Дніпропетровщина бібліотечна
ТАЛАНОВИТИЙ ЗЕМЛЯК
О. М. Кіріченко, провідний бібліотекар РДБ
В.Є. Яценко, бібліограф ЦРБ
У Верхньодніпровській центральній районній бібліотеці рік що минає ознаменований відкриттям Літературного музею «Літературне Верхньодніпров’я». Наш край багатий на талановитих людей. Колоритний літературний гобелен Верхньодніпровщини витканий душевними почуттями багатьох наших земляків тих, що відійшли у вирій та сучасників.
Маловідомому поки що письменнику ХХ століття Свириду Панасовичу Мусіяку 25 грудня 2016 року виповнилося б 120 років. Хочеться розповісти про нелегку долю цієї безумовно талановитої людини. Сам про себе він писав: «Найстрашніше, що я пережив – та зневіра…»
СВИРИД ПАНАСОВИЧ МУСІЯК
1896 – 1983
При перечитуванні біографії нашого талановитого земляка – письменника і журналіста С. Мусіяк – на згадку приходять вірші сучасного поета Олександра Ірванця:
Ця здогадка давня, але не іржава.
Її промовляти пручається рот:
В нас гарна країна й паскудна держава,
В нас люди хороші і кепський народ.
Але ми собі відповісти повинні:
Чи схочемо ми, і чи стерпимо ми
Хорошу державу в поганій країні,
Хороший народ зі злими людьми?..
Саме ці «злії люде» (і досі анонімні злочинці тоталітарного режиму) знищували тисячі розумних, талановитих, світлих людей лише за здатність думати.
Біографія С. Мусіяк – це біографія сталінської епохи, коли комуністична інквізиція гноїла у в’язницях усіх інакомислячих.
Народився письменник 25 грудня 1896 року в с. Успенка Верхньодніпровського повіту в бідній селянській родині. Після церковно – парафіяльної школи шлях був один – наймитувати. У наймитський світ юнак подався з книжкою за пазухою. «Горьківські університети», як згадуватиме він, чимало дадуть йому. 1917 року Свирид повернувся з фронту першої світової війни в рідну Успенку. Друг дитячих та юнацьких літ Марко Приходько умовив фронтовика їхати з ним до Верхньодніпровська і згодом улаштував його у канцелярії повітового військового. Після встановлення радянської влади юнак стає співробітником Верхньодніпровського повітового комісаріату. З 1922 року працював в інших установах тодішнього Верхньодніпровська – діловодом, рахівником.
У 1928 році Свирид Мусіяк приїздить до Дніпропетровська. Працює в редакції молодіжної газети «Майбутня зміна». Згодом кілька років роз’їзним кореспондентом «Зорі». Потім переходить на роботу в Дніпропетровський радіоцентр. Журналістську роботу поєднував з письменницькою. С.П.Мусіяк написав оповідання «Горобині ночі», «Кров і ладан», «Склеп», «Мільйони йдуть» та інші. Ці твори друкувалися на сторінках Дніпропетровського літературного часопису «Зоря». На одному зі з’їздів Спілки селянських письменників «Плуг» у Харкові Павло Тичина високо оцінив оповідання С.Мусіяка «Келебердянські дзвони», за образами і силою емоцій яке порівняв з першими оповіданнями М.Горького.
1928 року у видавництві «Книгоспілка» в Харкові вийшла книжка його оповідань «Горобині ночі», 1930-го – книжка нарисів «По комунарській землі». На початку 1935 року працює над повістю «Інженер Галін», перші розділи якої друкувалися в журналі «Зоря». Вони викликали позитивні відгуки критиків.
Та в серпні 1937 року закінчується творче життя Свирида Мусіяка: його було заарештовано. Виїзна Військова Колегія Верховного Суду СРСР засудила до десяти років в’язниці суворого режиму.
«Організм мій занепав, - згадував письменник. - Порушення центральної нервової системи, серцеві приступи – все це збило мене зі шляху моїх творчих шукань, моєї літературної роботи». Його чекає ще одне важке випробування: у 1949 р. письменника знов відправляють з України на вічне поселення до Красноярського краю. В листах до рідних він висловлює весь свій біль душі: «Боже, заві що? Хоч би смерть скоріше, смерть. Заві що все це? Дорогі мої друзі! Мені тяжко тепер, тому що пропали мої сили по тюрмах і таборах, тому що я тепер уже не маю тих сил, що були колись, коли я мислив собі написати твір, гідний нашої доби.
А тепер я вже ніколи, ніколи не напишу його і в цьому моя тяжка хвороба… Хвороба моєї душі… Моя трагедія».
Дніпропетровська в’язниця відправила його в цей холодний край у травневому костюмі. Літо С.Мусіяк проробив у колгоспі, а з осені прийшла рання сувора ангарська зима. Він тяжко захворів і зліг з високою температурою. «Самотній і нікчемний, лежав я у сільському гуртожитку стародавнього села Чадобець... у хвилини прояснення в голові я розумів, що як ніхто не зайде до мене кілька днів, мій довгий трагічний шлях закінчиться, - писав він у листі до друга, - та я був спокійний. Адже я все розгубив у своєму житті, свої найкращі мрії. Куди все поділося? Зникло. За віщо?»
І ось в ці тяжкі хвилини життя доля подарувала Свириду Панасовичу зустріч з жінкою, яка влила в його серце «свіжий струмок животворної сили кохання»: вона лікувала його, доглядала, мов мале дитя, годувала його, немічного, а потім забрала з гуртожитка у свою хату. С.Мусіяк не міг збагнути її вчинку: «З того, що я спостерігав у житті, я дійшов висновку, що здебільшого жінка любить мужчину гарного, вольового, в перспективі матеріально забезпеченого. Самою матінкою-природою в них закладено здоровий інстинкт відбору. Жінка насамперед мати роду людського. Звідси її постійне прагнення дати здоровий плід, здорове покоління. Що я являв тоді собою? Ні краси, ні сили, ні волі...Повалений хворобою організм уже не пручався. Я й досі не можу з’ясувати, чому ця жінка звалила собі на плечі такий тяжкий тягар?» За кращих обставин С.Мусіяк написав би про це, можливо, повість чи роман, але історія залишила нам тільки скупі рядки його листів.
Живучи на чужині, Свирид Панасович дуже хотів і мріяв повернутися в Україну. Його ностальгія виливалася у вірші:
А може, доля усміхнеться
І рідний край побачу я ?
Але минула, не вернеться
Щаслива молодість моя!..
В останні роки свого життя С.Мусіяк осліп і писав нерозбірливо, був паралізований. Помер 1983 року у виселку Ангарському біля Ангари. Так закінчилось 20-річне заслання: по в’язницях, концтаборах, з вічним питанням – за яку провину?
Придніпровський комунар.-2016.-24 грудня