Студенту на замітку. Реферат: Українські гетьмани як крок у побудові української державності

Матеріал для написання реферату

Українські гетьмани як крок у побудові української державності

«Я не жалував своєї крові за Україну бувши козаком але гетьманство не по моїй силі (Байда)

Від часів зародження козацтва на землях України в середині XV століття з його середовища вибивався старший, або ж отамана, потім – гетьман. Одні кажуть, що така виборність була пережитком племінних часів, коли обирався найсильніший чи наймудріший – вождь племені, інші зауважують, що українці перебрали традицію в австрійських імператорів, польських королів або ж кримських ханів. Як би там не було, але вже на кінець XVІ століття в козацтва остаточно утвердився владний звичай обирати з-поміж себе найбільш здібного. При цьому важливо, з якого соціального середовища він походив – князів чи шляхти, козацтва, селянства чи духівництва. Хоча очевидно, що перевага віддавалася «козакам з діда-прадіда».

У кожного з гетьманів України були власні ціннісні орієнтири, але багатьох із них під впливом іноземної пропаганди свого часу звинувачували у «свавільстві», «зрадництві», «відступництві», «угодовстві», «демагогії» тощо, забуваючи при цьому про те, що вони були не тільки воїнами, але й політиками, а отже, подобалися одним і були ворогами для інших. Однак головне завдання історика полягає в тому, щоб зрозуміти людей, які діяли за тих чи інших історичних обставин, що значно відрізняються від сприйняття сьогочасної дійсності.

Бибік К. П. Роль Богдана Хмельницького у побудові української державності в ХVII столітті // Молодий вчений : науковий журнал. - 2023. - № 5. - С. 1-6

Анотація: Наводяться контури зовнішньополітичної діяльності Хмельницького та принципові відмінності Хмельниччини від решти козацьких повстань першої половини ХVII століття; висвітлюється роль козацького фактора у політиці різних європейських країн, а також аналізується документ, підписаний у Переяславі в березні 1654 року із точки зору козацтва, двоїстість його трактування та роль, яку він відіграє в українській історії протягом наступних пів тисячоліття

Історія держави – це також і історія її визнання та взаємодії із іншими державами, які визнають твою рівною собі, роль, яку Україна лишила у історії світу. В умовах, коли самому існуванню української нації регулярно кидає виклик могутній ворог, а її історія ставиться під сумнів, період існування Гетьманщини, як самостійного політичного суб’єкту начисто підриває російський наратив про безісторичність українського народу. Будучи самі по собі, без будь-якої Москви, козаки стають могутньою силою, яку обговорюють усі престоли Європи, від Британії і до Московії. За цих умов вклад Богдана Хмельницького у історію становлення української держави, історію сприйняття європейцями українців як самостійного народу переоцінити дуже важко.

Важливою частиною діяльності Богдана Хмельницького, яку не можна недооцінити є презентація України та українських козаків на зовнішньополітичній арені, заохочення зацікавленості інших іноземних держав у контактах із козаками і вплив на зовнішню політику країн Європи. Хоча контакти з іншими країнами у українського козацтва існували і до Богдана Хмельницького, однак саме йому вдалося репрезентувати на зовнішній арені козаків не як стихійну силу, степових найманців, а як окрему державу, котра виражає інтереси окремого народу, ні поляків, ні росіян.

Перш за все розглянемо, як гетьман поводився у відносинах із безпосередніми сусідами України – Річчю Посполитою, Московським царством та Османською імперією з її васалом Кримським ханством. Так, із своїм найпершим союзником, Кримським ханством, дипломатичні відносини із яким були зав’язані ще на етапі підготовки національно-визвольної війни, Хмельницький тримається як рівноправний володар. Угода, укладена між ним і Бахчисараєм в березні 1648 року, передбачала не стільки найм українською стороною татарських військ, а фактично являла собою союзний оборонно-наступальний договір двох незалежних держав. Бахчисарайський договір стане основою майбутніх дипломатичних відносин України із мусульманським світом, започаткувавши альтернативний російському, хоч і не використаний у майбутньому османський зовнішньополітичний вектор української історії. Поглиблюючи зв’язки із мусульманським світом, у 1648–1650 гетьман обмінявся посольствами із Османською імперією. Їх метою було обговорення теми торгівлі між двома країнами та перспектив переходу козацтва під покровительство Стамбула.

 Однак, зрадливість Кримського ханства, яка стане причиною важкої поразки під Берестечком і втрати шансу нанести полякам вирішальну поразку під Зборовом та Жванцем, вкупі з смертю сина в молдавських війнах, змушують Богдана Хмельницького у 1953 році відверто поставити питання рубом – чи готовий український народ прийняти протекторат Османської імперії над собою. Гетьман не міг не передбачити, що протурецька орієнтація не знайде відгуку в серцях українців, і швидше за все перемовини зі Стамбулом були лише демонстрацією нерішучому московському царю Алексєю того, що у козаків є і альтернативні варіанти, однак сама постановка питання теоретичної можливості переходу козаків під протекцію султана, разом із фактом дипломатичних відносин із Туреччиною повністю руйнують нинішній російський наратив про віковічне бажання українського народу злитися із «братнім» російським, демонструючи що проросійська орієнтація була лише одним, хоча і привабливим, варіантом отримання зовнішньополітичної підтримки у війні на виснаження із могутньою Річчю Посполитою, а не палким прагненням кожного українця.

З україно-польськими відносинами доби Хмельниччини ситуація аналогічна. На відміну від своїх попередників, ватажків козацьких повстань 20-30-х років XVII століття, на переговорах із Варшавою Хмельницький висуває на порядок денний не вимогу збільшення реєстру чи надання козацтву шляхетських пільг, він підходить до вирішення питання набагато глибше і комплексніше, прагнучи перетворити Київське, Чернігівське і Брацлавське воєводства в окрему адміністративно-територіальну одиницю, рівну за статусом Польщі та Великому князівству Литовському. Цю ідею Хмельницький проголосив ще у березні 1648 року, приймаючи польських послів, очолюваних Миколою Потоцьким. «Хочуть абсолютно панувати в Україні, укладати договори з іноземцями...та робити усе, що заманеться...» – так характеризував вимоги повстанців коронний гетьман.

Степанков Валерій Б. Хмельницький vs М. Кривоніс: суперництво за булаву чи конфронтація поглядів на характер і мету революційної боротьби 1648 р.? // Український історичний журнал  .- 2023. - № 5. - С. 184-207

Анотація: Реконструйовано характер взаємовідносин двох видатних діячів початкового етапу Національної революції 1648—1676 рр. Основні завдання: з’ясувати чинники появи розходжень у політичній сфері діяльності; вияснити процес їх переростання в конфліктне поле зіткнення поглядів на характер і мету всенародного повстання, яке трансформувалося в революцію; розкрити роль у цьому протистоянні особистих амбіцій кожного з діячів.

Важко збагнути особливості розвитку революційних подій 1648 р. без з’ясування процесу трансформації козацької старшини в політичну еліту Української держави, що інтенсивно формувалася. Він гальмувався відсутністю державної ідеї, домінуванням корпоративних інтересів Війська Запорозького, відмінністю поглядів на сутність і мету повстання. У цьому відношенні показовим є характер взаємовідносин їх очільників — Богдана Хмельницького та Максима Кривоноса.

На жаль, в історіографії панує мовчання щодо вияснення природи тривалого конфлікту між ними, внаслідок чого залишається нез’ясованою істотна відмінність політичних поглядів радикального й поміркованого угруповань козацької старшини, а отже неможливо осмислити складнощі становлення еліти. Джерельна база статті, через відсутність матеріалів гетьманського, полкових і сотенних архівів, листування Б. Хмельницького та М. Кривоноса, а також представників старшинського корпусу й козаків, відзначається крайньою обмеженістю та суперечливістю даних.

До того ж абсолютна їх більшість витворена авторами шляхетського походження, вороже налаштованими до повсталих українців. Тому отримувана інформація з віднайдених джерел далеко не завжди автентична й достовірна та потребує ґрунтовного аналізу; по-друге, в деяких випадках автори спромоглися реконструювати події лише схематично (контурно), а також змушені були вдаватися до здогадів, гіпотез частіше, ніж цього хотілося б.

Джерельну базу складають як рукописні матеріали, що зберігаються в архівосховищах і наукових бібліотеках України та Польщі, так й археографічні публікації, де міститься цінна інформація про політичні погляди, характер взаємин обох очільників революційного руху 1648 р. Проблема визрівання конфлікту між Б. Хмельницьким і М. Кривоносом, його характеру й розвитку не стала в історіографії предметом спеціального дослідження. Зазвичай її торкалися лише дотично. М. Грушевський уперше зробив спробу реконструювати політичний портрет М. Кривоноса як «головної фігури повстання» влітку 1648 р. й окреслив контури природи конфлікту з гетьманом.

В. Липинський суперечливо тлумачив його роль у революційній боротьбі: то вбачав у ньому «найвидатнішого представника» «народного руху», то трактував «крівавим провідником української черні», «найголоснішим провідником революції 1648 року», «руйнівна» й «демагогічна» діяльність котрого породжувала «гострі непорозуміння між ним і гетьманом, якому врешті вдалось Кривоноса усунути». Для М. Петровського М. Кривоніс — «народний герой», один із «найвидатніших […] борців проти гніту шляхетської Польщі», «перший полковник» Б. Хмельницького, з котрим завжди панувала «єдність дій» і не існувало «принципіальних розходжень», не кажучи вже про конфліктність. Із радянських дослідників тільки І. Крип’якевич відзначив наявність у нього своїх «амбіцій» як полководця, що мав розбіжності зі Б. Хмельницьким «у воєнній тактиці», проте, на його переконання, «у найважливіших політичних справах […] поділяв погляди Хмельницького» й «вони стояли на однакових позиціях у ставленні до шляхетської Польщі».

Інші автори, ідеалізуючи його діяльність, замовчували факт гострого конфлікту з Б. Хмельницьким. Знаний український історик Л. Винар не лише спростував міф щодо шотландського походження М. Кривоноса, але й найґрунтовніше на сьогоднішній день дослідив біографічні дані до 1648 р. Хоч у сучасній історіографії ця проблема продовжує або замовчуватися, або висвітлюватися опосередковано, все ж окреслилася позитивна тенденція визнання наявності гострого конфлікту між ним і гетьманом й застосування останнім репресій проти нього та його соратників.

 Польські ж дослідники продовжують ігнорувати його існування, вважаючи, що М. Кривоніс діяв, якщо й не виконуючи безпосередніх розпоряджень Б. Хмельницького, то принаймні не без його «прихованого схвалення», а деякі з них схильні вважати інформацію про покарання полковника всього-на-всього плітками. Уважаємо вкрай важливим для з’ясування поставленої проблеми бодай пунктирно окреслити прикметні риси ментальності та світоглядних засад Богдана Хмельницького й Максима Кривоноса, що сформувалися на початок повстання, і таким чином виявити ті з них, що були тотожними, а отже могли слугувати підставою для спільних дій, і ті, які були несхожими чи навіть протилежними, що вели до протистояння.

На превеликий жаль, в історичній літературі частіше всього ігнорується значимість впливу дореволюційного періоду життя обох діячів на характер їх відносин упродовж 1648 р. Через що виникає хибне уявлення, начебто вже з початку революції Б. Хмельницький очолив усенародне повстання українців за незалежність від Речі Посполитої й розбудову самостійної держави, а М. Кривоніс — це вірний соратник і поборник його ідей. Тому вимальовується ледь не ідилічна картина взаємин очільників боротьби.

Чухліб Тарас. Гадяч - гетьманська резиденція Івана Брюховецького у 1663-1668 рр. // Краєзнавство: науковий часопис. - 2013. - № 2. - С. 31-46 

Анотація: Висвітлюється історія міста Гадяча як гетьманської резиденції Івана Брюховецького. Наголошується на тому, що протягом 1663 – 1668 рр. у місті зосереджувалася вища адміністративна та військово-політична влада Української козацької держави. Особлива увага звертається на зовнішньополітичні заходи гетьманського уряду І. Брюховецького.

Українська історіографія якось обійшла увагою минуле міста Гадяча саме як гетьманської резиденції кошового отамана Запорозької Січі та гетьмана Лівобережної України Івана Брюховецького. Хоча протягом 1662 – 1668 рр. уряд як Гетьманщини, так і Січі разом з військовою канцелярією та іншими установами зосереджувався в Гадячі, який вже задовго до того був центром Гадяцького полку як адміністративно-територіальної одиниці Війська Запорозького – Української козацької держави. Поза тим, окремі свідчення про цей важливий період в історії цього міста Полтавщини зустрічаємо у виданнях енциклопедичного та краєзнавчого характеру. Сторінки гетьманування І. Брюховецького висвітлювали у своїх працях М. Костомаров, С. Єгунова, В. Ейнгорн, К. Стецюк В. Смолій та В. Степанков , В. Горобець, З. Вуйцик, В. Маєвський, Т. Таірова-Яковлєва, автор цих рядків та інші історики. Документальний матеріал, який висвітлює сторінки історії Гадяча як гетьманської резиденції І. Брюховецького, було опубліковано у збірниках джерел ХІХ та ХХ ст. Багато документів і матеріалів з історії Гадяча козацької доби зберігаються в Центральному державному історичному архіві України в Києві: фондах № 72 «Гадяцька полкова канцелярія», № 121 «Гадяцька сотенна канцелярія» та № 1501 «Генеральна військова канцелярія», однак потрібно зазначити, що, головним чином, вони стосуються XVIII ст. У вересні 1661 р. одного із сподвижників гетьмана Богдана Хмельницького, вихователя і радника гетьмана Юрія Хмельницького, впливового старшину Війська Запорозького Івана Брюховецького (нар. бл. 1623 р.) було обрано гетьманом Запорозької (Чортомлицької) Січі. Свої тогочасні універсали та листи І. Брюховецький підписував як «Милостію Божіею гетман кошевой верного Войска Е[го] П[ресветлого] Ц[арского] Величества низового». У жовтні-листопаді 1662 р. його резиденція була перенесена з миса Чортомлик на Дніпрі до м. Гадяч, що на Лівобережній Україні. З осені 1662 р. у Гадячі почав постійно перебувати місцеблюститель Київської митрополії Православної церкви в Україні єпископ Мстиславський, Оршанський і Могилівський Мефодій (М. Филимонович), що символізувало поєднання військово-адміністративної і церковної влади в Українській козацькій державі. 17 червня 1663 р. на Генеральній раді поблизу м. Ніжина Івана Брюховецького обрали вже повноцінним гетьманом Лівобережної України. Протягом червня 1663 р. – червня 1668 р. на території Гадяча функціонувала Військова канцелярія – по суті, вищий управлінський орган козацької держави. У місті та поблизу нього неодноразово проводилися Генеральні (загальні, «чорні») та Старшинські козацькі ради – тогочасні вищі законодавчі органи. У 1665 р. згідно з т. зв. Московськими статтями між Лівобережною Україною та Московським царством УДК 940(474)(05)«16» Тарас Чухліб (м. Київ) Гадяч – гетьманська резиденція Івана Брюховецького у 1663–1668 рр. У статті висвітлюється історія міста Гадяча як гетьманської резиденції Івана Брюховецького. Наголошується на тому, що протягом 1663 – 1668 рр. у місті зосереджувалася вища адміністративна та військово-політична влада Української козацької держави. Особлива увага звертається на зовнішньополітичні заходи гетьманського уряду І. Брюховецького. Ключові слова: Гадяч, гетьманська резиденція, Іван Брюховецький, Московське царство, Гадяцький полк, Лівобережна Україна, Запорозька Січ, українсько-російські відносини.

Дробязко, Наталія Бібліотека гетьмана Пилипа Орлика: історія та  етапи дослідження / Н. Дробязко // Бібліотечний форум: історія, теорія і практика: науково-інформаційний журнал. - 2023. - № 4. - С. 53-55

Анотація: Розкривається питання книжкового зібрання гетьмана Пилипа Орлика. Знайомить з книжкою Франсуа Фенелона «Пригоди Телемака», яку український гетьман придбав в еміграції. У статті представлено шлях пошуку та придбання книжки до фондової колекції. Національного заповідника «Гетьманська столиця»

Козацька старшина та гетьмани, на рівні з європейськими правителями, збирали великі приватні бібліотеки релігійної та історичної тематики, які доповнювали родинними архівами та унікальними європейськими виданнями. Гетьманські бібліотеки були дивовижними. Яскравим прикладом формування бібліотечного надбання є гетьман Іван Мазепа. Свою бібліотеку він формував понад 30 років. Більшість книг замовляв із-за кордону. Пилип Орлик згадував про його бібліотеку: «Незабутня для мене й досі величезна бібліотека Мазепи. Дорогоцінні оправи з гетьманським гербом, найкращі київські видання, німецькі й латинські інкунабули, ілюстровані стародавні рукописи. Ці книжкові багатства, рівних яким не було в Україні».

На жаль, більшість бібліотек козацької старшини було розпорошено або знищено. 300 років тому московити так само знищували нашу культуру і історію, як і сьогодні. Так, у листопаді 1708 р. гетьманську столицю Батурин було вщент спалено, зрівняно з землею московськими військами. Згоріла бібліотека гетьмана Івана Мазепи та багатьох представників козацької старшини, зокрема і Пилипа Орлика. Пилип Орлик (1672-1742 рр.) - випускник Києво-Могилянської академії (1694 р.), Генеральний писар в уряді Івана Мазепи в Батурині (1707 р.),, гетьман Війська Запорозького, обраний замість померлого Івана Мазепи в еміграції (1710- 1742 рр.), автор першої української Конституції (1710 р.), поет, публіцист. Йому пощастило опинитися під протекцією відомого церковного і культурного діяча, професора красномовства і філософії Стефана Яворського та мудрого політика, геніального стратега, гетьмана Івана Мазепи. Життєва дорога Пилипа Орлика пов'язана з Батурином. Саме в гетьманській столиці він сформувався як визначний політичний діяч.

Наразі Національний заповідник «Гетьманська столиця» є міжнародно визнаним центром науково-дослідної, науково-експозиційної і науково-фондової роботи з вивчення, популяризації та формування колекції, яка розкриває життя і діяльність гетьмана Пилипа Орлика та його родини. В охоронних зонах заповідника з 2017 р. досліджується єдина на сьогодні відома садиба Пилипа Орлика в Батурині. Колективом заповідника у співпраці з меценатами, провідними істориками, державними політичними діячами, художниками формується фондова колекція, яка розкриває життя та діяльність родини Орликів.

У 2017-2019 рр. повернули несправедливо забуте ім'я сина гетьмана, підготувавши міжнародну виставку «Григорій Орлик: видатний син видатного батька України. Повернення на Батьківщину». У 2022 р. підготували документальний фільм-виставку «Пилип Орлик. Шлях гетьмана. Батурин», яку представили в Українському Національному музеї у Чикаго та розмістили на YоuТuЬе каналі заповідника й усі охочі можуть його переглянути. У 2023 р. у Державному історико-архітектурному заповіднику «Хотинська фортеця» презентували позамузейну тимчасову виставку «Якщо втратиш усе, не забувай зберігати славу... Пилип Орлик». На сьогодні в Гетьманському будинку на Цитаделі Батуринської фортеці діє виставка «Ясновельможні гетьмани. Життя для України», де презентовано воскову фігуру Пилипа Орлика. Образ українського гетьмана у повний зріст на основі наукових досліджень відтворили фахівці київського музею воскових фігур.

Сокирко Олексій (кандидат історичних наук; доцент кафедри давньої та нової історії України). Іван Мазепа як ранньомодерний володар // Український історичний журнал .- 2024. - № 5. - С. 40-60

Анотація: Послідовно розглянуто різні аспекти діяльності І. Мазепи крізь призму політичної ідеології гетьманату, його стосунків зі світською та церковною елітами, головних напрямів і характеру зовнішньої, внутрішньої політики. Проаналізовано зміни у трактуванні особи володаря політичними текстами й панегіриками епохи, зауважено надання гетьманом переваги дипломатичним методам над військовими, розкрито особливості розбудови військових інститутів на тлі Мілітарної революції. Автор бачить перспективу подальших студій над роллю й функціями гетьманів як ранньомодерних володарів в їх порівняльному аналізі з правителями трибутивних держав Центрально-Східної Європи.

Одна з глав книжки Б. Кентржинського «Мазепа» (1962 р.) мала метафоричну назву «Правитель», а її розділи 1 склали майже повну програму характеристики її героя як ранньомодерного державця. І хоча автор праці, з певних причин, не використав її як дослідницьку рамку, саме формулювання питання про інтерпретацію Мазепи-володаря в контексті трендів тогочасної епохи залишається актуальним і сьогодні. Оцінка історичної ролі гетьмана пройшла звивистий шлях від критики народницькими істориками за «відрив від мас» і «соціальний егоїзм та честолюбство» до його реабілітації державницькою історіографією, яка, частково зберігши критичність щодо станового-автократичного характеру гетьманської влади, проголосила його «українським державним мужем» (Б. Крупницький).

 При цьому історикам часто доводилося шукати баланс і раціональне пояснення «класократичності» гетьманської політики, котра мала враховувати «інтереси народних мас». Парадигма гетьмана-«батька Вітчизни», який неодмінно має бути «улюбленцем народу» істотно зміцніла в свідомості істориків (і ширшого загалу) у ХХ ст. під впливом образу етатистських лідерів, зазвичай наділених аналогічним набором якостей з неодмінним наголосом на «всенародному» характері їхньої влади .

Очевидно, що такі підходи мають мало спільного з уявленнями про функції ранньомодерного володаря, виробленими сучасною історіографією, залишаючи їх в царині подальшого накопичення фактів і позбавляючи нового осмислення. Продуктивнішим видається перенесення розгляду фігури Мазепи в систему координат його епохи, позичивши з неї основні критерії для його аналізу як правителя-державця. В історіографії вже йшлося про необхідність співвіднесення його політичної біографії, а отже й історичної долі Гетьманщини, із ширшою панорамою політичної історії європейських держав рубежу XVII—XVIII ст.

Синхронізація аналізу ролі й функцій правителів, їх стосунки із керівними елітами, зміни в уявленнях про природу влади, ідеологіях і практиках державного управління — все це здатне виявити причини того, чому типологічно близькі моделі держав розвивалися різними шляхами. При цьому варто пам’ятати, що методологічні підходи, вироблені переважно на західноєвропейському історичному матеріалі, потребують певної адаптації для Центрально-Східної Європи.

Застосовуючи порівняльний підхід, мусимо застерегти, що поняття «держава» ми трактуємо не як аналог сучасної держави з чітко структурованими й централізованими вертикалями влади, галузевим управлінням, конституційним правом і т. ін. Критерії «ідеального типу» ранньомодерної держави здебільшого окреслюються мінімальним набором ознак, властивих більшості країн тогочасної Європи, незалежно від їх статусу й моделі політичного устрою: 1) суверенною владою володаря і політичної еліти над певною територією, 2) наявністю стійких державних інститутів, котрі можуть функціонувати не лише на засадах публічних механізмів, але й приватних зв’язків, 3) наявністю складно структурованих інститутів управління й права, 4) наявністю певної політичної культури й світогляду в панівної еліти, 5) наявністю представницьких інститутів і, нарешті, 6) поступовим підпорядкуванням церкви світській владі (секуляризації).

Враховуючи викладене вище, історики так само пунктирно окреслюють й «ідеальний тип» ранньомодерного правителя, котрий подібно до ранньомодерної держави виявляється вельми пластичним за критеріями і конструктивістським за характером побудови. Найбільш слушним набором таких критеріїв, з нашого погляду, є ті, котрі вироблені дослідниками в рамках історіографічного напряму «нової політичної історії» на рубежі ХХ—ХХІ ст.

Відповідно, статус і функції володаря можна звести до: 1) наділеності вищою владою в державі; 2) суверенності цієї влади, яка базується на легітимних началах; 3) здійснення державцем законодавчих, адміністративних та військових функцій, кожна з яких може цілком або частково бути делегована якимось представницьким органам. У своїй сукупності вони є для дослідника головними запитаннями, котрі він ставить перед історичним матеріалом щодо конкретної особи володаря. Останні дослідження з історії держав, правителів і політичних еліт ранньомодерної Європи підкреслюють ще й особливості їх внутрішньої хронології. Згідно з нею, у другій половині XVI—XVII ст. модерні форми й моделі політичної організації (розбудова бюрократичних апаратів, постійних армій, централізація фінансово-податкових систем), нові функції володарів і їх комунікація з елітами й підданими (пошуки балансу між автократичними та представницькими моделями) призвели до побудови «fi scal-military state».

Ці зміни були актуалізовані переважно тривалими коаліційними війнами, що припали на добу Мілітарної революції (Military Revolution), вимагаючи від держав максимального напруження сил заради втримання лідерства й збереження суверенітету. Протягом XVIII ст. під впливом раціоналізації й стандартизації інститутів і практик управління (мережі адміністративних, судових і фіскальних установ, професійного чиновництва, регулярних армій, кодифікованого права тощо), створених у попередній період, народився більш досконалий варіант «well-ordered stаte», відмітною особливістю якої, окрім інституційного вдосконалення, стала нова політична філософія, що відділяла особу володаря від держави, вводила абстрактні поняття «державного інтересу» й «державного суверенітету», носієм яких був «політичний народ», себто стан, наділений політичними прерогативами.

Папакін Георгій (доктор історичних наук; старший науковий співробітник; директор)  Павло Скоропадський: життя крізь власні его-джерела : листи, щоденники, мемуари // Архіви України : науково-практичний журнал. - 2023. - № 2. - С. 7-33

Анотація: здійснити спробу комплексного аналізу джерел особового походження, створених гетьманом Павлом Скоропадським (1873–1945) упродовж його життя спочатку як імперського офіцера, учасника двох воєн початку ХХ ст., потім – гетьмана всієї України та військ козацьких (1918), і на еміграції (1919–1945). Такі его-джерела подають іншу, часом навіть альтернативну картину діяльності, задумів і прагнень гетьмана як одного з чільних політичних постатей Української Революції 1917–1921 рр., згодом – керівника та прапора українського монархічного руху на еміграції.

Зазвичай людина залишає по собі слід в офіційних джерелах, що віддзеркалюють офіційну сторону її життя. Там ідеться про появу на світ, освіту, одруження, народження дітей, кар’єру, творчі, наукові, суспільні, політичні досягнення тощо. Це те, чим людина презентується з погляду зовнішнього світу. Як правило, саме розмаїття офіційних джерел стає основою для оцінки істориком певної постаті. Це – різного роду акти, накази, посвідчення, тексти проголошених промов, декларації, заяви, комюніке, меморандуми тощо.

Проте кожен із народжених на цей світ являє собою певною мірою дволикого Януса. Окрім обличчя, видимого світу, навіть найщиріша, абсолютно відкрита людина має ще одне. Обидва обличчя не обов’язково є суперечливими чи протилежними, але, як правило, вони у когось більше, у когось менше різняться між собою. Друге обличчя звернуте до себе, до найближчих родичів, друзів, близьких за духом осіб, однодумців… І про нього розповідають інші джерела. Ті, які створені самою людиною. У яких вона розказує про свої думки, настрої, розкриває спонукальні мотиви тих або інших учинків, демонструє своє бачення світу, сприйняття оточуючого середовища, занотовує спостереження над подіями. Такі его-джерела повинні окреслювати внутрішній світ людини.

Наявна суттєва проблема, що ускладнює їх опрацювання дослідником. Мемуари, щоденники, листи, які є его-джерелами, за суттю своєю розраховані на певну аудиторію. Приватний лист, незалежно від його змісту, має свого адресата. Більше того, у минулому та позаминулому століттях такі листи могли мати і не одного адресата. Існувала практика оприлюднення особистої кореспонденції у родинному колі, серед однодумців, колег, членів певних суспільних груп. Щоденники, які писалися нібито тільки для себе, насправді адресувалися майбутнім/імовірним читачам.

 І, звісно, міркування щодо майбутньої аудиторії впливало на щирість записів. На цю тему у власному щоденнику розмірковував Володимир Винниченко: «Яка ціль щоденників і записок, що провадяться людьми, особливо видатнішими, літераторами, політиками і т. п.? Дати про себе докладніші інформації, викрити перед широким читачем інтимні боки свого життя, дати йому ключ до кращого розуміння себе? Чи ціллю є – викласти свій досвід і тим дати поміч в орієнтації серед життєвих конфліктів і всяких труднощів? Інформація чи навчання? (Мова йде, розуміється, про ті записки, які заздалегідь призначаються автором до друку, оголошення перед широким загалом).

 Та чи інша мета може хоч почасти бути досягнена тільки з одною умовою: щирість записок. Найбільш оголена, безоглядна, до найтаємничих куточків правдивість, одвертість, об’єктивність. Без цієї умови ні інформація, ні навчання не можуть бути досягнені. Справжня, найглибша суть людини є під найбільшим прикриттям, там, де багато накидано згори. Я не знаю таких записок і щоденників» 1 . В іншому місці власного нотатника В. Винниченко зауважував: «Найбільша хиба кожного щоденника в тому, що ця форма вислову найбільш нещира з усіх форм вислову. Щоденник, як прийнято думати, найінтимніші записи своїх думок. Інтимність – щирість, одвертість, вияв тих сторін єства людини, які вона ховає перед іншими.  Щоденник – це помешкання людини з спальнею, кльозетом, скляночками з ліками, з усим тим, на що у людини йде три чверти [її] життя. Так прийнято дивитись на щоденник. Можливо, що так звані приватні люди, дійсно, так і ведуть свої записи. На жаль, ці записи не друкуються і крихітка щирости зникає від читачів щоденників. Ті ж щоденники, що друкуються, щоденники видатних людей, розраховані на друк, якраз і не мають у собі найцікавішого і найціннішого — щирости. Нам показують парадні залі, кабінети, лябораторії, але їдальні, спальні, скляночок і кухонь ми все ж таки не бачимо. А тим часом форма показування себе дає підставу сподіватися побачити іменно інтимність, іменно те, що там за парадними залями»

Наше суспільство поступово осягає просту філософську істину – треба не судити, а намагатися розуміти своїх попередників, які творили нашу країну в далекий історичний час.

Ще більше матеріалу за посиланням:

https://old.libr.dp.ua/cgi-bin/irbis64r_01/cgiirbis_64.exe?C21COM=F&I21DBN=ALLP&P21DBN=ALLP&S21FMT=&S21ALL=&Z21ID=&S21CNR=

Маєте можливість отримати інформацію з послугою електронної доставки документів

https://www.libr.dp.ua/?do=eldd