Економіка   Економіка підприємства    Історія економіки    Логістика    Страхування    Цінні папери    Корпоративне управління АудитБухгалтерський облікВинахідництвоЕкологіяЕтика. ЕстетикаІнтелектуальна власністьІсторія   Всесвітня історія    Історія України Культурологія   Культура, мистецтво, суспільство    Культурне співробітництво    Менеджмент в галузі культури    Оперне, балетне мистецтво України    Сучасна українська музика    Українська книга    Українське кіно МаркетингМенеджмент   Контроль і ревізія    Корпоративне управління МистецтвоМовознавствоОподаткуванняПедагогікаПраво   Авторське право    Кримінально-процесуальне право    Адміністративне право    Господарче право    Екологічне право    Конституційне право    Кримінальне право    Криміналістика    Кримінологія    Митне право    Міжнародне право    Правоохоронна діяльність    Сімейне право    Соціальне право    Фінансове право    Цивільне право    Цивільне процесуальне право Політика   Державне управління ФінансиПсихологія   Психологія творчості    Організаційна психологія    Психологія конфлікта    Психологія особистості    Педагогічна психологія    Психологія спорту    Юридична психологія Сільське господарствоФілософія

Педагогіка

Матеріали для написання реферату:
 
Сучасний викладач вищої школи повинен володіти високою педагогічною культурою, для формування якої важливого значення набуває розвиток науки, техніки, мистецтва, традицій середовища існування – природного і соціального, тобто інфраструктура культури загалом. Тісне співвідношення виховання і культури є резервом для кращого функціонування системи освіти і покращення її результативності. Важливого значення набуває розвиток культури суб’єктів освітнього процесу: педагогічної культури вчителя і культури особи, що навчається. В основі педагогічної культури викладача – його особисті якості: цілеспрямованість, любов до учнів, інтерес до розвитку їхньої індивідуальності, креативність, вірність своєму покликанню. Від рівня професійної майстерності викладачів залежить результат фахової підготовки студентів. Саме тому Законом «Про вищу освіту» передбачені певні зобов’язання науково-педагогічних працівників: постійно підвищувати професійний рівень, педагогічну майстерність, наукову кваліфікацію; забезпечувати високий науково-теоретичний і методичний рівень викладання дисциплін у повному обсязі освітньої програми відповідної спеціальності, додержуватися норм педагогічної етики, моралі; поважати гідність осіб, які навчаються у вищих навчальних закладах.


Подольська, Єлізавета Сучасний педагог: на перетині очікувань студентів і прагнень викладачів // Вища освіта України, 2016. -№ 3. -  С. 64-69

Анотація: Виявлено очікування студентів і пріоритети щодо ідеалу викладача. Визначені прагнення викладачів щодо професійного самовдосконалення та ефективності педагогічної діяльності. Поставлені завдання підвищення педагогічної культури викладача згідно з основними критеріями педагогічної майстерності Виділені основні типи спілкування і надані характеристики взаємодії викладача і студента в умовах становлення інформаційного суспільства.

Надзвичайно складний, динамічний і достатньо суперечливий характер сучасності істотно актуалізує завдання підвищення педагогічної культури науково-педагогічного працівника, яку ми розуміємо як таке особистісне утворення, що інтегративно поєднує оволодіння педагогічним досвідом, ступінь педагогічної майстерності та досягнутий рівень розвитку особистості педагога. До основних складових педагогічної культури ми відносимо і психолого-педагогічну ерудицію, і гармонію розвинутих інтелектуальних та моральних якостей, і організованість у педагогічній діяльності, і вміння продуктивно поєднувати навчально-виховну та науково-дослідну діяльність, і педагогічно спрямоване спілкування й поведінку, і постійне самовдосконалення.
Педагогічна культура виступає не тільки засобом і умовою належного впливу на студентів, але й проявом професійної компетентності викладача. Для належного сприйняття студентами навчального матеріалу важливою є органічна єдність того, що їм викладають (це забезпечує професійну компетентність), та як: цей матеріал подається, як використовуються їх раціональні та емоційні пізнавальні можливості (а це забезпечує педагогічна культура викладача).
У зв'язку з цим необхідно усвідомити різницю між традиційним педагогом і сучаснім, яка, на наш погляд, полягає у наступному:
1.Якщо традиційний педагог ставив перед собою завдання озброїти студента знаннями, уміннями, навичками і підготувати його до життя, то сучасний педагог сутність і призначення своєї професії вбачає у становленні людини, знаходження ним свого образу: неповторної індивідуальності, духовності, творчого початку.
2.Першочерговим завданням у педагогічній діяльності традиційного педагога є розвиток інтелекту, мислення, тоді як для сучасного викладача головне - розвиток особистісно-смислової сфери студента.
3.У традиційній педагогіці рушійними силами освітнього процесу є суперечність між знанням і незнанням, а в сучасних умовах знання набувають характеру відносин, тому на перше місце виходять інтерактивні методики,
4.Суттєва різниця існує й у педагогічних технологіях: якщо основою технологій у традиційній педагогіці є пояснення, то для педагогічних технологій на сучасному рівні головними цільовими орієнтирами виступають розуміння і взаєморозуміння.
Проте у будь-які часи велику роль в освітньо-виховному процесі відігравала саме особистість викладача, що являє собою таке поєднання універсальних і унікальних рис, на основі яких формується його індивідуальність і створюється авторитет. «Формула успіху» сучасного педагога, безсумнівно, включає інформованість, методичну майстерність, захопленість, моральну культуру.
У плані нашого розгляду для виявлення особливостей узгодження прагнень викладачів та очікувань студентів ми орієнтуємося на основні критерії педагогічної майстерності: 1) гуманістичну спрямованість усієї діяльності викладача; 2) педагогічні здібності, а саме: дидактичні (у доступній формі викладати матеріал, ясно формулювати проблему, викликати пізнавальний інтерес до предмета); академічні (знання свого предмета і здатність до наукового пошуку); перцептивні (психологічна спостережливість, розуміння внутрішнього світу студента); організаторські (уміння об’єднати колектив, надихнути його на вирішення соціально значущих завдань); авторитарні (емоційно-вольовий вплив на студентів); комунікативні (уміння установити доцільні відносини зі студентами, педагогічний такт); мовні здібності (уміння висловлювати свої думки і почуття за допомогою мовних засобів, міміки); педагогічна уява (передбачування наслідків своїх дій, виховне проектування особистості студентів); здатність до розподілу уваги одночасно між кількома видами діяльності; 3) професійну компетентність, яка охоплює професійні знання (предметні, соціальні, педагогічні, психологічні) та професійні вміння і навички (уміння викладати і виховувати, мотивувати й оцінювати поведінку студентів); 4) педагогічну техніку (культура і техніка мови, здатність до самоконтролю, самостимуляції тощо); 5) комунікативність, тобто професійна здатність до продуктивного і комфортного спілкування зі студентами.
Ми вважаємо, що ефективності процесу навчання і виховання сприяють взаємини у системі «викладач - студент», побудовані з дотриманням вимог:
- суб'єкт-суб'єктної взаємодії й співробітництва викладача і студента при організації педагогічного процесу;
- подолання рецидивів авторитарних форм педагогічного впливу, орієнтація педагогічного спілкування на зрілу особистість із розвинутою самосвідомістю;
- опори на професійний інтерес студентів як фактор впливу на виховання і навчання, реалізація на його основі педагогічного спілкування та всієї системи виховної роботи;
- забезпечення наукової співпраці студентів і викладачів, включення студента у різні форми науково-пошукової діяльності;
- створення умов для підвищення громадсько-політичної діяльності студентів завдяки участі в спільних із викладачем формах роботи;
реалізації системи неофіційних, нерегламентованих контактів викладачів і студентів.
Таким чином, усе вищезазначене дозволяє зробити висновок, що очікування студентів та прагнення викладачів щодо професійного самовдосконалення багато в чому збігаються, зокрема, це: мотивування до навчання, ефективна комунікація, володіння сучасними методами навчання. З урахуванням цього професійна підготовка викладачів вищої школи при визначенні цілей і завдань має спиратись як на зовнішні орієнтири (історичний досвід, соціальний запит, професійні вимоги), так і на внутрішні (очікування студентів, прагнення викладачів, їх уподобання, професійні інтереси, індивідуальні особливості). Дані соціологічних досліджень підтверджують продуктивність особистісного типу спілкування і демократичного стилю співпраці суб'єктів освітнього процесу. Тому при розробці концептуальних засад та стратегій реформування вищої школи України необхідно акцентувати увагу на узгодженні прагнень викладачів і очікувань студентів.




Дубовик, Світлана Культура професійного мовлення як складник педагогічної культури вчителя // Українська мова і література в школі, 2014. -№5. -  С. 43-46

Анотація: У статті розглядаються питання щодо формування культури професійного мовлення як одного з найважливіших складників педагогічної культури вчителя; деталізовано комунікативні якості професійного мовлення педагога. Проблема формування культури професійного мовлення розглядається в таких основних аспектах: нормативність, адекватність, естетичність, поліфункціональність мовлення. Вимоги до комунікативних якостей професійного мовлення вчителя зумовлені насамперед функціями, які воно виконує в педагогічній діяльності: комунікативну, психологічну, пізнавальну, організаційну.
Визначено основні комунікативні якості культури професійного мовлення вчителя: змістовність, доречність, доступність, правильність, чистота, точність, логічність, багатство, виразність.

Нові пріоритети й цінності розвитку українського суспільства в контексті сучасності, інтеграція України у світовий та європейський освітній простір зумовлюють зростання національної самосвідомості, підвищення вимог до культури стосунків між людьми, пробудження громадського інтересу до нормативних статусів культури мовлення й культури спілкування. Відповідно актуалізується проблема формування мовленнєвої культури особистості як своєрідного індексу людського потенціалу та його цілісної гуманістичної спрямованості, інтегративного показника якісно зрілого прояву індивідуальності й унікальної неповторності людини, засвоєння суспільного досвіду й реалізації соціальних ролей.
Культура мовлення має важливе значення для життєдіяльності суспільства і функціонування мови.
  Вона є одним із важливих засобів організації продуктивного міжособистісного спілкування, що виконує як на суспільному, так і на індивідуальному рівнях гуманістичну функцію регуляції комунікативних процесів. Саме в ній найпомітніше виявляються стан загальної культури, моральні цінності, етичні орієнтації, цивілізованість суспільства, що сприяє адекватному прояву моральних почуттів людини, забезпечує психологічний комфорт спілкування, викликає відповідну повагу і ввічливість у співрозмовника.
  У суспільстві існує потреба в конкурентоздатних, висококультурних і комунікативно компетентних учителях нової генерації, які володіють культурою професійного мовлення, здатні ефективно спілкуватися в різних життєвих ситуаціях та, крім цього, професійно компетентні в процесі розвитку мовленнєвих умінь і навичок молодших школярів.
  Культура професійного мовлення є важливим складником професіограми педагога. Вона передбачає усвідомлене сприйняття мови як засобу не лише комунікації, а й пізнання, репрезентації (називання) об'єктів дійсності й змісту думки, як способу звернення до адресата, встановлення з ним контакту, вираження волі мовця, почуттів і емоцій, творення образу світу й людини.
Володіння культурою професійного мовлення означає засвоєння професійно зорієнтованого синтезу граматичних норм і варіантів слововживання, синтаксичних організацій фрази, побудови текстів, що забезпечують мовне (усне й писемне) оформлення процессу та результатів праці у професійній діяльності. 
  Професійне мовлення – це процес, спрямований на оптимальне розв'язання конкретних педагогічних завдань і на досягнення методів виховання особистості учня в цілому; вид діяльності людей окремої галузі знань, що знаходить вияв у користуванні мовою конкретної галузі в усній та писемній формах і формується під час удосконалення мовленнєвої діяльності, основу структури якої становить мовленнєва ситуація, а її кінцевим результатом є дискурс; володіння нормами літературної мови, фаховою термінологією й стандартизованими мовленнєвими конструкціями певної галузі (медичної), здібність використовувати мовні засоби відповідно до мети й ситуації спілкування; спілкування певної професійної групи людей, лексика яких спирається на професіоналізми фахового призначення.
  Вищим рівнем професійного мовлення є його культура. Культура професійного мовлення має національне й соціальне значення: вона забезпечує високий рівень мовленнєвого спілкування, ефективне здійснення всіх функцій мови, ошляхетнює стосунки між людьми, сприяє підвищенню загальної культури особистості та суспільства загалом.
Проблема формування культури професійного мовлення розглядається в таких основних аспектах: нормативність, адекватність, естетичність, поліфункціональність мовлення. 




Сінельнікова, Наталія Формування педагогічної культури майбутніх учителів початкової школи (ІІ половина ХХ ст.) // Вища освіта України, 2014. -№  2. -  С. 108-112

Анотація: Розглянуто проблему формування педагогічної культури майбутніх учителів початкової школи у навчально-виховному процесі вищих навчальних закладів в історичному контексті та подано періоди її формування в УРСР (друга половина XX ст.).

Короткий екскурс в історію розвитку освіти в Україні свідчить, що починаючи з кінця 50-х рр. XX ст. вища освіта стає трампліном для формування такої особистості, якою має бути майбутній учитель початкової школи – фахівець високої кваліфікації, носій цінностей та ідеалів, здатний до розвитку особистої культури та культури своїх вихованців.
  Навчання майбутніх учителів початкової школи, починаючи з 1956 р., здійснювалося не лише в педагогічних училищах, але й у педагогічних інститутах. Широкий спектр навчальних дисциплін, які викладали майбутнім учителям початкової школи в педагогічних інститутах дозволяв усебічно розвинути особистість майбутнього вчителя. Мова йде про намагання влади виховати професійного, культурного, високоморального, усебічно обізнаного вчителя, який у змозі сформувати в учнів моральні та духовні цінності суспільства, передати ґрунтовні знання з різних дисциплін, здобуття яких формуватиме їх педагогічну культуру.
  Педагогічна думка 60-х років концентрувала свою увагу на проблемах «зв'язку школи з життям, поєднання навчання з трудовим вихованням, перебудови виховної роботи відповідно до принципів так званого комуністичного виховання, підвищення ефективності навчально-виховного процесу...». Розв'язанню цієї проблеми сприяв закон «Про зміцнення зв'язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в СРСР» (1958). Після прийняття закону перед учителями початкової школи постали вимоги концентрувати увагу на «озброєнні учнів глибокими і міцними знаннями, прищепленні їм любові до праці (зокрема фізичної), а також на тому, щоб навчання в школі наближалося до життя», розвивати здібності, активність учнів тощо. Відповідно до таких вимог потреба у здобутті вищої освіти учителем початкової школи стала очевидною. Вона мала озброїти його ґрунтовними знаннями з педагогічних, психологічних та фахових дисциплін, сприяти формуванню культури поведінки, спілкування, дисциплінованості, активної громадської позиції, набуттю педагогічних якостей тощо. Саме в основі такого підходу лежать уявлення про компоненти, що є невід'ємними складовими формування педагогічної культури.
З метою поліпшення професійної підготовки майбутніх учителів у навчальних планах збільшено кількість годин на викладання дисциплін педагогічного циклу, подовжено тривалість навчальної практики, яка забезпечувала роботою студентів у школі впродовж всього терміну навчання. 
  Різноманітні компоненти педагогічної культури, які формувалися впродовж багатьох десятиліть, та потреба освіти в продукуванні вчителя нового типу, дали змогу виокремити термін, який має назву «педагогічна культура». У вітчизняній освіті вперше зазначене поняття використав та активно застосовував В. Сухомлинський (1966). Він підкреслював, що педагогічна культура означає досить високий рівень опанування соціокультурними цінностями людства, глибоке знання предмета, вміле використання різноманітних методів у навчально-виховному процесі, володіння педагогічною етикою та творчістю. 
  Починаючи з 70-х років XX століття вищій освіті відводилася важлива роль у вихованні нової людини, яка б «володіла науковим світоглядом, широкою політичною освіченістю, ідейною переконаністю, високою внутрішньою культурою та розвиненими естетичними поглядами». Проте більшість науковців визначає ці роки як період застою, що став найскладнішим для навчальних закладів. Відчувалося їх відставання від світового педагогічного досвіду, заідеологізованість навчального процесу і водночас значні зусилля педагогічних колективів ВНЗ щодо удосконалення форм, методів та засобів організації навчально-виховної роботи.
  Наприкінці XX століття освіта набуває пріоритетного характеру, усвідомлюється її важливість у підготовці вчителів та їх постійному вдосконаленні. На наш погляд, аналіз становлення і формування педагогічної культури майбутніх учителів в Україні другої половини XX століття свідчить про те, що проблема потребує уваги та досконалого вивчення. Адже вивчення шляхів формування педагогічної культури майбутніх учителів початкової школи в історичному аспекті сприятиме розумінню проблемних питань і недоліків у процесі її формування, що дасть можливість уникнути помилок минулого у майбутньому.




Рекуненко, Катерина Володимирівна Особливості формування та дослідження інформаційної культури: історіографічний аспект // Вісник Маріупольського державного  університету. Сер., Філософія, культурологія, соціологія. -2011. -Том Вип. N 1. -  С. 116-119

Анотація: Розглядаються актуальні проблеми розвитку інформаційної культури. Здійснена спроба дослідження особливостей формування інформаційної культури. Аналізуються різні спроби трактування поняття «інформаційна культура».

Сучасний період розвитку цивілізації багатьма дослідниками кваліфікується як початковий етап становлення глобального інформаційного суспільства. Засоби інформатики, нові інформаційні і комп'ютерні технології проникають сьогодні практично в усі сфери життєдіяльності людей, змінюють умови їхньої праці і побуту, стають атрибутами нової інформаційної культури. Входження людства в епоху інформаційного суспільства характеризується не тільки стрімким розвитком телекомунікаційних систем та інформаційно-комунікаційних технологій, але й створенням якісно нового інформаційного середовища життєдіяльності. Усе більша кількість людей виявляється включеною до інформаційної взаємодії не тільки як пасивні споживачі інформації, але й як виробники інформаційних ресурсів та послуг.
  Отже виникає глобальна проблема – вчасно підготувати людей до нових умов життя і професійної діяльності у високоавтоматизованому інформаційному середовищі, навчити їх самостійно діяти в ньому, ефективно використовувати можливості та захищатися від негативних впливів. Необхідність вироблення системного представлення інформаційних знань й розробки концепції підготовки людини до життя в інформаційному суспільстві робить актуальним дослідження інформаційної культури суспільства. Термін «інформаційна культура» з'явився на сторінках преси у 70-80 х рр. ХХ ст., та активно ввійшов до наукового обігу лише в 90-х роках. Це поняття завжди розглядалося і досліджувалося за різними аспектами: психологічним, педагогічним, методологічним, бібліотекознавчим.
  Метою даної статті є аналіз формування та дослідження інформаційної культури в сучасному суспільстві. В історії дослідження феномену інформаційної культури виокремлюють три періоди, а саме: перший – 1970-1980 роки; другий період – 1980-1990 роки; та третій – 1990 – до теперішнього часу.
Перший період характеризується активними та творчими спробами теоретичного та експериментального дослідження проблеми формування інформаційної культури. Термін «інформаційна культура» з’явився у першій половині 1970-х років. Першими цей термін використовували бібліотекознавці, бібліографознавці та книгознавці. К. Войханська, Б. Смирнова, Е. Шапиро розуміли «інформаційну культуру» як бібліотеко-бібліографічну грамотність. Цей комплекс знань, вмінь та навиків забезпечував ефективну інформаційну діяльність. На початку 1980-х років І. Лернер аналізує галузь застосування інформаційної культури з точки зору педагогіки. Він вважає, що інформаційна культура має безпосереднє відношення до загальнонавчальної культури, тобто це взаємопов’язані
загальнонавчальні знання та вміння для успішного засвоєння предметних відомостей.
  Для другого періоду характерно розвиток проблематики формування інформаційної культури. Наслідком чого є активізація діяльності вчених не тільки і не стільки педагогічної науки, скільки представників суміжних наук, а саме культурології, філософії, інформатики. В публикаціях А. Віноградова, Э. Семенюка, А.Урсули поняття «інформаційна культура» набуває категоріальний статус та використовується в широкому спеціально-науковому та філософському контексті. На думку авторів, інформаційна культура є головним компонентом духовної культури суспільства в цілому, а також різноманітних соціальних груп окремого індивіда. В цей же період Г. Воробйов намагається звернути увагу наукової спільноти до феномену інформаційної культури, під якою він розуміє раціональну та ефективну організацію інтелектуальної діяльності індивіда. Треба зауважити, що Г. Воробйов один з перших використовує діагностику рівня сформованості інформаційної культури індивіда. Дослідники А. Ершов та В. Монахов значну увагу приділяють формуванню системи наукової термінології та понятійного апарату з інформаційної культури.
  Як зазначалось вище, дослідження щодо формування інформаційної культури проводяться представниками різних наук, наслідком чого є наявність діаметрально протилежних підходів до обґрунтування поняття «інформаційна культура». 
Таким чином інформаційна культура характеризує інформаційний світогляд, систему знань та вмінь, які забезпечують самостійну діяльність з оптимального задоволення професійних інформаційних потреб з використанням як традиційних так і новітніх інформаційних технологій.
Відсутність єдиного твердження розуміння поняття «інформаційна культура»
перешкоджає становленню цілеспрямованої системи формування інформаційної культури в умовах взаємодії як освітніх так і бібліотеко-інформаційних закладів.



 
Гриньова В. М. Професійна компетентність викладача вищого навчального закладу як результат сформованості його педагогічної культури // Вісник Дніпропетровського університету економіки та права імені Альфреда Нобеля. Серія Педагогіка і психологія (дар), 2011. -N 1. -  С. 21-26


Анотація: У статті педагогічна культура викладача вищого навчального закладу розглядається як діалектична інтегрована єдність педагогічних цінностей (цілей, мотивів, знань, властивостей, ставлень, технологічних цінностей). Професійна компетентність розглядається як результат сформованості педагогічної культури викладача.

На основі теоретичного аналізу наукової літератури встановлено, що феномен «культура» багатоаспектний, відрізняється складністю та багатовимірністю. Незважаючи на велику кількість визначень поняття «культура», можна виділити такі основні положення: суть культури
 – гуманістична, людиноцентрована, творча, що полягає в конкретизації загально-людських цінностей стосовно кожної людини; продуктом і одночасно творцем культури є людина; головним джерелом культури є діяльність людини; культура включає в себе способи і результати діяльності людини. Культура розглядається як механізм, що регламентує і регулює поведінку та діяльність людини, а сама людина є її носієм і ретранслятором, тобто культура – специфічно людський спосіб буття, який визначає весь спектр практичної та духовної активності людини, її можливості взаємодії з навколишнім світом і собою.
«Педагогічна культура» як спеціальне наукове поняття не є усталеним і потребує всебічного розгляду, оскільки являє собою педагогічну систему і водночас елемент її, особистісне утворення, діалектичну інтегровану єдність педагогічних цінностей, між якими існують певні зв’язки і відношення, що формуються, реалізуються і вдосконалюються в різноманітних видах професійно-педагогічної діяльності та спілкування, визначаючи характер і рівень останніх. Ця система є відкритою. Ідеал її – викладач-інтелігент з досконалим рівнем сформованості педагогічної культури – є постійним наближенням до ідеального «Я», нескінченним процесом самовдосконалення неповторної творчої індивідуальності, що передбачає: усвідомлення своєї неповторності, унікальності при порівнянні себе з іншими індивідуальностями; чіткі цілі й мотиви власного саморозвитку; самоствердження й усвідомлення рівня сформованості власної компетентності, яку забезпечує система знань і умінь, переконань, самореалізація у певних видах діяльності, зокрема професійній; цілісність і
гармонійну єдність індивідуальних властивостей, у тому числі креативних; динамічність і неперервність саморозвитку, постійну роботу над собою з метою зростання рівня сформованості власної культури, зокрема педагогічної; усвідомлення власної значущості в особистому, професійному і соціальному аспектах з метою самоствердження в суспільстві. Індивідуальність викладача виявляється в його духовності, духовній культурі, гуманістичній спрямованості власної професійно-педагогічної діяльності.
Педагогічна культура викладача діалектично пов’язана з усіма елементами особистісної культури: моральною, естетичною, розумовою, правовою, політичною, екологічною тощо, оскільки вона є інтегральним показником інших видів культур, їх складником і в той же час включає їх у себе.
Педагогічна культура викладача розглядається як діалектична інтегрована єдність педагогічних цінностей: цінностей-цілей і цінностей-мотивів; цінностей-знань; технологічних цінностей; цінностей-властивостей; цінностей-відносин. Вони є свого роду осями координат, на основі яких і окреслюється модель педагогічної культури, які спрямовують і коригують у соціальному, духовному, професійному, особистісному просторі діяльність викладача, його перфекціонізм. Указані цінності є структурними (відносно-статичними) компонентами, які гармонійно пов’язані з функціональними (процесуальними) компонентами.
Отже, педагогічна культура має дві форми прояву: статичну й динамічну. Статична форма відображає її як наявний рівень, який забезпечує її подальший розвиток. Динамічна форма педагогічної культури виявляється у розвитку вміння реагувати на зміни, що відбуваються в навколишній дійсності й оточенні, удосконалювати себе відповідно до умов навколишнього середовища, використовуючи набуту систему педагогічних цінностей, що відповідає більш високим (конструктивному, евристичному, творчому) рівням культури. Завдяки динамічній формі у процесі педагогічної діяльності створюються умови для розвитку особистості та її педагогічної культури. У цьому процесі розвитку вбачаємо сутність і діалектику педагогічної культури: статична форма переходить у динамічну, яка потім, заперечуючи саму себе, переходить у статичну, але на більш високому рівні розвитку культури вчителя.
Професійна компетентність викладача є чинником підвищення якості освіти і включає професійно-змістовий, технологічний і професійно-особистісний компоненти. Професійно-змістовий компонент передбачає наявність у викладача цінностей знань з предмету, який він викладає, суміжних дисциплін, з дисциплін, що виражають квінтесенцію спеціальності, якими має оволодіти студент, теоретичних знань з основ наук, які вивчають особистість людини, що забезпечує усвідомленість при визначенні педагогом змісту його професійної діяльності з виховання, навчання та освіти студентів. Технологічний компонент включає професійні цінності-знання, апробовані в дії, тобто цінності-уміння. 
Професійно-особистісний компонент включає особистісні здібності-цінності.
Як важлива сутнісна характеристика особистості викладача педагогічна культура є складовою його професійної підготовки, показником рівня сформованості і одночасно умовою ефективної професійно-педагогічної діяльності та самовдосконалення. Особливість педагогічної культури полягає в тому, що вона є важливим чинником впливу на іншу особистість з метою її розвитку, передбачає наявність етичної, комунікативної, психологічної та інших культур.




Замовити повніше сторінки з періодичних видань скористуйтесь послугою 
  
електронної доставки документів  ЕДД