1. Поняття та функції ціни. Політика ціноутворення

Основу ціни як економічної категорії становить вартість товару, величина якої визначається суспільно необхідними затратами праці. Як зазначав відомий український економіст М. І. Туган-Барановський, «ціна вільно виробленого товару визначається тими видатками на його виробництво, які дають змогу виробити товару стільки, скільки його потребує ринок».

Разом з тим, ціна є вираженням узгодженого продавцем і покупцем грошового або іншого майнового еквівалента, який покупець згоден заплатити за переданий йому товар (роботи, послуги).

Суб’єктивістські та волюнтаристські уявлення щодо ціноутворення, які мали місце в нашій країні, коли ігнорувалися вимоги об’єктивних економічних законів (передусім закону вартості та закону розподілу за працею), зумовили те, що ціни лише фіксували рівень витрат того чи іншого виробництва, що склався. У багатьох випадках цей рівень був досить далеким від суспільно необхідних витрат. Відірвані від об’єктивної вартісної бази, ціни, таким чином, перестали відповідати суспільно необхідним затратам праці і, по суті, перетворилися на планово-обліковий вимірювач. Цілком зрозуміло, що така система цін не могла застосовуватися в умовах реформування економіки, фундаментальним моментом якого у сфері ціноутворення є найбільш повне відображення в нових цінах суспільно необхідних затрат праці

За такої умови ціна щонайкраще виконує властиві їй функції в період побудови ринкових відносин, а саме:

1) функцію обліку і виміру затрат суспільної праці. Виконуючи її, ціна виступає одним із найважливіших показників народногосподарського виробництва, є орієнтиром для прийняття господарських рішень;

2) функцію пропорційності та рівноваги в господарстві. Саме через ціну здійснюється зв’язок між виробництвом і споживанням, пропозицією і попитом. В умовах пропорційного розподілу засобів виробництва і праці між галузями рівновага на ринку підтримується за допомогою цін, що відповідають суспільно необхідним затратам;

3) стимулювальну функцію. В народному господарстві ціни можуть сприяти або перешкоджати збільшенню виробництва і споживання тих або інших товарів. Так, занижені ціни, які не забезпечують нормальну рентабельність або завдають збитків, не зацікавлюють підприємства у нарощуванні обсягів виробництва. Разом з тим, завищені ціни, які дають змогу отримати надмірний прибуток, створюють для підприємства незаслужені економічні привілеї і водночас можуть викликати розширення виробництва, що не відповідає суспільним потребам;

4) розподільчу функцію, пов’язану з можливістю відхилення ціни від вартості. Так, встановлення високих цін на певну продукцію (товар) дає змогу державі перерозподіляти кошти шляхом встановлення дотацій на інші товари (послуги)1.

Ринкові перетворення в економіці спрямовані на кардинальну перебудову не лише існуючої системи цін і методології їх встановлення, а й організації самого процесу ціноутворення. Підвищення відповідальності господарюючих суб’єктів за результати своєї господарської діяльності, з одного боку, і необхідність реорганізації в діяльності органів ціноутворення та контролю за цінами — з іншого, визначили лінію на демократизацію цінової політики.

  Цінова політика, як один з основних напрямів економічної політики держави, спрямована на регулювання державою відносин обміну між суб’єктами ринку з метою забезпечення еквівалентності в процесі реалізації національного продукту, дотримання необхідної паритетності цін між галузями та видами господарської діяльності, а також забезпечення стабільності оптових та роздрібних цін (ст. 10 ГК)

Відповідно до ст. 7 Закону «Про економічну самостійність Української РСР»  політика ціноутворення на території України належить до її компетенції і визначається її законодавством. Головну роль у цьому законодавстві відіграє Закон України від 3 грудня 1990 р. «Про ціни і ціноутворення», який визначає основні принципи встановлення та застосування цін і тарифів та організацію контролю за їх дотриманням на території України. Закон поширюється на всі підприємства та організації незалежно від форм власності, підпорядкованості й методів організації праці та виробництва.

2. Види цін та порядок їх встановлення

Залежно від способу встановлення, суб’єктів ціноутворення, сфери застосування тощо та відповідно до чинного законодавства в Україні застосовуються різні види цін і тарифів. За способом встановлення ціни і тарифи поділяються на:

вільні ціни і тарифи, що, у свою чергу, поділяються на договірні та ціни, що встановлюються самостійно суб’єктами господарювання;

державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи.

Суб’єкти господарювання, як встановлено ч. З ст. 189 ГК, можуть використовувати у господарській діяльності вільні ціни, державні фіксовані ціни та регульовані ціни — граничні рівні цін або граничні відхилення від державних фіксованих цін.

Вільні ціни і тарифи встановлюються на всі види продукції, товарів і послуг, за винятком тих, на які встановлено державні ціни (ч. 1 ст. 190 ГК). Вільні ціни визначаються суб’єктами господарювання самостійно за згодою сторін, а у внутрішньогосподарських відносинах — також за рішенням суб’єкта господарювання (ч. 2 ст. 190 ГК).

Державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи встановлюються на ресурси, що справляють визначальний вплив на загальний рівень і динаміку цін, на товари і послуги, що мають суттєве соціальне значення для населення. Перелік зазначених ресурсів, продукції, послуг затверджує Кабінет Міністрів України (ч. 1 ст. 191 ГК).

Відповідно до закону державні ціни встановлюються також на продукцію (послуги) суб’єктів господарювання — природних монополістів. Переліки видів продукції (послуг) зазначених суб’єктів затверджуються Кабінетом міністрів України (ч. 2 ст. 191 ГК).

Законом може бути передбачено встановлення комунальних цін на продукцію та послуги, виробництво яких здійснюється комунальними підприємствами ( ч. 4 ст. 191 ГК).

Державне регулювання цін і тарифів здійснюється шляхом встановлення:

а) фіксованих державних та комунальних цін;

б) граничних рівнів цін;

в) граничних рівнів торговельних надбавок і постачальницьких винагород;

г) граничних нормативів рентабельності або

д) шляхом запровадження обов’язкового декларування зміни цін (ч. 5 ст. 191 ГК).

Постановою Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 1994 р. № 733 «Про ціноутворення в умовах реформування економіки»1 намічено скоротити обсяги державного регулювання цін і тарифів, обмеживши їх тільки природними та окремими штучними монополіями.

Державні фіксовані та регульовані ціни встановлюються державними органами України. Постановою від 25 грудня 1996 р. № 1548 Кабінет Міністрів затвердив Повноваження центральних органів виконавчої влади, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін і тарифів на окремі види продукції, товарів і послуг (додаток до постанови). До органів, наділених повноваженнями щодо встановлення цін і тарифів, цією постановою віднесені Мінтрансзв’язку, МОН, МОЗ, Мінпраці, інші міністерства та відомства, а також Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, обласні та міські (міст Києва і Севастополя) державні адміністрації.

  Державні ціни мають враховувати середньогалузеву собівартість продукції і забезпечувати мінімальний рівень рентабельності продукції, на яку вони поширюються. Якщо цей рівень рентабельності не забезпечується державними цінами, то держава повинна забезпечити його дотацію за умови, що продукція підприємства є суспільно необхідною.

Крім розглянутих вище, Кабінет Міністрів України може вводити інші методи державного регулювання цін.

З огляду на те, коли і кому реалізуються продукція та товари, усі ціни (і вільні, і державні фіксовані та регульовані) поділяються на оптові та роздрібні.

  Оптові (відпускні) ціни застосовуються при розрахунках між підприємствами і організаціями-товаровиробниками і споживачами (покупцями) продукції і товарів. Оптова ціна в таких випадках включає в себе собівартість, прибуток (норматив прибутку) і податок на додану вартість.

Якщо продукцію (товар) віднесено у встановленому законодавством порядку до підакцизних, до її ціни включається акцизний збір — непрямий податок на високорентабельні та монопольні товари. У такому разі податок на додану вартість обчислюється з урахуванням суми акцизного збору.

У випадках реалізації продукції (товарів) через посередників за вільними цінами до ціни включаються також постачальницько-збутові надбавки (націнки), граничний розмір яких може обмежуватися державою.

Роздрібні ціни на товари формуються, виходячи з оптової ціни, шляхом включення до неї торговельної надбавки (націнки). Такі ціни застосовуються у відносинах між підприємствами торгівлі та населенням, що споживає товари.

При розрахунках за продану сільськогосподарськими товаровиробниками сільськогосподарську продукцію застосовують закупівельні ціни.

Література: