Студенту на замітку. Реферат: Злочини проти України у Другій світовій війні

Матеріал для написання реферату

Злочини проти України у Другій світовій війні

Україна зазнала одні з наймасштабніших людських та матеріальних втрат серед усіх країн-учасниць Другої світової війни, ставши однією з головних полів запеклих битв у Європі. За різними оцінками, війна забрала життя від 8 до 10 мільйонів українських громадян, включаючи мільйони мирних жителів, які загинули від рук нацистських окупантів, голоду, депортацій та Голокосту, а також мільйони солдатів, які загинули на фронтах. Тотальне руйнування сотень міст та тисяч сіл перетворило демографічну та економічну катастрофу України на глибоку історичну травму, яка назавжди визначила пам'ять українського народу про трагедію 1939–1945 років.

Гордієнко, Дмитро. Єврейські біженці в Україні 1939-1941 рр. / Д. Гордієнко // Критика: літературно-художнє видання. Рецензії, ессе, огляди. - 2025. - № 9/10. - С. 18

Аннотація: Дослідниця зосереджується на єврейських біженцях із країн Центрально-Східної Европи: Австрії, Польщі та Чехословаччини, значна частина яких опинилася на землях західної України та західної Білорусі, що їх окупував СССР у вересні 1939 року. Радченко переважно обмежується Україною, що, очевидно, зумовлено доступною джерельною базою. Однак, враховуючи колоніяльний статус і України, й Білорусі у складі СССР, із великою імовірністю можна припускати подібність політики й процесів щодо єврейських біженців на землях цих двох совєтських республік. Тим більше, що всі рішення щодо них ухвалювали й затверджували винятково в Москві.

Перші два роки Другої світової війни в Україні все ще перебувають поза маґістральними інтересами українських істориків. Особливо це стосується питання біженства, не лише внутрішнього — на схід із західних областей СССР, а й зовнішнього — до СССР із країн, що їх окупували нацисти на початку війни. Це питання актуалізувалося в Україні з початком російсько-­української війни у 2014 році, а особливо після повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022‑го. Порушена тема набуває не лише історичної, політичної, а й соціальної актуальности для сучасної України. Заповнити цю прогалину в історіографії покликана монографія Ольги Радченко, підготована на широкій і репрезентативній джерельній базі.

Якщо з наступом німецьких військ у вересні 1939 року біженці рухалися на схід, то з наступом совєтських військ — на захід. Утеча, біженство перед Червоною армією залишається нерозкритою темою, принаймні в українській історіографії. Радченко чи не перша порушила це питання. Ситуація ускладнилася після встановлення демаркаційної лінії та кордону між двома окупаціями, хоча рух через пропускні пункти, попри всі ризики й небезпеки, тривав далі. При перетині кордону біженців часто грабували й забирали всі цінні речі. При цьому комуністи не поступалися нацистам.

Тікаючи від нацистів, єврейські біженці потрапили в лабети іншого тоталітарного режиму — СССР. На березень 1940 року, за підрахунками авторки, у в’язницях НКВС на території приєднаних областей України й Білорусі перебувало близько шести тисяч «перебіжчиків», а на початок грудня того ж року до тюрем УССР загалом потрапило вже 20 тисяч перебіжчиків, проте авторка не називає, який відсоток із них становили євреї. Частину біженців далі депортували в північні реґіони Союзу або на Урал, а частина потрапила «під колеса» НКВС, зазнала арештів і репресій. Підставою для арешту були не лише звинувачення у шпигунстві на користь Німеччини, а й соціальне походження, як, наприклад, у випадку з Ізраїлем Шульцом — колишнім полоненим польської армії, засудженим до п’яти років таборів за звинуваченням у належності до «куркулів».

Водночас — парадоксально — для єврейських біженців із Польщі заслання в глиб СССР «стало шансом пережити Голокост». Для прикладу, під час німецької окупації в Холмі загинула вся родина Риви Біншток. Вона ж на той час відбувала «покарання» в совєтському концтаборі, тож Голокост пережила. Багато засуджених польських євреїв отримали амністію за угодою Сікорського–Майського вже 1941 року. Ймовірно, серед них були й ті, кого нацисти насильно «виштовхали» на совєтську територію. Натомість більшість єврейських біженців із території Австрії загинули в совєтських концтаборах. Із монографії невідома доля засуджених євреїв — біженців із Чехословаччини. Дослідниця наводить приклад Морица Луфт-Ринґера й Карла Лєшнера, які не мали амністії і повністю відбули свої «покарання». Якщо націонал-соціалісти переслідували євреїв, спираючись на расову теорію, то переслідування з боку інтернаціонал-соціалістів дослідниця пояснює «шпигуноманією» каральних органів. Однак, як відомо, СССР також вирізнявся антисемітизмом, хоч і не декларував його прямо. Тому реабілітація десятків тисяч єврейських біженців настала лише з відновленням незалежности України в 1990-х роках.

Велика кількість біженців, що зосередилася на теренах західної України, — скажімо, лише у Львові їх було зареєстровано понад 65 тисяч, — призвела до гуманітарної катастрофи в реґіоні. Катастрофічно бракувало харчів, житла й роботи. Через складну соціально-економічну ситуацію загалом по всьому СССР часто виникали конфлікти з місцевими мешканцями на побутовому рівні, на заваді порозумінню ставав і мовний бар’єр. Лише частково покращувало ситуацію переселення біженців у глиб України чи й СССР.

Клименко, Ольга. Українські військовополонені у Другій світовій війні: до уроків сучасності / О. Клименко // Наука і суспільство: науково-популярний журнал . - 2025. - № 6. - С. 18-24 

Аннотація: Державні обласні архіви України зберігають багато документів періо­ду окупації країни німецькими на­цистами. Проте за часів совєтського режиму ці матеріали десятиліттями мали обмежений доступ для озна­йомлення. Серед них, окрім доку­ментів про діяльність підприємств, колгоспів, облікових карток на пра­цівників, різноманітних довідок того часу, є і листи військовополонених та остарбайтерів своїм рідним в Україну. За останні роки архіви від­крили дослідникам доступ до цих документів, а також і до тих, що мі­стили персональні дані, на які закін­чився термін давності у 75 років. До них належать, наприклад, колекції фільтраційних справ на остарбайте­рів, що поверталися додому, та їхні автобіографії (анкети, ймовірно роз­роблені службістами НКВД).

Праців­ники українських архівів здійснюють потужну роботу з оцифрування ката­логів та колекцій різних архівних до­кументів з подальшою публікацією на своїх сайтах, а також надають до­слідникам оригінали документів для вивчення у своїх читальних залах.

Тим, хто шукає інформацію про за­гиблих чи пропалих безвісти військо­вослужбовців варто звернутися до пошукового порталу, який діє на базі Документального фонду Національ­ного музею історії України у Другій світовій війні. З 2006 р. до його фон­дів передано на довічне державне зберігання документи з обліку втрат військовослужбовців, уродженців України, призваних до лав Червоної армії в 1939-1945 рр., які зберігалися в обласних, міських та районних вій­ськових комісаріатах України. У фон­дах музею зберігається понад 10 тис. архівних справ, які містять дані більше ніж на 3 млн полеглих або пропалих безвісти воїнів. На основі цих обліко­вих документів створено Книгу Пам'я­ті України. Портал постійно доповню­ється копіями документів. Необхідно лише у пошукових рядках ввести дані розшукуваного військового. Важливу роботу зі збереження та дослідження документів прово­дить архів Арользена - Міжнародний центр нацистських переслідувань, який знаходиться у Німецькому місті Бад-Арользен. Центр був заснований як організація, що займається пошу­ком зниклих безвісти осіб унаслідок військових дій, переслідувань або примусової праці під час Другої сві­тової війни. До нього у перші роки після Другої світової війни Міжна­родна служба розшуку (ІпїегпаііопаІ Тгасіпд Зеп/ісе) спільно з Міжнарод­ним Комітетом Червоного Хреста звозила документи нацистських дер­жавних організацій, місць ув'язнення та примусової праці, особисті доку­менти постраждалих та переміщених осіб. Працівники-архівісти оцифрува ли понад ЗО млн аркушів документів, які представлені на онлайн-платфор мі архіву. Також працівники допома­гають у пошуках при персональному звернені та надають відскановані ко­пії з німецьких документів про пе­ребування українців на примусових роботах у Німеччини та окупованих нею територіях Європи.

Завдяки відкритості Державного архіву Київської області історики, ен- тузіасти-дослідники та рідні мають до­ступ до колекцій документів періоду 1942-1947 років. Серед них є листи, які були надіслані совєтськими вій­ськовополоненими та остарбайтера- ми - мешканцями сіл і міст Київської області до рідних в Україну з окупова­них нацистами територій Європи.

Афтанас, Андрій. Нацистська кампанія вербування й депортації населення в дистрикті Галичина (1941-1944) / Андрій Афтанас // Грані: Науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах. - Дніпропетровськ: Дніпропетровський нац. ун-т, Центр соц.-політ.досліджень, 2023. - № 3. - P134-143

Аннотація: Дослідження полягають в тому, що на основі архівних документів, спогадів, матеріалів преси простежено особливості реалізації нацистської політики депортації населення з дистрикту Галичина в Німеччину. Встановлено, що у рамках згаданих акцій окупаційна адміністрація спиралася на широку інституційну мережу Урядів праці, які функціонували в кожному окрузі й займались пошуком робочої сили. З’ясовано, що важливе місце у цьому процесі займала діяльність Інформаційного бюро, головним завданням якого було рекрутування висококваліфікованих спеціалістів. Проаналізовано роль Українського Центрального Комітету та українських організацій, що діяли в Німеччині, у питанні надання підтримки депортованим.

Історія продовжує залишатися у фокусі дослідників. Незважаючи на значний масив наукових праць, є цілий ряд проблем, які потребують ґрунтовного аналізу й переосмислення. Однією з них є практика працевикористання населення з окупованих теренів у різних секторах економіки нацистської Німеччини. У цьому контексті заслуговує на увагу висвітлення особливостей проведення трудової мобілізації населення в дистрикті Галичина, актуалізованих сучасною суспільно-політичною ситуацією, а саме російською агресією проти України, у рамках якої проводиться активна політика депортації населення із зайнятих теренів. Проблематика працевикористання населення з окупованих західноукраїнських земель висвітлена у низці досліджень як вітчизняних, так і зарубіжних вчених. Особливе місце серед праць означеної тематики займає робота німецького історика Карстена Лінне (2014), який охарактеризував методи й форми мобілізації населення дистрикту Галичина. Процес рекрутування, депортації, умови побуту й праці українців-галичан у Німеччині проаналізовано дослідницею Тетяною Лапан (2008, 2009). Заслуговує на увагу розвідка Ольги Бежук (2016), у якій авторка торкається питання структури й діяльності окупаційних інституцій, які займались вербуванням робочої сили в краї – Львівський арбайтсамт (Arbeitsamt – Уряд праці) та Інформаційне бюро (Informationsbüro). Проблема використання праці західноукраїнського населення на примусових роботах у Німеччині знайшла своє відображення у публікаціях Галини Стефанюк (2011, 2012, 2018). Історикиня проаналізувала етапи трудової мобілізації, розглянула методи адміністративного тиску та вміло організовану пропаганду для заохочення українців до виїзду в Райх. Не менш важливими є дослідження Емілії Андріїв (2008, 2010), у яких вчена на основі широкого масиву архівних джерел охарактеризувала заходи нацистської цивільної адміністрації щодо трудової мобілізації населення дистрикту Галичина, з’ясувала форми і методи протидії примусовій депортації, здійснила спробу підрахунку кількості жителів краю, вивезених до Німеччини. Значну цінність становить монографія Сергія Гальчака (2003), у якій розкрито політику та практику нацистського окупаційного режиму щодо примусової мобілізації місцевого населення на Поділлі. Варто відзначити аналіз автором політико-ідеологічних засад проведення відповідної кампаніїї на захоплених територіях. Окремі аспекти пропонованої проблематики висвітлено у працях Марини Михайлюк (2001), Оксани Яшан (2011), Тетяни Турчин (2017), Андрія Боляновського (2000), Костянтина Курилишина (2010).

Кирпич, Леся. Про Бабин Яр на весь світ / Л. Кирпич // Урядовий кур'єр(укр): газета Кабінету Міністрів України. - 2023. - № 196. - С. 5.

Аннотація: В українських архивах зберігаєтьсязначний масив автентичних документів, що відображають ретроспективу подій, пов’язаних з Бабиним Яром, який у ХХ столітті став місцем масштабної катастрофи – «Голокосту від куль» під час Другої світової війни.

Трагічна історія Бабиного Яру — місця масових розстрілів цивільного населення і військовополонених — пов’язана з нацистською окупацією міста Києва в роки Другої світової війни. Перші масові вбивства відбулися 29 і 30 вересня 1941 року, коли було розстріляно майже 34 тисячі євреїв. Упродовж двох років жертвами нацистських окупантів у Бабиному Яру стали майже 100 тисяч цивільних громадян єврейської, ромської, української та інших національностей, червоноармійців, діячів націоналістичного і радянського підпілля, в’язнів Сирецького концтабору, священнослужителів, пацієнтів психіатричної лікарні імені І. Павлова та інших.

Через 20 років після закінчення Другої світової війни в Бабиному Яру сталася ще одна катастрофа — вже техногенна. 13 березня 1961 року потужний селевий потік, утворений пульпою з цегельних заводів, прорвав дамбу й затопив київську Куренівку, спричинивши численні людські жертви

7 вересня 2023 року біля символічної синагоги в Бабиному Яру відбулась урочиста церемонія, під час якої перша заступниця міністра закордонних справ України, голова Національної комісії України у справах ЮНЕСКО Еміне Джапарова вручила голові Укрдержархіву Анатолієві Хромову сертифікат про внесення «Документальної спадщини «Бабин Яр» у Міжнародний реєстр Програми ЮНЕСКО «Пам’ять світу», а керівники семи українських архівів, що зберігають оригінали документів про події Голокосту, отримали відповідні свідоцтва.

Серед них Центральний державний архів громадських об’єднань та україніки, документи із чотирьох фондів якого увійшли до номінації (фонд 166 «Комісія з історії Вітчизняної війни при Академії наук УРСР, м. Київ (1943—1950)», фонд 1 «Центральний комітет Комуністичної партії України (ЦК КПУ), м. Київ (1918–1991)», фонд 7 «Центральний комітет Ленінської комуністичної спілки молоді України (Молодь за демократичний соціалізм) (ЦК ЛКСМУ (МДС)), м. Київ (1919—1991)» і фонд 62 «Український штаб партизанського руху (УШПР) (1942—1944)»).

7 вересня 2023 року біля символічної синагоги в Бабиному Яру відбулась урочиста церемонія, під час якої перша заступниця міністра закордонних справ України, голова Національної комісії України у справах ЮНЕСКО Еміне Джапарова вручила голові Укрдержархіву Анатолієві Хромову сертифікат про внесення «Документальної спадщини «Бабин Яр» у Міжнародний реєстр Програми ЮНЕСКО «Пам’ять світу», а керівники семи українських архівів, що зберігають оригінали документів про події Голокосту, отримали відповідні свідоцтва.

Серед них Центральний державний архів громадських об’єднань та україніки, документи із чотирьох фондів якого увійшли до номінації (фонд 166 «Комісія з історії Вітчизняної війни при Академії наук УРСР, м. Київ (1943—1950)», фонд 1 «Центральний комітет Комуністичної партії України (ЦК КПУ), м. Київ (1918–1991)», фонд 7 «Центральний комітет Ленінської комуністичної спілки молоді України (Молодь за демократичний соціалізм) (ЦК ЛКСМУ (МДС)), м. Київ (1919—1991)» і фонд 62 «Український штаб партизанського руху (УШПР) (1942—1944)»).

Заболотна, Тетяна (кандидатка історичних наук; старша наукова співробітниця). Страта через повішення у системі терору нацистських окупантів: Київ 1941-1943 рр. / Т. Заболотна // Український історичний журнал: науковий журнал. - 2025. - № 4. - С. 99-118.

Аннотація:Досліджено місце й роль такого виду смертної кари, як повішення, у системі нацистського терору під час окупації столиці УРСР. Завдання полягає у спробі проаналізувати генезу публічних покарань, практику застосування, встановити місця страт, соціальні категорії населення, які найчастіше ставали жертвами цього виду розправ, дослідити вплив публічних страт на психологічний стан киян.

Ще донедавна тема терору, репресій, знищення окупаційними військами цивільного населення належала до суто історичної царини. Проте останніми роками ця проблематика знову стала актуальною... Новітні загарбники — росіяни, ступивши на українську землю продемонстрували світу приклади тортур і нелюдського поводження з цивільним населенням, спонукавши дослідників порівнювати нацистські та рашистські злочинні практики. Не маючи змоги в рамках однієї статті охопити всю проблема тику злодіянь проти людяності, розглянемо історичні витоки, політико-юридичне підґрунтя, практику застосування одного з видів публічної страти — повішення.

У радянський період словосполучення «київські шибениці» для багатьох меш канців столиці УРСР асоціювалося передусім із процесом 1946 р. над німецькими воєнними злочинцями 1, що широко висвітлювався в тогочасній пресі. Натомість про самі ці пристосування для мученицької страти 2 в період нацистської окупації широкому загалу відомо менше, незважаючи на те, що подібні сюжети згадували ся в різних публікаціях, зокрема й присвячених винищенню цивільного населення, військовополонених, а також у контексті аналізу повсякденного життя в Києв. У цих розвідках публічні страти розглядалися як елемент буденної реальності, що формував поведінку, страхи і стратегії виживання містян. Хоча шибениці згадувалися побіжно, автори характеризували їх як один із найбільш жорстоких засобів придушення волі до опору. Дослідження окупаційного режиму та злочинів нацистів не обмежуються Києвом. Приклади Миколаєва, Одеси, Харкова доповнюють картину застосування повішення у системі терору, контекстуалізують київський досвід у ширшому вимірі, виявляють відмінності в масштабах публічних страт у різних регіонах. Сучасна західноєвропейська історіографія, досліджуючи масове насильство на окупованих нацистами «східних територіях», активно деконструює міф про «чистий вермахт». Ключові у цьому напрямі праці А. Кея та Д. Поля, котрі вивчають роль різних німецьких формувань у злочинах, підтверджуючи активну їх участь у публічних стратах. А. Кей використовує широку аналітичну рамку, показуючи, що такі кари були одним із багатьох інструментів масового знищення, застосованих гітлерівцями проти різних груп жертв у рамках загальної нацистської стратегії винищувальної війни. Д. Поль своєю чергою заглиблюється у специфіку Східного фронту, детально документуючи участь армії в окупаційній політиці, включно з конкретними випадками публічних страт, тим самим розширюючи наше розуміння кола відповідальних за ці злодіяння. В контексті нашого дослідження праці згаданих фахівців демонструють, що публічні страти були не випадковими, а системними, свідомими та ідеологічно вмотивованими актами терору. Особливе місце належить польській історіографії, адже страту на шибениці нацисти активно застосовували з другої половини 1943 р. в рамках боротьби з рухом Опору. За даними В. Бартошевського й Р. Доманської так було вбито щонайменше 1200 людей. Публічні повішення розглядаються не просто як окремі акти насильства, а як ключовий елемент нацистської репресивної політики, спрямованої на придушення спротиву, на повне підкорення польського суспільства. Загалом сучасне вивчення тематики терору проти цивільного населення характеризується міждисциплінарним підходом, транснаціональним контекстом, використанням мікроісторії і глибоким аналізом пам’яті. Це дозволяє не лише реконструювати події, але зрозуміти їх глибокий вплив на суспільство та на індивідуальний досвід.

Ще більше матеріалу за посиланням:

https://old.libr.dp.ua/cgi-bin/irbis64r_01/cgiirbis_64.exe?C21COM=F&I21DBN=ALLP&P21DBN=ALLP&S21FMT=&S21ALL=&Z21ID=&S21CNR=

Маєте можливість отримати інформацію з послугою електронної доставки документів

https://www.libr.dp.ua/?do=eldd