Економіка   Економіка підприємства    Історія економіки    Логістика    Страхування    Цінні папери    Корпоративне управління АудитБухгалтерський облікВинахідництвоЕкологіяЕтика. ЕстетикаІнтелектуальна власністьІсторія   Всесвітня історія    Історія України Культурологія   Культура, мистецтво, суспільство    Культурне співробітництво    Менеджмент в галузі культури    Оперне, балетне мистецтво України    Сучасна українська музика    Українська книга    Українське кіно МаркетингМенеджмент   Контроль і ревізія    Корпоративне управління МистецтвоМовознавствоОподаткуванняПедагогікаПраво   Авторське право    Кримінально-процесуальне право    Адміністративне право    Господарче право    Екологічне право    Конституційне право    Кримінальне право    Криміналістика    Кримінологія    Митне право    Міжнародне право    Правоохоронна діяльність    Сімейне право    Соціальне право    Фінансове право    Цивільне право    Цивільне процесуальне право Політика   Державне управління ФінансиПсихологія   Психологія творчості    Організаційна психологія    Психологія конфлікта    Психологія особистості    Педагогічна психологія    Психологія спорту    Юридична психологія Сільське господарствоФілософія

Соціальне право


Матеріали для написання реферату:
 
Один із проявів принципу рівності прав і свобод людини і громадянина – рівність прав чоловіків і жінок, яка є невід’ємною частиною прогресу людства, елементом демократії та важливою умовою розбудови України як демократичної держави.
  Рівна участь жінок і чоловіків у професійному, політичному та громадському житті – прояв гендерної рівності й невід’ємна складова загального принципу правової рівності.
Гендерна рівність передбачає однаковий статус для жінок і чоловіків. Вона означає, що чоловіки та жінки мають однакові умови для реалізації своїх людських прав та однаковий потенціал для здійснення свого внеску у національний, політичний, економічний, соціальний та культурний розвиток, а також рівні права на користування результатами цього розвитку.
  Питання поліпшення становища жінок та впровадження гендерної рівності у суспільстві є актуальним для світової спільноти і для України.  Рівні права є однією з ознак правової держави. Держава зобов'язана забезпечувати дотримання прав людини, передбачених міжнародним законодавством. 
Принцип гендерної рівності закріплений в Конституції України. Стаття 3 Конституції закріплює рівність чоловіків та жінок в усіх сферах життя. 




Васильченко О.П. Гендерна рівність в Україні // Вісник Академії митної служби України. Серія: "Право". -  2014. -№ 2. -  С. 46-53

Анотація: Досліджено питання забезпечення конституційного принципу рівності прав чоловіків і жінок. Проаналізовано положення національного та міжнародного законодавства щодо заборони дискримінації за ознакою статі.

Гендерна рівність увійшла в каталог усеосяжного принципу рівності людей і є його невід’ємним складником, основною засадою демократичної, правової розбудови суспільства. Зрозуміло, що проблеми рівності у будь-якій сфері не можуть розглядатися за межами права. Більше того, саме право все частіше розуміється як рівна міра свободи всіх і кожного, у тому числі чоловіка й жінки. Безперечно, право мусить ураховувати біологічні особливості статі, але одним із його завдань є забезпечення однакових можливостей, вирівнювання людей, нерівних за природними ознаками.
Можна виділяти принцип рівності за ознакою статі як один зі складових елементів принципу  рівноправності. Але з огляду на його специфічність і у зв’язку з розвитком цієї ідеї можна виділити новий і самостійний принцип права – принцип гендерної рівноправності. Необхідно відразу зазначити, що в системі гуманітарних наук поширений термін “гендерна рівність”, але, виходячи з наших поглядів на принцип рівноправності, вважаємо, що в юридичній науці цей термін має бути озвучений як “гендерна рівноправність”.
Принцип рівноправності статей у його звичному трактуванні не відповідає вимогам сучасності. Наука просунулася далеко вперед у галузі вивчення жіночих і чоловічих засад, їх біологічної та фізичної сутності, особливостей у психології поведінки. Міжнародні норми все чіткіше розмежовують статеві ролі людей. Юридична наука також покликана дати адекватні відповіді на гендерну проблематику. Теорія гендерної рівності зводиться не лише до ідеї рівних прав чоловіків і жінок, але й до всебічного вивчення й урахування особливостей функціонування кожної статі. Гендерна рівність як поняття ще досі не введена до юридичної науки, хоча практика свідчить про таку необхідність. Цей термін використовують як законодавець, так і дослідники різного рівня.
Статус жінки в суспільстві відображає особливості соціально-політичного устрою держави, її економічного розвитку, правових принципів, рівня культури й суспільної правосвідомості, тому має бути в суспільстві на відповідному їм місці.
Англійське слово gender означає рід як граматичний рід або вид у розумінні належності до певного класу. Застосування цього терміна покликано відрізнити “соціальну стать” від біологічної. В українській мові немає чіткого перекладу слова gender, звідси й випливають численні різночитання. Коли ми говоримо просто стать, то маємо на увазі насамперед біологічну природу людини. Але вже її функціонування визначається не лише біологічними законами, але й культурними стереотипами. Позначення біологічних розбіжностей між чоловіком і жінкою зараховують до сфери статі. Але вже те значення, що надається статевій розбіжності в соціальній сфері, а також вплив належності людини до певної статі на можливість її самоідентифікації та самореалізації – це галузь гендерних досліджень.
У сучасній науковій площині натрапляємо на такі тлумачення категорії “гендер”: 
– певний соціально-рольовий статус, який визначає соціальні можливості кожної статі в усіх сферах життєдіяльності – освіті, професійній діяльності, доступі до влади, сімейній ролі та репродуктивній поведінці, та є одним із базових вимірів соціальної структури суспільства;
– специфічний набір культурних характеристик, які визначають соціальну поведінку жінок і чоловіків та взаємовідносини між ними. Гендер, таким чином, стосується не просто жінок або чоловіків, а відносин між ними, способу соціального конструювання цих відносин, тобто того, як суспільство “будує” ці відносини, і взаємодії статей у соціумі;
– феномен, який особистість постійно створює своїми вчинками і поведінкою;
– змодельована суспільством і підтримувана соціальними інститутами система цінностей, норм і характеристик чоловічої та жіночої поведінки, стилю життя і способу мислення, ролей та відносин жінок і чоловіків, набутих ними як особистостями в процесі соціалізації, що насамперед визначається соціальними, політичними, економічними і культурними контекстами буття й фіксує уявлення про жінку та чоловіка залежно від їхньої статі;
– своєрідний результат соціалізації людини в суспільстві відповідно до її статевої належності;
– стійка й водночас мінлива система взаємовідносин і взаємодій, що відповідає певному рівню культури суспільства і створює фундаментальну складову соціальних зв’язків, один із основних компонентів стратифікації суспільства та ієрархізації владних структур.
Аналіз стану реального здійснення конституційного принципу рівних прав і свобод жінок і чоловіків (відповідно до традиційного для науки конституційного права поділу на три групи прав і свобод: особисті, політичні та соціально-економічні) дозволяє зафіксувати три рівні реалізації рівних конституційних прав і свобод жінок в Україні: перший, найвищий, – у системі особистих прав і свобод людини й громадянина, другий – у системі політичних прав і свобод; третій – у системі соціально-економічних прав і свобод. Ідеться насамперед про гендерну нерівність, латентну й відкриту дискримінацію жінок у сфері трудових відносин, у забезпеченні зайнятості й рівної оплати за працю рівної цінності.
  Жіноча рівноправність невіддільна від матеріального, соціального та правового благополуччя родини, від турботи про материнство й дитинство. У ч. 3 ст. 24 Конституції України зазначено, що рівність прав жінки і чоловіка забезпечується … створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства й дитинства, а ч. 3 ст. 51 Конституції України гарантує захист як материнства, так і батьківства. Однак на практиці ці питання далеко не вирішені.
Норми вітчизняного законодавства в цілому не містять будь-яких дискримінаційних положень що жінок та їхніх політичних прав…
… Україна визнає пріоритет міжнародних норм права щодо норм національного права, узгоджує державну політику з міжнародними стандартами прав людини і послідовно впроваджує принцип гендерного рівноправ’я в українське суспільство. Конституція України 1996 р. заклала правові основи реалізації активності жінок у різних сферах суспільного життя, зокрема ст. 24 Основного Закону гарантує рівність жінки й чоловіка, що забезпечується наданням рівних можливостей у громадсько-політичній та культурній діяльності, здобутті освіти і професійній підготовці. Реальне рівноправ’я чоловіків і жінок є невід’ємною частиною прогресу людства, елементом демократії та важливою умовою розбудови демократичної правової держави.




Прокопчук І. І. Формування гендерно-паритетної демократії в сучасній Україні: стан та перспективи // Грані. -  2014. -№ 2. -  С. 73-79

Анотація: В даній статті автор проаналізувала стан досягнення гендерної рівності в сфері політики та державного управління в українському суспільстві в статиці та в динаміці. Серед основних проблем сучасного етапу впровадження гендерної рівності в сфері політики та державного управління в Україні автор статті відмічає: відсутність системного комплексного ґендерного підходу до реалізації кадрової політики на державній службі на центральному та місцевому рівнях; брак ефективного державного контролю за дотриманням ґендерної рівності; недоопрацювання інституційно-правових механізмів забезпечення гендерної рівності, а без них чинна нормативно-правова база з гендерних питань перетворюється на порожні декларації; відсутність політичної волі для реалізації цілі із забезпечення гендерної рівності. Автором статті запропоновано рекомендації щодо оптимальних шляхів формування гендерно-паритетної демократії в Україні, зокрема: прийняття закону про гендерні квоти; перегляд індикаторів гендерної рівності в сторону збільшення для ґрунтовнішого вимірювання процесів гендерної рівності в українському суспільстві; масштабна гендерна просвіта в українському суспільстві для подолання гендерних стереотипів; моніторинг не тільки з боку держави, а й громадськості та щорічне інформування суспільства щодо стану, проблем та заходів щодо утвердження гендерної рівності в Україні.

Для аналізу кількісних та якісних вимірів змін гендерної ситуації в сфері політики та державного управління в Україні на сучасному етапі експертами запропоновані завдання та індикатори, що полегшують здійснення моніторингу їх досягнення в суспільстві:
Завдання: забезпечити гендерне співвідношення на рівні не менше 30 до 70 % тієї чи іншої статі у представницьких органах влади та на вищих щаблях виконавчої влади.
Індикатори:
- гендерне співвідношення серед депутатів Верховної Ради України, чис.жін./чис.чол. (або навпаки);
- гендерне співвідношення серед депутатів місцевих органів влади, чис.жін./чис.чол. (або навпаки);
- гендерне співвідношення серед вищих державних службовців (1-2 посадових категорій), чис.жін./чис.чол. (або навпаки).
Проаналізуємо ці показники.
Гендерне співвідношення серед депутатів Верховної Ради України.
На відміну від Верховної Ради УРСР, в якій жінки становили приблизно третину складу, парламент незалежної України ще жодного разу не був гендерно збалансований попри те, що жінки становлять 54% виборців.




Олійник Н. Ю. Не(до)представленість жінок у політичній системі України: причини і стратегії подолання // Грані, 2015. -№7. -  С. 63-69

Авторське резюме: Стаття присвячена з’ясуванню та систематизації основних причин, що сприяють чи, навпаки, перешкоджають громадсько-політичній участі жінок в сучасній Україні. Проведений аналіз кількісних та якісних показників участі в громадсько-політичному житті дає підстави констатувати, що рівень громадсько-політичної активності жінок в Україні все ще досить низький і жінки не(до)представлені в органах державної влади. Дослідження дозволило виявити такі основні групи чинників, які зумовлюють громадсько-політичну активність жінок в Україні: соціально-економічні; культурні; громадсько-політичні. Також серед причин, що спонукають жінок до активності в політичній сфері, можна умовно виділити причини позитивного характеру та негативного характеру. Виділено дві групи причин, що обмежують громадсько-політичну участь українських жінок: недостатність ресурсів та особливості соціалізації. Окрім загальних причин, які обмежують громадсько-політичну участь українських жінок, були виявлені такі специфічні причини, які обмежують представництво жінок в органах державної влади України: бар’єри інституційного характеру та бар’єри культурного характеру. Доведено, що існує необхідність підвищення громадсько-політичної активності жінок і збільшення кількісного та якісного представництва жінок в органах влади в Україні. 

Постановка проблеми. Відповідно до міжнародних стандартів та вітчизняної нормативної бази і чоловіки, і жінки в Україні мають рівні права на повноцінну участь в усіх політичних інститутах та процесах. Однак, як свідчить практика, українським жінкам важче повною мірою скористатися цими правами і рівень громадсько-політичної активності жінок в сучасній Україні залишається досить низьким в організованих формах діяльності. Про це свідчить те, що до громадських об’єднань, у тому числі жіночих, входить невеликий відсоток жінок від їх загальної кількості, а саме – не більше 2% [3, с. 53]. З кожним роком кількість жіночих організацій поступово збільшується (у 1993 р. їх було, а в 2012 р. – 55, але у загальній кількості громадських організацій легалізованих в Україні, жіночі організації складають незначну частку, яка залишається практично незмінною протягом усіх років незалежності. Так, у 1993 р. частка жіночих організацій складала 1,56%, у 2012 р. – 1,4%. 
Проте, жіночих організацій, які мають місцевий статус, значно більше – 2398, що свідчить, з однієї сторони, про роздрібленість жіночого руху України, а з іншої – про його розгортання та активізацію, про поступове відродження в українському суспільстві традицій громадянського активізму.
Про низький рівень громадсько-політичної активності жінок засвідчує і те, що невелика кількість жінок балотується у представницькі органи влади і ще менша частина їх досягає у цьому успіху. Хоча певний поступ спостерігається: так 1994 р. на виборах у парламент балотувалися 7,3% жінок, а в 2014 р. – 25,8%, у
1994 р. серед обраних депутатів було 5,7% жінок, а 2014 р. – 11%. Жінки в Україні також не(до)представлені і в державних органах влади. Так, вищим державним органом виконавчої влади в Україні є уряд – Кабінет міністрів і його склад за всі роки незалежності свідчить про гендерний дисбаланс у виконавчій владі. З 1990 р. до липня 2014 р. уряд мінявся 19 разів і лише двічі Прем’єр-міністром України була жінка – Юлія Тимошенко (4.02-8.09.2005, 18.12.2007-11.03.2010). Склад уряду також свідчить про існування гендерної асиметрії у виконавчій владі. За період незалежності було лише 11 жінок-міністрів, проте в більшості урядів незалежної України не було жодної жінки-міністра. На посадах заступників міністрів жінок також була незначна кількість. Наприклад, у Міністерстві освіти і науки України керівництво здійснювалося виключно чоловіками, хоча переважно жінки є працівниками галузі освіти (у 2013 р. жінки складали 77,1% облікової кількості штатних працівників і лише у березні 2014 р. на посаду першого заступника міністра освіти призначено Інну Совсун. На державній службі та в судовій владі жінки представлені досить широко, проте і тут діє принцип «гендерної піраміди» – чим вищий рівень посад, тим менше жінок їх обіймають.
Мета дослідження – виявити та систематизувати чинники, що сприяють чи, навпаки, перешкоджають громадсько-політичній участі жінок, які впливають на представництво жінок у владних структурах української держави на сучасному етапі.
Виклад основного матеріалу. Потреба у ширшому залученні жінок до громадсько-політичної діяльності і особливо до органів державної влади в сучасному українському суспільстві обумовлена наступними причинами:
- перш за все, соціальна справедливість передбачає репрезентативну представленість основних соціальних груп, у тому числі жінок, в органах влади, а зміцнення позицій жінок у громадсько-політичній сфері сприяє загальному зміцненню демократії; - по-друге, наше суспільство потерпає сьогодні від серйозних проблем, зокрема тих, що пов’язані із освітою, охороною здоров’я, соціальним забезпеченням, економічними реформами тощо, жінки внаслідок специфіки свого менталітету, уважніше ставляться до цих проблем. До того ж, при пошуку шляхів вирішення цих проблем, думки і активність жінок допомагатимуть врахувати більш широке коло суспільних інтересів і привноситимуть у суспільну дискусію додаткові знання і досвід. Громадсько-політична участь жінок, таким чином, дозволить взяти до уваги різні точки зору і інтереси у процесі вироблення державної політики; - по-третє, не(до)представленість жінок на рівні прийняття суспільно важливих рішень зменшує потенціал національної еліти. Нарешті, залученість жінок у вищі сфери управління також здатне заохочувати зацікавленість і участь громадянок у громадсько-політичному житті, а жінки-лідери служать прикладом для інших жінок і сприяють їх активності в суспільному житті в якості громадян, членів партії і політичних діячів; - по-четверте, Україна, долучившись до міжнародних актів із подолання дискримінації
жінок та забезпечення гендерної рівності, взяла на себе відповідні зобов’язання перед світовим товариством, які повинна виконувати. До того ж, із залученням жінок характер поведінки політиків та спосіб прийняття рішень може значно оздоровитися, адже виявлено, що збільшення кількості жінок у складі державних органів сприяє підвищенню чесності і прозорості влади. Хоча навряд чи можна стверджувати, що жінки від природи є чеснішими і менш корумпованими, ніж чоловіки, збільшення рівня громадсько-політичної участі жінок та їхньої присутності в органах влади протягом останніх кількох десятиліть у багатьох країнах світу, без сумніву, сприяло підвищенню уваги до питань підзвітності та соціальної справедливості. Водночас слід зазначити, що для забезпечення скільки небудь істотного впливу в органах влади, потрібна «критична маса» жінок, частка яких має становити щонайменше 30%.
Таким чином, існує необхідність підвищення громадсько-політичної активності жінок і збільшення кількісного та якісного представництва жінок в органах влади в Україні.




Ковальова, Олена Володимирівна. Вплив гендерних стереотипів на реалізацію гендерної політики в Україні // Адміністративне право і процес. -  2013. -№ 2. -  С. 16-22

Анотація: Статтю присвячено дослідженню гендерних стереотипів в українському суспільстві, їх впливу на реалізацію гендерної політики в Україні, а також визначенню можливих шляхів їх подолання.

Україна, обравши демократичний шлях розвитку, спрямовує свою законодавчу діяльність на встановлення рівних гендерних відносин в усіх сферах суспільного життя. Загальні принципи гендерного розвитку в Україні визначено у Конституції України, яка гарантує рівні права та можливості для чоловіків і жінок, рівність їх перед законом. Так, Конституція України у ст. 24 гарантує право на недискримінацію за будь-якою ознакою, зокрема за ознакою статі. Однак конституційні норми можуть бути реалізовані належним чином лише тоді, коли вони набувають подальшого розвитку в цілісній системі законодавства та застосовуються на практиці за допомогою відповідних інституціональних механізмів.
Слід зазначити, що наша держава не без впливу міжнародної спільноти звернула увагу на наявність гендерної нерівності в країні на початку ХХІ століття.
  Саме після Саміту ООН у вересні 2000 року Україна визнала забезпечення гендерної рівності пріоритетом державної політики, в країні було прийнято низку нормативно-правових актів, спрямованих на забезпечення гендерної рівності…
… Слід зазначити, що прояви гендерної нерівності в Україні існують у всіх сферах життєдіяльності суспільства:
1) адміністративно-політичній. В Україні спостерігається надзвичайно великий розрив у кількісному представництві жінок і чоловіків у прийнятті політичних, економічних, соціально важливих рішень, а саме: низький рівень представництва жінок у складі Верховної Ради України (7,4%), серед депутатів обласних рад – 12%, районних рад – 23%, міських – 28%, сільських та селищних рад – відповідно 51% та 46%
2) економічній. Зокрема, існує розрив в оплаті праці жінок і чоловіків. Фактичний розрив в оплаті праці жінок і чоловіків становить 25,1%. Основною причиною гендерного розриву у рівні заробітної плати є тенденція до того, що в межах однієї професії або професійної групи жінки займають нижчі посади, зайняті виконанням низькокваліфікованої роботи з обмеженими можливостями професійного зростання, внаслідок чого отримують нижчу заробітну плату . Крім того, слід звернути увагу на труднощі у працевлаштуванні жінки у дітородному віці або жінки, у якої є малі діти.
3) соціально-культурній. Поперше, слід звернути увагу на існування дискримінаційного розподілу домашніх обов’язків та обов’язків щодо виховання дітей. Так, українська жінка в середньому витрачає на сімейні справи (приготування їжі, прання, придбання продуктів тощо) у 6–8 разів більше часу, ніж чоловік. По-друге, проявом гендерної нерівності в даній сфері є наявність «жіночих» та «чоловічих» професій. Традиційно жіночими є обслуговуючі галузі – педагогіка, охорона здоров’я, торгівля, громадське харчування, культура тощо, які, до того ж, є низькооплачуваними.
Серед основних причин гендерної нерівності в українському суспільстві слід відзначити: непослідовність впровадження законодавчих змін, які повинні забезпечити паритетне представлення жінок і чоловіків у представницьких органах управління державного та місцевого рівня; відсутність дієвих механізмів залучення жінок до економічних процесів; недостатня роль закладів культури та навчальних закладів у вихованні культури гендерної рівності та толерантності; недосконалість механізмів ефективної протидії використанню в рекламі, засобах масової інформації та Інтернеті елементів, що закріплюють у свідомості людей ідею нерівності жінок і чоловіків; відсутність ефективного реагування на факти дискримінації за ознакою статі тощо.




Журавлева Анна Семеновна Гендерная политика в Украине // Вісник Маріупольського державного  університету. Сер. Право. -2013. -Том Вип. N 6. -  С. 40-46

Аннотация: Целью данной статьи является выявление основных проблем реализации гендерной политики в Украине и определение путей их решения.

Исходя из ценности гендерного содержания права, соответствующим образом должна проводиться работа с действующим украинским законодательством, которое, несмотря на провозглашение Украиной равенства прав мужчин и женщин, еще содержит значительные дискриминационные гендерные искажения.
Исправить такую ситуацию может создание законодательства, ориентированного на решение практических гендерных проблем, детальное регулирование отдельных аспектов становления гендерного равенства, законодательное определение всего спектра прав и возможностей, которые содержат понятие «гендерное равенство, На сегодняшний день перед законодателем стоит нелегкая задача: необходимо законодательно закрепить такой механизм правового регулирования, который не только будет отвечать совершенной правовой форме и будет иметь высокую прикладную оценку, но и будет культивировать правосознание граждан, закладывать мировоззренческие основы гендера. При этом, следует учитывать такие извечные правовые и моральные ценности, как справедливость, свобода, равноправие. Ведь на них основывается правовое сознание граждан, которое мгновенно реагирует на искривление этих категорий, неадекватное их применение. Задекларированный в украинском законодательстве принцип равенства предусматривает, что все граждане являются равными как представители человечества, как носители общечеловеческих прав и свобод. Справедливое равенство возможное лишь как равенство возможностей в реализации способностей, как предоставление равных прав для развития тех прирожденных и приобретенных качеств, которыми люди наделены, как справедливое распределение прав и обязанностей, т.е. как доступность справедливости.
Кроме конституционно закрепленного равенства всех граждан Украины независимо от пола, украинское законодательство содержит также и специальные нормативные акты относительно гендерного равенства и поддержки прав женщин.
  Среди них следует особенно отметить Закон Украины «Об обеспечении равных прав и возможностей женщин и мужчин» и Указ Президента Украины «Об усовершенствовании работы центральных и местных органов исполнительной власти относительно обеспечения равных прав и возможностей женщин и мужчин». Именно это законодательство, регламентирующее основные направления государственной политики относительно обеспечения равных прав и возможностей женщин и мужчин, предусматривает необходимость проведения гендерно-правовой экспертизы законодательства Украины, мониторинг органами государственной статистики показателей положения женщин и мужчин во всех сферах жизни общества, установление запрета дискриминации по половому признаку. Этим законодательством определяются полномочия Верховной Рады Украины, Уполномоченного Верховной Рады Украины по правам человека, Кабинета Министров Украины, органов исполнительной власти и органов местного самоуправления в сфере обеспечения равных прав и возможностей женщин и мужчин; определены полномочия специально уполномоченного центрального органа исполнительной власти по вопросам обеспечения равных прав и возможностей женщин и мужчин, а также уполномоченных лиц (координаторов) по вопросам обеспечения равных прав и возможностей женщин и мужчин в органах исполнительной власти и органах местного самоуправления…
…Несмотря на то, что гендерное неравенство во многом формируется экономическими процессами, одной из первоочередных задач для расширения прав и возможностей женщин является обеспечение равного доступа мужчин и женщин к политическим институтам и органам государственной власти. Недопредставленность женщин в органах власти препятствует пониманию необходимости реализации  властных структур к социальным проблемам женщин, закрепляет в сознании мужчин-политиков представления о «естественности» существующего распределения гендерных ролей. Но обеспечение равного гендерного политического представительства должно быть подкреплено действиями и в других направлениях.
  При этом действия для достижения гендерного равенства должны приводить не только к улучшению положения женщин, но и к улучшению положения мужчин. Достижение гендерного равенства, выравнивание прав и возможностей женщин не должны происходить за счет ухудшения положения мужчин. Гендерный подход направлен не на достижение равенства в бедности и социальных потерях, а на улучшение положения женщин и мужчин.
  Несовершенным еще остается механизм внедрения принципа гендерного равенства на личностном уровне человека, взаимоотношений между полами в пределах семьи и быта. Средства массовой информации переполнены фактами насилия и жестокости в этих скрытых от глаз сообщества сферах личной жизни. Все это обуславливает необходимость проведения кропотливой работы политических деятелей государства и их глубокого убеждения и осознания того, что гендерное равенство является одной из ценностей, на которых строится правовое государство. Таким образом, современная гендерная система общества носит асимметричный и дискриминационный характер. Для преодоления негативных явлений в системе гендерных отношений и регулирования ее дальнейшего развития возникла необходимость в разработке продуманной, научно обоснованной гендерной политики, охватывающей все уровни власти — от правительства страны до муниципалитетов, а также механизмов ее реализации. Разработка гендерной политики должна основываться на глубоком гендерном анализе, включающем в себя научный и практический аспекты.




Івченко Ю. В. Гендерна рівність в Україні (національні особливості) / Ю. В. Івченко // Філософські та методологічні проблеми права. - 2013. - № 1-2. - С. 52-59

Анотація: Розглянуто законодавче регулювання проблеми гендерної рівності на національному рівні. Наголошено на тому, що гендерна рівність є одним з основних аспектів загальнолюдського принципу рівності, що безпосередньо пов'язаний із правовим статусом людини та громадянина як центральним інститутом права.

Метою дослідження є дослідження проблеми тендерної рівності на національному рівні. Акцентується увага на тому, що саме держава повинна створювати та гарантувати середовище в якому права людини будуть розглядатися як головні і такі, що практично реалізуються.
Проблеми, які виникають у суспільстві, насамперед, зачіпають жінок. Це нерівність в оплаті праці, у можливості зробити кар'єру, дискримінація при звільненні та наймі на роботу, неповне використання освітнього та професійного потенціалу українок. Усі ці фактори негативно впливають на матеріальне становище жінок, сприяють фемінізації бідності.
   Надання жінкам більш широких можливостей, забезпечення їх незалежності,  підвищення  політичного,   соціального  й  економічного статусу є важливою проблемою. Водночас обов'язковим у досягненні стійкого розвитку є збалансоване соціальне партнерство між жінками й чоловіками, яке потребує відповідних правових засобів врегулювання, що сприятиме реальному забезпеченню рівності громадян незалежно від будь-яких факторів.
   Рівність людей - це однаковість їх соціальних можливостей не лише у користуванні своїми правами, а і у виконанні суспільних обов'язків. Розуміючи закономірну неоднаковість особистісних рис, здібностей і можливостей кожного індивіда та своєрідність його способу життя, соціальна нерівність, як результат такої несхожості, може бути певним чином пом'якшеною спеціальними державними заходами.
Можна сформувати чотири параметри рівності чоловіків та жінок.
і. Права та свободи людини повинні бути визнаним стандартом у політичній, економічній, соціальній та культурній сферах. Дані стандарти сформульовано у Конституції України, у міжнародних документах та підлягають обов'язковому виконанню. Вони повинні безумовно виконуватися державами, що ратифікували міжнародно-правові договори і визнавати права людини як фундаментальний принцип державної політики та правотворчості.
2.Права людини як права жінки. В основі порушення принципу рівності, який передбачений Конституцією України, виступає таке явище як дискримінація, що руйнує основи справедливостіі, демократії та призводять до порушення жіночих прав.
З-Права, обов'язки та відповідальність є основними складовими елементами правого становища особи у соціумі. А отже, саме вони визначають стандарт рівності у Конституції України та законодавчих актах.
4-Рівні права та свободи є найважливішим елементом тендерної рівності. Вони віддзеркалюють ступінь реалізації та гарантії рівності, які містяться у Конституції та законах України.
У цьому контексті, особливо актуального значення набуває ліквідація дискримінації в Україні.
Тендерні стереотипи в Україні, так само як і в інших країнах, призвели до умовного поділу ринку праці на дві частини: для жінок (освіта, культура) і для чоловіків (будівництво, армія). Головна різниця між ними полягає у тому, що ринок праці, де більшість становлять жінки, характеризується нижчим статусом і відповідно нижчим рівнем заробітної плати.
Сучасне становище чоловіків і жінок в українському суспільстві характеризується нерівністю. Конституційно закріплене право жінок України на рівність з чоловіками у всіх проявах стало залежним від біологічної статі особи. Жінки складають більше половини випускників середніх загальноосвітніх шкіл - 57 % студентів вищих навчальних закладів - 52 %, а також ледве менше половини тих, хто вчиться в аспірантурі - 46 %. Статистика показує навіть перевагу жінок серед осіб з вищою та середньою спеціальною освітою, але частка жінок із вищою освітою, що займають керівні посади всіх рівнів - менше 20 %. Відповідно до статистичних даних, вищою або середньою фаховою освітою в Україні володіють 43 % працюючих жінок і тільки 34 % працюючих чоловіків.
  Ідеться про те, що дуже часто, навіть за умови наявності однакової кваліфікації, за умови, що жінка має більше досвіду та ініціатив, на роботу наймають чоловіка. Державні службовці це загалом жінки – 72-7% (чоловіків - 27,3 %)> але першу (найвищу) категорію серед керівників державних служб мають 91,7 % чоловіків і лише 8,3 % жінок.
Таким чином, економічна нерівність чоловіків і жінок підтримується системою тендерної нерівності на ринку праці. Насамперед це стосується сфери професійної зайнятості, можливостей самореалізуватися різними шляхами, серед яких чільне місце посідає кар'єрне просування сходинками бюрократичного, професійного чи фінансового успіху.
Крім цього, наявна у суспільстві дискримінація за ознакою статі виявляється у невизнанні виробничої праці жінок у домашньому господарстві як соціально значущої. З врахуванням домашньої роботи жінки у середньому зайняті різними видами робіт майже на 25% часу більше ніж чоловіки. Вибудовується цікавий ланцюжок соціальних ролей і прав жінок в українському суспільстві, коли для соціальної самореалізації жінка повинна мати дітей. Паралельно вона повинна робити внесок до сімейного бюджету, тобто працювати поза домом (хто при цьому одночасно працює у межах сім'ї, зрозуміло без коментарів), але робота не повинна перетворитися на кар'єру (а як же тоді заробити нормальні гроші?).
  У різних видах політичної діяльності (участь у виборах, інтерес до політики, підтримка тих чи тих політичних партій і лідерів, участь у політичних акціях, робота в органах виконавчої та законодавчої влади) співвідношення чоловіків і жінок суттєво різниться. У суспільній свідомості за жінкою не вкоренився образ працівниці й політичного лідера, а й досі продовжує домінувати образ матері-доглядальниці, виховательки й домогосподарки. Тому жінки практично не беруть участі у виробленні державної політики, залишаючись пасивними спостерігачами й виконавцями, а також реципієнтами соціальної допомоги. У той час як реалізація громадянських прав передбачає повноцінну участь не тільки чоловіків, а й жінок на всіх рівнях функціонуючих у суспільстві соціальних інституцій, включаючи однаковий доступ до усіх позицій соціальної структури суспільства. Політика держави, основні принципи та механізми втілення якої формулюються переважно представниками однієї статі, не може відповідати потребам усіх громадян. Відсутність чи мізерне представництво жінок в органах, що приймають політичні рішення, є важливою проблемою навіть для сучасних ліберальних демократій, не кажучи вже про країни, що розвиваються чи трансформуються.
У системі світового оновлення й реформування Україна прагне до творення громадянського суспільства на нових, гуманітарних засадах, що є передумовою демократичного устрою. Демократичне громадянське суспільство, його система життєздатні лише при формуванні демократичної культури соціуму.




Кудря І. Трудове право як основа досягнення гендерної рівності в суспільно-економічних відносинах // Віче. -  2016. -№ 5/6. -  С. 32-33

Анотація: Розглянуто основні функції трудового права в регулюванні суспільно-економічних відносин. Охарактеризовано основні правові традиції. Визначено, що в сучасних умовах трудове право є однією з головних умов досягнення гендерної рівності у сфері праці.

У процесі реформи трудового законодавства особливу увагу слід приділяти питанням забезпечення рівності між різними групами трудівників, які потребують підвищеного захисту. Це, зокрема, стосується й гендерних відмінностей. Подолання гендерної нерівності у сфері праці потребує широкої політичної ініціативи, що виходить далеко за рамки законодавчої реформи.
   Позитивними прикладами широкомасштабної політичної ініціативи у сфері забезпечення рівності в трудових відносинах є політикоправова практика США та Європи.
Політикоправова практика США спрямована на створення певних пільг для расових меншин, афроамериканців та інших представників небілої раси й полягає в запровадженні етнічних і расових квот під час вступу до вишів, обіймання певних престижних посад.
Ця практика ґрунтується на тому, що права домінуючої більшості природним шляхом дотримані, бо культура цієї більшості є офіційною й розвивається на державному рівні, а права меншин, навпаки, ущемлені. Політика спеціальних заходів, спрямована на подолання всіх видів нерівності, стала у США вже традицією. Вона здійснюється завдяки цілій низці політикоправових інструментів: положень законодавства, розпоряджень судів і неурядових програм.
В Європі практика забезпечення рівності в трудових відносинах набула поширення у формі преференцій за ознакою статі, захисту рівності у правах жінок і чоловіків, недопущення обмеження в усіх сферах трудових відносин.
   Правовою основою вироблення єдиної європейської політики, принципів трудового законодавства, подібності практики в забезпеченні рівності в трудових відносинах стала Директива про рівність права на працю (2000/78/ЄС), яка забороняє дискримінацію під час працевлаштування, професійної підготовки на підставі релігійних переконань, інвалідності, вікового цензу або статевої орієнтації [1].
Імплементацією положень директиви в національні законодавства займається Європейська комісія по боротьбі з расизмом і нетерпимістю, створена 1993 року. Вона перевіряє відповідність нових законів, ухвалених державами – членами ЄС, згаданій директиві й робить відповідні кроки для дотримання цих положень.
Згідно зі згаданою директивою держави – члени ЄС зобов'язані визначити органи, завданнями яких є забезпечення основних принципів директиви. Країни ЄС мають зобов'язання щодо поширення інформації про закони з рівноправності – як нові, ухвалені відповідно до директиви, так і наявні. Держави також повинні: сприяти дискусії між наймачами та найманими робітниками про рівне ставлення й діалогу з неурядовими організаціями, які займаються проб¬лемами гендерної дискримінації; скасовувати будь-які дискримінаційні закони та норми.
Країни ЄС що п’ять років звітують перед Єврокомісією про застосування директиви. Європейську мережу органів з рівноправності очолює Голландська комісія з рівноправного поводження. Метою діяльності мережі є розвиток взаємодії та сприяння обміну інформацією між органами з рівноправності всіх держав – членів ЄС для гарантування однакового застосування законів ЄС з рівноправності й піднесення рівня правового забезпечення захисту прав громадян.
Мережа сприяє органам з рівноправності в обміні професійними знаннями та досвідом, стратегіями правозастосовної діяльності, інформацією про ефективні практики, закони та стратегії Євросоюзу. У цьому аспекті мережа допомагає згаданим органам виконувати свої функції, ефективніше здійснювати підтримку жертв дискримінації, сприяє посиленню їхньої незалежності.
   У рамках системи контролю Єврокомісія може ініціювати виконавчі процедури проти держав – членів ЄС, які не виконали вимог директиви. Процес починається зі звернення (у формі офіційного листа) комісії до держави із зазначенням невиконаних вимог. Для відповіді державі встановлено двомісячний термін. Якщо питання не врегульовано, Єврокомісія подає мотивований висновок, для підготовки відповіді на який держава також має два місяці. Якщо відповідь незадовільна, Єврокомісія може передати справу на розгляд до Суду ЄС. Якщо Суд визнає, що держава порушила свої зобов'язання, то вона має вжити всіх необхідних заходів для виконання його рішення. Якщо вона його не виконала, Суд може встановити певну суму штрафу.
При цьому, оцінюючи національне законодавство країн ЄС з регулювання трудових відносин, Єврокомісія враховує їхнє право обирати найприйнятніші способи для реалізації вимог директиви. Якість законодавчих заходів з імплементації директиви ЄС визначається на підставі висновків Європейської мережі незалежних правових експертів.
Отже, у світовій правовій доктрині та практиці нагромаджено неабиякий позитивний досвід у сфері забезпечення рівноправності трудящих та усунення гендерної дискримінації. Він може бути дуже корисний для українського суспільства. Здійснюючи правову реформу в Україні, можна було б трансплантувати основні елементи правового регулювання трудових відносин США та Європи. Світовий досвід також стане у пригоді під час експертизи проектів нормативних правових актів, які регулюють питання гендерної рівності й захисту прав меншин.




Лукач У. Р. Актуальні питання реалізації гендерної демократії в Україні // Вісник національної академії кадрів культури і мистецтв. - 2014. -№ 2. -  С. 292-297

Анотація: Комплексно проаналізовано особливості гендерної політики в Україні, механізм запровадження гендерних норм політичної присутності в органах державної влади і управління, а також стан готовності українського суспільства до утвердження гендерного паритету. Відслідковано особливості вітчизняної політико-правової реальності та ефективність механізму правового регулювання рівності прав і можливостей жінок і чоловіків.

   Україна взяла на себе обов'язок утверджувати гендерну рівність, підписавши низку міжнародних документів, серед яких Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок і Факультативний протокол до неї, Декларація та Платформа дій Пекінської конференції ООН та Цілі Розвитку Тисячоліття ООН до 2015 р. Серед восьми цілей третьою визначено "Заохочення гендерної рівності і розширення прав і можливостей жінок", що передбачає встановлення відсоткового балансу представництва обох статей у органах влади та управління в співвідношенні 30:70.
   Залишився всього один рік для досягнення поставлених цілей, однак Україна в цьому напрямку зробила явно недостатньо. Ст.21, 23, 24 Конституції України задекларували утвердження гендерної рівності через наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у суспільно-політичній та культурній діяльності, в одержанні освіти та професійної підготовки, в праці та винагороді за неї.
З метою деталізації конституційних положень було прийнято цільовий Закон України Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок та чоловіків, що набув чинності з 1 січня 2006 р., який має суттєві недоліки. Один з них - недосконала правова термінологія, що є наслідком прояву суб'єктивної причини колізій у праві. Серед визначених у ст.1 зазначеного Закону термінів привертає увагу термін "позитивні дії", що тлумачаться як спеціальні тимчасові заходи, спрямовані на усунення дисбалансу між можливостями жінок і чоловіків реалізовувати рівні права, надані їм Конституцією і законами України . За своєю суттю такому визначенню відповідає термін "гендерні квоти", а тому використання останнього конструкту було б коректним і адекватним. Ст. 3 Закону України Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок та чоловіків визначає основні напрями гендерної політики в Україні, проте законодавцем не виписані жодні заходи чи форми реалізації позитивних дій. Тому логічно, що прийняття декларативних норм, що не забезпечені необхідними юридичними засобами і матеріальними ресурсами унеможливлюють виконання повноважень у сфері забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків органами державної влади та місцевого самоврядування. Тому значна частина статей, що складають механізм забезпечення гендерної рівності та вміщені в другому розділі вказаного Закону, позбавлена шляхів подальшої правореалізації. Парламентський контроль за втіленням гендерної політики практично обмежений однією згадкою про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, інститут якого є доволі слабким і зводиться до щорічних парламентських слухань відповідної тематики.
  Водночас не виконуються вимоги ст.9 Закону України Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків та ст.18 Закону України Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо обов'язку омбудсмана щорічно доповідати в парламенті про стан дотримання рівних прав та можливостей жінок і чоловіків. Такі доповіді представлялись до уваги лише тричі - в 2000, 2002 та 2005 рр.. За 16 років існування посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини актуальним є  досконалення його правового статусу з огляду наділення ефективними важелями впливу. Зокрема, слід запровадити дієву позасудову систему оскарження фактів дискримінації за ознакою статі через посилення інституту омбудсмена. Тому доцільним є введення інституту омбудсмана з питань рівних можливостей, що успішно зарекомендував себе в скандинавських країнах. Наприкінці ХХ ст. стало очевидним, що лише законодавчого декларування принципу формальної рівності обох статей недостатньо, щоб подолати історично сформовані та стереотипно піджилені бар'єри жіночої присутності у владі. Тому на міжнародному рівні була порушена проблема позитивної дискримінації, що втілилась у гендерному квотуванні.

Гендерне квотування трактується як технічний засіб подолання гендерного дисбалансу в усіх сферах суспільно-політичного життя з метою підвищення соціального статусу жінок.






Замовити повніше сторінки з періодичних видань скористуйтесь послугою