Під час здійснення правосуддя додержання принципу законності можливо лише у разі дотримання певних умов, і однією з них є юридично правильна і грамотна кваліфікація конкретного суспільно небезпечного діяння, що, в свою чергу, передбачає встановлення відповідності діяння винної особи складу злочину,, який складається з ознак чотирьох обов’язкових елементів: об’єкта, об’єктивної сторони, суб’єкта, суб’єктивної сторони.

1. Об’єкт злочинів

Будучи одним з чотирьох елементів злочину й ознак складу злочину, об’єкт злочину дозволяє визначити соціальну сутність злочину, його суспільно небезпечні наслідки, кваліфікувати діяння як злочин, відмежувавши його від інших протиправних посягань. Саме об’єкт складу злочину лягає в основу поділу Особливої частини Кримінального кодексу на розділи. Учення про об’єкт є одним із ключових у теорії кримінального права і містить низку дискусійний питань. Ст. 1 КК України визначає завдання Кримінального кодексу і наводить перелік усіх можливих об’єктів злочинних посягань, як-то: права і свободи людини і громадянина, власність, громадський порядок і громадська безпека, довкілля, конституційний устрій України [42].

Посягання кожного злочину завжди спрямовані певний об’єкт і завдають йому шкоду або створюють загрозу заподіяння такої. А. Н. Трайнін зазначив, що «кожен злочин, полягає він у дії чи бездіяльності, завжди є посяганням на той або інший об’єкт. Злочинів, які ні на що не посягають, у природі не існує» [108, с. 71].

Безумовно, що об’єктом злочину є те, на що посягає злочин. Але на цьому погодженість думок учених закінчується, і починаються дискусії стосовно того, а що ж саме є об’єктом злочинів.

Представники однієї, найбільш давньої концепції, засновником якої можна вважати Рудольфа фон Ієрінга, стверджують, що об’єктом злочину є блага, цінності та інтереси. Після проголошення України незалежною державою ця концепція поступово почала повертатися до теорії кримінального права й зараз усе більше досліджується в різних аспектах. Фактично цю концепцію підтримують ГІ. С. Матишевський, Є. В. Фесенко (цінності) [109, с. 96 - 98; 110, с. 75 - 78; 111, с. 124-127] і С.Б. Гавриш (блага) [112, с. 25-65; 113, с. 4-15].

За радянських часів для кримінальної науки характерним і панівним було трактування об’єкта злочину як сукупності суспільних відносин, які захищаються кримінальним законом від злочинних посягань. Теоретичне обґрунтування ця концепція отримала з 1924 року, засновником її був А. А. Піонтковський. Він зазначив, що «об’єктом будь-якого злочинного діяння виступають суспільні відносини, що охороняються апаратом кримінально-правової охорони» та що «суспільні відносини соціалістичного суспільства є загальним об’єктом, на який в кінцевому рахунку посягає будь-який злочин, передбачений радянським кримінальним законодавством» [114, с. 133, 137]. Самі ж суспільні відносини у відповідності до їх філософського трактування були визначені В. Я. Тацієм як певні зв’язки між людьми, що склалися у процесі їх спільної матеріальної та духовної діяльності [115, с. 16].

Концепції, що об’єктом злочину є суспільні відносини, дотримувалось і зараз дотримується багато вчених [97; 114; 115; 116; 117; 118; 119; 120; 121; 122].

Водночас із самого початку існування концепції суспільних відносин як об’єкту злочинів єдність думок серед її прихильників спостерігається лише стосовно проголошення загального постулату. «Проте, - вказує В. К. Глістін, — загальний постулат не заважає по-різному характеризувати структуру суспільних відносин, а при визначенні безпосереднього об’єкта злочину суспільні відносини починають „зникати”, підмінюватись частіше за все „інтересами”» [117, с. 84]. Слід також зазначити, що А. А. Пі- онтковський, якого визнають засновником теорії об’єкта злочину як суспільних відносин, вважав, що безпосередній об’єкт «може бути суспільними відносинами, але в більшості випадків ними не є» [114, с. 142]. В. Г. Смирнов, намагаючись конкретизувати позицію, вказує, що об’єктом злочину є встановлені радянською державою умови забезпечення тих чи інших суспільних відносин [123, с. 52]. При цьому В. М. Кудрявцев стверджує наступне: «Потребують окремого згадування в понятті загального об’єкту і люди соціалістичного суспільства. Між тим, низка злочинів посягає в першу чергу безпосередньо на життя і здоров’я людини... Оскільки особистість є поняттям соціальним, а не біологічним, її суспільне значення робить повністю обґрунтованим розгляд людини соціалістичного суспільства як самостійного об’єкта захисту кримінального закону і, відповідно, об’єкта злочинного посягання» [124, с. 59]. Б. С. Нікіфоров, говорячи про об’єкт злочину як суспільні відносини, звернув увагу на те, що таке правильне розуміння і визначення об’єкта злочину, тим не менш представляє собою змістовну абстракцію [116, с. 113]. Це, безумовно, відобразилося у реалізації вказаної теорії стосовно тлумачення об’єкта злочину за конкретними статтями Особливої частини кримінального закону, бо найслабкішим місцем цієї теорії є визначення виду і розмірів шкоди, яка спричиняється злочином таким відносинам. З точки зору прихильників теорії об’єкта злочину як сукупності суспільних відносин виходить, що шкода останнім спричиняється злочином не безпосередньо, а опосередковано, через спричинення шкоди життю, здоров’ю, честі та гідності людини, природному середовищу й іншим речам та явищам, які існують у реальній дійсності і заподіяна шкода яким може бути піддана визначенню та оцінці. Тому теорія об’єкта злочину як суспільних відносин може бути більш-менш прийнятною лише в межах положень Загальної частині кримінального права, що ж стосується досліджень у межах Особливої частини, то тут, як зауважив В. П. Ємельянов, або робляться «чергові» згадування про суспільні відносини, а потім йде розгляд по суті дійсно безпосереднього об’єкта злочину, або взагалі ставиться знак рівності між суспільними відносинами і конкретними благами та цінностями як об’єктами злочинів, а суспільні відносини вказуються як певний вторинний об’єкт, але найчастіше під час розгляду конкретних складів злочинів про суспільні відносини взагалі нічого не говориться, а просто досліджується безпосередній об’єкт: життя, здоров’я, діяльність, умови тощо [125, с. 8; 126, с. 173-174].

   З метою обґрунтування такого твердження В.П. Ємельянов наводить наступні приклади: «Зокрема, у виданому в 1939 році підручнику з Особливої частині кримінального права (автори А. А. Піонтковський, О. А. Герцензон, А. Н. Трайнін, М. Д. Дурманов, М. М. Ісаєв та інші видатні вчені) взагалі немає жодної згадки про суспільні відносини як об’єкт злочинів, навпаки, як об’єкти злочинних посягань зазначаються конкретні реалії дійсності: диктатура робітничого класу, робітничий клас і революційний рух, порядок управління, життя, здоров’я, майно тощо.

  Навіть сьогодні найактивніші прихильники цього постулату нерідко «забувають» про нього під час розгляду конкретних злочинів. Так, у підручнику з Особливої частини кримінального права України, підготовленому вченими Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, у загальній кількості вказівок на об’єкт злочину згадки про суспільні відносини відсутні більш ніж 45 % випадків, а в Особливій частині підручника «Кримінальне право України», підготовленому вченими Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова, у загальній кількості вказівок на об’єкт злочину лише приблизно в 15% випадків згадується про суспільні відносини. Тут В. П. Ємельянов робить такий висновок «І це цілком природно, оскільки згадка про суспільні відносини під час розгляду конкретних злочинів ніякого додаткового змістового навантаження не несе, а лише захаращує фразу зайвими словами. Справді, навіщо об’єктом злочину визнавати „суспільні відносини із забезпечення чого-небудь”, коли в дійсності таким виступає „сфера чого-небудь” або „щось”» [126, с. 174; 127, с. 127-128].

Останнім часом ця концепція все більше піддається критиці. Одними з перших науковців-криміналістів, що піддали сумніву загальновживане в радянські часи визначення об’єкта злочину як суспільних відносин, є С.Б. Гавриш в українській та А. В. Наумов у російській науці кримінального права.

Так, за визначенням С.Б. Гавриша, радянська концепція трактування об’єкта злочину як суспільних відносин є штучною конструкцією з яскраво вираженим ідеологічним підходом. «З позиції теорії об’єкта як суспільних відносин випливає, — пише С. Б. Гавриш, — що кримінальне право охороняє не матеріальні цінності і блага, життя, здоров’я, довкілля і т. ін., а навпаки, якусь форму їх прояву, ті чи інші зв’язки між суб’єктами відносин, тоді як у дійсності таким охоронюваним об’єктом є „правове благо” як певна цінність» [112, с. 64-65].

   Зі слів А. В. Наумова теорія об’єкта злочину як суспільних відносин «не спрацьовує» в цілій низці випадків. Насамперед у злочинах проти особи ми повинні вважати об’єктом не особистість як сукупність суспільних відносин, а як конкретного носія різних благ або навіть як абсолютну цінність. З метою з’ясування змісту об’єкта злочину А. В. Наумов повертається до теорії правового блага, яка була створена ще наприкінці позаминулого століття у межах класичної та соціологічної шкіл кримінального права і пропонувала визнавати об’єктом злочину «ті блага (інтереси), на які посягає злочинне діяння і які охороняються кримінальним законом» [128, с. 146 - 149; 129, с. 306].

На це В. П. Ємельянов, у цілому погоджуючись с цими авторами, відзначає, що досить сумнівним є, наприклад, віднесення до категорії «благо» діяльності тюремної системи, посягання на яку переслідується у кримінальному порядку [125, с. 9].

Також піддалася критиці концепція об’єкта злочину як суспільних відносин з боку П. С. Матишевського, який стверджує, що така точка зору цілком відповідала панівній у радянський період теорії — визнання переваги «публічного» над «приватним». Він говорить, що суспільні відносини не є універсальною характеристикою і не можуть охоплювати особисті (природні) блага людини (життя, здоров’я, честь і гідність). І в цьому теорія П. С. Матишевського співпадає з поглядами А. В. Наумова, але, на відміну від останнього, об’єктом злочину він називає цінності, які охороняються кримінальним законом. «Благо» за цією теорією розглядається як структурна частина цінностей, поряд із суб’єктами суспільних відносин та предметами, залученими у сферу цих відносин [109, с. 96, 98].

Деякі вчені дотримуються визначення об’єкта злочину як певного порядку. С. С. Яценко зазначає: «Діяння є злочином, коли порушує порядок суспільних відносин» [130, с. 43]. А. В. Ландіна у своєму дисертаційному дослідженні робить висновок, що «злочин не може пошкодити суспільні відносини: вони продовжують існувати в будь- якому випадку, хоча і в дещо зміненому вигляді. У першу чергу шкода завдається саме порядку існування цих відносин, який... встановлюється в суспільстві і закріплюється в законодавчих актах. Саме тому під час вчинення злочину відбувається ще й порушення закону, який встановлює цей порядок». Тобто, А. В. Ландіна визначає об’єкт злочину як «встановлений правовими нормами порядок відносин між людьми в суспільстві, який охороняється кримінальним законом» [131, с. 20].

Цікавою вважається позиція В. О. Тулякова, який доходить висновку про необхідність визнання об’єктом злочину конкретних фізичних осіб та інших соціальних громад, а предметом злочину - соціальні блага, які належать цим особам [132, с. 237].

   Схожої теорії дотримується і Г. П. Новосьолов, який робить висновок, що об’єктом кожного злочину є люди - індивіди, їх малі чи великі групи (об’єднання), а також суспільство в цілому, а матеріальні чи нематеріальні цінності, з приводу яких складаються відносини між Цими особами, є предметом злочину [133, с. 53-64].

У зв’язку з цим В. П. Емельянов зауважує, що «не кожен злочин посягає безпосередньо на людину. Він може заподіяти їй шкоду опосередковано, шляхом впливу на умови її життя і зовнішнє середовище. Вчиняючи злочин, винна особа безпосередньо посягає не тільки на людей, але й на ті чи інші різновиди, аспекти, прояви життя, діяльності людини, колективів, суспільства, їх безпеки, умови існування та функціонування, інакше кажучи, на конкретні сфери життєдіяльності людей, що охороняються кримінальним законом і які виступають як безпосередні об’єкти злочинів як реальних явищ дійсності» [125, с. 9]. Далі вчений робить висновок, що універсальною категорією, яка здатна охопити собою всі без винятку охоронювані кримінальним законом реальні об’єкти, може виступати категорія «сфери життєдіяльності людей» [125, с. 10; 126, с. 180; 127, с. 133].

Аналіз усіх існуючих теорій може скласти окреме монографічне дослідження, але не є метою цієї роботи. Усі теорії мають право на життя, і навряд чи колись з’явиться одна теорія, яка не буде викликати суперечок і задовольнить усіх науковців-криміналістів. Усі вищезазначені теорії намагалися дати абстрактному явищу конкретне визначення. Таким чином, різні визначення об’єкта злочину мають лише різні абстрактні оболонки.

   У зв’язку з цим серед різних позицій визнання об’єктом злочину тієї чи іншої узагальнюючої категорії особливою вважається позиція М. В. Семикіна. Розглянувши вказані вище позиції, він робить такий висновок: «На мій погляд, усі існуючи в науці кримінального права концепції стосовно об’єкта злочинів самі по собі є правильними і односторонніми. У нашому найскладнішому суспільному організмі такі категорії як блага, цінності, сфери життєдіяльності, люди, інтереси, відносини знаходяться у нерозривному діалектичному взаємозв’язку та взаємодії, а тому неможливо посягнути на одну з категорій, не зачепивши тією чи іншою мірою іншої. Акцентуючи ж

увагу на якійсь зі сторін реальної дійсності, вчені, образно кажучи, висвітлюють якусь грань одного й того ж рубіну і надають їй першорядного значення. Звичайно, в тій чи іншій ситуації, в тих чи інших умовах ближчим над усе може опинитися та чи інша грань суспільного організму, але при цьому слід не випускати з уваги її взаємозв’язок з усіма іншими гранями. Спроби ж абсолютизувати якусь грань, зосередитися на чомусь одному призводить до суперечливих суджень, а відповідно і до взаємних критичних висловлювань» [96, с. 77-78]. У підсумку М. В. Семикін зазначає: «Таким чином, вирішуючи питання про об’єкт злочину, важливо встановити те, чому це діяння завдає безпосередньої шкоди, а як ми цей об’єкт посягання назвемо — благом, цінністю, предметом суспільних відносин або сферою життєдіяльності людей — не суть важливо. Набагато важливіше встановити усі притаманні конкретному діянню властивості і з максимальною точністю відобразити їх в ознаках складу злочину» [96, с. 84].

На погляд автора монографії, дати загальне визначення всім разом і кожному окремому об’єкту злочину дійсно неможливо, тому що кожний злочин завжди посягає або загрожує завданням шкоди конкретному об’єкту. Безпосередній об’єкт злочину - це те, на що посягає або загрожує завданням шкоди кожен окремий злочин. Виділити або дати загальне визначення всім безпосереднім об’єктам злочинів неможливо тому, що в кожному окремому випадку злочин посягає або загрожує завданням шкоди різним безпосереднім об’єктам. Таким чином, загальний об’єкт злочинів - це сукупність безпосередніх об’єктів злочинів. Іншого загального об’єкту злочину існувати не може. Об’єкт злочину у кожному випадку є безпосереднім, тобто своїм і різним (невід’ємні блага, суспільні відносини, певний встановлений порядок тощо). Неможливо виділити загальний термін (а отже, і дати одне поняття) для позначення сукупності всіх безпосередніх об’єктів злочинів. Тому конструкцію «об’єктом будь-якого злочину є суспільні відносини» або будь-яку іншу конструкцію схожої форми, коли об’єктом будь-якого злочину і всіх злочинів водночас визнається певна конкретна узагальнююча категорія, використовувати не зовсім точно. Інакше кажучи, застосування однієї узагальнюючої категорії для позначення всіх безпосередніх об’єктів злочинів неправильно, але класифікацію об’єктів за певними критеріями автор вважає можливою.

   Найбільш узагальненим є розмежування об’єктів індивідуального і суспільного значення. А саме, об’єкти всіх складів злочинів, закріплених в Особливій частині Кримінального кодексу України, рівно як і безпосередні об’єкти злочинів можна поділити та віднести до однієї з двох категорій - індивідуальне значиме чи суспільно значиме. До посягання на індивідуально значиме можна віднести злочини, склади яких передбачено наступними розділами: II «Злочини проти життя та здоров’я» (ст. 115- 145), III «Злочини проти волі, честі та гідності особи» (ст. 146-151), IV «Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи» (ст. 152-156), V «Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина» (ст. 157-184), VI «Злочини проти власності» (ст. 185—198), XII «Злочини проти громадського порядку та моральності» (ст. 293-304), XIII «Злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші злочини проти здоров’я населення» (ст. 305-327).

До посягання на суспільно значиме або загрози завданням шкоди суспільно значимому можна віднести злочини, склади яких передбачаються розділами 1 «Злочини проти основ національної безпеки України» (ст. 109-114), V «Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина» (ст. 157-184), VII «Злочини у сфері господарської діяльності» (ст. 199-235), VIII «Злочини проти довкілля» (ст. 236-254), IX «Злочини проти громадської безпеки» (ст. 255-270), X «Злочини проти безпеки виробництва» (ст. 271-275), XI «Злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту» (ст. 276-292), XII «Злочини проти громадського порядку та моральності» (ст. 293-304), XIII «Злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші злочини проти здоров’я населення» (ст. 305-327), ХІУ «Злочини у сфері охорони державної таємниці, недоторканності державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації» (ст. 328-335), XV «Злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян» (ст. 338- 360), XVI «Злочини у сфері використання електронно- обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж» (ст. 361-363), XVII «Злочини у сфері службової діяльності» (ст. 364-70), XVIII «Злочини проти правосуддя» (ст. 371-400), XIX «Злочини проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини)» (ст. 401-435), XX «Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку» (ст. 436- 447).

ЛІтература: 

Бандурка, Ірина Олександрівна.  Злочини проти моральності у сфері статевих стосунків [Текст] : монографія. – Харків: Золота миля, 2012. - 224 с.