Культура, мистецтво, суспільство

Перший прозовий роман Ліни Костенко «Записки українського самашедшого»

1.   Корнелюк И. Гордая совесть нации: (Лина Костенко) // 2000. - 2010. -№ 10. -  С. А1, А6-А7

Аннотація: Представлено основные вехи жизни самой популярной украинской поэтессы второй половины ХХ века 

«Лина не была самой яркой диссиденткой, но советская власть ей ничего не прощала. Возможно, желание убежать от нелепой действительности советчины, когда поэтесса на долгое время замолчала, круто изменило ее психологию. Интересно было бы узнать у людей, которые тогда были с ней рядом, насколько измучили ее преследования и как они отобразились на тонкой психике, — замечает профессор Найдан.

Картина жизни Лины не была бы полной, если не принять во внимание и то, как нападали на нее в прессе 50-х—60-х годов. Даже Бажан, который вначале ее поддерживал, выступил против нее на Четвертом конгрессе украинских писателей в 1959-м. Снова жестко критиковали ее в 1966—1967-м».

После того как в 1968-м Костенко выступила в защиту Вячеслава Черновола, оклеветанного в газете «Літературна Україна», имя поэтессы в советской прессе забыли напрочь. Нетрудно представить, каким было состояние Костенко все эти годы. Психологические проблемы усугублялись материальными — поэтесса растила двоих детей. Устроиться на достойную работу было невозможно, книжки не выходили, гонораров она не получала. По воспоминаниям современников, бывали дни, когда денег в семье оставалось только на бутылку кефира.

А я перетерплю а я перемовчу

аж поки згіркне слово «люблю»

оці Ніаґари блуду і бруду

а я пересилю русява як Русь

а я переб'юся я перебуду

а я переплачу пересміюсь!

Самиздат, тамиздат

Парадокс в том, что запреты только подогревали интерес к стихам опальных авторов. Переписанные от руки тетради со стихотворениями Костенко ходили по стране, добираясь даже до украинцев Казахстана. На одной из встреч с читателями Оксана Пахлёвская вспоминала: «Мама в свое время стала легендой. В литературе ее будто и не существовало: имя ее было запрещено, стихотворения не печатались, о выходе книжек и не мечталось. Пересказывали друг другу и правду, и выдумки, но знали, что она есть. Именно тогда, когда многие коллеги делали вид, что как раз ее и нет... У меня было ощущение, что все эти годы люди ее ждали. А она — работала. В самые страшные периоды, когда все теснее смыкался круг преследований, травли, запретов, — она писала».

2.   Ковальчук М. С. Метафорична когезія у прозі Ліни Костенко // Вісник Дніпропетровського університету. Серія: Мовознавство, 2017. -№ Вип.23(2). -  С. 47-52

Аннотація: Досліджено засоби метафоричної когезії в романі Ліни Костенко «Записки українського самашедшого», розкрито взаємодію метафоричних концептуальних зв’язків із ключовими словами «історія», «метафора», «Майдан», «Україна» та ін., що слугують створенню цілісності тексту.

Мета нашої статті – виявити лексичні репрезентанти метафор і ключові метафоричні моделі, що створюють багатоплановий метафоричний образ і формують вербальну тканину роману Ліни Костенко «Записки українського самашедшого».  Реалізація окресленої мети передбачає виконання таких завдань: виокремити й описати основні метафоричні моделі, простежити розгортання концептуальних метафор з понятійною сферою «історія», «Майдан», «метафора», «Україна» та ін., які доповнюють одна одну, відображають концептуальні зв’язки між ними і визначають їх текстотвірний потенціал. Когезія у романі Ліни Костенко «Записки українського самашедшого» реалізується дистантним лексичним повтором, який є образним структурним елементом метафори. В. Чабаненко зазначає, що «манера реалізації переносного вживання й норм сполучуваності слова в метафорі – це один з показників індивідуального стилю письменника, це одна з основних ознак його художньої майстерності». Особливість такої метафоричної когезії в тому, що автор з’єднує не предмети або явища дійсності, а образи, якими ці предмети чи явища зображені. І. Гальперін підкреслює, що «образна когезія – це такі форми зв’язку, які, перегукуючись з асоціативними, збуджують уяву про чуттєве сприйняття об’єктів дійсності. Однією з найвідоміших форм образної когезії є розгорнута метафора. Цей стилістичний прийом може розвивати повідомлення у надфразній єдності або, інтегруючи увесь твір, поєднувати в одне ціле два паралельних повідомлення». Адже «метафора має властивості саму себе розвивати і посилювати за рахунок імплікації властивостей обох суб’єктів, вона здатна поширюватися». Отже, метафорична когезія – один із засобів, за допомогою якого об’єднуються частини тексту, це одна з умов створення цілісності тексту. «Я завжди був нормальною людиною. Радше меланхоліком, ніж флегматиком» с. . Цими словами починається роман Ліни Костенко, написаний від імені молодого київського програміста, який намагається крізь призму власного світосприйняття пізнати і розібратися у подіях нашого часу.  Дослідники неоднозначно відгукнулися про цей твір. Так, наприклад, Ю. Горблянський та М. Кульчицька потрактовують «Записки українського самашедшого» як «…твір-застереження, інвектива людству та його глобальноцивілізаційному фарисейству й безвідповідальності, своєрідно структурований інтелектуальний роман, у якому репрезентовано цілісний есеїстичний концепт осмислення повсякденної апокаліптики сучасності». Науковці зазначили, що «Записки українського самашедшого» написано «лаконічною, яскраво метафоричною, а подекуди й афористичною мовою», що передбачає «багату емоційну гаму з боку реципієнта». Метафоричне сприйняття дійсності – головна особливість героя роману. За допомогою метафор відбувається вербалізація його внутрішнього світу, він пізнає світ через метафоризацію навколишніх подій. Термін «метафора» неодноразово з’являється в тексті роману: «В Іспанії у містечку Памплона фестиваль СанФерміо. Випускають биків у вузенькі вулиці, вони біжать, натовп їх дражнить, галасує, меткі кабальєро у білих сорочках з червоними хусточками кидаються їм напереріз. Розлючені бики шаленіють, з ревом мчать по бруківці, нахромлюють на роги і розкидають усе, що трапиться їм на шляху. Головне – коли тебе збили, намагайся відкотитися вбік.

3.   Шахова К. Заголовок роману Ліни Костенко "Записки українського самашедшого" як інтертекстуальний маркер / К. Шахова // Актуальні проблеми української літератури і фольклору. - 2013. - Вип. 20. - С. 155-164

Аннотація: У статті розглядається заголовок роману Ліни Костенко «Записки українського самашедшого» як інтертекстуальний маркер, що актуалізує міжтекстові зв’язки твору з «Записками божевільного» М. Гоголя та однойменною повістю Л. Толстого, що розгортає осмислення дискурсу божевілля в літературі.

Назва роману Ліни Костенко «Записки українського самашедшого» є промовистим інтертекстуальним маркером, який асоціативно відсилає читача до таких творів, як «Записки божевільного» М. Гоголя та однойменної повісті Л. Толстого. Таким чином, між художніми текстами існує інтертекстуальне тематичне поле, мета якого – репрезентація різних варіантів осмислення теми божевілля в художній літературі. Н.В. Мариненко акцентує на так званому «заголовному комплексі» (заголовок, підзаголовок та епіграф) як на важливому елементі реалізації категорії інтертекстуальності у творі: «Заголовочний комплекс програмує ті широкі асоціації, глибинні ідейні концентрації, які він несе у собі». Особливу увагу на назву як прояв інтертекстуальності звернула І. Арнольд у статті «Значення сильної позиції для інтерпретації художнього тексту». Літературознавець доводить, що якісною особливістю елементів заголовного комплексу є сильна позиція, яка підштовхує реципієнта до вдумливого прочитання. Назва роману Ліни Костенко «Записки українського самашедшого» як інтертекстуальний маркер є своєрідним тлом для сприйняття всієї подальшої оповіді. У смислову основу назви роману «Записки українського самашедшого» винесено деструктивний дискурс божевілля, який є також наскрізним у наративній структурі «Записок божевільного» Л. Толстого і М. Гоголя, розширюючи тим самим інтерпретаційний діапазон осмислення теми божевілля Ліною Костенко. На відміну від своїх попередників письменниця вносить у заголовне словосполучення додатковий означуваний компонент – «український», який вказує на локальну визначеність зображених подій і реалій у творі, а також на національну ідентифікацію головного героя, що є підсилювальним фактором багатьох порушених у романі проблем.  Форма записок як засіб відображення художньої дійсності, обумовлена, перш за все, прагненням створити ефект інтимізації оповіді й глибше розкрити внутрішній світ головних героїв, зробити спробу психологічного зрізу, відтворення сукупності думок і почуттів, притаманних людині в критичному стані балансування на грані між свідомістю та божевіллям. Цікаво, що «сумашедшие» М. Гоголя й Л. Толстого не акцентують увагу на писанні особистого щоденника, як потреби сповідальності й словесного звільнення від тягаря емоцій та почуттів (на відміну від «самашедшого» Л. Костенко), оскільки записникарство було на той час поширеною традицією. Головний герой роману Ліни Костенко, який живе в глобальному, технізованому ХХІ столітті, писання щоденника сприймає як вияв власної індивідуальності, ідентичності, адже почерк кожної людини є унікальним і своєрідним: «Записки тому й Записки, що їх треба писати, записувати. Переписувати, правити. Гоголівський чиновник щоранку стругав двадцять три пера, щоб написати свої екстрактати. А тут набрав, залив, переставив. Мишкою клікну, маркером пробіжусь. Готово. Я вже й забув, який у мене почерк».  Якщо «Записки…» М. Гоголя і Л. Толстого мають на меті розкрити читачеві причини й передумови божевілля головних героїв, то самашедший Ліни Костенко писанням щоденника «розвантажує психіку, бо «світ глобальний, душа не справляється, тобто намагається таким чином звільнитися від «фантомних болів душі» і «захрясання у побуті» …

4.   Дзюба І. "Сумашедчість" как сопротивление абсурду // День(укр),. -2010. -№ 241/242(30.12). -  С. 13

Уже в самом названии романа Лины Костенко есть и прямая апелляция к гоголевским «Запискам сумасшедшего», и полушутливое, бытовое отдистанционирование. Жаргонное, «суржиковое» самашедший (или самашетчий), — как бы ни хмурились языковые пуристы, — вошло в нашу речь многими красками, то наивно-серьезными, то иронически-пародийными, то дружески-укоряющими. Так мать может сказать о непослушном сыночке, а жена о неуравновешенном муже, а коллеги о служащем, решившемся на нефортунный поступок, и т.д. (В быту украинской интеллигенции ироническое употребление суржика является способом подчеркивания его чуждости, возвышением над давлением понижающей языковой стихии.) Рассказчик романа Лины Костенко принадлежит к особой, так сказать, социально значимой категории самашедших. С самого начала своей оповеди (которая мерой искренности приближается к исповеди), он оговаривается: «Я завжди був нормальною людиною. Радше меланхоліком, ніж флегматиком (...) Спадковість у мене теж добра, психів у роду не було (...) Словом, усе адекватно». Так-то оно так, — «...а оце раптом, на зламі століть, відчув дискомфорт, крівля поїхала, звернувся до психіатра, але відхилень психіки він не знайшов». Вроде бы все и хорошо. А нет. «...Це така тонка матерія, досконалої апаратури на це нема. Сон у мене нормальний, руки не сіпаються, тільки відчуваю якийсь неспокій, ніби якісь фантомні болі душі». И в семье что-то не сладилось, жена с раздражением реагирует на его неясные тревоги, «і ми одне одного не впізнаємо». А «почалося це з того, що я раптом захотів на Канари». Конечно, слова «самашедчого» всегда имеют неожиданный саркастический подтекст. Канары влекут его совсем не в том смысле, что сильных мира сего, — курортом, океаном, экзотикой. Просто «вичитав в одному журналі, що там десь високо в горах, у вічнозелених нетрях є плем» я, яке не говорить між собою, а пересвистуеться». Это же надо так съехидничать на святую для украинской элиты канарскую тему! «І я подумав — от якби й у нас не говорили, а пересвистувались. Бо стільки вже наговорено, до цілковитої втрати смислу. Та ще й якоюсь мовою нелюдською, сурогатом української й російської, мішанкою, плебейським сленгом, спадком рабського духу і недолугих понять, від чого на обличчі суспільства лежить знак дебілізму...» Здесь уже немного угадывается одна из современных глобальных «самашедчинок»: синдром заболтанности мирового пространства. И хотя рассказчик ментально уходит в сторонку: «а при чому тут я?», — на самом деле причастность есть, и то двойная: он и жертва, но в определенной мере и соучастник того, что назвал «вратою смислу», хотя и предпочитал бы не признавать это, стоять над бессмыслицей: «Фах у мене сучасний, абстрагований від ідіотської дійсності, я можу говорити виключно мовою комп’ютерних программ». Но, как мудро сказал величайший из классиков, жить в обществе и быть свободным от общества невозможно. И «мова комп’ютерних программ» не помогает нашему герою объясниться даже с шестилетним сыном, который-де «вже матюкається», так как в их детсадике лидером некий Борька, а у него «за кожним словом — «блін», «круто»... Тем более — не помогает взаимопониманию и с более широким миром. «...Іноді мені здається, що колись я вийду з дому через вікно, і більше мене ніхто ніде не побачить». Можно строить иллюзии, но реально таким красивым способом спасались только от женитьбы, да и то в комедиях прошлого. Из мира ни в какое окно не выпрыгнешь. А особенно из мира абсурда, обступающего рассказчика — неконформного интеллигента, кандидата в «самашедшие». Абсурд этот и неизбывный украинский, и вовек неисчерпаемый планетарный. 

5.    Бутурлим Тетяна Сім'я в умовах кризової ситуації в Україні (За романом Ліни Костенко "Записки українського самашедшего". Система уроків за творами сучасних письменників) // Українська мова і література в школах України, 2016. -№ 10. -  С. 50-57

Аннотація: Аналізується перший прозовий твір Ліни Костенко, котрий уважають надбестселером сучасної української літератури. Розглянуто проблему руйнування сім’ї.

Роман «Записки українського самашедшего» - результат 10-річної роботи Ліни Василівни. Перший тираж становив 10000, і вже за півмісяця книжки були розкуплені. Твір надруковано у видавництві Івана Малковича «А-ба-ба-га-ла-ма-га».

Україна в романі постає в кризовому стані, проте сильною духом, займає маргінальний статус у світі. Авторка передбачає події 2015 р. в державі.

Назва твору створена на основі повісті Миколи Гоголя «Записки божевільного» («Записки сумашед шего» (рос.)). Проте, якщо гоголівський персонаж Аксентій Попршцін, психічно нездорова людина, потрапив до божевільні через надмірний відрив від реальності, то головний герой роману Л. Костенко мислить реаліями життя, проте негативно, що при-зводить до спроби суїциду, а після одужання навіть намагається відновитися духовно, діяти активно. Однак спільним є прагнення авторів показати в образі людини, що переживає екзистенційну кризу, ознаки бездуховного середовища. Криза в Україні, описана в романі «Записки українського самашед-шего», дублює стан душі головного героя.

На думку Є. Кононенко, «кожен із нас зустрічав таких на своєму життєвому шляху, отих націонал-зануд». Він «страждає від того, що не може прийняти світового зла», але виходу з абсурдної ситуації не може знайти.

Українське літературознавство по-різному оцінило роман Л. Костенко, проте переважають позитивні коментарі:

•          «це - вибух», «несподіванка для всіх» (І. Малкович);

•          «хроніка душі інтелігента у світі абсурду» (І. Дзюба);

•          «книжка сміху, яка повертає людину до життя», «рятівний електрошок», «вихід із глухого кута»  (Д. Дроздовський);

•          «головний герой є класичним зразком психічно нездорової людини», «лише імітує типового представника української нації, який чинить опір потужним хвилям інформаційної фантасмагорії» (І. Ярославський);

•          самашедший - «маргінальний герой нашого часу, але водночас це не кітчевий персонаж» (Є. Кононенко).

6.    Левченко, Галина Необароковий діаріуш людства Ліни Костенко // Слово і час. - 2011. -5. -  С. 84-89

Аннотація:Проанализирован первый роман Лины Костенко “Записки украинского самашедшего” как “необарокковый диариуш человечества”, синтез конструктивного и деструктивного дискурсов.

Перший прозовий роман Ліни Костенко “Записки українського самашедшого” став яскравою подією в сучасному літературному житті України. Книжка класика української поезії вийшла шістьма виданнями загальним тиражем 70000 прим. у видавництві І. Малковича “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”. Пірати викрали електронну версію роману й розмістили її в мережі інтернету. Письменниця в супроводі видавця вирушила в тур містами України з презентаціями – Рівне, Острог, Київ… Рецензії та відгуки просто-таки фонтанують. У періодиці, на блогах, у чаті, на інформаційних порталах і сайтах публікуються нескінченні враження від прочитаного. Критики вже порівнювали роман Ліни Костенко з “Бісами” Ф.М. Достоєвського, визначаючи його в суті своїй публіцистичним твором (В. Панченко). Хтось вбачає у романі тріумф реалістичного змалювання подій (Я. Дубинянська), хтось відчитує гоголівський, булгаківський та апокаліптичний коди (О. Стусенко). Критика від колег по перу схиляється до проведення паралелей із новітніми блоговими нотатками, інформаційними колонками (А. Санченко) і навіть психологічним зепенінгом (П. Коробчук). Сприймається роман як глобальна переоцінка цінностей і сміхове прощання з ілюзіями, як “рятівний електрошок”, проводяться паралелі з пророцтвами Нострадамуса, віщунськими візіями М.В. Гоголя і М.С. Булгакова (Д. Дроздовський). Сама авторка заявляє в інтерв’ю, що дуже довго не могла зважитись на публікацію роману, побоюючись “пошкодити своїй державі”. Ще з часу оприлюдненя лекції “Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала” читачам Ліни Костенко відомо, що вона – не прихильниця надто вільного поводження зі Словом. Бо Слово здатне творити позитивну чи негативну програму і “прирікати” дійсність на її здійснення. Тим більше, що в інтерв’ю письменниця зізнається: в уста одного з героїв вона вклала чимало своїх думок – і далеко не райдужних у сенсі створення позитивної вербальної програми – котрими формулює власне бачення сучасного українського життя, як от: “Розумово відстала нація, – каже Лев, інвертований на пустелю. – Дозволяє сидіти в себе на голові. Значить, кращої долі й не заслуговує. Ключ до визначення жанру роману, за загальним визнанням критиків, експериментального й новаторського, – у самій книжці. І то не лише алюзія на твори Гоголя, до яких відсилає нас назва твору, а згодом щедро цитуються дружиною головного героя та ним самим. Наратор у творі кілька разів намагається самоозначитись, прояснити смисл і стиль своїх нотаток: “А й справді, чому я все це записую? Теж мені літописець Нестор. / Батько каже, що це в мене від діда, теж любив писати. Оця спадкова цікавість до світу у мене в генах сидить”. Лев, інвертований на пустелю, пропонує своє визначення: “Некомфортне чтиво, навряд чи хто надрукує. Якийсь глобальний роман чи що” …

7.   Горблянський Юрій "Кривава фієста сучасності" в одкровенні від Ліни Костенко (зауваги про "Записки українського самашедшего") // Слово і час. - 2011. -5. -  С. 73-83

Анотація:  Здійснено аналітичний зондаж сучасного українського літературного процесу в контексті постмодерного сьогодення, що позиціонує себе як буфонадний балаган. Проаналізовано роман Ліни Костенко “Записки українського самашедшого” крізь призму специфіки розбудови образу людини і світу. “Записки…” – це твір-застереження, інвектива людству та його глобально- цивілізаційному фарисейству й безвідповідальності, своєрідно структурований інтелектуальний роман, в якому репрезентовано цілісний есеїстичний концепт осмислення повсякденної апокаліптики сучасності. Охарактеризовано особливості використання документа, репортажної інформації у структурі художнього тексту.

…книжкою, що заводить читача з бісівської постмодерної аритмії в бентежливе річище розважливої “художньої аналітики”, можуть стати “Записки українського самашедшого” Ліни Костенко, що вже фактично є інтелектуальнохудожнім бестселером щонайменше на всеєвропейському просторі. Не важливо, що їх іще не перекладено іноземними мовами, цей великоформатний текст видатної поетеси-шістдесятниці вже став сенсаційним явищем. Важко назвати твір нашої сучасності, який за останні десятиліття викликав би такий гучний, подекуди скандальний, резонанс. Нарешті, після розчарувань і нереалізованих очікувань суспільство знову активізувалося й почало висловлюватися вголос. І в цьому, мабуть, чи не найважливіший ефект творчого експерименту митця. Представляючи в таку глобалізовану інформаційну еру на суд читача свою прозову книжку, Ліна Костенко, звісно, пішла на досить-таки ризиковий крок. Адже у свідомості читача 1960-1990-х рр. міцно “закодовані” та “прописані” інтелектуалістичні, парадоксально-афористичні, філігранно-довершені, стилістично вишукані поезії, поеми, драматичні твори безсумнівно геніальної поетеси із виразним філософсько-медитативним пульсуванням художньої думки. Відомі також її літературно-критичні й есеїстичні статті.

 Отже, як виявилося, у романі є щось таке, що зумовило неймовірну контроверсійність, різновекторність оціночних суджень і професіоналів, знакових і малознаних особистостей сучасності, і звичайних читачів, які активно обговорюють твір між собою, на форумах в Інтернеті чи деінде, навіть не маючи належної фахової підготовки, достатнього читацького досвіду.