Студенту на замітку. Реферат: Богдан Хмельницький з погляду його та наших сучасників

Матеріал для написання реферату

Богдан Хмельницький з погляду його та наших сучасників 

Історія держави – це також і історія її визнання та взаємодії із іншими державами, які визнають твою рівною собі, роль, яку Україна лишила у історії світу. В умовах, коли самому існуванню української нації регулярно кидає виклик могутній ворог, а її історія ставиться під сумнів, період існування Гетьманщини, як самостійного політичного суб’єкту начисто підриває російський наратив про безісторичність українського народу. Будучи самі по собі, без будь-якої Москви, козаки стають могутньою силою, яку обговорюють усі престоли Європи, від Британії і до Московії. За цих умов вклад Богдана Хмельницького у історію становлення української держави, історію є прийняття європейцями українців як самостійного народу переоцінити дуже важко. Так у чому ж полягає унікальність постаті Богдана Хмельницького?

Бибік, К. П. Роль Богдана Хмельницького у побудові української державності в ХVII столітті / К. П. Бибік.  // Молодий вчений: науковий журнал. - 2023. - № 5. - С. 1-6

Анотація: Наводяться контури зовнішньополітичної діяльності Хмельницького та принципові відмінності Хмельниччини від решти козацьких повстань першої половини ХVII століття; висвітлюється роль козацького фактора у політиці різних європейських країн, а також аналізується документ, підписаний у Переяславі в березні 1654 року із точки зору козацтва, двоїстість його трактування та роль, яку він відіграє в українській історії протягом наступних пів тисячоліття

Важливою частиною діяльності Богдана Хмельницького, яку не можна недооцінити є презентація України та українських козаків на зовнішньополітичній арені, заохочення зацікавленості інших іноземних держав у контактах із козаками і вплив на зовнішню політику країн Європи. Хоча контакти з іншими країнами у українського козацтва існували і до Богдана Хмельницького, однак саме йому вдалося репрезентувати на зовнішній арені козаків не як стихійну силу, степових найманців, а як окрему державу, котра виражає інтереси окремого народу, ні поляків, ні росіян. Перш за все розглянемо, як гетьман поводився у відносинах із безпосередніми сусідами України – Річчю Посполитою, Московським царством та Османською імперією з її васалом Кримським ханством.

Так, із своїм найпершим союзником, Кримським ханством, дипломатичні відносини із яким були зав’язані ще на етапі підготовки національно-визвольної війни, Хмельницький тримається як рівноправний володар. Угода, укладена між ним і Бахчисараєм в березні 1648 року, передбачала не стільки найм українською стороною татарських військ, а фактично являла собою союзний оборонно-наступальний договір двох незалежних держав. Бахчисарайський договір стане основою майбутніх дипломатичних відносин України із мусульманським світом, започаткувавши альтернативний російському, хоч і не використаний у майбутньому османський зовнішньополітичний вектор української історії.

Поглиблюючи зв’язки із мусульманським світом, у 1648–1650 роках гетьман обмінявся посольствами із Османською імперією. Їх метою було обговорення теми торгівлі між двома країнами та перспектив переходу козацтва під покровительство Стамбула. Однак, зрадливість Кримського ханства, яка стане причиною важкої поразки під Берестечком і втрати шансу нанести полякам вирішальну поразку під Зборовом та Жванцем, вкупі з смертю сина в молдавських війнах, змушують Богдана Хмельницького у 1953 році відверто поставити питання рубом – чи готовий український народ прийняти протекторат Османської імперії над собою.

Гетьман не міг не передбачити, що протурецька орієнтація не знайде відгуку в серцях українців, і швидше за все перемовини зі Стамбулом були лише демонстрацією нерішучому московському царю Алексєю того, що у козаків є і альтернативні варіанти, однак сама постановка питання теоретичної можливості переходу козаків під протекцію султана, разом із фактом дипломатичних відносин із Туреччиною повністю руйнують нинішній російський наратив про віковічне бажання українського народу злитися із «братнім» російським, демонструючи що проросійська орієнтація була лише одним, хоча і привабливим, варіантом отримання зовнішньополітичної підтримки у війні на виснаження із могутньою Річчю Посполитою, а не палким прагненням кожного українця.

З україно-польськими відносинами доби Хмельниччини ситуація аналогічна. На відміну від своїх попередників, ватажків козацьких повстань 20-30-х років XVII століття, на переговорах із Варшавою Хмельницький висуває на порядок денний не вимогу збільшення реєстру чи надання козацтву шляхетських пільг, він підходить до вирішення питання набагато глибше і комплексніше, прагнучи перетворити Київське, Чернігівське і Брацлавське воєводства в окрему адміністративно-територіальну одиницю, рівну за статусом Польщі та Великому князівству Литовському. Цю ідею Хмельницький проголосив ще у березні 1648 року, приймаючи польських послів, очолюваних Миколою Потоцьким. «Хочуть абсолютно панувати в Україні, укладати договори з іноземцями...та робити усе, що заманеться...» – так характеризував вимоги повстанців коронний гетьман.

Постановка ключового питання перемовин таким чином іще більше жирною рискою підкреслила той факт, що козаки це не бунтівливі польські селяни, росіяни, що рвалися якомога швидше перейти під руку царя Москви чи одна із верств суспільства Речі Посполитої, що прагне якихось власних прерогатив, а виразник інтересів окремого поневоленого українського народу, який вимагає до себе рівноправного ставлення у литовсько-польській державі.

 Зазнавши в ході війни ряду важких поразок, в ході яких їх гарнізони були вибиті з українських теренів, а військо Речі Посполитої очолюване особисто королем Яном Казимиром було оточене під Зборовом, поляки погоджуються на нові перемовини із козаками, в наслідок яких, в серпні 1649 року було підписано Зборівський договір – пік того, чого у своїй польській політиці досяг Хмельницький. За умовами цього договору: – король визнавав самоврядність Війська Запорозького в межах Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств; – на землях Війська Запорозького влада належала гетьману, а державні посади могли займати лише козаки та православна шляхта.

Пестрикова, О. В. Доба Хмельниччини в інтерпретації польського історика Людвіка Кубалі // Грані: Науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах. - Дніпропетровськ: Дніпропетровський нац. ун-т, Центр соц.-політ.досліджень .-  2018. - № 2.- С 83-91

Анотація: Аналізуються праці польського історика другої половини ХІХ ст. – початку ХХ ст. Л. Кубалі, присвячені добі Хмельниччини. Зроблено спробу встановити, яке місце подіям 1648 – 1654 рр. в історії Речі Посполитої відводив дослідник. Окреслено його погляди на події сер. XVII ст. у порівняльному контексті з історіографічною традицією того часу. З’ясовано особливості термінологічного означення та причин повстання під проводом Б. Хмельницького, інтерпретації Л. Кубалею загального перебігу бойових дій та їх головних наслідків.

Сучасний дослідник польсько-українських відносин А. Стемпнік зауважив, що погляди польських істориків другої половини ХІХ ст. на причини повстання під проводом Б. Хмельницького зокрема та на конфлікт у цілому пов’язані з належністю дослідників до якоїсь конкретної історичної школи другої половини ХІХ ст.: краківської, варшавської або львівської. Наприклад, більшість представників краківської «песимістичної» історичної школи розглядала повстання як результат своєчасно нерозв’язаної «козацької проблеми».

Скажімо, відомий історик Ю. Шуйський вважав, що до повстання призвела грабіжницька колонізація України. Інший представник цієї школи М. Бобжинський також пов’язував вибух повстання з жорстокою політикою Речі Посполитої на українських теренах. Варшавські ж історики переважно вбачали причини конфлікту в особистості Б. Хмельницького. Наприклад, Т. Корзон та В. Смоленський вважали, що повстання спалахнуло через виключно особисте бажання гетьмана помститися Д. Чаплинському.

Окрім того, на їхню думку, Б. Хмельницький скористався скрутною соціально-економічною ситуацією на українських територіях. Так само особисту кривду та особисті зацікавлення Б. Хмельницького головними причинами конфлікту вважав і львівський історик А. Левицький. Під час аналізу доробку будь-якого польського історика ХІХ ст. виняткову складність зумовлює усталене в історіографії намагання вписати кожного вченого другої половини ХІХ ст. до якоїсь із названих вище трьох шкіл. Творчість Л. Кубалі тут не є винятком. Так, К. Тименецький у власному дослідженні зарахував його до представників «львівської історичної школи». Пізніше Л. Кубалю до цієї ж школи зарахувала й А. Кубяк. При цьому дослідниця зробила власне припущення, ґрунтуючись на аналізі мети діяльності «львівської історичної школи» – критичному підході до джерела.

З такою характеристикою не погодилась краківська дослідниця Д. Редерова, вважаючи, що джерельний педантизм львівських польських представників історичної науки не дозволяє віднести Л. Кубалю до цієї школи. Єдине, що поєднувало історика та представників цієї школи – це уникання ними дискусій стосовно загального бачення польської історії та причин занепаду Речі Посполитої. З виходом у світ присвяченого Л.Кубалі нарису краківського історика Г. Барича стала побутувати думка про тривалу конфронтацію історика в ідейних поглядах із представниками краківської історичної школи, зокрема з М. Бобжинським. У свою чергу Є. Матерніцький зазначив, що з упевненістю можна стверджувати, що хоч Л.Кубаля, як правило, не долучався до дискусій між варшавською та краківською школами, але його погляди, без сумніву, були ближчими до першої, ніж до другої. Таким чином на сьогодні питання належності Л. Кубалі до якоїсь із трьох історіографічних шкіл залишається відкритим. Ця особливість історика може бути проілюстрована також на аналізі його уявлень про вплив потужного польсько-козацького протистояння на історію Польщі у XVII ст. Своєрідність підходу Л. Кубалі до теми перш за все проявляється у його спробі окреслити природу Хмельниччини. Зазвичай події 1648-1654 рр. у істориків отримували певне стале термінологічне окреслення: бунт, повстання, війна тощо.

 Наприклад, краківський історик Ю. Шуйський називав ці події «внутрішньою козацько-руською революцією».  Представник варшавської історичної школи Т. Корзон називав ці події «бунтом». На відміну від цих істориків, Л. Кубаля не мав чітко визначеного терміну, яким позначав описувані ним події. Слід наголосити, що найбільш часто вживаним у його нарисах щодо цих подій було поняття «бунт». Якщо навіть історик і не називав самі події конкретним терміном, то часто Б. Хмельницького характеризував власне як «бунтівника».

Хоча інколи в його працях можна натрапити й на такі терміни як «домова війна», «рокош», «ребелія» або «козацька війна». Можна припустити, що така поліваріантість термінів щодо подій XVII ст. у працях дослідника пов’язана з використовуваними ним джерелами. Наприклад, цитуючи Ф. Обуховича у нарисі «Жванецька виправа», Л. Кубаля назвав ці події «домовою війною». Користуючись мовою офіційної реляції про Зборівську кампанію у нарисі «Облога Збаража», він підкреслив «із яких причин року 1648 козаки, підбурені одним бунтівником, (…) піднесли рокош проти Речі Посполитої».

Мицик, Юрій (доктор історичних наук; професор; головний науковий співробітник відділу актової археографії). Із листів Богдана Хмельницького у табірному щоденнику князя Януша Радзивілла // Архіви України: науково-практичний журнал. - 2021. - № 4 .- С. 156-168

Анотація: Публікація в перекладі українською мовою листів гетьмана Богдана Хмельницького, вперше опублікованих польською мовою в нещодавно виданому фундаментальному табірному щоденнику князя Януша Радзивілла. Пам’ятка важлива тим, що до неї скрупульозно день у день вносилися всі важливі відомості стосовно життя військового табору, насамперед, переміщення військ, прибуття підкріплень, вислання роз’їздів – розвідувальних загонів, роботи з укріплення табору, опис ходу битв тощо. У додатках до статті наводяться деякі уривки документів, у котрих згадуються ще не виявлені листи Б. Хмельницького, коротко інформується про їхній зміст, а також подається невідомий лист чернігівського полковника Мартина Небаби.

Документальна спадщина гетьмана України Богдана Хмельницького (1596–1657) закономірно привертала й привертає увагу науковців. У 1961 р. І. Крип’якевич і І. Бутич здійснили фундаментальне її видання 1 . До нього увійшло 475 універсалів і листів гетьмана та ще 24 сумнівні і підроблені документи. У 1998 р. І. Бутич доповнив і перевидав універсали Б. Хмельницького, відкривши серію «Універсали українських гетьманів» («Український Дипломатарій»). У це видання увійшли 169 оригінальних, 13 сумнівних і підроблених універсалів, а також стилізації літописця С. Величка. Однак комплекс листів гетьмана сюди не був включений. Між тим, він потроху збільшувався завдяки зусиллям вітчизняних і зарубіжних учених (І. Сварник, А. Перналь, Ф. Сисин та ін.).

У 2019–2020 рр. польські історики і архівісти здійснили надзвичайно цінне видання табірного щоденника литовського польного гетьмана Януша Радзивілла та його кореспонденції, де власне сам щоденник складає перший том публікації (890 сторінок!). У ньому висвітлено події 1649–1653 рр., хоча первісно він охоплював значно ширший період, але військові «завірюхи» спричинилися до втрат значних частин пам’ятки. Насамперед, бракує початку щоденника, де йшлося про перший етап Національно-визвольної війни 1648–1658 рр., і події висвітлюються, починаючи з 2 червня 1649 р. Виклад уривається 4 лютого 1652 р., а подальші події цього й наступного року (до 25.Х.1653 р.) передані не повністю, бо ці фрагменти, як і виклад подій 1654–1655 рр. (до смерті князя Януша 30.12.1655 р.), були втрачені.

Втім, маємо першокласне джерело з історії Національно-визвольної війни 1648–1658 рр., особливо до тих подій, що відбувалися на Сіверщині та в Білорусії. Щоденник вівся з наказу князя Януша його секретарями, і тому дістав умовну назву табірного або канцелярійного (канцелярського). Тут день у день велися записи про все важливе, що відбувалося в таборі, занотовувалися протоколи допитів (конфесати) полонених повстанців та донесення шпигунів тощо. До нього вносилися також копії численних наказів і листів князя, адресатами яких були король Речі Посполитої Ян Казимир, представники панівної верхівки Речі Посполитої, особливо вищого офіцерського складу її війська, правителі сусідніх держав, у першу чергу гетьман Б. Хмельницький, кримський хан Іслам-Гірей, молдовський господар Василь Лупу та ін., а також їхні листи-відповіді.

Зокрема, на листи й універсали Б. Хмельницького, які були вміщені в основній частині табірного щоденника (ще до його публікації), вперше звернув увагу американсько-канадський історик українського походження Ф. Сисин (F. Sysyn) і видав 5 листів у 1978 р.  Ще 3 універсали були видані за іншими списками І. Крип’якевичем та І. Бутичем6 . Але 5 листів лишилися поза увагою Ф. Сисина насамперед через те, що окремі частини щоденника були виявлені пізніше і в інших архівосховищах (за межами основної частини, яка зберігається в Головному архіві давніх актів у Варшаві (Польща) (Archiwum Główne Akt Dawnych w Warszawie)). Їх переклади українською мовою і подаються нами нижче. Перший з них – лист до молдовського господаря В. Лупу – був написаний гетьманом не пізніше 6 березня 1651 р., тобто тоді, коли він, можливо, ще не знав про поразку й загибель брацлавського полковника Данила Нечая під Красним. Б. Хмельницький погоджувався з проханням В. Лупу відкласти шлюб Тимоша Хмельницького з донькою – Роксандою Лупу, брав на себе відповідні переговори з кримським ханом Іслам-Ґіреєм, «до котрого я спеціально пошлю послів у цій справі», тим більше, що хан прислав перекопського бея Біріш-агу «для підтвердження присяги й братерства».

Приблизно тоді ж (3 березня 1651 р.) було написано листа до князя Я. Радзивілла, одного з трьох, що наводяться нижче. Всі вони скеровані князю Янушу з метою збереження миру, з поясненням дій українських повстанців. Звичайно, це можна пояснити тим, що князь Януш був фактично головнокомандувачем військ у Великому князівстві Литовському (ВКЛ) (формально ним був великий гетьман литовський Януш Кішка, але він хворів і передав командування військами Я. Радзивіллу), і до того ж представляв найвпливовіший магнатський рід у ВКЛ і один із найвпливовіших у Речі Посполитій. Однак Б. Хмельницький не випадково згадував про традиції цього роду щодо його підтримки козацтва («у дусі своїх предків»), маючи на увазі, в першу чергу, батька Януша-Криштофа ІІ Радзивілла (1585–1640), польного, а потім великого гетьмана ВКЛ, котрий підтримував запорозьке козацтво. До того батько й син Радзивілли були протестантами і як православні перебували в опозиції до войовничого католицизму.

Хоча князь Януш «відзначився» придушенням Національно-визвольної війни на початковому її етапі, але видно зусилля Б. Хмельницького не були даремними, принаймні сприяли тому, що у 1655 р. князь Януш відійшов від короля Яна Казимира, підтримав шведського короля Карла Х Густава, який був союзником Б. Хмельницького і, можливо, подумував про розрив із Річчю Посполитою та незалежне ВКЛ. 1 У документі № 3 – інструкції Б. Хмельницького полковнику Семену Савичу про переговори з київським воєводою Адамом Киселем, написаній, ймовірно, наприкінці 1651 р., йшлося про плани морського походу козаків проти Османської імперії. Відзначимо, що  С. Савич був полковником Канівського полку у 1648–1649, 1651, 1658–1659 рр. і відомий як дипломат.

Про наміри Речі Посполитої розірвати українсько-турецький – татарський союз та відвернути гетьмана від Молдови досить детально писав М. Грушевський, але про цю інструкцію йому не було відомо. У ній гетьман наводив вагомі причини, котрі не дозволяли розпочати морський похід, і це давало можливість виграти час.

Степанков, Валерій (доктор історичних наук; професор; завідувач кафедри всесвітньої історії). Б. Хмельницький vs М. Кривоніс: суперництво за булаву чи конфронтація поглядів на характер і мету революційної боротьби 1648 р.?// Український історичний журнал: Науковий журнал. - Київ: НАН України, Ін-т історії України, Ін-т політичних і етнонаціональних досліджень, 2023. - № 5 .- С. 184-207.

Анотація: Здійснено спробу реконструкції характеру взаємовідносин двох видатних діячів початкового етапу Національної революції 1648—1676 рр. Основні завдання: з’ясувати чинники появи розходжень у політичній сфері діяльності; вияснити процес їх переростання в конфліктне поле зіткнення поглядів на характер і мету всенародного повстання, яке трансформувалося в революцію; розкрити роль у цьому протистоянні особистих амбіцій кожного з діячів.

Важко збагнути особливості розвитку революційних подій 1648 р. без з’ясування процесу трансформації козацької старшини в політичну еліту Української держави, що інтенсивно формувалася. Він гальмувався відсутністю державної ідеї, домінуванням корпоративних інтересів Війська Запорозького, відмінністю поглядів на сутність і мету повстання.

У цьому відношенні показовим є характер взаємовідносин їх очільників — Богдана Хмельницького та Максима Кривоноса. На жаль, в історіографії панує мовчання щодо вияснення природи тривалого конфлікту між ними, внаслідок чого залишається нез’ясованою істотна відмінність політичних поглядів радикального й поміркованого угруповань козацької старшини, а отже неможливо осмислити складнощі становлення еліти.

Джерельна база статті, через відсутність матеріалів гетьманського, полкових і сотенних архівів, листування Б. Хмельницького та М. Кривоноса, а також представників старшинського корпусу й козаків, відзначається крайньою обмеженістю та суперечливістю даних. До того ж абсолютна їх більшість витворена автор ми шляхетського походження, вороже налаштованими до повсталих українців. Тому, по-перше, отримувана інформація з віднайдених джерел далеко не завжди автентична й достовірна та потребує ґрунтовного аналізу; по-друге, в деяких випадках автори спромоглися реконструювати події лише схематично (контурно), а також змушені були вдаватися до здогадів, гіпотез частіше, ніж цього хотілося б.

Джерельну базу складають як рукописні матеріали, що зберігаються в архівосховищах і наукових бібліотеках України та Польщі, так й археографічні публікації, де міститься цінна інформація про політичні погляди, характер взаємин обох очільників революційного руху 1648 р. Проблема визрівання конфлікту між Б. Хмельницьким і М. Кривоносом, його характеру й розвитку не стала в історіографії предметом спеціального дослідження. Зазвичай її торкалися лише дотично. М. Грушевський уперше зробив спробу реконструювати політичний портрет М. Кривоноса як «головної фігури повстання» влітку 1648 р. й окреслив контури природи конфлікту з гетьманом. В. Липинський суперечливо тлумачив його роль у революційній боротьбі: то вбачав у ньому «найвидатнішого представника» «народного руху», то трактував «крівавим провідником української черні», «найголоснішим провідником революції 1648 року», «руйнівна» й «демагогічна» діяльність котрого породжувала «гострі непорозуміння між ним і гетьманом, якому врешті вдалось Кривоноса усунути».

Для М. Петровського М. Кривоніс — «народний герой», один із «найвидатніших […] борців проти гніту шляхетської Польщі», «перший полковник» Б. Хмельницького, з котрим завжди панувала «єдність дій» і не існувало «принципіальних розходжень», не кажучи вже про конфліктність. Із радянських дослідників тільки І. Крип’якевич відзначив наявність у нього своїх «амбіцій» як полководця, що мав розбіжності зі Б. Хмельницьким «у воєнній тактиці», проте, на його переконання, «у найважливіших політичних справах […] поділяв погляди Хмельницького» й «вони стояли на однакових позиціях у ставленні до шляхетської Польщі». Інші автори, ідеалізуючи його діяльність, замовчували факт гострого конфлікту з Б. Хмельницьким.

Знаний український історик Л. Винар не лише спростував міф щодо шотландського походження М. Кривоноса, але й найґрунтовніше на сьогоднішній день дослідив біографічні дані до 1648 р. Хоч у сучасній історіографії ця проблема продовжує або замовчуватися, або висвітлюватися опосередковано, все ж окреслилася позитивна тенденція визнання наявності гострого конфлікту між ним і гетьманом й застосування останнім репресій проти нього та його соратників. Польські ж дослідники продовжують ігнорувати його існування, вважаючи, що М. Кривоніс діяв, якщо й не виконуючи безпосередніх розпоряджень Б. Хмельницького, то принаймні не без його «прихованого схвалення», а деякі з них схильні вважати інформацію про покарання полковника всього-на-всього плітками.

Лазуренко, Валентин (доктор історичних наук; професор кафедри історії та права). Поховання гетьмана Б. Хмельницького у Суботові: візії та реалії // Український історичний журнал: Науковий журнал. - Київ: НАН України, Ін-т історії України, Ін-т політичних і етнонаціональних досліджень, 2022. - № 2 .- С. 175-193.

Анотація: Досліджені місця поховання гетьмана України Б.Хмельницького та його старшого сина Тимоша. Акцентується увага на актуальності комплексного аналізу проблеми в контексті новітніх пошуків крипти Б.Хмельницького та версії російської дослідниці Т.Таїрової-Яковлевої. Наукова новизна визначається залученням й опрацюванням широкого кола джерел із порушеної проблеми, новітнім і критичним, ідеологічно незаанґажованим поглядом на проблему.

Історична традиція спирається на ряд джерел, які вказують на поховання Б.Хмельницького саме в Іллінській церкві Суботова, що на Чигиринщині. У цій статті в контексті останніх публікацій з означеної проблематики, що мають витоком висновок російських істориків , розглянемо, чи могли бути захоронені Б.Хмельницький і його старший син Тиміш у суботівській Михайлівській церкві. На наше переконання, наявність у Суботові в 1657 р. двох храмів, беззаперечно, могла бути підставою для маневрування й подальших маніпуляцій при похованні Б.Хмельницького, а також сприяла створенню різних версій навколо цього.

Спробуємо ще раз поглянути на ті відомості щодо поховання видатного державотворця України, які нам дають, перш за все, літописні джерела, і ті матеріали, що їх ми віднайшли, працюючи над цією проблематикою. На сьогодні щодо часу закінчення земного життя гетьмана Б.Хмельницького всі дослідники практично одностайні – 27 липня 1657 р., день поховання – 23 серпня (подання дати в одних фахівців іде за старим, в інших – за новим стилем).

Проте проблемним у цьому контексті залишається питання щодо причин відтермінованого майже на місяць захоронення. Шукаючи відповіді, ми погоджуємось із припущенням М.Новика, що «перенесення тіла в Суботів, при якому була присутня безліч люду, і поховання тіла, про яке, поки що, не знайдено жодних документальних свідоцтв, – не одна і та сама подія».

Вважаємо за доцільне провести в академічній формі дискусію, розпочавши її викладом наших міркувань про те, чи міг бути похований Б.Хмельницький у Михайлівській церкві у Суботові, що на Чигиринщині. Найперше подамо у хронологічній послідовності основні віхи з її історії. Храм Св. архістратига Михаїла, Михайлівська, Свято-Михайлівська – так згадується в різних джерелах ця церква в родовому маєтку Хмельницьких. У місцевих жителів за нею закріпилася ще одна назва – Низянська (а інша, Іллінська, Свято-Іллінська, мала народну назву – Горянська або Мурованка). Надалі використовуватимемо назву – Михайлівська. В історичних джерелах, дослідженнях істориків різних століть досі не знайдено хронологічно чітко виписаної історії Михайлівської церкви.

Зустрічаються то непрямі відомості, то лише фраґментарні згадки про неї. За браком документальних матеріалів утвердилися різні, часом суперечливі погляди авторів щодо заснування храму, його руйнування й відбудови. Навіть ретельне вивчення та зіставлення всіх наявних на сьогодні відомостей поки що не дозволяє достеменно встановити локацію цього храму у сучасному Суботові та подати цілісну картину щодо його історії впродовж трьохсот років5 . Існує леґенда про його існування ще до появи на Чигиринщині родини Хмельницьких6 . Провідні біографи гетьмана В.Смолій і В.Степанков зазначають, що «вже у другій половині 1580-х рр. Михайло Хмельницький господарював у заснованому ним поселенні» . Перша згадка про осаду ним як чигиринським підстаростою Суботова припадає на 1616 р. На місці Михайлівського храму було давнє кладовище. І.Крип’якевич наголошував, що «сам гетьман збудував церкву Св. Михайла (на пам’ять про батька)».

Беручи до уваги неспокійні часи у Суботові, що передували початку Національної революції середини XVІІ ст. (маємо на увазі напад чигиринського підстарости Д.Чаплинського на цей населений пункт у 1647 р.), та інші суб’єктивні причини, можна припустити, що Б.Хмельницький міг збудувати дерев’яну церкву на місці раніше зруйнованої. Цілком вірогідно, що у Суботові за вказівкою Б.Хмельницького «на центральному, так званому, Козацькому майдані хутора, була зведена трибанна дерев’яна Михайлівська церква як гарант укріплення позицій православ’я на прикордонних землях».

У фондах Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського зберігається напрестольне Євангеліє, датоване 1651 р., в одній із приписок до якого подано: «Року 1651 месяца февраля 22 дня Ігнатій обиватель Суботовскій отменилем сию книгу рекомую евангелий тетр за отпущение грехов як моих як жони и деток и надалем сию книгу до храму святого архистратига христова Михаїла в месте Суботов в маетности его милости пана гетмана войска его королевске милости запорозкого».

Наведене переконливо засвідчує факт існування Михайлівської церкви у Суботові в 1650-х рр. і функціонування її як приходської. Михайлівська церква «стояла неподалік ринку й перебувала під особливою опікою гетьманового сина». За рядом джерел, у цій церкві 1653 р. й був похований Тиміш. Питання постійного місця знаходження крипти Т.Хмельницького після його поховання в Михайлівській церкві на сьогодні піддається сумніву, про що йтиметься далі. «Можливо, що свого часу (1647 р.) у храмі або на прилеглому до нього цвинтарі було поховано матір гетьманича Ганну Сомко».

У період від смерті Б.Хмельницького до 1726 р. писемних відомостей про Михайлівську церкву ми не виявили. За даними візитації 1726 р., у згаданий проміжок часу вона зазнала нищення, а 1718 р. була відбудована. «За візитацією 1741 р. СвятоМихайлівська церква постає як єдиний діючий храм Суботова, що разом з 27 іншими навколишніми церквами ввійшов до складу Чигиринського деканату, створеного 1740 р. Проте з часу краху останнього 1768 р. знову стає православним». У 1786 р. було зведено нову споруду. «Приходська Михайлівська церква збудована в 1786 р. замість колишньої дерев’яної, з 1718 р.»

Залишається надія, що, як і в середині ХVІІ століття, і сьогодні з’явиться в Україні загальнонаціональний лідер, який очолить національне відродження. Приклад Богдана Хмельницького стверджує, що таким провідником може стати кожен українець, що повірить в себе і зможе реалізувати бажання нації і потреби державності.

Ще більше матеріалу за посиланням:

https://old.libr.dp.ua/cgi-bin/irbis64r_01/cgiirbis_64.exe?C21COM=F&I21DBN=ALLP&P21DBN=ALLP&S21FMT=&S21ALL=&Z21ID=&S21CNR=

Маєте можливість отримати інформацію з послугою електронної доставки документів

https://www.libr.dp.ua/?do=eldd