Економіка Економіка підприємства
Історія економіки
Логістика
Страхування
Цінні папери
Корпоративне управління
АудитБухгалтерський облікВинахідництвоЕкологіяЕтика. ЕстетикаІнтелектуальна власністьІсторія Всесвітня історія
Історія України
Культурологія Культура, мистецтво, суспільство
Культурне співробітництво
Менеджмент в галузі культури
Оперне, балетне мистецтво України
Сучасна українська музика
Українська книга
Українське кіно
МаркетингМенеджмент Контроль і ревізія
Корпоративне управління
МистецтвоМовознавствоОподаткуванняПедагогікаПраво Авторське право
Кримінально-процесуальне право
Адміністративне право
Господарче право
Екологічне право
Конституційне право
Кримінальне право
Криміналістика
Кримінологія
Митне право
Міжнародне право
Правоохоронна діяльність
Сімейне право
Соціальне право
Фінансове право
Цивільне право
Цивільне процесуальне право
Політика Державне управління
ФінансиПсихологія Психологія творчості
Організаційна психологія
Психологія конфлікта
Психологія особистості
Педагогічна психологія
Психологія спорту
Юридична психологія
Сільське господарствоФілософія
Історія України
Матеріали для написання реферату:
"Етнографічні "українські землі" |
Спроба визначити дефініцію
Цей термін гучно використовувався під час «національно-визвольних змагань» 1917-1921 рр. Але, попри широкий ужиток, жоден з дослідників так і не спромігся ані сформулювати суперечливу дефініцію, ані скласти вичерпний їх перелік. Не менш широко використовується він і в сучасних дослідженнях — правду сказати, з тим самим результатом. Автор даного дослідження підтримує точку зору тих науковців, які вживають термін «етнокультурні регіони Руси-України», до яких відносилися (в різні історичні епохи) більше півсотні нетотожних за обставинами історичного правового та культурного розвитку, домінуючої конфесійної приналежності та інших особливостей територій, а саме: Берестейщина, Бойківщина, Бессарабія, Буджак, Буковина, Волинь, Галичина, Гетьманщина, Гуцульщина, Донщина, Задунайська Січ, Закарпаття, Запоріжжя, Зелена Україна, Карпатська Україна, Київщина, Кубань, Курщина, Лемківщина, Лівобережна Україна, Малиновий Клин, Мармарощина, Надбужжя, Наддністрянщина, Надпоріжжя, Надпруття, Надсяння, Надросся, Надчорномор’я Перемишлянщина, Новоросія, Переяславщина, Північне Причорномор’я, Підкарпатська Русь, Підляшшя, Поділля, Подніпров’я, Покуття, Полісся, Полтавщина, Посулля, Приазов’я, Прибужжя, Придністров’я, Придунав’я, Прикарпаття, Пряшівщина, Сірий Клин, Слобожанщина, Ставропольщина, Стародубщина, Таврія, Терщина, Холмщина (Забужжя), Червона Русь, Чернігівщина.
«Етнографічні «українські» землі» у складі Російської імперії.
Станом на 1917 р. в адміністративному відношенні Російська імперія мала у своєму складі 79 губерній, 9 з яких об’єднували більшу частину сучасної України — за виїмком тих земель, які опинилися у складі Австро-Угорської імперії.
Правобережжя в цілому
Процес правового, адміністративного, політичного, соціокультурного «переформатування» правобережних земель під стандарти, які існували в Російській імперії, докладно вивчив М. Бармак. Дослідник констатував: після окупації Правобережжя наприкінці XVIII ст. «довгий час у цьому регіоні діяли різні за походженням джерела права», норми яких «нерідко суперечили одна одній... Литовський Статут, польські конституції, збірники магдебурзького права і звичаєве право залишалися чинними правовими джерелами, дієвість частини їхніх норм спеціально підтверджувала царська влада своїми указами».
З дослідження М. Бармака випливає, що процес інкорпорації цих земель до складу Романовської монархії мав, як мінімум, чотири етапи. Перший — за часів Катерини II, метою якої було «досягнення однорідності й уніфікації» новоприєднаних земель. Правління її сина Павла І «характеризувалося більшою повагою до традиційних у прикордонних землях структур». Розпочаті ним реформи «стосувалися всіх губерній Російської імперії, а не були адресно направлені тільки на правобережні українські, хоча... особливе становище цих територій, пов’язане з недавнім їх приєднанням, продовжувало зберігатися». За часів Олександра І уніфікаційні тенденції набрали обертів: перед військовим та цивільним керівництвом цих земель були поставлені «важливі завдання інкорпорації українських територій у склад Російської імперії шляхом запровадження російської правової та управлінської системи». Але «цивілізаторська» місія негайно наштовхнулася на реалії життя: «незважаючи на те, що російська адміністрація вже функціонувала, Правобережжя України ще довгий час перебувало під польським впливом», що значною мірою обумовлювалося «корпоративним устроєм шляхти». Практично це означало, що «легітимована шляхта Правобережжя отримала, крім інших, гарантованих «Дарованою грамотою» дворянському стану прав, ще й право формувати кадровий склад багатьох управлінських структур і, зокрема, судових органів», хоча, зрештою, російській адміністрації цього «атавізму» вдалося позбутися. Перелом настав після поразки польського повстання 1831 р.: Микола І на повну використав нові обставини для подальшого зміцнення імперських позиції у Краї, зокрема для «соціального знищення правобережної шляхти» — основного стану, який становив загрозу уніфікаційній імперській політиці. «Вся діяльність Миколи І будувалася на принципах централізації, посилення єдиноначальності і бюрократизації». Так, зокрема, імператор скасував рештки успадкованої правової системи, радикально реформував за російським зразком адміністративну систему, заснувавши 1832 р. Київське генерал-губернаторство, яке об’єднало всі три правобережні губернії. «Процес ліквідації правової автономії» у Волинській, Київській та Подольській губерніях завершився у З0-40-ві роки XIX століття остаточним скасуванням дії всіх норм і положень статуту Великого князівства Литовського.
Висновки М. Бармака цілком узгоджуються з висновками, сформульованими О. Комарніцьким та І. Верховцевою. Як установив О. Комарніцький, «після анексії Правобережжя наприкінці XVIIIcm., царський уряд головним завданням бачив поборювання польського та українського визвольних рухів. Саме тому, після ліквідації тут державних та адміністративних інститутів Речі Посполитої, у тому числі і місцевого самоврядування, запроваджування нового місцевого самоврядування у вигляді земств відтягували тут упродовж наступних 130 років. Під тиском економічних чинників 1911 р. на ці території було поширено дію «Земського уложення» від 1890 р. При цьому новий імперський режим для свого утвердження вирішив зіграти на об'єктивно існуючих польсько-українських протиріччях. Законоположенням про земське самоврядування у Київській, Волинській та Подільській губерніях виборчі права поляків при виборах до земств обмежили; натомість зменшили майновий ценз для українців. Це мало наслідком не стільки збільшення представництва українського населення та зменшення представництва населення польського, скільки підвищення рівня міжнаціональної напруги поміж двома найчисленнішими національними громадами цього краю». Не менш суперечливими були стосунки і поміж іншими національними громадами — російською, українською та єврейською. «Містечка Київської, Подільської, Волинської губерній» Росії, які донедавна були Київським, Подільським та Брацлавським воєводствами РП, але «продовжували залишатися своєрідним економічним містком, що з’єднував міста із селами», та були «своєрідним симбіозом передусім жителів єврейської національності та українського селянства». Дослідник окремо наголосив: «порозуміння українського національного руху та єврейства було надзвичайно актуальною проблемою містечкового суспільства для боротьби із спільним ворогом — російським шовінізмом», більше того — це порозуміння мало «визначальний» характер, оскільки «інші національні меншини були незначними». Інші констатації є такими: «суспільна свідомість нацменшин загалом виявилася неготовою для сприйняття української ідеї, що у ряді випадків виливалося у відкриту ворожість»; єврейські «погроми охопили не менш як 188 містечок»; «весь плин Української революції супроводжувався антисемітизмом».
Говорячи про ситуацію, яка склалася на окупованих польських землях, що потрапили під романовську владу, неможливо абстрагуватися від стосунків по лінії «поляки — русини». Цілісне дослідження Б. Гудя переконливо довело:
— польські впливи на землях, інкорпорованих до складу Російської імперії (Київщина, Волинь, Поділля), залишалися всеосяжними аж до 60-х рр. XIX ст.;
— після скасування кріпацтва (1861) та поразки польського повстання (1863) імперська влада підтримувала високий рівень етнонаціонального конфлікту по лінії «українське село» — «польський поміщицький двір»;
— економічне домінування польських землевласників над українським селянством зберігалося;
— польсько-український селянсько-поміщицький конфлікт на Правобережжі сягнув апогею у роки Першої світової війни й «Української національної революції 1917-1921 рр.»;
— «масовий солдатсько-селянський аграрний рух на Київщині, Волині й Поділлі переважно став наслідком цілеспрямованої більшовицької агітації і в більшості своїй мав соціальний, погромницький характер... Погромниками були здебільшого солдати і селяни-українці, а погромленими — теж здебільшого — поміщики-поляки»;
— селянсько-поміщицький етносоціальний конфлікт осені 1917 — весни 1918 рр. «без перебільшення можна назвати війною», «перевага в силі виразно була на боці селянства»;
— польсько-український конфлікт з етнонаціонального переріс в етнополітичний;
— «можна твердити з високою долею правдоподібності», що «процес захоплення і знищення поміщицьких маєтків був заздалегідь запланований і керований з одного центру»: перший масовий погром на Волині, який спровокував «могутню лавину аграрного селянського руху», на початку жовтня 1917 р. вчинили солдати 2-го гвардійського корпусу Південно-Західного фронту, який очолювала більшовичка Є.Б. Бош;
— саме «після цього погрому ситуація на Правобережжі виходить з-під контролю Центральної Ради, а її III та IV Універсали радикальністю своїх положень в земельному питанні сприяли посиленню безпорядків на селі»;
— жертвами погромів стали 85% усіх польських маєтків на Київщині, Волині, Поділлі;
— зупинити погроми вдалося лише після підписання Брест-Литовської мирової угоди і «вступу на Правобережжя австро-німецького окупаційного війська».
Київщина та Волинь
Упродовж століть ці землі входили до складу об'єднаної литовсько-польської держави — Великого князівства Литовського (далі — ВКЛ) (з 1569 р. — Речі Посполитої), були складовою, інтегральною частиною ВКЛ/РП. Упродовж століть, навіть у XVII ст. східний кордон європейського «світу-економіки» проходив східним кордоном РП. За абсолютно точним та вичерпним визначенням Фернана Броделя, на схід від цього кордону починався «кінець світу» для кожного європейця — «дика, болотиста, пустинна»1 Московська держава.
Київщина та Волинь, як частина цивілізованого світу, як і вся «двоєдина» держава трьох народів — литовців, поляків та русинів, управлялися на підставі писаного права — Статуту ВКЛ та «Уставних земських грамот — законодавчих текстів судово-адміністративного, публічно-правового, приватно- правового та соціально-економічного характеру», які докладно проаналізовані в дослідженні Д. Ващука. Автор відзначив «різноманітні, насамперед майнові, підтвердні (тобто такі, які підтверджували минулі привілеї) та посадові привілеї шляхти», якими вона користувалася принаймні «з часів Великого князя Литовського Казимира Ягеллончика, тобто з 1440 р. (Київщина) та 1452 р. (Волинь)». До слова, практика надання привілеїв цілим регіонам/областям на теренах ВКЛ набувала поширення з другої половини XV ст.; «на цей час в деяких статтях привілеїв залишалися впливи Руської правди», «багато судових справ розв’язувалося згідно норм звичаєвого права».
Поділля
Особливості розвитку цього регіону знаходимо у дисертаційному дослідженні А. Скрипник. На території окупованих Брацлавського та Подільського воєводств були утворені відповідно Брацлавська губернія та Кам’янецька область. Процеси становлення адміністративних формацій на цих землях «супроводжувалися певним нівелюванням національних особливостей під демагогічними гаслами єдності походження і спільної релігійної приналежності з українцями та намаганням залучення місцевої польської шляхти до кола російського дворянства». Одночасно «заміна владних структур Речі Посполитої та поширення російської державності у краї із самого початку забезпечувалися винятково адміністративними заходами», а «запровадження загальноросійських форм місцевого державного управління на новоприєднаних територіях з самого початку показало їх певну недосконалість та невідповідність місцевим умовам». Наслідок національної та інших форм уніфікації був таким: «соціально-економічні та політичні особливості Поділля», по-перше, «не дозволили створити повноцінну систему управління за загальноросійським зразком», а по-друге, «попри всі зусилля місцевої імперської бюрократії, вона сама опинилася під впливом шляхти». Ситуація для місцевого населення різко погіршилася після повстання 1830—1831 рр.: «самодержавство взяло курс на цілеспрямовану асиміляцію Поділля. Край управлявся на підставі «положення» 1775 р. та затверджених штатних розписів у «Своде законов Российской Империи». 3 «початком другої половини XIX cm. зовнішні та внутрішньополітичні чинники підвищили соціально-економічну напругу в краї. Головними причинами були сподівання польської шляхти на відновлення національної держави (тобто РП. — Д.Я.) і підготовка до скасування кріпацтва», а під час збройних заворушень 1905—1907 рр. «зберегти загальний контроль над ситуацією та врятувати від знищення місцевий державний апарат Російської імперії вдалося тільки за допомогою силових заходів'.
Катеринославська, Херсонська,Таврійська губернії
Владу на території цих новоросійських, а не окупованих внаслідок розділу РП землях (підкреслено нами. — Д.Я.) «до другої половини XIX cm. здійснював окремий генерал- губернатор, а коли інституція генерал-губернаторства була ліквідована, запроваджено губерніальний устрій (Катеринославська, Херсонська та Таврійська губернії, які були прирівняні до «внутрішніх губерній» Росії)». Однак і тут, навіть на цих землях, які ніколи не знали польських та литовських впливів у тому обсязі, як це було на Правобережжі сучасної України, «імперська політика, спрямована на інтеграцію регіону до корінної російської території», провалилася, «у цілому інтеграційні заходи імперського уряду на Півдні зазнали краху». 1917 року «на відміну від Російської революції, основною метою якої була зміна політичного режиму, Українська революція була покликана створити державу для народу, який перебував у стадії перетворення на модерну націю»; «...більшість жителів великих міст регіону не підтримали політичну програму Центральної Ради; зберігся соціокультурний розкол між містом і селом»!
Якщо говорити сухою мовою цифр, а саме цей підхід запропонував В. Гвоздик, то слід узяти до уваги, що «на території Катеринославської, Таврійської та Херсонської губерній проживало 7 млн людності, тобто четверта частина «підросійської» України, при цьому 5,5 млн становили сільське населення. Національний розподіл був таким: 71% — українці, 13% — росіяни, решта — німці, молдавани, євреї, болгари, греки. У містах національний склад був іншим: від 66% росіян у Миколаєві, до 25% — в Олександрівську». Висновок: «звідси стає зрозумілим упереджене, а інколи — вороже ставлення більшості мешканців південноукраїнських міст до питань українського державотворення»; «соціальна напруга тут була значно меншою, ніж в інших регіонах Російської держави»; «тут дуже тісно і своєрідно переплелися соціальний та національний чинники революції; жоден з них не був однозначно домінуючим».
«Упереджене ставлення» громадян Російської республіки — мешканців південних губерній «українських національно-визвольних змагань» чітко простежується на прикладі Херсонської губернії, яка до кінця жовтня 1917 р. «не підпадала під юрисдикцію Центральної Ради», якій, «на відміну від більшовиків, не вдалося за короткий термін утворити розгалужений апарат управління і завдяки йому оволодіти становищем на місцях». Для управління Херсонською, Катеринославською та Таврійською губерніями Українська Центральна Рада (УЦР) створила була навесні 1918 р. Головний Крайовий комісаріат на чолі з таким собі С. Комірним, від діяльності якого сліду не залишилося ані в пам’яті нащадків, ані в авторитетних енциклопедичних довідниках ЕУ та «Діячі Української Центральної Ради». Суцільний управлінський хаос панував на Херсонщині і за Гетьмана, який намагався вирішити проблему шляхом створення інституту Головноуповно- важеного в справах Херсонської, Катеринославської та чомусь ще й Подільської губерній (С. Гербель, Г. Раух). Не існувало спеціального органу управління на Півдні України і за часів Директорії. Таким чином, «чіткої вертикалі органів місцевої влади жодним з українських урядів не було сформовано». Край фактично був відданий на поталу. Тут утворилося, принаймні, п’ятивладдя: «поряд із загальноукраїнськими органами влади діяла низка інституцій місцевих органів, частина яких існувала ще з часів Російської імперії, а інші — створені революційно налаштованими народними масами ради робітничих, солдатських і селянських депутатів», а також Думи, комісари Тимчасового уряду, комісари УЦР, земства («перебували у катастрофічному фінансовому становищі»), земельні комітети. При цьому «довгий час місцева державна адміністрація не мала практично жодних важелів для реального здійснення своїх повноважень та впливу на хід подій у регіоні». Абсолютна неспроможність українських націонал-соціалістичних урядів до будь-якої осмисленої конструктивної державницької роботи, а саме «стабілізувати соціально- економічне життя, численні кризи в політичній сфері», «невирішеність робітничого питання (перевага національного над соціальним)», проблеми безробіття, розвал продовольчого ринку стали головним чинником утвердження на українській землі тоталітарного комуністичного режиму у формі радянської влади.
Література:
Яневський, Данило Борисович. Загублена історія втраченої держави [Текст] / Д.Б. Яневський. - Харків: Фоліо, 2016. - 252 с.
Скачати повніше