Галузь кінематографії  належить до найважливіших напрямів державної культурної політики України. Держава прагне створення успішної, інвестиційно привабливої кіноіндустрії в Україні, орієнтованої як на внутрішній кіноринок, так і на свою нішу у міжнаціональному культурному просторі і глобальній індустрії аудіовізуальних продуктів. Держава розглядає кінематографію як один із головних інструментів забезпечення інформаційної безпеки країни, патріотично-виховної функції держави і розбудови позитивного іміджу України [1].

Протягом 2014 року у кінопрокат вийшло 8 повнометражних ігрових фільмів та 1 кіноальманах, створених за підтримки Державного агентства України з питань кіно:  „Плем’я”, „Поводир”, „Трубач”, „Зелена кофта”, „Креденс”, „Такі красиві люди”, „F 63,9. Хвороба кохання”, „Бабай”, збірка короткометражних фільмів „Українська нова хвиля”.   Крім того, відбулися прем’єрні одноразові покази ще 4 ігрових та неігрових фільмів.  

   Безпрецедентною є кількість призів, які отримали вітчизняні фільми цього ж 2014 року, а їх понад 50. Географія нагород охоплює весь світ – від Польщі, Німеччини й Іраку, до США та Японії. Серед лауреатів – стрічки „Хайтарма” режисера А. Сейтаблаєва, „Брати. Остання сповідь” режисерки В. Трофименко, „Параджанов” режисерів О. Фетісової та С. Аведікяна, збірка короткометражок „Вавілон’13”, „Бекендор” режисерки А. Харченко тощо. Левову частину призів отримав фільм режисера М. Слабошпицького „Плем’я”, головними з яких були три відзнаки на Канському міжнародному кінофестивалі в програмі „Тиждень критики” та приз Європейської кіноакадемії „Відкриття року”. 

Загалом протягом 2014 року за підтримки Держкіно завершено виробництво 23 фільмів (9 ігрових, 13 неігрових фільмів, 1 анімаційний фільм) [1]. 

Попри фінансово-економічні проблеми Державне агентство України з питань кіно у 2015 році проводило фінансування за програмою створення і розповсюдження національних фільмів. Станом на  квітень 2015 р. українським кіновиробникам було виділено з боку Держкіно більше 9 мільйонів гривень. Всього в 2015 році на виробництво фільмів бюджетом передбачено 63,8 мільйонів гривень.

Гроші отримали проекти, щодо яких існувала заборгованість. Зокрема, мова йде про фільм Т. Ткаченка „Гніздо горлиці”, О. Дем’яненко „Моя бабуся Фанні Каплан”, Ю. Речинського „До біса”, І. Сауткіна „Максим Оса”, а також ряд інших проектів.

Коментуючи цю ситуацію, Голова Держкіно П. Іллєнко зазначив: „Незважаючи на важку економічну ситуацію в країні і проведення антитерористичної операції на сході, Держкіно з Міністерством культури України докладає всіх зусиль для забезпечення стабільного фінансування галузі в рамках існуючих бюджетних призначень та працює над впровадженням альтернативних джерел підтримки національного кіно” [2].

Водночас, необхідність кардинальних і рішучих кроків, спрямованих на збереження позитивних тенденцій у вітчизняному кіно, підвищення якості та конкурентоспроможності національних фільмів, вирішення стратегічних завдань, що стоять перед сферою кінематографії в нових економічних і соціокультурних умовах, зумовили розробку нової стратегії розвитку вітчизняного кіно. 

На сайті Державного агентства України з питань кіно було опубліковано текст проекту Національної стратегії розвитку кіноіндустрії України на 2015-2020 роки. Стратегія визначає основні пріоритети, завдання і механізми реалізації державної політики в галузі кінематографії, її кадрове, ідеологічне, і соціальне наповнення, та є основою для внесення змін і доповнень до чинного законодавства України, управління і фінансування галузі кінематографії. Документ було розроблено Держкіно протягом серпня-грудня 2014-го року на основі світових практик, консультацій з Національною спілкою кінематографістів, Громадською радою при Держкіно, галузевими громадськими організаціями, практикуючими фахівцями кіноіндустрії. До роботи над Стратегією долучилася аудиторська компанія Baker Tilly, член міжнародної мережі Baker Tilly International, що надає послуги у сфері аудиту, податкового та бізнес консультування, незалежної оцінки, бухгалтерського та управлінського обліку.

 „Кінематографія для держави – це стратегічний ресурс соціально-економічного, культурного, духовного та ідеологічного розвитку суспільства”, – підкреслив голова Держкіно П. Іллєнко [3].

Взагалі, основні проблеми вітчизняного кіно оцінюються сьогодні доволі по-різному. Так, на думку П. Іллєнка, найбільшою сучасною проблемою кіногалузі є „катастрофічне скорочення фінансування… Державотворча функція кіно виконуватиметься, коли держава виділить до 330 мільйонів гривень. На перспективу, щоб не залежати від бюджету, ми запропонували збір з прокату іноземних фільмів: від 2 до 5% вартості квитка, відсоток від доступу до кабельних мереж, Інтернету. Це світова практика. Кошти підуть на позабюджетний рахунок для виробництва фільмів, розвитку кінопрокату, фестивального руху, актуальних освітніх комунікативних зв’язків: лекцій, майстер-класів всесвітньо відомих кінофахівців.

   Друга проблема – багато проектів опинилися у стані консервації та втратили можливість зйомок сезонної натури... Також серед складних проблем – надзвичайна бюрократична зарегульованість галузі. Це стосується надання і використання державних грошей. Турбує ситуація, яка склалася з чотирма державними кіностудіями: імені Довженка, Укркінохроніки, Національної кінематеки і Укранімафільма, а також Центру Довженка – архівної установи. Правовий статус їхнього майна робить навіть для ефективного менеджера недосяжним позитивний результат” [4]. 

А ось режисер Л. Левицький впевнений, що „держава не повинна фінансувати кіно. Винятком можуть бути дитячі стрічки, що стосуються важливих героїчних, історичних подій у розвитку країни. Великі національно-патріотичні проекти, що ідентифікують державу, повинна замовляти і стовідсотково фінансувати держава. Вважайте їх візитівкою України у світі.

   Якщо говорити про комерційні проекти, це не пройде, оскільки всім студіям байдуже до чужого кіно, хоч би яким крутим воно було, хоч би які ідеї пропонувало. Провідні студії виставляють власні умови, й кіно стає інтернаціональним. Усі презентації задля фінансування мають проходити в межах безвідсоткового кредитування на п’ять  років. Бери придумуй, знімай, працюй, продавай. Потім кредит поверни, а все, що заробив понад суму кредиту, твоє. А держава надасть повернуті кошти наступному охочому знімати кіно”.

    Водночас, стан сучасного кіномистецтва викликає у Л. Левицького тривогу.  На його думку, „нинішнє кіно нагадує маленьку дитину. Усі радіють її появі на світ, але дитя щойно зіп’ялося на ніжки, вчиться ходити, простягає до кожного рученята, всі в захопленні від такої щасливої події, але… Дитина не має батьків – турботливих, мудрих, здорових, сильних, досвідчених, просто добрих людей, свідомих цієї події. Поки вони не прозріють і не повернуться до дитини, не візьмуться за формування її світогляду – європейського свідомого, поки не навчать ходити широкими чесними шляхами, а не манівцями, мало що зміниться. Не можна лишати дитину на сторонніх людей – отримаємо чуже розшарпане створіння, а ми плекаємо рідне – духовне, моральне, просвітлене. Принаймні працюю над таким українським кінематографом” [5].   

„Ґрунтуючись на світовому досвіді, головний шлях для українського кіно – шлях копродукції, – впевнений генеральний директор компанії „Артхаус Трафік” Д. Іванов. – Найбільш позитивне, що зробило Держкіно, крім того, що воно стало окремим органом і профінансувало нові проекти, – з’явилась низка молодих режисерів, які потрапили на фестивалі класу „А”. Їхні імена більш-менш стали відомі кіносвіту, а це вже хороший стартовий майданчик для копродукції. Тобто з’явилась низка людей і структур, готових до спільної роботи. Далі треба рухатись і розвивати цей напрям. Причому, якщо раніше у нас було два вектори розвитку копродукції – з Росією і з Заходом, – очевидно, що на непередбачуваний час перший із них буде якщо не закрито, то переміщено в інший бік. Зараз, на мій погляд, найцікавіший момент, коли все винаходиться, придумується, і з помилок минулого готове формуватись якесь майбутнє. Для мене очевидно, що всім в українському кінопроцесі треба пройти певний курс перекваліфікації. Не важливо, чи самостійно, чи беручи участь у якихось „своїх університетах”. Професійна освіта – першочергова сьогодні. Для мене як для продюсера це дуже цікаво… Без цього українському кіно важко буде стати на ноги, знайти свою дорогу в мистецтві і до глядача як у себе вдома, так і за його межами”.

    На тих же позиціях стоїть і продюсер І. Савиченко. Він впевнений, що „треба витрачати гроші не лише на виробництво кіно, а починати з базису – системи освіти. Йдеться не про існуючу академічну систему освіти, яка сильно відстає від світових зразків. Говорю про можливість для молодих навчатись, можливо, за кордоном, отримуючи на це гранти, працювати, подорожувати. Або запрошувати сюди людей, які можуть дати талановитим слухачам професійне експрес-навчання, що допоможе їм потрапити в орбіту сучасного кінопроцесу. Ми варимось у своєму соку, а необхідно влитись у той процес, який відбувається зараз у Європі” [6].

Та попри наявність суттєвих проблем, та різні критерії оцінок, беззаперечним є факт, що українське кіно в останні роки зробило значні кроки у своєму розвитку. І коли раніше критики у похмурих тонах оцінювали перспективи кіногалузі, то сьогодні доволі впевнено кажуть про український кінопрорив. 

І дійсно, у 2014–2015 роках на екрани випущено низку фільмів, які вперше за багато років стали мистецькими подіями в Україні та навіть за кордоном.

Найвідомішим фільмом нашого нового часу називали у пресі стрічку „Плем’я” режисера М. Слабошпицького. Цей фільм здобув більше 30 призів на різних міжнародних кінофестивалях, зокрема, Гран-прі „Тижня критики” Канського кінофестивалю. Цей експериментальний фільм українського режисера про мешканців спеціалізованого інтернату для людей із вадами слуху, з повністю жестовою мовою, без субтитрів і закадрового голосу вже придбали для прокату більше, ніж у 20 країнах, зокрема США, Ісландії, Японії, Франції, Данії, Нідерландах. 

   Поза сумнівом, це величезний успіх не тільки для молодого режисера, а й для всього українського кінематографа. Критики говорять про нову кінематографічну мову, талановиту режисуру, вміння вибудовувати сцени, адже на кінофестивалях вітають новаторські фільми. Отже, „Плем’я” з точки зору критика – фільм, поза сумнівом, талановитий. Можна нескінченно довго обговорювати вибір теми, засоби її художнього втілення, гру акторів – і все це буде в найвищому ступені. „Цей фільм дивитимуться… в Іспанії, Італії, Канаді, і всі його зрозуміють, адже його зроблено єдиною для всіх мовою – мовою кіно”, – вважає режисер. І це насправді так.  Режисерська й операторська робота вражають майстерністю, а тему вселенського зла розкрито повною мірою. Тож з точки зору критика картина справедливо отримала нагороди. Але у пресі підкреслювали, що є ще одна іпостась сприйняття картини. За всіх кінематографічних достоїнств цей фільм має одну, але істотну ваду. Його не тільки неможливо, а й не хочеться дивитися. „Чорнуха”, якою лякали нас фільми 1990-х, тут просто відпочиває [7, 8].

Та подібні оцінки викликали у деяких журналістів сумнів у спроможності нашої кінокритики дати повноцінний аналіз сучасного кінопроцесу. Так  Д. Десятерик зазначав на шпальтах газети „День”: „З усіх полемічних сутичок останніх днів можна зробити висновок, що значна частина нашої інтелектуальної спільноти цілком серйозно вважає найтяжчим гріхом у мистецтві „чорнуху”, а найбільшою перевагою – „духовність”. Схоже, ця звичка сягає корінням ще в радянське минуле. Замість аналізувати власне фільми, їхню естетичну й формальну переконливість (те, чого гостро бракує вітчизняному кінематографові), в нас чомусь говорять про їхній зміст. Мовляв, герої – якісь маргінали або злочинці. Негарно вони живуть. Чому немає щасливого кінця? Чому на екрані еротика та сцени насильства? Чому Україну показано так негарно?”

   На думку Д. Десятерика, „у кожній кінематографії рано чи пізно настає час нового реалізму – надто ж у кінематографії, травмованій і заколисаній тоталітарним минулим. Свіжий приклад – сусіди-румуни, в котрих наче нізвідки постала потужна школа соціального кіно, чиї представники справно збирають призи на найпрестижніших фестивалях. Здається, на щастя, нова реалістична хвиля прийшла до нас. Чи втримається вона, чи принесе іще хороших фільмів і талановитих імен – питання відкрите” [9]. 

  Новою точкою відліку українського кіно назвали у пресі вихід у прокат фільму О. Саніна „Поводир”. Його головний меседж – „можливість” наших кінематографістів зробити масштабний глядацький фільм і таким чином відчинити ворота української індустрії. Першим важливим фактом є те, що обидва нові українські фільми (котрі всуціль заполонили очі й думки глядачів), „Плем’я” М. Слабошпицького та „Поводир” О. Саніна, базуються на темі фізичного каліцтва, пов’язаного з органами відчуття. У першому випадку йдеться про глухонімих, у другому – про сліпих. Звісно, це випадковість. Але яка характерна і, можливо, знакова. Через художній та емоційний катарсис, через проблеми з відчуттями має настати певне прозріння. Проте якщо фільм „Плем’я” був застосований не масово – на „свою” аудиторію, обмеженим числом копій, то „Поводир” виглядає такою собі зброєю масового емоційно-бізнесового ураження. Висунення цього фільму на „Оскар”, згодом скандал, із цим пов’язаний, широка рекламна кампанія, правильний маркетинг і найбільший український дистриб’ютор – усе свідчить про вивірений шлях, ледве чи не вперше в українській історії застосований за лекалами вже давно усталених кіноіндустріальних держав. З „Поводирем” майже все склалося як гадалося. Відомий режисер („Мамай” О. Саніна мав розголос), найкращий оператор України (С. Михальчук), один із найкращих українських продакшенів (Pronto Film) тощо. Втім, за добре склеєною формою подачі, за фантастичною операторською роботою, вражаючими панорамами, художньою досконалістю в кадрі ховаються й фундаментальні проблеми нашого кіно. Особливо прикрі. Так, харизматичний актор О. Кобзар, що грає негативного персонажа (чекіста), впродовж усього фільму – однаковий, його вираз обличчя більше скидається на маску, надіту на початку фільму та так і не змінену до фіналу. С. Боклан – якого у пресі називають одним із найкращих акторів вітчизняного театру – в кіно однак лишає при собі театральність. Юний Антон Грін – усе ж таки аматор і, попри всі тренування перед зйомками й під час них, аматором залишається, і цього не приховати у великих планах, а особливо – в діалогах. Цього не приховати ні операторськими ракурсами, ні монтажем. Та першість у розфокусі „Поводиря” веде драматургія. Доволі складний проект із великою знімальною групою, тривалим пре- і постпродакшеном, масовками та кількістю локацій, – у певних сценах провалюється в режисурі й драматичній складовій. Наприклад, сцена бійки хлопця з іншими хлопцями „на палках”, крім того, що знята невдало (потрібні знавці екшен-зйомок, а в нас такого ніколи не знімали), – не пасує сюжетові: драматично-ліричну історію з формою роуд-муві перетворюють на бойовик із очевидними алюзіями „Сліпої люті” Ф. Нойса з Рутгером Хауером у головній ролі. А в трагічній сцені з колодязем і розумінням смерті коханої герой Боклана, в розпачі волаючи до неба, розкидає в боки руки так пафосно, що руйнує все перебільшенням і нереалістичністю. Хтось скаже, – наголошували на шпальтах газети „Дзеркало Тижня”, – що не треба бути занадто прискіпливим. Що не треба бути прискіпливим у такий час. Не треба „довбатися” до нашого кіно, до тих, хто хоч щось робить. Цілком імовірно. Але це не спростовує важливості критики стосовно кіно. Особливо вітчизняного. Яке лише через неймовірні зусилля зможе пробити ідейний і технічний мур проблем, збудований нами ж самими [10]. 

   Також, порівнюючи „Поводир” О. Саніна та „Плем’я” М. Слабошпицького кінознавець О. Гусєв зазначав: „Якщо „Плем’я” було закуплено в прокат більше, ніж 20 країнами світу, а такий успіх українське кіно має вперше за історію, то до „Поводиря” ніхто і ніколи не поставиться серйозно за межами України. У нас узагалі катастрофа у сфері кіно, ми перебуваємо в якомусь культурному гетто. Люди щиро вважають, що якщо у фільмі хороших українців переслідують погані кадебісти, то це – велике кіно, незалежно від естетичних якостей. І дійсно, публіка не готова бачити на екранах відображення наших буднів. Саме того кіно, яке прославило, наприклад, Румунію, балканські країни. Та в тій же Росії кращі фільми – не міхалковський історичний сором,  а саме критичні твори про навколишню реальність. І у нас тільки-тільки починають з’являтися такі картини, на зарубіжних фестивалях їх вітають, а у нас запльовують” [11].

Водночас, сам фільм „Поводир”, попри різне до нього ставлення шанувальників і скептиків, все ж таки виявився тим самим „підсумком” щирих сподівань вітчизняних глядачів – „мрій” про кіно „наше”, але таке ж красиве й дороге, як кіно „інших” [12]. 

Серед гучних прем’єр останнього часу  – й фільм „Незламна” С. Мокрицького. Це – воєнна драма про реальну історію українського снайпера Л. Павличенко. На її бойовому рахунку значиться більше 300 знешкоджених ворогів. Дія розгортається у 1937–1957 роках. Фільм став першим національним проектом, який узяв у дистрибуцію найбільший світовий мейджор „ХХ століття.  Фокс”. Робота над фільмом зайняла чималий відрізок часу: підготовчий процес почався ще 20 грудня 2012 року, а самі зйомки стартували  у листопаді 2013-го. 

Критики підкреслювали, що картина поєднала щемливу мелодраму за жанром і військове, вражаюче складно-постановочне за формою кіно. Із такою думкою погодився і режисер картини: „У фільмі є серйозні батальні сцени... Але насамперед, це історія про дивовижну українську дівчину зі складною долею і про її трьох доленосних чоловіків”, – наголошує режисер”. 

Мабуть, саме такий підхід зумовив велику глядацьку популярність картини [13, 14, 15].

Окрім цих вагомих кінематографічних проектів в останні роки було зроблено спроби зняти й масове кіно. Так, до жанру молодіжного містичного трилеру звернувся режисер Л. Левицький у фільмі „Тіні незабутих предків”. В основу сюжету лягла містична історія старого горянина. Автори стрічки спробували давню легенду подати на сучасний лад. Фільм знімали у тих місцях, де розгортаються його безпосередні події, у Чернівцях та Верховинському районі Івано-Франківщини. У пресі зазначали, що було створене справжнє молодіжне кіно. Зали на презентаціях  картини були повні, а це, на думку режисера, свідчить про те, що молоді люди хочуть бачити своїх героїв, у своїй державі, у своїх кінотеатрах та рідною мовою [16].

За словами Л. Левицького, він прагнув „зробити високоякісне молодіжне кіно, яке в Голлівуді знімають по 300 штук на рік. У чому різниця? Лише в тому, що зроблено його в Україні. Ми свідомо задіяли в картині молодих недосвідчених виконавців, бо кінозірок, завдяки яким можна продати фільм в Україні, поки що немає. Доводиться створювати їх. Тож ми фактично інвестували в молодих акторів. Сподіваємося, вони зможуть стати зірками українського кіно. Було запрошено оператора Марка Еберлі, голлівудського майстра, невибагливого, проте професійного,  за постпродакшн відповідала компанія, яка працює лише з голлівудським кіно. Тобто продукт якісний, недорогий і своєчасний” [5].

   У 2014 році на широких екранах демонструвалася й містична картина „Синевир”, знята у форматі 3D. Режисерами фільму стали брати О. та В. Альошечкіни. За сюжетом, група молодих туристів їде до Карпат – на озеро Синевир. Посеред темного лісу на них полює дивне створіння з головою собаки, яка харчується людьми. „На ідею про песиголовця натрапили випадково, прочитавши про нього в дитячій казці, – розповіли автори. – Сценарій написали швидко, та найскладнішим було знайти фінансування для картини”. Шлях картини до глядача виявився тривалим. Стрічку зняли ще у 2012 році за рекордний термін у 21 день, але цілий рік відбувалися судові справи з приводу авторських прав. Кінокритики висловлювалися про фільм доволі прохолодно, знайшли у картині численні „штампи”, та режисери підкреслювали, що створювали саме жанрове кіно й наголошували, що  саме таких фільмів в Україні не так багато [17].

Доволі цікавими стали зразки кінематографічної копродукції. Так, у лютому–березні 2015 р. у Києві, а потім у 22 містах країни можна було переглянути українсько-турецький фільм „Люби мене”. Це повнометражний художній фільм режисерів Марини Ер Горбач і Мехмета Багадира Ера, знятий у Києві. Він розповідає історію кохання двох молодих людей, в ньому знайшлося місце і драмі, і комедії. Головні ролі у фільмі виконали українська акторка В. Спесивцева, відома за фільмом „Мамай”, і турецький актор У. Чакир.

    Голова Державного агентства України з питань кіно П. Іллєнко зазначив: „Загалом для України напрямок копродукційної співпраці у створенні кіно пріоритетний, а з Туреччиною зокрема. Адже досвід турецьких продю-серів, які принаймні телепродуктом забезпечили половину світу, може бути позитивно використаний українськими кінематографістами”.