Економіка   Економіка підприємства    Історія економіки    Логістика    Страхування    Цінні папери    Корпоративне управління АудитБухгалтерський облікВинахідництвоЕкологіяЕтика. ЕстетикаІнтелектуальна власністьІсторія   Всесвітня історія    Історія України Культурологія   Культура, мистецтво, суспільство    Культурне співробітництво    Менеджмент в галузі культури    Оперне, балетне мистецтво України    Сучасна українська музика    Українська книга    Українське кіно МаркетингМенеджмент   Контроль і ревізія    Корпоративне управління МистецтвоМовознавствоОподаткуванняПедагогікаПраво   Авторське право    Кримінально-процесуальне право    Адміністративне право    Господарче право    Екологічне право    Конституційне право    Кримінальне право    Криміналістика    Кримінологія    Митне право    Міжнародне право    Правоохоронна діяльність    Сімейне право    Соціальне право    Фінансове право    Цивільне право    Цивільне процесуальне право Політика   Державне управління ФінансиПсихологія   Психологія творчості    Організаційна психологія    Психологія конфлікта    Психологія особистості    Педагогічна психологія    Психологія спорту    Юридична психологія Сільське господарствоФілософія

Оперне, балетне мистецтво України


Матеріал для написання реферату:
 
Культурне відродження у незалежній Україні актуалізувало проблеми розвитку національного мистецтва, зокрема музичного. Його творчо-інноваційна природа, здатність художньо моделювати дійсність зумовили історичну сталість зв’язків між прагненнями митця і суспільними запитами.
Яскравим віддзеркаленням цих зв’язків завжди був театр, його зорієнтованість на виявлення культурно-історичних домінант художнього процесу, різноманітність і складність жанрових структур. Серед них – театри опери та балету, які користуються значним авторитетом у нашій країні та у світі [1].
Ці мистецькі заклади  мають велику та славетну творчу історію. І сьогодні вони  знаходяться у постійному творчому пошуку. Їх колективи працюють над постановою оперних та балетних творів, що належать до вершини світового мистецтва, широко пропагують кращі досягнення вітчизняної оперної школи.
Особливе місце серед оперних театрів нашої країни займає Національна опера України – гордість і окраса стародавнього Києва, його своєрідний митецький символ. Національна опера України – визначний осередок вітчизняної музичної культури, який має найбільший в Україні творчий потенціал. Впродовж усієї історії свого існування (стаціонарний оперний театр відкрито у Києві у 1867 році) Київський оперний театр посідав провідні мистецькі позиції – спочатку був одним із трьох кращих імператорських театрів, згодом державних театрів Радянського Союзу, а зараз є флагманом серед творчих колективів незалежної України. Визнанням особливої значущості театру стало присвоєння йому в 1992 році (першому серед закладів культури) статусу національного.
І сьогодні Національна опера України знаходиться у постійному творчому пошуку. Колектив працює над постановкою оперних та балетних творів, що належать до вершини світового мистецтва. Афіша театру налічує зараз понад п’ятдесят вистав – творів різних композиторів, епох і стилів. Але об’єднує їх одне – мистецька довершеність найвищого ґатунку.
І хоча театр не обминають проблеми, притаманні сьогоденню музичного життя України – фінансові, кадрові, матеріально-технічні, організаційно-творчі – кожна його нова вистава привертає до себе увагу глядачів і преси, а колектив столичних митців сезон за сезоном здійснює багатогранну діяльність, яка знаходить відгук на теренах України та у багатьох країнах світу [2].
Сьогодні Національна опера України опинилася у першому ряду столичних театрів, які забезпечили певний театральний бум у Києві. Про те, щоб потрапити до театру, глядачам доводиться заздалегідь подбати, оскільки квитки швидко розкуповуються, і на резонансну виставу або прем’єру нелегко потрапити. Якщо навесні 2014 року в залах зяяли порожнечі, багато хто скаржився на апатію та депресію через політичні події, загибель «Небесної сотні», анексію Криму, фактичну війну на сході, то вже восени в Києві почав спостерігатися театральний бум. І це при тому, що російські гастролери, які раніше забезпечували касу, тепер практично не приїздять до нашої країни, та й не чекає їх сьогодні столична публіка. Відрізавши московський «хвіст», провайдери й організатори гастролей зосередилися на українському «продукті», а глядачі відкрили для себе, що в Києві багато цікавих колективів, театральних майстрів і талановитої молоді.
     «Люди поступово оговтуються після найбільш драматичних подій Майдану, анексії Криму, воєнних дій на сході, відчуваючи потяг до мистецтва, задовольняючи свої естетичні запити, які, на щастя, не так легко вбити, бо вони є одними з визначальних цивілізаційних факторів людського життя», – підкреслює генеральний директор Національної опери України П.Чуприна. На його думку, «сьогодні люди тікають від телевізора з його переважно негативною інформацією, шукаючи позитиву у сфері високого мистецтва, що знову підтверджує його затребуваність у будь-які часи. Класичний театр  – це не просто розвага, це – праця душі, а потяг до високої духовності завжди супроводжував людство в найдраматичніші періоди його буття. Нині Національна опера України, разом із країною переживаючи нелегкі часи, ретельно корегує репертуар, пропонуючи твори високої художньої якості, які мають попит у публіки. Ми не можемо собі дозволити пусті зали, щоб не стати тягарем на шиї держави, яка зараз стала на тернистий шлях докорінних змін. Артисти і музиканти удосконалюють творчо-репетиційні процеси, щоб продемонструвати на сцені високу якість виконання оперних і балетних вистав. Коли колектив працює віддано, це створює особливу ауру, яка взаємно заряджає всіх учасників по обидві боки рампи. Овації  – це той стан особливого емоційного піднесення, який знов і знов закликає глядача приходити до храму мистецтва» [3].
Кожна нова вистава Національної опери України викликає широкий резонанс у пресі. Не виключенням стала й оновлена версія балету «Лілея» К. Данькевича за сюжетом однойменної балади Т. Шевченка, поставлена на честь 200-річчя від дня народження Кобзаря. Цей твір композитор написав ще 1939 року. Із «Лілеї» розпочався шлях інтеграції в балетне мистецтво національної літературної класики, зокрема творів Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка, М. Коцюбинського, О. Гончара. У різних інтерпретаціях вистава «Лілея» кілька разів втілювалася на київській сцені: 1940 р. – перша постановка Г. Березової; 1945 р. – відновлення у декораціях А. Петрицького; потім була постановка В. Вронського 1956 р., яка стала основою фільму-балету, створеного Кіностудією ім. О. Довженка; 1976-го цікаву хореографічну версію зробив легендарний балетмейстер А. Шекера. Всі ці постановки торували магістральний шлях пошуків національної автентичності української класичної хореографії, яка полягала в гармо-нійному поєднанні фольклорної та класичної лексики, а кожна з них окремо демонструвала досягнення її творців, у створенні самобутнього українського балетного театру.
   Останню постановку здійснив В. Ковтун уже за часів незалежності України, 2003 р., а поновлення вистави відбулося нині. Ця вистава значно вирізняється серед попередніх не тільки в танцювально-драматургічному плані, а й ідейним наповненням. Притлумивши загострене соціальне тло сюжету, доречне за часів радянської влади, постановники висвітлили ліризм музики балету, яка відповідає красі та величі романтичної поезії Т. Шевченка. Хореограф, зважаючи на зміну балетної естетики, під іншим кутом побачив твір і зробив акцент на народнопоетичному мелосі, яким пронизана музика К. Данькевича, з огляду на естетику симфонічно-поліфонічного танцю, яка протягом десятиліть стверджувалася на сучасній балетній сцені. В. Ковтун запропонував історію всеперемагаючого кохання, його відданість і жертовність – теми, які пронизують усю творчість Кобзаря.
Автори оновленої версії постановки (диригент – О. Баклан, художники – В. Окунєв та І. Пресс) запропонували доволі радикальні зміни образної і драматургічної структури твору, які стосуються всіх складових частин балету. Нова «Лілея» перетворилася з народно-романтичної драми на лірико-поетичну поему. Зберігши основний конфлікт та розвиток подій первісного лібрето, автори постановки концентрували сюжет, вилучені цілі картини (циганський табір, повстання селян). Автор музичної редакції О. Баклан, скоротивши частину авторської партитури, водночас розширив її за рахунок близьких за змістом і стилем інших творів К. Данькевича – Другої симфонії та поеми «Тарас Шевченко», що допомогло повніше розкрити напружені моменти вистави, створити новий ліричний епілог – перетворення дівчини Лілеї на прекрасну квітку.
     Злиття класичної лексики з фольклором стали основою для нової постановки, чим балетмейстер продовжив традиції, започатковані Г. Березовою та 
В. Вронським. Балетмейстер В. Ковтун збагатив хореографічну партитуру класичними варіаціями, давши виконавцям можливість продемонструвати свою майстерність. Тож, у пресі підкреслювали, що «Лілея» знову розквітла на київській сцені, для якої цей балет і був створений, а вистава нині прикрасила театральну афішу [4].
Наприкінці 2014 року Національна опера України зробила ще один подарунок поціновувачам балетного мистецтва. Тепер за один вечір у театрі можна буде переглянути три шедеври світового балету, які представляють окремі постановки балетного репертуару. У першому відділенні вечора глядач зможе побачити балетну сюїту «Танець годин» з опери А. Понкіеллі «Джоконда», а також містичну балетну сцену «Вальпургієва ніч» з опери Ш. Гуно «Фауст». Друге ж відділення вечора присвячене суцільному одноактному балету М. Равеля «Дафнія і Хлоя». У цьому відділенні колектив театру вирішив не експериментувати і представити глядачеві класичну постановку балету, яка складається з прологу та 4 картин. Головний режисер Національної опери А. Солов’яненко зазначив, що театр слідкує за світовими тенденціями щодо осучаснення в балетному мистецтві, проте важливо, щоб модерні речі були позначені художнім смаком і сценічною логікою. «У нас була здійснена постановка опери „Фауст” італійським режисером М. Корраді, який переніс дію в наш час. Ця постановка протрималася на сцені театру лише рік, оскільки публіка не сприйняла осучаснення і перестала ходити. Тому ми були змушені її зняти з репертуару. А, наприклад, „Фауст” у постановці української режисерки І. Молостової, який мав класичний вигляд, тримався у репертуарі майже 20 років», – пояснює А. Солов’яненко. Цікаво й те, що, наприклад, постановка того ж сучасного «Фауста» М. Корраді, який був представлений в Україні, у Німеччині мала досить великий успіх. «Завжди потрібно зважати на інтереси українського глядача. Тому в першому відділені постановники і вирішили внести вкраплення сучасних елементів, подивитись, як відреагують глядачі, а друге відділення зробили класичним. Ми не відмовляємось від сучасного, але ми будемо слідкувати за тим, як український глядач реагуватиме на такі нововведення», – підсумовує А. Солов’яненко [5]. 
    Резонансною стала прем’єра у Національній опері України  нової музично-сценічної версії знаменитої опери С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». Музичну редакцію і оркестровку опери створив художній керівник театру, композитор М. Скорик, а сценічну версію – головний режисер А. Солов’яненко. 
Уперше в класичному вигляді «Запорожця» було поставлено в Київській опері 1934 року, відтоді у ньому співали практично всі провідні співаки України. Упродовж минулих 80 років «Запорожець за Дунаєм», фактично, був «візитною карткою» Київської опери. Та час не стоїть на місці, й останніми роками «Запорожець» якось потьмянів: оркестровці бракувало блиску, пообносилися костюми й декорації. Нова постановка була явно на часі. Художній керівник театру М. Скорик переоркестрував твір саме для складу оркестру Національної опери України, додавши оркестру могутності й блиску. Його інновація – перероблена увертюра, де зібрано найхарактерніші теми опери. Динаміка сценічної дії, інструментовка, і сценографія мають  відповідати тим здобуткам сучасного сценічного мистецтва, які існують нині, переконаний головний режисер театру А. Солов’яненко. Цей принцип він застосував у роботі над постановкою. «Для нас було важливим врахувати світові тенденції розвитку театральної естетики»,  – підкреслив А. Солов’яненко.
Також режисер зазначив, що С. Гулак-Артемовський «зумів передати „Запорожцем за Дунаєм” незбориму духовну силу українського народу, тому він не втрачає актуальності». 
     Опера вийшла жвавою, динамічною, у 2 дії (раніше було 3). За словами режисера, з неї прибрали деякі вже не актуальні деталі, адже класова бо-ротьба перестала сьогодні бути пріоритетом ідеології. Органічно доповнювала нову трактовку твору С. Гулака-Артемовського сценографія художника-постановника М. Левитської. Для вистави було створено понад 250 костюмів національного українського вбрання та одежі турецьких підданих. «Запорожець» зазвучав молодими голосами: вік виконавців сольних партій Оксани (Т. Ганіна) та Андрія (Д. Кузьмін) відповідав віку персонажів. А це – сміливе руйнування традиції залучати до прем’єрних показів оперних співаків із досвідом та титулами [6, 7, 8, 9].
Водночас, у пресі зустрічалися й доволі критичні відгуки на виставу. «Цією постановкою Національна опера рухається до живого театру? До сучасної театральної естетики? – запитує Н. Постоловська на шпальтах газети „Україна молода”. –  „Запорожець за Дунаєм” – опера з діалогами, з живою українською мовою, гумором та лірикою – має безмежні сценічні можливості для показу живого театру, вона народжена для нього. Як же потрібно опиратися природі твору, щоб отримати такий неприродний результат! Усі дійові особи розмовляють у русі, а співають стоячи. Штамповані жести і пози, бутафорський емоційний фон, відсутність нових знахідок, банальні мізансцени... Режисер хвалився відповідністю віку виконавців вікові персонажів і акцентував на залученні до постановки молодих талановитих співаків. Справді, лірична пара Оксана та Андрій несла в собі іскру новизни та високий професійний потенціал… Проте на сцені оперного театру замало просто добре співати, і двоє молодих, сповнених енергії артистів потрапили у пастку. Що вони можуть змінити, яку нову естетику внести, якщо все навколо них закостеніле?… Національна опера грає в імітацію. Чому замість постановки нових творів оперний театр демонструє прем’єру старої вистави, обновивши тільки її зовнішнє оформлення? Чому цей проект не був реалізований хоча б два роки тому до ювілею Гулака-Артемовського, коли політична ситуація в державі дозволяла більше зосередитися на мистецтві? Чому режисер-постановник лише на словах заявляє про нову театральну естетику?... Чому репертуарна політика театру не змінюється? Однією з відповідей на ці запитання є повна відсутність здорового конкурентного середовища. А інша причина криється в нас самих. Ми, слухачі, приймаємо правила гри, видаємо бажане за дійсне та влаштовуємо овації» [10].
А рецензент газети «Дзеркало тижня» О. Кизлова побачила у постановці лише оперну рутину, сценічні штампи та архаїчну режисуру. На її думку, «заявлена „музична редакція і оркестровка” М. Скорика стосувалася «перегрупування” актів. Автори „прем’єри” навіщось з’єднали першу і другу дії. Крім того, М. Скорик додав в оркестровому вступі всі хрестоматійні „хіти” опери. Після їх прослуховування можна сміливо лаштуватися додому? Усе, що є найкращого в цій опері, вже прозвучало. „Нова” сценічна редакція вирізняється тим, що не має нічого оригінального чи нового. Хіба що статика не така залізобетонна, як у „Мойсеї”. Назвати дію рухливою, динамічною, живою язик не повертається. А „знахідки” полягали в падінні на підлогу артиста балету, який ілюстрував слова Карася „п’яний з возу ізвалився”… У нинішній сценічній версії режисер, вочевидь, просто не розуміє, що відбувається в музиці… Нашому першому музичному театру поки що явно не загрожують ані пошуки, ані знахідки, ані зміни… Чекай його, не чекай – тут не дочекаєшся! … І виходу з цього тупикового ендшпілю не видно. Так і споживатимемо страчені міллю „старі арії про головне” – у нових дорогущих костюмах (на 250 чоловік). Зате „у верхах” завжди задоволені. В часи Януковича тут ставлять російську „Казку про царя Салтана” – у тих-таки сотнях сяючих костюмів. Тепер – очікувано – реанімують, видаючи за „прем’єру”, патріотичного „Запорожця”» [11].
«Дещо дивне враження справила музична сторона вистави, особливо оркестровка Мирослава Скорика, яка занадто осучаснила звучання багатьох епізодів, особливо завдяки появі в оркестрі інструментів (ксилофон, бубен та інші), яких не було в оригіналі опери, – відзначає С. Пирогов. –  Деякі з епізодів більше нагадували стиль творів самого М. Скорика, ніж музику С. Гулака-Артемовського. Занадто радикальною новацією сприймалася і нова версія увертюри опери, написана М. Скориком, яка, по суті, виявилася оркестровим попурі на теми опери і суттєво відрізнялася від оригіналу автора опери.
Чи варто так кардинально „поліпшувати” класичну оперу ХІХ століття, яка є музичним пам’ятником своєї епохи?» [12].
Втім, у більшості газетних статей констатували, що прем’єра нової постановки пройшла з гучним успіхом і аншлагом. Присутні належним чином оцінили вдале сценічне оформлення, яскраві і колоритні костюми, пристойне звучання оркестру під орудою диригента-постановника М. Дядюри, майстерне виконання хорових та танцювальних сцен [12].
     Нове прочитання «Запорожця» явно сподобалось публіці. Прем’єра пройшла під бурхливі овації, а присутній на ній Віце-прем’єр-міністр – Міністр культури України В. Кириленко зазначив, що «„Запорожець за Дунаєм” має життєстверджуючий фінал і несе багато позитивних емоцій, яких нам сьогодні так бракує...» [9].
 Також, попри згадану критику, А. Солов’яненко підкреслював, що його позиція, щодо репертуарної політики Національної опери, принципова. «Поки я працюю в Оперному театрі, – наголошує режисер, – буду відстоювати класику, бо вона вічна і саме на ній ґрунтується репертуар будь-якого великого оперного театру світу. Я не прихильник архаїки, але оберігаю чистоту жанру. І впевнений, що більшість глядачів ходять до нас, щоби побачити щось красиве, зрозуміле і близьке. В Україні є епатажні режисери, які всіма силами намагаються сюди прорватися, щоб утнути щось екстравагантне, скандальне. Але в Національній опері я завжди буду стояти на сторожі прекрасного!»
     А. Солов’яненко має чітку позицію і щодо осучаснення оперного мистецтва: «Якщо ми говоримо про реалізацію авторських партитур в тому історичному середовищі, в якому її задумував автор, використовуючи при цьому останні досягнення техніки і віяння театральної естетики, то я це вітаю. Але якщо режисер бере, наприклад, оперу „Кармен”, створену двома геніями – Меріме і Бізе, і переносить дію вистави в сучасний бордель, то я до цього ставлюся негативно. Оскільки за цим стоїть лише цинічне бажання експлуатувати розкручений бренд. Адже можна замовити драматургу сценарій спектаклю, сучасний композитор напише музику – і став, як хочеш. Безумовно, є удачі, такі як „Ісус Христос – суперзірка”, але це одиничний випадок. Терміном „сучасне мистецтво” прикривається елементарне ошукування споживача, де експлуатується класичний бренд, причому в корисливих цілях. Чому в Європі таке популярне сучасне мистецтво? Це чистий бізнес. Поставити хороший оперний спектакль, наприклад, „Аїду”, використовуючи всі нинішні технічні можливості, обійдеться в 1–1,5 млн євро. У сучасному прочитанні (чорний кабінет, десять слайдів, костюми) ціна буде мінімальною, витрати на піар – 200-300 тис. євро, а вартість квитків однакова. Тож за 1–1,5 млн євро можна поставити п’ять таких „Аїд”, а касовий ефект буде більшим. У підсумку виходить, що постановочні витрати знижені вп’ятеро, а кількість постановок збільшилася також у п’ять разів! Втім, їх творча цінність нульова. А оскільки все це нав’язується соціуму роками, то люди поступово починають вірити, що це і є сучасне мистецтво» [13].
    «Поступово приходимо, – наголошує А. Солов’яненко, – до вікової відповідності солістів виконуваним героям. 50–60-річні артисти перестали співати партії Джульєтти, Тетяни в „Онєгіні”, Онєгіна, Ленського. Так, 50 років тому це було нормою, сьогодні – ні. Звичайно, якщо проходить бенефіс відомого співака, такі виходи допустимі, але це одиничні випадки, а ніяк не система. Тому в нових виставах театру виконавці і за формою своєю, і за віком більш-менш відповідають героям. Звичайно, я розумію, що партію мадам Батерфляй (героїні 15 років) не може співати дівчинка, але актриса в 30-40 років – допустимий варіант. Проте в 50–60 виходити в цій виставі на сцену вона вже не повинна. Оперний репертуар передбачає ролі і для цієї вікової категорії» [14].
Також А. Солов’яненко підкреслює, що в останні роки колектив театру відходить «від ситуації костюмованого концерту, що існувала багато років. З першого дня свого призначення я декларував концепцію „живого театру”. Театру переживання, де артисти співіснують на сцені, контактують один з одним. Незалежно від того, якою мовою вони співають, повинні прекрасно розуміти свою партію, думку, яку треба донести до глядача. Тут, звичайно, у мене виникли певні складнощі. Багато років було прийнято вважати, що го-ловне в опері – вокал. Все інше додається. Вийшло зіграти – добре. Не вийш-ло – ну й гаразд. Проте наше століття принесло нові технології. Раніше було так: співає виконавець італійською, яку не розуміє, глядачі також не орієнтуються, про що конкретно йдеться, але думають, що артист же в курсі. І начебто все гаразд. Сьогодні ж у залі встановлено електронне табло, на якому текст, і можна стежити за партією. У такій ситуації співак вже не може словесно звертатися, наприклад, до Аїди, а дивитися в цей час на диригента або іншого партнера, він повинен виконувати роль усвідомлено, вникаючи у промовлені слова. Інакше в залі буде сміх» [14].
    Національна опера України активно бере участь і у міжнародних проектах, долучаючись до загальних євроінтеграційних процесів у нашому мистецтві. Дуже успішною є співпраця Національної опери України з Італійським інститутом культури в Україні. На її сцені українські й італійські митці здійснили постановки опер Дж. Верді, Дж. Пучіні, Ш. Гуно, А. Понкіеллі. Перелік спільних проектів поповнили: Міжнародний фестиваль «Ave Verdi», у якому брали участь усі оперні театри України; вечір Gala Italia, присвячений початку головування Італії в Європейському Союзі, Міжнародний мистецький проект «Ніколи знову», масштабний концерт «Гала Россіні».  У програмі цих заходів звучали увертюри, арії, дуети, сцени і навіть повноцінні фінали опер, які у нас рідко або майже не виконуються.  Декілька років тому відбулася прем’єра ще однієї українсько-італійської роботи – знаної опери «Попелюшка» італійського композитора Д. Россіні. Проте її грали нечасто. Знову відродили «Попелюшку» у 2014 році. Глядачі побачили чарівну россінівську оперу, котру поставив італійський режисер І. Нунціата, а диригував виставою Д. Аджіман – головний диригент симфонічного оркестру ім. Д. Россіні на батьківщині композитора у місті Пезаро [15].
Успішно пропагує Національна опера українське мистецтво за кордоном. 2014 року колектив Національної опери України став головним гостем найбільшого в Балтійському регіоні Міжнародного оперного фестивалю «Дні опери в Сааремаа» («Saaremaa Opera Festival», місто Курессааре, Естонська Республіка). Кияни показали вистави «Дон Карлос» Дж. Верді, «Норма» В. Белліні, «Наталка Полтавка» М. Лисенка у виконанні симфонічного оркестру, хору та солістів Національної опери України, а також взяли участь у гранд-концерті разом із колегами з Естонії, Австрії та Фінляндії. Виступ Національної опери України у цьому престижному музичному фестивалі став яскравою мистецькою подією європейського культурного життя, викликав захоплення вимогливої публіки та шквал схвальних рецензій у музичній пресі, котра відзначила високий творчий рівень київського оперного колективу, наявність в його трупі сузір’я справжніх вокальних зірок. 
     Виступи українців розпочалися однією з найскладніших опер Дж. Верді – «Дон Карлос», постановку якої здійснили диригент М. Дядюра, режисер А. Солов’яненко, художник М. Левитська. Це був перший показ цієї вистави за кордоном. Колектив помітно хвилювався, знаючи вимогливість фестивальної публіки до інтерпретацій оперної класики, особливо спадщини Дж. Верді. Але вже перші такти увертюри підкорили публіку своїм наповненням і бездоганністю гри симфонічного оркестру, дивовижно гармонійною збалансованістю звучання всіх груп. Відчувалася якась особлива аура натхненності, яка вже не зникала до останнього акорду вистави.
Підтвердженням того, що Національна опера України має чудові традиції інтерпретування італійської оперної класики став показ опери В. Беллині «Норма», відомої широкому загалу любителів вокального мистецтва здебільшого проникливою і сповненою трагічного передчуття каватиною Норми Castа Diva. Проте сама опера не часто зацікавлює театри, тим паче включається до міжнародних фестивальних програм. Можна вважати, що Національна опера подарувала глядачам зустріч із малознаним оперним твором автора, який залишається в затінку таких потужних італійських композиторів, як Дж. Верді та Дж. Пучіні. Постановку опери здійснила на київській сцені в 2007 році та ж сама творча група, що й «Дон Карлос» – диригент М. Дядюра та режисер А. Солов’яненко.
Значною мірою успіх виставі принесла не тільки блискуча виконавська майстерність В. Ченської (Норма), Т. Піменової (Адальжіза) та А. Романенка (Поліон), які і в цій, досить відмінній від «Дона Карлоса» своєю історичною масштабністю й глибиною психологізму опері, створили яскраві вокальні образи, наповнені трагізмом античної драми. Потужно, наповнено прозвучали арії Норми у супроводі хору, які підтвердили найвищий виконавський рівень не тільки В. Ченської, але й хору Національної опери України, визнаного одним із кращих серед оперних хорів Європи.
   Проте, чи не найцікавішою подією Сааремаа-фестивалю став показ опери «Наталка Полтавка» М. Лисенка, ексклюзивну версію якої створили М. Скорик (музична редакція), М. Дядюра (диригент-постановник), А. Солов’яненко (сценічна редакція та постановка), художник М. Риндзак. По суті, включення національного оперного твору суперечить традиційному формату цього фесту, котрий практично вперше подав подібний твір для показу публіці, зовсім не ознайомленої з українською музикою (хоча Україна є оперною державою, в музичних реєстрах якої зафіксовано понад сто творів цього жанру, вона, на жаль, є терра інкогніта для європейців). Але ризик не тільки виправдав себе, але й став справді вибуховою творчою подією. Не розуміючи тексту, публіка відчула глибоку і проникливу музичну наповненість твору, яку зуміли передати і симфонічний оркестр, і хор, а головне – солісти, розкриваючи не тільки свою вокальну майстерність, але й наповнюючи виставу справжнім народним духом. Ще раз підтвердилася прадавня аксіома: справжня музика не потребує перекладу. 
    Тож, вистава була високо оцінена вимогливою публікою, яка отримала можливість доторкнутися до практично невідомого їм національного музичного пласту. Власне, всі українські вистави завершувалися тривалими оплесками та вигуками «Браво» [16, 17].
Функцію залучення дітей та юнацтва до класичного мистецтва, виховання у них любові, зокрема, і до опери успішно виконує Київський муніципальний академічний театр опери і балету для дітей та юнацтва. Відлік його історії почався 1982 року. Однак тільки на початку 1985-го відбулося його офіційне відкриття. Із середини 1990-х років театр отримав міжнародне визнання. Загалом за 30-річну історію дитячий музичний представляв українське мистецтво в понад 30 країнах.



Культура і мистецтво Україні
    (тематичні огляди НБУ ім. Я.Мудрого)


Скачати повніше