У попередній лекції ми з'ясували, що всі предмети природного світу мають форму й упорядковані структури. Ми обґрунтували також, що необхідною передумовою ефективності людських зусиль у практично та духовно формуючій діяльності є творення предмета відповідно до ідеї його внутрішньої життєвості, що є водночас умовою відповідності його людській потребі. Досконалість предмета формування (внутрішня життєвість) — джерело живлення духовного досвіду людини у вигляді задоволення його наслідками. При цьому відбувається розгортання досконалості духовних структур людини, що, як ми вже мали змогу переконатися, є наслідком формування їх в активній взаємодії з предметним світом та світом людського життя.
   Виникає потреба розкрити закономірності формування та "механізми" життєвості духовних структур людини як у філогенезі, так і в онтогенезі. В сучасних умовах ця потреба постає однією з найактуальніших, з огляду на те, що зникли традиційні суспільні цінності — живильне джерело духу цілих народів. Сукупний досвід спільнот за досить слабкої його диференціації був умовою повноти досвіду кожного його члена. Для сучасного цивілізаційного простору характерна втрата культурних чинників, здатних бути гармонізуючим джерелом людського духу. Щоправда, втрата середовища, здатного формувати базові духовні цінності, що характерно для постцивілізаційного простору, має і свої позитивні ознаки. У сучасному світі людина змушена обирати себе, а отже, свідомо ставитися до суспільних цінностей. Відзначимо і мету вибору: обирати в собі людину. Це означає свідомо ставитися до себе як до суб'єкта розумної життєвості, тобто, усвідомлювати власні інтелектуальні та творчі можливості й прагнути розвивати їх, аби відбутися в максимальній повноті. Адже саме так набувається відчуття сенсу життя.
Згадана проблема актуальна не лише для особистості, а й для людства загалом, оскільки сучасна цивілізація звузила простір самоздійснення особистості до боротьби за виживання. "Компенсацією" за емоційну напругу в просторі змагальності вона пропонує людині чуттєві задоволення, не актуалізуючи її потенційні творчі здібності. Моральна відповідальність за здійснення в собі закладених природою творчих потенціалів покладається на суб'єкта. Отже, особа опиняється перед необхідністю пізнання власних можливостей для повноти самоздійснення. Відтак актуальності набуває знання особою творчих можливостей людини загалом та духовних структур інтелектуальної діяльності.
   Наголосимо, що виникнення розумного життя є одним із системних утворень космосу в процесі його еволюції. Його становлення показує напрям еволюційного процесу до ускладнення структур матеріального світу та їх урізноманітнення. Відомий психоаналітик К. Юнг, вивчаючи праці фізика В. Паулі, дійшов висновку, що дослідження фізиками будови матерії й осягнення психологами сутності психіки певною мірою виявляються лише різними способами підходу до єдиної прихованої реальності.
   Особливим еволюційним структурним утвором, що характеризується складністю будови, є головний мозок людини. Сучасна наука довела, що мозок людини розумної має функціональну асиметрію, на відміну від тварин, у яких він симетричний за будовою. Тварини наділені, так би мовити, двома правими півкулями. Людині ж властиве сформоване в еволюції виду розмежування функцій лівої й правої півкуль. Процес спеціалізації сприяв удосконаленню діяльності кожної з них. Він сформував два відносно самостійних апарата мислення. Функціональна асиметрія зумовлена сформованою в еволюції виду "Людина" здатністю мислення і мови. Вони закріпилися за лівою півкулею. Словесна, вербальна пам'ять цілком пов'язана з її діяльністю. Відтак, ліва півкуля є еволюційно значно пізнішим утворенням, порівняно з правою. Права півкуля — спільний з тваринами канал зв'язку з дійсністю. Вона пов'язана зі сприйманням форми предметів. їй властива пам'ять на ін дивідуально-конкретні явища, на конкретні образи. Вона запам'ятовує їх значно краще, ніж ліва півкуля. Отже, права півкуля — база образного мислення. Вона охоплює світ явищ у всьому їх багатстві та розмаїтті, є основою формування цілісних образів дійсності.
   В організації специфічно людської свідомості беруть участь й інші "матеріальні" структури мозку. Згідно з новими науковими даними щодо природи мислення та почуттів, емоції пов'язані з діяльністю підкоркової речовини, а інтелектуальна діяльність зосереджена в сірій речовині кори мозкових півкуль — неокортексі. Функціональний розподіл сфер діяльності мозку змушує усвідомити, що для здійснення всього багатства духовної діяльності необхідний паралельний розвиток обох півкуль.
Ліва півкуля — база логічного мислення — віднаходить у дійсності гармонію причин і наслідків, причому діяльність логічного мислення, як і художня діяльність, ґрунтується на чуттєвому відображенні як на власній основі. Диференціація здатностей (талант ученого чи митця) зумовлені спеціалізацією діяльності кори відповідних півкуль головного мозку. Разом із тим наголосимо, що повноцінне духовне життя передбачає узгоджену, врівноважену взаємодію обох півкуль мозку. Тобто, на будь-якому етапі розвитку психіка та інтелект постають цілісним утвором, хоча й мають зону ближчого і віддаленішого розвитку. Така цілісність є основою для цілісності відображення світу, що, зрозуміло, характеризується більшою або меншою глибиною і повнотою на різних етапах розвитку в філогенезі та онтогенезі. Сказане дає підстави для першого нашого висновку: структурна організація головного мозку — естетичний за визначеністю цілісний еволюційний утвір.
   Не менш важливим є розуміння того, що сформовані еволюцією виду "Людина" духовні структури для кожної окремої людини є лише передумовою здатності творчого ставлення до світу. Якісна визначеність його пов'язана з низкою чинників, які роблять дійсною цю потенцію. До таких належать: середовище суто людської життєвості, зміст досвіду та його повнота, в тому числі досвід формування образу світу та його переживання тощо. Якісна визначеність досвіду важлива для гармонізації інтелектуальних та психічних структур особистості. Невипадково вже відомі нам закономірності відношення до світу на рівні міфологічної, релігійної, наукової форм свідомості вирізняються естетично-формуючим характером. Створена "ідеальна модель" стосунків спільнот із природним світом гармонійно впливає на психічні структури індивіда. І навпаки, розбалансованість їх і на рівні окремої особи, і суспільних груп виявляється в агресії, деструктивності поведінки тощо. Сказане підводить нас до другого важливого висновку: багатий духовний світ особи — наслідок організації свідомості якісною визначеністю змісту досвіду.
Зміст досвіду, здатний гармонізувати духовні структури особистості й стійко утримуватися свідомістю, тобто стати переконанням — наслідок свідомої самоорганізації суб'єкта на розгортання та вдосконалення природної здатності до творчості. Зазначимо, що гармонійний світ людини ранніх культур — це не ідеальна його модель, адже гармонія тут зумовлена обмеженістю духовного досвіду та страхом виходу за межі сформованого типу відносин. Разом із тим навіть такий рівень гармонізації засвідчує свою плідність. Така закономірність простежується як тилова для всіх міфологічних культур. Отже, формуючий підхід до дійсності — джерело організації духовних структур людини. Він створив об'єктивні передумови для нюансів реагування на світ, у подальшому розвитку людства сприяв становленню неповторної особистості. Саме така особистість визначається як носій естетичної неповторності змісту свідомості. Названий тип особистості актуально присутній у бутті саме у наслідках своїх формуючих умінь, а не як суто фізична реальність. Саме тому людство постійно обмінюється духовним досвідом на рівні різних історичних епох. Останні "присутні" в історичному житті людства об'єктивованим змістом духовного досвіду. Прискорення історичного поступу — наслідок такої актуальної присутності. Зазначимо, що процес має характер прирощення духовного досвіду й, отже, поглиблення змісту свідомості та якісної її визначеності: розгортання розмаїття нюансів досвіду переживання багатства дійсності як естетичного феномену. Отже, наступний наш висновок: свідомість еволюційно формувалася, організуючись ідеєю гармонії, наявної в процесі та наслідках формуючого ставлення людини до світу.
   Еволюційно сформована бажана модель відносин людини зі світом закріпилася у психічних структурах носіїв досвіду у вигляді потреби гармонійної злагоди як необхідної умови цілісності життя. Йдеться про всезагальне у змісті досвіду не в сенсі адекватності відображення дійсності (міфологічна свідомість не здатна забезпечити якісний його рівень), а в сенсі всезагальності переживання всезагальних предметів небайдужості. Доречно наголосити на евристичному потенціалі естетичної організації мисленнєвої діяльності. Отже, естетичний зміст свідомості — це перший якісний етап її історичного розвитку як у філогенезі (людство), так і в онтогенезі (індивід). Доказом його перспективності для подальшого якісного розвитку свідомості є закріплення в психічних структурах людини сталих реагувань на цінності всезагального змісту. Вони визначилися як основа, фундамент духовного досвіду. Це той еволюційно сформований досвід очікуваних реакцій психіки, який відклався в її глибинних шарах і характеризується 3. Фройдом як "безсвідоме" (id), а К. Юнгом — як "колективне безсвідоме". Вони є основою організації духовних структур, передумовою розгортання багатства нюансів взаємодії людини зі світом, впливаючи на наслідки практичної, художньої, теоретичної діяльності.
Отже, на ранніх етапах історії, коли свідомість людини організована колективним досвідом переживаючого ставлення до світу, домінує чуттєве, естетичне (за змістом та способом виявлення), а не рефлексивне начало свідомості. Завдяки розмаїттю евристичних можливостей естетичного досвіду з накопиченням практичних знань і умінь у процесі історичного розвитку активізується рефлексивна спроможність людства. Розвивається і поглиблюється здатність логічного мислення. Ця закономірність характерна також для процесів духовного становлення особистості.
   Зазначимо також якісну особливість способу, в який відбулася самоорганізація свідомості: вона сприймає світ у наданих йому символічних значеннях. Тобто світ постає для неї сповненим усього багатства змісту, наданого йому культурою. Ми наголосили на особливості формування та діяльності інтелектуальних структур людини з тим, щоб підкреслити закономірності процесу та відтінити загальну тенденцію формування свідомості. Вона — продукт суспільності життя, а тому зберігається у названих особливостях не лише щодо змісту, а й способу формування та функціонування на всіх етапах історії людства. Сучасний світ, створивши підстави для індивідуалізації духовного досвіду, може розгорнути цей досвід як творчий лише за умови наявності в суб'єкті внутрішньої потреби розвивати та вдосконалювати інтелектуальний, творчий потенціал, щоб продукувати досконалий зміст досвіду в діалектичній взаємодії його складників: всезагального та індивідуального.
Методологічно важливо при цьому утримувати таку ідею: становлення нового рівня саморозвитку духу характеризується діалектичним зняттям попередніх форм для творення глибинних підстав його цілісності. Г. Гегель формулює ідею саморозвитку духу за щаблями досконалості у такий спосіб: "Початок нового духу — це результат масштабного перетворення різноманітних форм культури... Це ціле, що, пройшовши всі етапи послідовності, з протяжності знову повернулось у себе, тобто в утворене в результаті цього процесу просте поняття цілого" [3, с. 24]. Діалектика індивідуального і загального в змісті духу вибудовується відповідно у такий спосіб: те, що для духу було суттю справи, в світі індивіда постає вже засвоєною, опанованою формою.
   Форми культури — це етапи вже розробленого шляху розвитку свідомості індивіда. Зміст духовного розвитку людства стає для індивідуальної свідомості тим необхідним предметом засвоєння, завдяки якому реальною стає власне свідомість, об'єктивуючись у подальшому творенні нового змісту досвіду. Це шлях дійсного життя духу як формуючого начала світу та самоусвідомлення себе формуючою силою — тобто рефлексивний дух. Така закономірність характерна як для логічного, так і для чуттєвого змісту досвіду. Останній — це самоорганізація духовних структур особистості на переживання виразних форм дійсності, а також рефлексії над здатністю переживати їх. Можна стверджувати, що повнота духовного досвіду — це діалектична єдність досвіду людства та індивідуалізації його у переживаючому й осмислюючому відношенні суб'єкта небайдужості. Інакше кажучи, йдеться про естетичний спосіб організації інтелектуально-почуттєвих структур свідомості, здатних на самовиявлення у формах небайдужості до змісту духовного досвіду людства. Здобутки всезагального духу стають способом організації духовного світу особистості, щоразу утворюючи нову цілісність та розгортаючись новим багатством змісту. Отже, названий тип пізнавального відношення є естетичним за способом організації та змістом досвіду.
   Наголосимо, що це оптимальний шлях саморозгортання духу в його повноті. Правомірно виокремити також інші способи його виявлення у контексті проблеми естетичного. Носій буденної свідомості, що не опанував досвід культури, не зробив "універсальний дух" (Г. Гегель) власною субстанцією, сприймає світ у формах власної потреби, а не у його істині. Розсудок означує предмети, поіменовуючи їх, але не осягає їх цілісної життєвості, не створює істини про явища, а отже, і не має підстав для творчості. Переживання світу в розмаїтті його виявлень унеможливлюється, тож усі відношення перебувають поза межами естетичної визначеності. У цих самих параметрах можна окреслити й іншу форму, де опанування культурою має обмежений характер: це занурення особи у міф і нерефлексивне сприймання свого ставлення до міфу. Тобто, особа не підноситься до осмислення предмета власної небайдужості та підстав небайдужості. Нерефлексивна свідомість характеризується певною цілісністю, але це цілісність, що не досягає рівня естетичного переживання та самоусвідомлення.
Досвід активних стосунків із зовнішнім світом (у формах культури) закріплюється у великому обсязі та на великій ділянці мозку. При всій складності організації духовних структур людини їм властива цілісність, що забезпечує цілісність відображення світу. Останнє є наслідком такої творчої взаємодії інтелектуальних структур та предмета небайжудості, за якої відбувається все глибше (адекватне) "зняття" образу предмета на основі все вищих рівнів інтелектуальної діяльності. Звернемо увагу, що відображення — це активний процес, у якому "зовнішні причини" (об'єкт) діють на свідомість через посередництво "внутрішніх умов" (здатність мисленнєвих структур до самоорганізації для активної взаємодії з предметом небайдужості). Образ, що формується свідомістю у таких взаємодіях, є складним духовним утвором. Він означує предмет і відображає предметні відношення. Загалом людині як новому еволюційному утвору властива організація мозку, запрограмована на саморозвиток та ускладнену програму поведінки.
   Отже, аналіз "механізму" організації інтелектуальних структур людини та їх діяльності дає підстави для висновку: свідомість формувалась, живлячись предметною визначеністю реального світу в особливому, діяльнісному відношенні до нього, і складалась саме як свідомість естетична, тобто формуюча, породжуюча сила.

2. Естетична свідомість як специфічна форма свідомості

Поряд з естетичною структурою свідомості як особливим еволюційним утвором варто виокремити своєрідну її форму — естетичну свідомість. Естетична свідомість, як і міфологічна, релігійна, моральна, правова, філософська, наукова, — одна з форм суспільної свідомості. Кожна форма свідомості є відображенням змісту духовного досвіду людства, що у своїй сукупності утворюють цілісність і постають формуючою основою духовного світу особистості. Естетична свідомість — це форма суспільної свідомості, що відображає закономірності переживаючого ставлення людини до світу з позицій суспільного ідеалу. Предметом естетичної свідомості є творення та переживання виразних форм дійсності.
   Свідомість людини є певною сукупністю духовного досвіду людства, причому не лише з огляду змісту досвіду, а й особливостей способу його формування. Останнє зумовлює необхідність з'ясування специфіки чуттєвості та ролі чуттєвого начала у формуванні інтелекту й утриманні в духовному досвіді особи цілісності набутого людством досвіду. Наголосимо, що організуючим началом усієї системи постає естетична свідомість. Адже небайдужість зумовлює активну задіяність емоційної сфери та інтелекту на творення сталості ставлення до предмета небайдужості: формування його образу, організація почуттів його змістом, долучення образу до наявного досвіду, визначення його цінності, укорінення в простір ідеальних сутностей тощо.
Естетична свідомість відображає закономірності функціонування небайдужості як особливого способу продукування духовного змісту свідомості. Своєю передумовою вона має емоційне реагування на світ. При цьому необхідно враховувати рівні емоційних реакцій. Первинними є суто емоційні реакції на внутрішній стан організму чи на зовнішні чинники, пов'язані з цим станом (хвороба, голод, страх тощо). Вони споріднюють людину з усіма іншими видами життя, хоча в світі людей вони також зазнали трансформації, оскільки і на них поширилась дія інтелекту. Тому зусиллям волі людина здатна тамувати голод, долати страх, стримувати напади гніву тощо.
   Предметом емоційного реагування, що набуває вираженого естетичного забарвлення, є якості та властивості предметного світу, які спонукають особу на свободу розгортання почуттів і набувають для них сенсу мети. Дослідники визначають емоції як "діяльність оцінювання інформації про зовнішній і внутрішній світ, що надходить у мозок, і яку відчуття і сприймання кодують у формі його суб'єктивних образів". При цьому емоції — не лише винесення оцінки, але і діяльність оцінювання. Зупинимось на деяких аспектах емоційного реагування на світ з огляду його впливу на досвід стосунків. Емоції в еволюції життя, в тому числі його вищої форми — людського життя, склалися і визначилися як "передформа мислення".
Емоції "зацікавлено", "пристрасно" оцінюють дійсність і доводять свою оцінку до організму мовою переживань. Емоція передбачає тим самим можливість своєрідних умовиводів щодо поведінки вже у тварин, котрі не мають інтелекту. Емоції людини по суті "являють собою аналог логічного оцінного судження про предмет або явище". Зрозуміло, що механізм оцінки тут зовсім інший. Подібність форми емоційного процесу до логічного мислення не обмежується тим, що вони ніби будуються за однією схемою. Емоції, подібно до мислення, у своїх зіставленнях спираються на наслідки свого попереднього функціонування. Наголосимо, що лише мислення створює поняття як спосіб узагальнення знань, а пережиті емоції спричиняють утворення "емоційних узагальнень".
   Відмінності між емоціями і мисленням зумовлені активністю різних структурних утворень мозку та якісним змістом створюваного досвіду. В мисленні виділяється як специфічна його особливість раціональний, переважно словесно-логічний елемент. Але мислення як процес з усіма його усвідомленими і неусвідомленими елементами не можна відокремити від емоцій. Емоції не лише активізують мисленнєву діяльність, але, входячи в її структури, "виконують функцію евристик". Взаємозумовленість емоцій та інтелекту забезпечує всю повноту духовних та духовно-практичних взаємодій людини зі світом. У практичному сенсі важливо мати на увазі, що діяльність, яка підтримується емоціями, відбувається значно успішніше, ніж та, де спонукою є усвідомлення її необхідності. Отже, емоції та логічне мислення утворюють повноту відносин людини зі світом, реалізуючись у свідомих та інтуїтивних формах, і постають загальною умовою функціонування досвіду.
   Розкрита вище роль емоцій у творенні досвіду про світ та відношення до нього потребує з'ясування його ролі в специфічній формі свідомості — естетичній. Наголосимо, що естетична свідомість відображає реальність у формах, що засвідчують оцінне та формуюче ставлення. У ньому якості предмета постають у двох аспектах: по-перше, в їх об'єктивній життєвості (внутрішня доцільність); по-друге, з огляду їх цінності для людського життя ("ідея потреби"). На відміну від суто емоційних реакцій, що є наслідком активізації підкоркових центрів ("нижчих шарів мозку"), естетичне почуття є першим складником власне естетичної свідомості. Це складний духовний утвір, для якого характерна взаємодія психічних та інтелектуальних складових досвіду.


Література:

Мовчан В.С. Естетика: навч. посібник. - К.: Знання, 2011. - 527 с.

Скачати повніше