Матеріал для написання реферату
Запорізька Січ як важливий етап українського державотворення Уся історія України та українського державотворення міцно пов’язана з утворенням і розвитком запорізького козацтва. Довести давність і унікальність козацької нації, обґрунтувати її шляхетські права намагалися провідні інтелектуали Гетьманщини XVII–XVIII століть Йоаникій Галятовський, Димитрій Ростовський, Пилип Орлик, Григорій Граб’янка, Самійло Величко, Семен Дівович та анонімний автор «Історії Русів». Починаючи з 1670-х років у козацькій державі, як трансформація польського сарматського міфу, набув популярності міф хозарський. Його головною метою було протистояння тогочасному «русскому міру» — ідеї єднання під скіпетром царя. Перші відомості про козаків датуються кінцем ХІІІ століття. Передумови їх появи – велика нейтральна територія (її називали Полем) та відсутність чітко окресленого кордону між землями руських князівств та Ордою. Навіть на початку ХVІ століття кримський хан писав до великого князя литовського: «То земля не моя і не твоя, лишень Богова», бо захоплювали цю «буферну зону» і русини, і татари. Запорізька Січ — військово-суспільний і духовний центр українського козацтва раннього нового часу. Головний осередок нереєстрового Війська Запорозького середини 16 — середині 17 століття. Політично-адміністративний центр держави Війська Запорозького Низового з другої половини 17 — кінця 18 століття. Розташовувалася за дніпровими порогами, в середній течії Дніпра. Протягом раннього нового часу існувало вісім Запорозьких Січей. (Хортицька; Базавлуцька; Томаківська; Микитинська; Чортомлицька; Олешківська; Кам’янська; Нова, або Підпільненська) Виникнення козацтва було пов’язане з необхідністю охорони кордонів, а також із можливістю степової здобичі. Кримські джерела ХV століття згадують татарських найманих козаків-вартових, які несли службу в Кафі. І там же говориться, що в 1474 році «козаки» золотоординського хана пограбували купецький караван. Це надзвичайно цікаві факти. Свідчать вони про вживаність слова «козак» у різних значеннях. Кольбенко, Андрій (кандидат юридичних наук; доцент кафедри історії держави, права та політико-правових учень Львівського національного університету імені Івана Франка). Звичаєве право Запорозької Січі як важливий етап української державності // Право України : Юридичний журнал. - 2020. - № 1. - С. 129-139. Анотація. Розвиток сучасної української держави обумовлений пошуком оптимальної моделі керівництва суспільством і регулювання різноманітних суспільних відносин. Тому, поряд із орієнтуванням на європейські правові традиції та цінності, важливим є врахування досвіду українського державотворення у різні історичні періоди. Особливо цікавими і важливими у цьому сенсі є правові звичаї та традиції, які існували в Запорозькій Січі, де великою мірою формувався менталітет і характер української нації. Стаття з’ясовує вплив звичаєвого козацького права на правосвідомість українців у державотворчих процесах, а також визначити місце та роль Запорозької Січі в українському державотворенні у ХУІ-ХУІІІ ст. З'ясовано, що звичаєве право у запорозьких козаків відігравало важливу роль у регулюванні різноманітних суспільних відносин. Воно мало переважно усний характер і передавалося з покоління в покоління. Визнання та дотримання його норм було однією з умов перебування та проживання у козацькому середовищі. Звичаєве право сприяло виробленню особливої козацької правосвідомості, яка ґрунтувалася на гострому відчутті справедливості, рівності, чесності. Військовий стан, у якому майже постійно перебували козаки, вимагав безумовного та чіткого правопорядку і виконання обов'язків кожним із них. До військового стану був підпорядкований і соціально-економічний уклад, який давав змогу забезпечувати козаків усім необхідним. Через це норми звичаєвого права використовувалися у різноманітних сферах регулювання правовідносин: у способах і формах управління козаками та створення управлінських органів, у відносинах козаків між собою та сусідніми народами, а також у громадському житті та побуті. Козацьке звичаєве право стало важливим етапом українського державотворення і правотворення. Значним позитивом було те, що українці заявили про себе всьому світові як окрема нація, яка має право на власну державу; значно підвищився рівень національної свідомості тогочасного українського народу; українці здобули досвід державотворення, який міцно вкоренився в історичну пам'ять і став надбанням наступних поколінь борців за Українську державу. Закарбувавшись у людській пам'яті, запорозьке козацтво нагадувало наступним поколінням про славні сторінки наших предків і закликало до подальшої боротьби за національну українську незалежну державу Важливим етапом відродження української державності стала Запорозька Січ, політичний лад якої - православна республіка з демократичними рисами. Вона сформувала демократичну правову систему, оскільки, маючи свободу і незалежність від державних чиновників, козаки оберігали звичаї предків .
Стороженко, І. С. Скільки ж було Запорізьких Січей за всю історію українського козацтва?: [Про кількість Запорізьких Січей на Україні] // Вісник Дніпропетровського університету. Історія та археологія: Науковий журнал. - 2014. Анотація: Доведено, що за всю історію існування українського козацтва на Низу Дніпра було лише три Запорозькі Січі: Базавлуцька (1590–1638), Чортомлицька (1652–1638) та Підпільненська, або Нова (1734–1775), у той час як Хортицька, Томаківська та Микитинська Січі були лише форпостами. Розглядаючи історію Запорозької Січі, відомий український історик і державний діяч М. Василенко у 1916 р. зазначав: «... історіографія все ж таки не вирішила до цих пір задовільно питання про те, коли і за яких умов виникла Запорозька Січ? Унаслідок обмеженої джерельної бази це питання до цих пір є спірним» [3, с. 194]. А дослідник останньої – Підпільненської Січі М. Слабченко у 1927 р. писав: «Про Запорожжя взагалі й Січ зокрема понаписувано гори більших і менших книг, статей, заміток. Опубліковано й чимало різних документів. Але що по суті являло собою Запорожжя, яка природа його, які стадії розвитку проходило воно, було воно своєрідний унікум, а чи явище, що належало до певного соціального типу – і досі в повній мірі не висвітлено. Для того, хто вперше береться до студій над Запорожжям, фактично не розв’язано ані одного питання» [8, с. 203]. З того часу історіографічна ситуація майже не змінилася, насамперед через обмежену джерельну базу та складність самої проблеми. Однак, досліджуючи історію воєнного мистецтва часів Б. Хмельницького, оминути проблему походження і функціонування Запорозької Січі було неможливо [10, c. 3–320]. В результаті було встановлено, що після знищення польською армією в 1638 р. Базавлуцької Січі, ця структура більше не відновлювалася впродовж чотирнадцяти років. Отож, думка про те, що в цей час (1638–1652) існувала Микитинська Січ, виявилася помилковою. Аналіз джерел показав, що Б. Хмельницький у 1652 р. за власним проектом відновив Запорозьку Січ, яка отримала назву Чортомлицької. Це стало результатом досить серйозних змін як в козацькій державі, так і поза її межами. Дослідження цих змін дозволило з’ясувати причини відродження Б. Хмельницьким Запорозької Січі та реконструювати її організаційну структуру в контексті еволюції українського козацтва кінця XV – середини XVII ст. «Універсальним ключем», який допоміг би з’ясувати сутність і стадії становлення козацтва в цілому та Запорозької Січі зокрема, може стати дослідження ґенези та розвитку січових організаційних структур. Обґрунтованість такого підходу спирається на уявлення про те, що, по-перше, сама структура будь-якого природного об’єкта є джерелом передачі інформації про його сутність. По-друге, і природа, і Всесвіт, і соціальна практика мислиться як такі, що мають системний характер , унаслідок чого функція реалізується через структуру об’єкта. По-третє, інформація щодо сутності будь-якого об’єкта виявляється на функціональному рівні, тобто за умов взаємодії його з навколишнім світом. Отже, однією з причин неповноти наших знань про Запорозьку Січ є відсутність повної інформації про ґенезу та еволюцію її організаційної структури в діалектичній єдності з іншими структурами. Для реалізації таких підходів був застосований історико-системний метод, який налаштовує оптику розгляду організаційної структури Січі в контексті ієрархії систем, що її оточують і з нею взаємодіють. Зокрема, вищою системою в цій ієрархії є Великий Степовий Кордон України (далі – Великий Кордон), який був органічним простором виникнення козацтва та розвитку його організаційних структур. Нижчими системами тут виступають первинні організаційні структури самого козацтва та Січі, а навколишнім політико-правовим середовищем – Річ Посполита. Проведення структурно функціонального аналізу цієї ієрархії систем дозволило мінімізувати прогалини в джерельній базі і визначити організаційну структуру: а) козацтва до утворення першої Січі; б) першої Запорозької Січі; в) Чортомлицької Січі, відродженої Б. Хмельницьким. Поєднання «універсального ключа» з історико-системним методом надало можливість отримати відповіді на питання щодо часу та умов виникнення українського козацтва, стадій його розвитку; щодо обставин формування організаційних структур першої Запорозької (Базавлуцької) Січі, знищеної польською армією у 1638 р. Окрім того, було виявлено причини відсутності військової організації запорожців упродовж 1638–1652 рр., а також з’ясовано, на яку Січ спирався Б. Хмельницький, готуючи повстання проти польської влади. Варто зазначити, що в процесі дослідження плідною виявилася рицарська (військова) гіпотеза утворення Запорозької Січі наприкінці XVI ст. як альтернатива існуючій в українській історіографії уходницько-промисловій (господарській) гіпотезі, а також гіпотеза щодо ґенези та еволюції етнічних структур українського козацтва кінця XV – середини XVII ст. в аспекті етногенезу. Зокрема, було з’ясовано, що козацтво виникло як субетнос, тобто як складова частина українського етносу та його домінанта. Необхідно підкреслити, що становлення першої Запорозької Січі відбулося на засадах суспільного саморозвитку. Результатом цього, по-перше, було утворення козацького субетносу, по-друге, Базавлуцька Запорозька Січ стала першим українським державницьким організмом після часів Київської Русі, по-третє, організаційна структура цієї Січі стала еталоном для усіх наступних структур українського козацтва.
Нікольченко, Юзей Мойсейович (доцент; доцент кафедри культурології та інформаційної діяльності). Документаційне забезпечення міжнародної діяльності Гетьманщини у 1649-1658 роках: стан дослідження проблеми в сучасній вітчизняній історіографії // Вісник Маріупольського державного університету. Сер., Філософія, культурологія, соціологія. - 2018. - Том Вип. , N 16. - С. 42-54. Анотація: У статті розглядається стан дослідження проблеми документаційного забезпечення міжнародної діяльності Гетьманщини у 1649–1658 рр.в сучасній вітчизняній історіографії. Встановлено, що на думку переважної більшості сучасних вітчизняних дослідників різних галузей наукових знань, матеріали дипломатичного характеру, які були підготовлені у Генеральної військової канцелярії Гетьманщини та її структурах у 1649–1658 рр., засвідчують їхній високий професійний рівень та широкий видовий склад: міжнародні договори й угоди; міждержавне листування; дипломатичні інструкції; записи дипломатичних переговорів; посольські звіти і донесення, які не поступалися якістю документам з Речі Посполитої, Московського царства, Франції, Пруссії, Османської імперії, Швеції тощо. Отримані результати дослідження дали можливість дійти висновку, що постійний інтерес вітчизняних науковців до вивчення документальних джерел міжнародних відносин Гетьманщини періоду Національно-визвольної війни 1648– 1658 рр. є результатом суспільно-політичних змін, які відбувалися в Україні після проголошення її незалежності. Їхній всебічний аналіз дає змогу фахівцям (політикам, історикам, правознавцям, документознавцям, економістам, культурологам) знаходити відповіді на драматичні виклики часу, з якими зіткнулася незалежна Україна у сьогоденні. Утворення у 1649 р. Гетьманщини, як логічний наслідок Національно-визвольної війни 1648–1658 рр., була однією з найважливіших подій в історії і культурі України. Її довготривале функціонування заклало основи української національної держави й зумовило розвиток і утвердження на українських землях державних органів управління. Гетьманщина мала територію, військо, свої органи влади і управління та правові норми. У цей період формується суто українська система адміністративного апарату, яка мала власну діловодну систему [19, с. 134]. Після проголошення Гетьманщини українські лідери Богдан Хмельницький та Іван Виговський протягом 1649–1658 рр. активно налагоджували канали міжнародних зв’язків з Річчю Посполитою, Московським царством, Османською імперією, Кримським ханством, Швецією та іншими країнами. Про це свідчать численні документи у т. ч. такі важливі актові джерела, як міжнародні договори, укладені Гетьманщиною з Річчю Посполитою (Зборівський (1649), Білоцерківський (1651), Гадяцький (1658), Московським царством («Березневі статті» (1654), угода про вільне плавання на Чорному морі з Османською імперією (1650), українсько-кримське порозуміння під Озерною (1655). Ретельна підготовка міжнародних договорів та дипломатична активність Гетьманщини були б неможливими без офіційного міждержавного листування. На період 1649–1658 рр. припадає 348 документів цього видового складу. Серед них особисто підписаними Богданом Хмельницьким – 245, Іваном Виговським – 26, козацькою старшиною вищого рангу – 47, Крім міжнародних договорів та міждержавного листування, комплекс дипломатичної документації Гетьманщини складали дипломатичні інструкції, записи дипломатичних переговорів та посольські звіти і донесення. Важливе місце в ієрархії дипломатичної служби Гетьманщини в 1649–1658 рр. належало Генеральній військовій канцелярії (далі – ГВК), яка на чолі з генеральним писарем виконувала майже всю її поточну роботу. Враховуючи досвід Речі Посполитої та Московського царства ГВК створила унікальну на той час систему зовнішньополітичного діловодства, яка дозволила козацькій Україні виступати суб’єктом зовнішньої політики в Європі, не поступаючись країнам, які були, на той час, лідерами в дипломатії. Не є перебільшенням, що у майбутньому, міжнародне діловодство Гетьманщини 1649–1658 рр. стало фундаментом для організації українського дипломатичного документування у складному процесі національного державотворення. Події Національно-визвольної війни знайшли своє відображення у вітчизняній і зарубіжній науковій, публіцистичній та художній літературі, в основі якої лежать історичні, документальні і наративні джерела. Разом з тим, лише незначна їхня частка торкається проблем саме організації документаційного забезпечення міжнародної діяльності Гетьманщини у 1649–1658 рр. У якості аргументу на користь визначенню актуальності досліджуваної проблеми, наведемо цитату з статті В. Матях, що побачила світ у шостому числі «Українського історичного журналу» за 2003 р., в якій дослідниця слушно зауважила: «Стрімкий ривок вітчизняної історичної науки на якісно новий рівень рельєфно окреслив тенденцію, яка не може не викликати певного занепокоєння. Йдеться про помітне відставання історіографії від практики дослідження реалій українського історичного процесу як на етапах більш віддалених, так і за часів, впритул наближених до сьогодення. Разом з тим, за твердженням сучасних науковців, «наукове прочитання історії України полягає насамперед у переоцінці історіографічних здобутків, запереченні тих, які не витримали перевірки часом або ж були мертвонародженими, та водночас підтвердженні та реабілітації тих, які довели своє право на існування». Безумовно, в науці є теми прохідні, які, на певний час привернувши увагу дослідника, вповні вичерпують себе як епізодичний факт чи подія. Безперечно, й інше: існують наукові проблеми, які за своїм екстра неординарним значенням у долі історичного буття народу.
Сокульський, Арнольд (кандидат історичних наук; старший науковий співробітник; доцент). До питання про локалізацію та архітектурне облаштування Олешківської січі // Краєзнавство: науковий часопис. - 2011. - № 2. - С. 248. Анотація: Олешківська Січ – важлива тема історії запорозького козацтва та вітчизняного пам’яткознавства, однак про неї існує надто мало публікацій. Створення повної бібліографії Січей в «екзилі»: Кам’янської (1709-1711; 1730-1734), Олешківської (1711-1728), Задунайської (1775- 1828) ще попереду. В науковій літературі відсутня усталена думка щодо започаткування, архітектурно-планувальної організації, хронології, господарчої діяльності, управління внутрішньою й зовнішньою політикою Коша, як і персоніфікації керівництва Олешківської Січі. Автором цього матеріалу в 2009 році проведене обстеження стану охорони і використання пам’ятки культури «Олешківської Січі» (1711- 1728) з довкіллям від 06-17.08.2009 року. В ході вивчення були оглянуті два розкопи Д. Я. Телегіна і О. М. Титової в так званій «цитаделі» (магазині), вони досі не законсервовані, виявляються двома великими воронками з обсунутими сторонами, які заглиблені в материк на 2 і 2,2 м. На час обстеження пам’ятки «Олешківська Січ (1711-1728)» встановлено, що будь-яка туристично-екскурсійна (платна) діяльність на культурних об’єктах національного значення відсутня. Тут, як і на Кам’янській Січі (1709-1711; 1730-1734) не музеєфіковано жодного об’єкта Січі. В місцеві бюджети не поступають кошти від екскурсійної, туристичної і будь-якої іншої діяльності, пов’язаної з використанням пам’яток. Враховуючи незадовільний стан збереження решток Олешківської Січі з історичним урочищем «Козачі Лагери», експозитивне значення пам’ятки для розвитку туристської справи Нижньої Наддніпрянщини (15 хв. авто до м. Херсона) автор вважав би за доцільне за участі Цюрупинської районної адміністрації провести ряд невідкладних заходів: - перш за все звільнити ділянку території Олешківської Січі (1711-1728) від сторонніх організацій; - існуючі археологічні розкопи, представлені нині великими воронками 5х4,5 м, глибиною 2 і 2,2 м від рівня сучасної поверхні із «заплившими» сторонами потребують консервації або музеєфікації; - встановити охоронні дошки і охоронні знаки на об’єктах: цитадель (магазин), козацька дорога, пристань «Лазні» та в місцях виявлення культурних шарів часів козацтва в «Козацьких Лагерях». - уточнити локалізацію Олешківської Січі, враховуючи нанесені антропогенні зміни території пам’ятки.
Харьковщенко, Ю. Є. Respublika Christiana і "Козацька християнська республіка": компаративний аналіз // Вісник Київського Національного університету ім. Т.Г. Шевченка. С. Філософія. Політологія: Науково-теоретичний журнал. - 2007. - № 87/88. - С. 109-111. Анотація:Проведено компаративний аналіз концепцій Respubliса Christiana та "козацька християнська республіка". Показані специфічні особливості західноєвропейського бачення стосунків держави і церкви та відмінності їх втілення у формуванні ідеї національної церкви та державності України в період Запорозької Січі. В України розбудова православної церкви від часів Київської Русі і до православно–світоглядної парадигми "козацької християнської республіки" відбувалися в контексті побудови приязних відносин між державою і церквою, коли церква, як установа Божа, була повністю незалежною від світської державної влади в справах внутрішнього життя та християнської віри і моралі. Візантійські імператори перетворили церкву в державний заклад, а патріарха зробили міністром з церковних справ. Ще імператор Костянтин вбачав саме так відношення між державою і церквою. Політика імператора була реалізована протягом багатьох віків. Після розколу 1054р. Західна (католицька) церква намагалася вирішити цю проблему через відтворення у вигляді папської Respubliса Christiana системи підпорядкування багатьох невеличких європейських держав єдиній вселенській церкві. Східний (православний) напрямок християнства, реставрувавши Римську імперію, по суті відмовився від свого початкового творчого змісту і пішов шляхом абсолютизації інституту влади. Папські завоювання на ниві використання церковного централізму і політичної багатоманітності світської влади визначалися самим духом християнства, яке вчило братській любові, а не ворожнечі і ненависті. Але така соціальна єдність католицизму, що витікала з духовного авторитету папи, хоч і надавала можливість політичних гарантій будь–якій спільноті, все ж таки визначалась тезою про безумовне підпорядкування світської влади духовній. Чинниками, що змушували середньовічних государів і міста–держави досить легко приймати гегемонію папства були претензії Ватикану лише на духовну владу і усіляка відсутність територіальних зазіхань. На відміну від візантійського цезаре-папістського варіанту розв’язання проблеми, який залишився спадкоємцем Римської імперії і трансформувався в концепцію "другого Риму", ватиканські теоретики Respublica Christiana створили більш полегшену структуру папоцентризму на достатньо широких засадах. Головною причину першопочаткового успіху проекту Respublica Christiana було те, що папа взяв свідомо на себе моральні зобов’язання щодо розбудови християнської республіки. Гільденбрантове папство надало системний характер давнім сподіванням Європи щодо втілення ідей християнської республіки. Однак процес реалізації устремлінь до духовної цілі матеріальними засобами виявився непростим. І якщо на початку свого понтифікату папа Григорій VІІ (Гільденбрант) розпочав боротьбу проти рудиментів Римської імперії в середньовічному суспільстві для того, щоб реформувати церкву, то наприкінці він вже вів боротьбу з імперською спадщиною заради підкорення її своїй владі. Таким чином принцип верховенства церковної влади над політичним життям суспільства вперше задекларував і здійснив під час свого правління римський папа Григорій VІІ. Ціллю Григорія стала реалізація ідеї "Civitas Dei" ("Країни Бога"), а саме створення такої християнської вселенської імперії, де управління князями і народами було б покладено на папу. Прімат папства при Григорії VІІ було реалізовано у всій повноті. З його понтіфікатом завершився довгий історичний період розвитку католицької церкви. Вона підійшла до остаточного визначення папи як глави християнського універсума, якому зобов’язані були підпорядковуватися і світські лідери. Одночасно Григорій заклав підвалини для здійснення амбітних цілей таких пап середньовіччя як Іннокентій ІІІ і Боніфацій УІІІ, які поширили ідею християнської вселенської імперії Respublica Christiana до розуміння необхідності співпраці держави і церкви, папи і світських володарів. В першій половині ХІІ ст. положення папи як внутрі церкви, так і в Європі стало ще більш значимим. Зовнішніми атрибутами зростання і повноти влади були ім’я "папа" і звання Vicarius Christi (Намісник Христа). Після успішного завершення боротьби навколо нової католицької церемонії утвердження духовної особи – інвеститури, папи здійснюють проект по створенню Respublica Christiana (Християнська республіка) під верховенством Рима. © Ю.Є. Харьковщенко, 2007 ~ 110 ~ ВІСНИК Київського національного університету імені Тараса Шевченка Християнська світова імперія – у відповідності з уявленнями Григорія УІІ та його спадкоємців – повинна була включати до себе все людство. Її ядром було об’єднання християнських народів. Для поширення імперії слугували завойовницькі походи (хрестові) і місіонерська діяльність церкви (через монашеські ордени).
Нікольченко, Юзеф Мойсейович (заслужений працівник культури України; доцент кафедри культурології та інформаційної діяльності). Документне забезпечення зовнішньополітичної діяльності українського козацтва під час Національно-визвольної війни 1648-1658 років / Ю. М. Нікольченко, Ю. М. Кочіна // Вісник Маріупольського державного університету. Сер., Філософія, культурологія, соціологія. - 2014. - Том Вип., N 7. - С. 100-110. Анотація: Аналізується документне забезпечення зовнішньополітичної діяльності українського козацтва під час Національно-визвольної війни 1648-1658 років. Здійснена класифікація міжнародних і дипломатичних документів Гетьманщини за видовими ознаками, усталеними у вітчизняному документознавстві. Національно-визвольна війна українського народу 1648-1658 рр. проти панування Речі Посполитої стала важливим етапом у процесі формування національної державності. Її доленосним наслідком було утворення Гетьманщини – української автономії у складі Речі Посполитої. Вона здобула правове оформлення у положеннях Зборівського (серпень 1649 p.), Білоцерківського (вересень 1651 p.) і Гадяцького (вересень 1658 р.) договорів, які Богдан Хмельницький та Іван Виговський уклали з польсько-литовським королівством. А введення в дію урядом Гетьманщини ефективної системи зовнішньополітичної діяльності започаткувало в цей період її офіційне визнання у відносинах з країнами Європи і Азії. Свідком цього процесу є документальні джерела адресних міжнародних зв’язків Гетьманщини у 1649-1658 рр. з Річчю Посполитою, Московським царством, Османською імперією, Кримським ханством, Швецією, Прусією, Волохією і Трансільванією (майбутня Румунія), Семиграддям (майбутня Угорщина), Молдовським князівством, Персією, Священною Римською імперією (майбутня Австрія). У зовнішньополітичній діяльності Гетьманщини склалася система документації, яка представляла такі види документів, як договори, угоди, пам’ятні записки, особисті послання, листи та звернення гетьманів і генеральної старшини, записи дипломатичних перемовин і посольські інструкції тощо. Саме тому вивчення досвіду документного забезпечення міжнародної діяльності українського козацтва, яке здійснювалося за часів Національно-визвольної війни визначає актуальність проблеми, що зумовлюється такими чинниками: −потребою у доскональному вивченні документознавчого аспекту міжнародної діяльності Гетьманщини у часи Національно-визвольної війни 1648-1658 років; −необхідністю здійснити класифікацію міжнародних і дипломатичних документів, що були укладені в наслідок активної міжнародної діяльності Гетьманщини у 1649-1658 роках. Хронологічні межі питання охоплюють період з 1649 по 1658 роки, що обумовлено активізацією зовнішньополітичної діяльності українського козацтва, пов’язаної з подіями Національно-визвольної війни. Традиції українського документування зовнішньополітичної діяльності сягають своїм корінням у героїчну історію Гетьманщини. Держава, що виникла в роки Національно-визвольної війни 1648-1658 років, мала територію, військо, свої органи влади, правові норми, власну діловодну систему, яка обслуговувала і весь документальний спектр її міжнародних відносин. Складність геополітичної ситуації в Європі у середині XVII ст. вимагала від уряду Гетьманщини створення ефективної дипломатичної служби в умовах, коли ще не сформувалася система чіткого розмежування функцій між його членами, а відтак не утворилися відповідні відомства, які б виконували точно визначені обов’язки. Як і в багатьох інших країнах, існувала практика доручень. Відповідно не було створено й спеціальної установи, що відала б за проведення зовнішньої політики і підготовку відповідних міжнародних і дипломатичних документів. І все ж на основі накопичених козацтвом традицій зносин з іншими країнами склалася порівняно струнка й ефективно діюча система дипломатичної служби та необхідний для її обслуговування видовий склад документів. Основне місце в ієрархії дипломатичної служби Гетьманщини середини XVII ст. посідала Генеральна військова канцелярія (ГВК) на чолі з генеральним писарем. Під час Національно-визвольної війни цю посаду обіймав Іван Виговський. Він відіграв значну роль у формуванні зовнішньої політики Гетьманщини та її документному забезпеченні. ГВК, як центральна діловодна установа гетьманського уряду, була сформована у 50-х роках XVII ст. на досвіді установ Запорізької Січі, польського, литовського та, частково, німецького управління. Всю міжнародну документацію готували «писарі таємних справ» генеральної канцелярії з числа освічених козаків і міщан, які не тільки вільно володіли іноземними мовами, а й були професіоналами щодо складання дипломатичних документів з урахуванням традицій дипломатарію тієї, чи іншої країни. Багатовекторність зовнішньополітичних відносин Гетьманщини у 1649-1658 рр. викликала необхідність закріплення їхніх результатів системою договорів та інших нормативних документів. Велику увагу в Гетьманщині також приділяли оформленню дипломатичної документації, без наявності якої жодне посольство не було повноважним. Її невід’ємною складовою були листи, адресовані монархам, керівникам і членам урядів, впливовим політикам. Термін «лист» офіційно вживався для визначення дипломатичного листування, на відміну від інших документів, що стосувалися внутрішніх справ. Прикметно, якщо листи писалися кирилицею, то Богдан Хмельницький підписувався нею, якщо польською чи латинськими мовами – латинським шрифтом. У ГВК велика увага приділялася оформленню відповідної дипломатичної документації. Практикувалися різноманітні стилі написання листів до іноземних правителів і глав урядів, що було зумовлено врахуванням узвичаєних у тих чи інших країнах норм етикету Наприклад, листам до польського короля притаманна витончена ввічливість і шляхетне багатослів’я із вживанням таких висловів, як «вірні піддані», «покірні слуги» тощо. До російського царя – діловитість, до турецького султана – пишномовне багатослів’я. Відомі випадки, коли з ГВК виходили документи російською мовою. У травні 1650 р. донський атаман Наум Васильєв надіслав до Москви три листи Богдана Хмельницького: «Один писали к тебе государю русским письмом, другой к донским казакам белорусским письмом…». Це свідчить про те, що у військовій канцелярії були люди, які не тільки володіли російським письмом, а й професійно користувались ним. Славна історія Війська Запорізького, звитяги якого були і залишаються прикладом для наслідування. Як бачимо, літопис досить точно подає відомості, які в наш час підтверджують документи. Можливо, саме козацьким літописам слід найбільше довіряти в питанні пошуку витоків козацтва.
Ще більше матеріалу за посиланням: https://old.libr.dp.ua/cgi-bin/irbis64r_01/cgiirbis_64.exe?C21COM=F&I21DBN=ALLP&P21DBN=ALLP&S21FMT=&S21ALL=&Z21ID=&S21CNR=
Маєте можливість отримати інформацію з послугою електронної доставки документів https://www.libr.dp.ua/?do=eldd |
