Поняття “соціалізація” (від лат. socialis – суспільний) дедалі активніше використовується як наукова категорія представниками широкого спектра наук – філософії, соціології, психології, політології, педагогіки та ін.
 

Початковий етап власне шкільної соціалізації розпочинається з моменту вступу-прийняття дитини до школи. Його можна позначити як початок соціального навчання. Педагогічним завданням шкільної соціалізації на цьому етапі є утвердження, коригування та розвиток базової системи життєвих відносин та орієнтацій, чуттєвості, інтелекту та волі, формування нахилів та вподобань, соціальних інстинктів та пристрастей, утвердження соціальної форми сприйняття, переживання, усвідомлення та завдоволення потреб та інтересів.
  Основними інститутами соціалізації визнають систему освіти й виховання. “Виховання є провідним і визначальним початком соціалізації. Ядро виховання складає процес передавання нагромаджених минулими поколіннями знань і культурних цінностей, тобто освіта”.
Провідна функція школи виявляється в тому, що вона своєю дією задає головний напрямок і зміст соціальних впливів, їхню орієнтацію, їх прочитання у контексті цілеспрямованої педагогічної дії. Завдяки цьому з множини пасивних та активних чинників соціалізації, тобто з соціально-педагогічного середовища, утворюється і діє своєрідний соціальний педагогічний ансамбль.

Ігрова діяльність як метод виховання моральної самосвідомості молодших школярів (1-2 класи) у позаурочної діяльності // Рідна школа . - 2015. - № 5/6. - С. 58-61

Сенситивним періодом розвитку моральної самосвідомості є молодший шкільний вік, зокрема учні 1-2-х класів. У цей час дитина починає розуміти, що вона є індивідуальністю, яка в процесі навчання і виховання здатна змінювати себе, оволодівати визнаними в суспільстві поняттями, знаннями, ідеями, цінностями, осягати очікування інших щодо її поведінки і водночас усвідомлювати свою унікальність, пізнавати саму себе й самостверджуватися серед дорослих і однолітків.
  Значущими новоутвореннями молодших школярів (учнів 1-2-х класів), що розглядаються передумовами для виховання в них моральної самосвідомості, і як наслідок, оволодіння вміннями підпорядковувати безпосередні мотиви більш віддаленим, особистісні - соціальним. Поступове залучення молодшого школяра до етичних категорій зумовлює усвідомлення ним зв'язку між своїм «Я» та навколишньою дійсністю, іншими людьми, формування позитивного ставлення до самого себе. У молодших школярів розвивається глибше, порівняно з дошкільним віком, усвідомлення своїх почуттів, розуміння їх вияву оточуючими. Значно впливає на ці процеси приклад дорослих, яких діти намагаються наслідувати. Однак загалом почуттєва сфера, особливо в дітей 6-7-річного віку, має фрагментарний характер, що спричинює дещо спотворене сприйняття ними певних почуттєвих виявів. До того ж, деякі із запозичених «зразків», що наслідує дитина у власній емоційній поведінці, можуть мати апріорі помилковий характер.
  «Образ себе» дитини молодшого шкільного віку наповнюється уявленнями щодо власних особистісних якостей. Вона починає розмірковувати про ті з них, що виявляються в іграх, навчальній діяльності, у відносинах із однолітками і дорослими. Усвідомлюються передусім якості, пов'язані з навчальною діяльністю, надалі ті, що стосуються морально-вольової сфери. Це зумовлюється притаманною молодшим школярам недостатньою сформованістю моральної структури, що виражається в нестійкості моральних переживань, мінливому ставленні до одних і тих самих подій. Причинами цього є те, що по-перше, моральні настановлення, які визначають вчинки дитини, не мають достатньо узагальненого характеру, а по-друге, моральні настановлення, які ввійшли до свідомості дитини, ще не стали її стійким надбанням.

Деякі особливості процесу профілактики дезадаптації молодших школярів // Вісник Дніпропетровського університету Серія: Педагогіка і психологія : науковий журнал. - 2009. - № 15. - С. 130-136

Проведений аналіз наукової літератури з питань організації профілактичної діяльності у сфері соціально-психологічної дезадаптації молодших школярів засвідчив, що в Україні окремі аспекти цієї значущої соціально-психологічної проблеми досліджувалися в контексті педагогічної та медичної проблематики. Погляди вчених різняться як стосовно змісту профілактичних заходів, пріоритетності об'єктів впливу, так і стосовно форм та видів профілактичної роботи. Стосовно більшості негативних психологічних характеристик людини (і дитини в онтогенезі зокрема) профілактику прийнято розподіляти на три види, які кардинально відрізняються по схемах впливу та об'єктах впливу: первинну профілактику, коли заходи психологів направлені на оздоровлення способу життя, укріплення індивідуально-психологічних характеристик, зміни факторів компонент середовища, якості педагогічного впливу батьків та педагогів тощо; вторинну профілактику, коли чинники, які детермінують стан чи характеристики усуваються, а також робота з групою ризику, у якій дія чинників може призвести до загострення стану людини; третинна профілактика, коли вживається певний комплекс заходів щодо ослаблення чи усунення патологічних характеристик людей чи хворих, які мають певний комплекс проблем у житті та не можуть продуктивно існувати. Причому третинна профілактика повинна мати широкий спектр засобів щодо соціальної адаптації людей в нових для них умовах. Такий підхід до профілактики висунула ВООЗ ще в кінці XX ст. Також потрібно враховувати різноманітні детермінанти соціально-психологічної дезадаптації молодших школярів та впроваджувати окремо та додатково до вищеозначених видів профілактики моральну профілактику, яка буде ефективною тільки при проведенні профілактики і до дітей, і до дорослих з найближчого соціального оточення (батьків та педагогів) та правову профілактику - недопущення різноманітних відхилень від норм виховання дітей та контроль за правовим статусом певних категорій дітей, які є групою ризику (інваліди, діти-сироти).
  Вважаємо, що рівень профілактичних заходів, який впроваджується у країні щодо усунення соціально-психологічної дезадаптації молодших школярів, є інтегральним показником політики країни у сфері екології дитинства. Причому всі види профілактики пов'язані між собою, і насамперед первинна профілактика обумовлює роботу з поняттям «якості життя». У нашій країні та пострадянському просторі свій внесок у це питання внесли лікарі-психіатри, валеопсихологи, фахівці у сфері медичної психології, психогігієни, психопрофілактиці.


Бондаренко, Вікторія
Психокорекційна робота вчителя як один із напрямів здоров'язбереження учнів  // Початкова школа. - 2014. - № 3. - С. 44-46

Нині особливо слід надавати всій шкільній практиці психокорекційного напряму. Насиченість інформаційного поля, генетичні фактори, несформованість навичок спілкування, дезадаптація в колективі призводять до порушень у психоемоційному стані, гіперактивності чи затримки психічного розвитку учнів. Стрімкий темп життя змушує батьків більше уваги приділяти матеріальному, аніж духовному та психологічному комфорту дитини. З огляду на це, школа та педагог повинні з розумінням ставитися до кожного учня, вчасно виявляти проблеми школярів, допомагати їм освоїтися в соціумі, упереджувати виникнення психічних порушень та захворювань.
У психопедагогічній літературі виокремлено два основні напрямки психокорекційної роботи з учнями: з опорою на індивідуальну та групову психотерапевтичну роботу (індивідуальні консультації, групові тренінги); та втручання до педагогічного процесу (індивідуалізація навчання та виховання; корекція виховних впливів, оптимізація взаємодії вчителів та школярів).

  Психокорекційні ігри, які вчитель використовує на уроках, переслідують різну мету. Так, перша група ігор спрямована на розвиток психічних процесів особистості школяра, друга - пов'язана з проблемою формування самосвідомості школярів, зокрема, їхнього ставлення до себе.

  Психологи вважають, що імітація дітьми різних емоційних станів має психопрофілактичний характер. По-перше, мімічні та пантомімічні прояви почуттів допомагають запобігти переростанню деяких емоцій у патологію. По-друге, завдяки роботі м'язів обличчя і тіла забезпечується активна розрядка емоцій. По-третє, у дітей при довільному відтворенні виразних рухів відбувається пожвавлення відповідних емоцій і можуть виникати яскраві спогади про невідреаговані раніше переживання, що має значення для знаходження першопричини нервового напруження в деяких дітей. Виходячи із вище зазначеного, вчитель повинен добирати етюди, спрямовані на передачу як позитивних, так і негативних проявів почуттів: інтересу, радості, подиву, суму, страждання, горя, відрази, гніву, презирства, страху, сорому тощо.

Узагальнюючи погляди вчених на сутність поняття «готовність до школи», можна виділити ряд позицій, що визначають даний феномен як. рівень розвитку всієї психіки дитини, якого вона досягає в результаті дошкільного виховання і навчання (С. Рубінштейн); готовність до оволодіння «високоопосредкованими», «позаситуативними» формами регуляції діяльності, що дозволяють будувати її відповідно до встановлених норм (Д. Ельконін); базові потреби у психічному розвитку дитини: пізнавальна та потреба у соціальних стосунках (Л. Божович); цілісну систему властивостей і якостей, які характеризують досягнення дитиною нової, більш високої стадії загального фізичного, розумового, морального й естетичного розвитку (О. Запорожець); бажання й усвідомлення необхідності вчитися, яке виникає в результаті соціального дозрівання дитини, появи в неї внутрішніх протиріч, що задають мотивацію до навчальної діяльності (В. Мухіна); цілісний стан психіки дитини, що забезпечує успішне оволодіння системою вимог, які висуває учитель і школа в цілому, успішне оволодіння новою для неї діяльністю і новими соціальними ролями (Я. Коломийський, Є. Панько); рівень морфологічного, функціонального й психічного розвитку дитини, при якому вимоги систематичного навчання не будуть надмірними й не приведуть до порушення здоров'я дитини (М. Безруких і С. Єфімова); необхідний і достатній рівень психічного розвитку дитини для освоєння шкільної навчальної програми в умовах навчання у групі однолітків (Н. Гуткіна); інтегрований результат загальної і спеціальної підготовки, яка виникає на етапі завершення дошкільного дитинства(О. Савченко); неусвідомлений стан організму, сприятливий для сприйняття нової діяльності, інформації, який запобігає виникненню кризових явищ (А. Богуш). Орієнтуючись на гуманістичне ставлення до дитини у всіх сферах її життя, виховний та навчальний процес у школі необхідно піднімати на новий рівень. Тільки наявність внутрішнього зв'язку, систематичності, цілеспрямованості у змісті навчально-виховної роботи, методах педагогічного керівництва, формах організації діяльності у дошкільних установах і початковій школі забезпечить цілісність процесу розвитку, навчання і виховання дитини.

Молодший шкільний вік вважається основним періодом набуття соціального досвіду, передумовою функціонування механізмів розвитку особистості та орієнтації її життєдіяльності, це один із найважливіших періодів формування особистості. У цьому віці інтенсивно розвиваються природні задатки, формуються моральні якості, виробляються риси характеру.
  Саме у віці 6-10 років активно формується прагнення на все мати своє бачення. В учнів з'являються також думки про власну соціальну значущість, розвивається самооцінка, формується самосвідомість та зворотній зв'язку з оточенням. Важливим новоутворенням молодшого шкільного віку вчені визначають рефлексію, за якої діти навчаються оцінювати свою діяльність, поведінку. Водночас розвиваються й дитячі страхи, що відображають сприйняття ними подій, інформації, навколишнього світу загалом, межі якого у нинішніх умовах розширюються. Нез'ясовні та вигадані страхи минулих років змінюються іншими, більш усвідомленими: навчання, ситуація в суспільстві, стосунки з однолітками... Страх може набувати форм тривоги або занепокоєння, які необхідно навчитися долати як самостійно, так і за допомогою дорослих людей (вчителів, вихователів, керівників гуртків, батьків).

  Молодший школяр має прямі чи опосередковані зв'язки з природним, соціальним, навчальним, ігровим, технологічним середовищем. За своєю психікою діти цього віку дуже швидко вбирають в себе як позитивні, так і негативні його впливи. Вихованість, навченість сучасної дитини - результат не лише діяльності вчителя, а й впливу всіх зазначених середовищ. Нині світ стає більш інформаційним і глобалізованим, значно відчутніший, ніж раніше, вплив на людину соціального і технічного середовища. їх динамічність і наступальність, поряд із позитивами, часто стають перешкодою для повноцінного виховання та навчання дітей. На жаль, школа і сім'я не можуть захистити дітей від інформаційної агресії, яку створюють ЗМІ, постійного впливу на свідомість людей, пропаганди "щасливого випадку", а не успішної праці. Нестабільність економічного стану значної частини сімей, недостатня педагогічна просвіта населення додають неспокою у щоденне буття дітей. Перенасиченість дозвілля вихованців нерозбірливим переглядом великої кількості телепередач зумовлює появу синдрому залежності від "ящика", небажання самостійно читати (адже є надлишок інформації), конструювати, брати участь у домашньому господарстві тощо.

  Варто пам'ятати, що дитина є відображенням внутрішнього емоційно-психологічного стану вашої сім'ї, стосунків між батьками. І для того, щоб пояснити їй, що ж відбувається у державі, важливо, перш за все, знайти для себе відповідь на це питання. А відповідь має бути не за зразком "все пропало" або "хто винен і що робити", а усвідомленою. Пояснення дитині 6-9 років має бути зрозумілим, дохідливим, не носити підкреслено негативного емоційного забарвлення, а найголовніше - щирим. Важливо обійняти дитину і говорити з нею відверто. Нехай вона відчує вашу підтримку не лише вер¬бально, а й на тілесному та емоційному рівнях.

Багаторічний досвід роботи з учнями початкових класів свідчить, що для активізації мислення учнів початкових класів необхідно у своїй роботі використовувати різноманітні інноваційні освітні технології. Вони сприяють розвитку особистості учня, формуванню його світогляду, культури - важливих якостей для досягнення. Тому великої уваги я надаю розвитку у дітей:
- пізнавальних інтересів, аналітичності розуму, вміння знайти конструктивні рішення;
- дослідницького інтересу, прагнення до пошуку;
- логічного та образного мислення;
- критичності мислення;ня необхідних успіхів у соціумі. комунікативних умінь;
- схильності до винахідливості.
Усе це потребує активної діяльності різних видів мислення молодших школярів.

Діти дуже активно мислять, застосовуючи і активізуючи при цьому різні види мислення, уяву, знання програмового матеріалу та життєвий досвід і навіть творчі здібності.

Проблема диференціації навчання є найактуальнішою у сучасній педагогічній теорії та практиці, оскільки нині робляться спроби осучаснити форми організації навчання з урахуванням індивідуальних особливостей особистості та створити оптимальні умови для ефективної навчальної діяльності учнів. У положеннях Національної доктрини розвитку освіти та інших важливих державних документах наголошується на необхідності забезпечення всебічного розвитку особистості, створення навчальних закладів різних типів, вибору педагогами варіантів навчальних планів і програм, зважаючи на відмінності в розвитку учнів, що спрямовані на розв'язання проблеми індивідуалізації та диференціації навчання.
  На основі аналізу теорії та практики початкового навчання в 50-70-ті рр. XX ст. з'ясовано, що в передовій учительській практиці особлива увага приділялася здійсненню індивідуального та диференційованого підходу до невстигаючих учнів, прийомам і способам індивідуалізації та диференціації навчання учнів на різних етапах уроку. Активно нагромаджувався досвід здійснення індивідуалізації та диференціації навчання молодших школярів. Яскравим прикладом у цьому процесі стала творчість видатного педагога В.О. Сухомлинського: психолого-педагогічне вивчення дітей до і під час навчання; навчання молодших школярів з урахуванням індивідуально-типологічних особливостей, здоров'я, мислення, інтересів; диференціація та індивідуалізація навчальних завдань; внутрішньокласна диференціація учнів за групами тощо.

Для того щоб людина усвідомила себе носієм громадянських цінностей, необхідно, щоб вона жила й діяла в такому середовищі, де панують гуманізм, патріотизм, єдність національних і загальнолюдських цінностей: доброта, увага, чуйність, милосердя, толерантність, совість, чесність, повага, правдивість, працелюбність, справедливість, гідність, терпимість до людей, повага й любов до своїх батьків, роду. Саме ці якості формуються в підростаючого покоління внаслідок громадянського виховання.

  Пріоритетом формування громадянської самосвідомості учнів у навчально-виховному процесі є виховання в них патріотичних почуттів. Патріотизм (paths - батьківщина) - це любов до Батьківщини, свого народу, турбота про його благо, сприяння становленню й утвердженню країни як суверенної, правової, демократичної, соціальної держави, готовність відстояти її незалежність, служити та захищати її, розділити свою долю з її долею.

Одной из основных проблем первых лет учебы в школе является развитие познавательной деятельности — от того, насколько сформирована ее структура, непосредственно зависит успешность обучения. В настоящее время установлено, что школьная неуспеваемость в большой степени обусловлена неравномерностью созревания мозговых зон, несоответствием психолого-педагогических методик обучения психофизиологическим способностям ребенка. Традиционное левополушарное обучение и недостаточная активность правого полушария приводит к раздражительности, беспокойству, непоседливости учащихся. Психическая травматизация неизбежно возбуждает активность правого полушария, но так как левое полушарие находится в состоянии хронической перегрузки, оно не.обеспечивает полноценной переработки поступающей из правого полушария информации. Выход из этого замкнутого круга — дифференцированное обучение с учетом возрастных и физиологических особенностей ребенка и развитие межполушарного взаимодействия. В настоящее время накоплен достаточно большой экспериментальный материал, который, с одной стороны, свидетельствует о влиянии мышечной активности на психический статус человека, а с другой — о возможности использования тонусных характеристик и динамики в ответ на различные воздействия, включая сложные, в качестве информативного индикатора проблемных зон в организме человека. В настоящее время техника «Латерального Переобучения по Деннисону» — это серия специфических упражнений, которые восстанавливают эффективное, интегрированное выполнение перекрестно- латеральных движений, зрение, слух. Они позволяют обучаемому почувствовать неэффективность гомолатеральных движений и гомолатеральной обработки сенсорной информации. Выполнение перекрестно-латеральных движений облегчает процесс учения, активизирует тонкую моторику, балансирует движениями и равномерно тренирует мышцы обеих сторон тела.