кількості та розмірів.

Станом на 1 січня 2019 року в Україні налічувалося майже 4 млн господарств. Обробляючи більше 6 млн га сільськогосподарських угідь, виробляючи понад 43% валової продукції сільського господарства, вони залишаються поза ринковим середовищем господарювання. Незважаючи на постійне зменшення їх кількості та частки у валовому виробництві, на сьогодні згадані господарства виступають значним гравцем на ринку сільськогосподарської продукції.

   Опираючись на досвід розвинутих країн, можна зробити висновок, що сільські території, на яких додатково стрімко розвиваються несільськогосподарські види зайнятості, поступово змінюють усталені погляди на сільське середовище. Торгівля, зелений і фермерський туризм, транспортне обслуговування, ремонтні, будівельні та інші послуги, що надаються сільськими мешканцями, направлені на вирішення соціально-психологічних аспектів розвитку інституту праці на селі, виступаючи певним «містком» між сільськими та міськими поселеннями. Такий інституційний підхід розширює економічні можливості сільських мешканців та зменшує сформований розрив між типами поселень в умовах урбанізації

   Для підвищення рівня зайнятості на селі необхідно створити соціально-економічні передумови суспільного розвитку: виокремлення пріоритетних напрямів розвитку регіональної економіки з концентрацією зусиль у визначених сферах з метою збереження високопродуктивних виробництв та їх розширення; здійснення державного регулювання ринку праці на селі при забезпеченні надійного соціального захисту економічно активних верств населення; підвищення територіальної мобільності населення, направленого на перерозподіл трудових ресурсів між різними регіонами.

    Слід зазначити, що вирішення питання з працевлаштуванням не може вирішити усіх проблем інституту праці на селі. Навіть за умов наявності робочих місць, включно й для кваліфікованих працівників, розвиток соціально-культурної сфери села залишається на досить низькому рівні, що, безумовно, слугує стримуючим фактором на шляху до відродження сільських поселень.

     

Півторак А. А. Оцінювання трансформаційних тенденцій на ринку праці в сільській місцевості // Економіка АПК. -  2019. - № 5. - С. 94-105

Анотація: Представлено результати аналізу теоретичних, методичних і прикладних аспектів функціонування ринку праці в сільській місцевості, розкрито його теоретичну сутність. Одержали подальший розвиток методичні підходи до оцінювання тенденцій на ринку праці у сільській місцевості. Встановлено прояв п’яти тенденцій на цьому ринку: послаблення пропозиції робочої сили; зменшення попиту на робочу силу; недостатній рівень розвитку економіки України на основі оцінки структури зайнятості населення за видами економічної діяльності; низький рівень диверсифікованості економіки та професійних характеристик робочої сили; недостатні мотиви (за оцінкою рівня оплати праці) робочої сили щодо працевлаштування у галузі промислового виробництва та сферу послуг.

   Для економіки, що функціонує на ринкових засадах, властива наявність закономірностей функціонування її складових частин. Загалом у науковців прийнято ототожнювати загальну економіку держави з її ринковим господарством. Як доведено, розвиток ринків окремих факторів виробництва в різних державах характеризується подібними тенденціями. Це повною мірою стосується ринку праці в Україні, зокрема ринку праці у сільській місцевості. При цьому, в контексті зазначеного рівень економічного розвитку країн давно вже не визначається виробництвом продуктів харчування, а інноваційними розробками, розвитком комп'ютерних технологій, сфери послуг, рівнем інженерних наук тощо.

   Ринок праці в сільській місцевості являє собою складову загального ринку України. В термінологічному відношенні зазначене поняття можна інтерпретувати як систему соціально-економічних та юридичних відносин, територіально обмежених сільською місцевістю, між роботодавцями та найманими особами з приводу умов праці й оплати її результатів. Тобто об'єктом домовленості виступає порядок відчуження робочої сили від її власника. Відповідно і основним товаром на цьому ринку слугує робоча сила. Стан згаданого ринку, як і будь-якого іншого, характеризується за трьома основними позиціями: рівнем попиту, пропозиції (та їхнім співвідношенням) і рівнем ціни на робочу силу. За ринкових умов сам власник робочої сили є вільним економічним агентом, що входить у суспільні відносини відносно продажу власної робочої сили.

Для дослідження теперішньої ситуації необхідно встановити тенденції на ринку праці України. Серед елементів розгляду на ринку праці - окремі особистості та їх групи, обрані за віковою, статевою, освітньою, кваліфікаційною або професійною ознакою. Відповідно до цього будь-який аналіз ринку праці доцільно розпочинати з аналізу зміни загальної чисельності населення. Так, в Україні за період від набуття незалежності до 2019 р. відзначається стійка тенденція зменшення чисельності населення - від 51,9 до 42,2 млн осіб, або на 18,8 % . Ніяких позитивних зрушень у цьому питанні не спостерігається, хіба що на початку аналізованого періоду незначне зростання у 1992 і 1993 pp. із показниками до 52,1 і 52,2 млн осіб відповідно.

   Основні причини зміни чисельності населення знаходяться в економічній і політичній площині та тісно пов'язані з демографічними процесами. Варто зазначити, що суттєвий вплив за зміну чисельності населення та його розміщення у державі з 2014 р. спричинили події в АР Крим та у східних регіонах держави. Серед причин зменшення кількості населення у демографічній сфері - негативні тенденції з переважанням рівня смертності над рівнем народжуваності. Так, за аналізований період тільки в 1990 р. спостерігалося переважання коефіцієнта народжуваності над коефіцієнтом смертності - коефіцієнт природнього руху населення був додатним 0,6, який потім змінився на від'ємне співвідношення між зазначеними коефіцієнтами.

    Розкриття тенденцій на ринку праці в сільській місцевості тут базується на переважаючому у наукових і експертних колах підході до розгляду будь-якого ринку через характеристику попиту, пропозиції та рівня ціни на основний товар, яким на певному ринку є робоча сила.

Специфіка цього ринку виявляється у специфіці товару робоча сила, а звідси можливість його поділу за віковими групами, статтю, рівнем освіти тощо. При цьому необхідно визначити, за якими показниками аналізуватимуться попит і пропозиція. Серед наявних визначень попиту і пропозиції для аналізу прийнятна інтерпретація відносно ринку праці. За товар на ринку праці слугує робоча сила, що уособлюється в конкретних особах - її власниках. Споживачами на ринку праці є конкретні суб'єкти господарювання, що належать до різних галузей.

   Величина пропозиції на ринку праці являє собою кількість товару робоча сила, що знаходиться на ринку за певною ціною. Загальний обсяг пропозиції визначається показниками з характеристики загального економічно активного населення. Тобто не всього населення, а тільки економічно активного, що потенційно може бути включене у повноцінні виробничі відносини і виступати пропозицією робочої сили на ринку праці. При цьому діти до 15 років та непрацездатні особи не є предметом аналізу в контексті розгляду питань згаданого ринку.

   Щодо змістовного значення попиту, то він виражається кількістю товару, який споживачі можуть і бажають купити. Відносно ринку праці охарактеризувати попит можливо за показниками зайнятості населення.

Аналіз загальних показників із характеристики ринку праці в сільській місцевості вказує на стійкий прояв негативних тенденцій: зменшення чисельності економічно активного населення на 1,35 млн осіб, рівня економічної активності населення - на 5,2 %, чисельності зайнятого населення - на 1,51 млн осіб, рівня зайнятості населення - на 7,4 %. Підтвердженням розвитку негативної ситуації на ринку праці в сільській місцевості України виступає збільшення чисельності безробітного населення на 157,5 тис. осіб та рівня безробіття на 4,2 % до найвищого її рівня за весь період 9,9 %.

   Так, за період з 2008-го по 2017 р. відзначається скорочення загальної кількості економічно активного населення у віці 15-70 років від 6953,1 до 5602 тис. осіб до рівня економічної активності 60,4 %, або на 5,2 %.

   Основною критеріальною ознакою ринку праці в сільській місцевості виступає його територіальна обмеженість. Тобто ринок праці тут являє собою сукупність різних галузей, суб'єкти яких конкурують між собою за такий товар, як робоча сила. Ці галузі можуть бути як аграрної, так і промислової спеціалізації, як виробничого, так і обслуговуючого спрямування.

   Можна стверджувати, що економіка України не належить до сучасної розвинутої економіки. Про це свідчить значна частка населення, зайнятого в сільському, лісовому та рибному господарстві - 17,7%. Значущістю відносно зайнятості населення в економіці держави також характеризується промисловість -15,1 %. Позитивним моментом щодо галузевої структури зайнятості виступає галузь оптової та роздрібної торгівлі, ремонту автотранспорту - 21,8 % зайнятих. За аналізований період суттєвих змін у розподілі зайнятого населення за видами економічної діяльності не сталося - по всіх видах економічної діяльності коливання не перевищили 1 %.

   Негативним проявом ситуації на ринку робочої сили в сільській місцевості слід вважати тенденцію до збільшення чисельності безробітних по всіх вікових групах. У цілому відзначається зростання рівня безробіття по всіх вікових групах з коливанням рівня зміни від 2,2 до 10,1 %. Найвищий рівень безробіття при його зростанні у наймолодшій віковій групі 15-24 роки - зростання на кінець аналізованого періоду на 10,1 % до 20,4 % .

   За рівнем навантаження на одну вакансію сільське, лісове і рибне господарство залишаються переважаючим видом економічної діяльності - 41 претендент на вакансію, у фінансовій і страховій діяльності - 19 вакансій, у сфері «інформація та телекомунікації» - 10 вакансій. У середньому по економіці навантаження на одну вакансію становить 7 осіб. Таким чином, у цілому відзначено переважання негативних тенденцій у попиті та пропозиції на ринку праці в сільській місцевості України, що є наслідком сукупного впливу економічних і демографічних процесів у державі.

Ткачук В. А. Сучасний стан і тенденції розвитку аграрного ринку праці // Економіка АПК. - 2019. - № 7. - С. 6-13

Анотація: Розглянуто й проаналізовано сучасний стан і тенденції розвитку аграрного ринку праці в Україні, а також динаміку розвитку сільського ринку праці. Особливу увагу приділено проблемі економічної активності та зайнятості населення на селі, чисельності безробітних у сільській місцевості, рівню безробіття.

   Розвиток аграрного сектору економіки держави слугує запорукою формування її продовольчої безпеки. Сільське господарство виявляє істотний вплив не тільки на формування валового внутрішнього продукту, а й на розвиток інших важливих галузей економіки через виготовлення для цієї сфери засобів виробництва та споживання продукції аграрного сектору . Вагомим чинником здійснення ефективної діяльності як на зовнішньому, так і на внутрішньому ринках виступає трудовий потенціал, який формує ринок праці у певному секторі економіки. Отже, на сучасному етапі економічного розвитку національної економіки проблеми зайнятості населення, збаласованості попиту і пропозиції на ринку праці, особливо в аграрному секторі, набувають виняткового значення. Як критерій формування ринку праці в різних секторах економіки, в тому числі у сільському господарстві, слід вказати рівень розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, з чого випливає, що ринок праці в сільському господарстві являє собою структурний елемент національного ринку праці. 

    Економічна категорія «ринок праці» в аграрному секторі включає в себе сукупність заходів, які провадяться державою в напрямі створення ефективних робочих місць шляхом розвитку різних форм власності та типів господарства, створення малих, середніх і спільних підприємств, розвитку бізнесу та агробізнесу, підготовки й перепідготовки кадрів високої кваліфікації, розвитку сільської інфраструктури, що відповідає природно-кліматичному і територіальному різноманіттю країни.

Ринок праці включає в себе всю систему відносин попиту і пропозиції робочої сили на всіх рівнях. Головні цілі його регулювання - максимальне зниження рівня безробіття, підтримання оптимальних співвідношень між попитом і пропозицією робочої сили. На зайнятість населення в сільській місцевості впливає ряд складних і неоднозначних факторів: загальна чисельність економічно активного населення, забезпеченість підприємств, що базуються в селах, землею, сировиною і матеріально-технічними ресурсами, підприємницька активність сільських жителів і ступінь розвитку підприємницького середовища, розвиненість виробничої і соціальної інфраструктури, потреба роботодавців у працівниках для заміщення вільних робочих місць та інші чинники.

На сьогодні ринок праці сільського господарства   характеризується   підвищеним рівнем напруги, де можливості працевлаштування і вибір вакансій надто обмежені, а темпи зростання й тривалість безробіття значно вищі, ніж у містах, та перевищують соціально допустимий рівень. Як особливість сільського господарства слід вказати високу трудомісткість і низьку прибутковість галузей, що супроводжується відтоком ресурсів, у тому числі робочої сили, в інші сфери виробництва. Велика частина сільських домогосподарств неплатоспроможна, їх матеріально-технічна база руйнується, скорочуються масштаби господарської діяльності, зменшується число зайнятих у виробництві, зростає рівень безробіття. Досліджуючи динаміку розвитку сільського ринку праці, слід зазначити зниження чисельності сільського населення в 2017 р. порівняно з 2014 р. на 993,5 тис. осіб, а також зниження чисельності працездатного населення на 7,7%.

Рівень зайнятості сільського населення має відносно стабільну тенденцію до помірного зниження. За досліджуваний період помітно знизилася чисельність безробітних у сільській місцевості, зростання безробіття не спостерігається. Індекс продуктивності праці в сільськогосподарських підприємствах у 2017 р. порівняно з 2014 р. знизився на 10,5%.

   Як показує аналіз динаміки рівня середньомісячної номінальної заробітної плати в сільському, лісовому та рибному господарстві за 2010-2017 pp., упродовж аналізованого періоду зазначений показник у сільському господарстві залишався нижче середнього рівня по економіці в цілому.

Так, у 2010 р. середньомісячна заробітна плата у сільському господарстві становила 1430 грн, тоді як середня по Україні - 2239 грн, у 2017 р. - 5761 грн, при середній заробітній платі в країні 7104 грн. У відсотковому співвідношенні розрив між середньомісячною заробітною платою в сільському господарстві та середнім рівнем цього показника по Україні скоротився від 37 до 19%, що характеризує таку тенденцію як позитивну.

   З метою диференційованого підходу до регулювання проведено типологічне групування регіонів України за наступними показниками: рівень безробіття, рівень зайнятого населення, купівельна спроможність заробітної плати, частка регіону в загальному обсязі продукції сільського господарства.

   Для типологічного групування використано кластерний аналіз - метод багатомірної класифікації даних, який дозволяє згрупувати об'єкти дослідження (в цьому випадку - регіони України) за подібною структурою, яка визначається показниками ринку праці. За результатами кластеризації 24 регіонів України виокремлено п'ять типологічних кластерів