Матеріал для написання реферату Інструменти інклюзивної глобалізації Залученість людей, економічних суб'єктів, держав до глобальних суспільних зв'язків стає для них нагальним життєвим питанням. Наприклад, людина може закінчити бакалаврат в одній країні, магістратуру - у другій, знайти роботу за контрактом — у третій, а після цього — знову змінити місце роботи і країну. У даному випадку робота, заробіток, місце проживання людини залежатимуть від її залученості до відповідних сегментів світового ринку праці. Звичайно, такі реалії вимагають нових підходів до вирішення проблем пенсійного забезпечення, медичного страхування тощо. Очевидно, шо дані проблеми можуть бути вирішені тільки на міжнародному рівні.
Ільєнко, Н. (кандидат економічних наук). Достатній рівень заробітної плати - ключовий елемент гідної праці / Н. Ільєнко, Ю. Спасенко // Україна: аспекти праці : науково-економічний та суспільно-політичний журнал. - 2020. - № 2. - С. 12-19. Анотація: Досліджено основні тенденції формування та здійснено аналіз динаміки заробітної плати у контексті становлення гідної праці в Україні з метою забезпечення належного рівня життя населення. Недостатні темпи підвищення заробітних плат в Україні обумовлюються монополізацією базових секторів економіки; скороченням попиту на кваліфіковану робочу силу та браком високотехнологічних і переробних підприємств; високим рівнем корупції; несприятливим інвестиційним кліматом; критичною демографічною ситуацією; несправедливістю розподілу доходів тощо. Покращити реальний рівень життя працівника не дозволяють такі проблеми сфери оплати праці, як: висока частка тіньової заробітної плати; недостатньо відрегульоване податкове навантаження на заробітну плату; низька частка заробітної плати в операційних витратах; значна диференціація оплати праці на усіх рівнях; зростання заборгованості із виплати заробітної плати; занижені мінімальні соціальні стандарти; відсутність ефективних правових та економічних механізмів захисту працівника. Забезпечення гідного рівня заробітної плати в країні можливо здійснити шляхом підвищення вартості та ціни робочої сили, росту продуктивності праці, збереження балансу темпів зростання номінальної заробітної плати та споживчих цін. Досягнення достатніх заробітків та продуктивної зайнятості потребує наступних кроків: запровадження нової методології розрахунку прожиткового мінімуму з урахуванням сімейного навантаження, обсягів і темпів зростання ВВП на душу населення, розподілу доходів серед економічно активного населення, індексу зростання споживчих цін, зайнятості населення тощо; розрахунок розміру мінімальної заробітної плати з урахуванням показників фактичного прожиткового мінімуму та досягнутого рівня середньої заробітної плати; зміна бази розрахунку соціальних стандартів із законодавчо встановленого прожиткового мінімуму на мінімальну заробітну плату; скорочення частки тіньової зарплати та неформальної зайнятості шляхом посилення відповідальності за нелегальну зайнятість і виплату заробітної плати без сплати податку з доходів фізичних осіб та внесків на загальнообов’язкове державне соціальне страхування; посилення державного контролю за податковою дисципліною та застосування нових підходів щодо виявлення порушень платниками податків; створення умов для зменшення навантаження на фонд оплати праці для роботодавців шляхом реформування податкового законодавства; перехід від діючої нині до прогресивної системи оподаткування доходів різних верств населення; унормування справедливого розподілу доходу від виробництва між заробітною платою і прибутком, між трудовими доходами й доходами від капіталу; сприяння підприємствам у застосуванні гнучких форм організації та оплати праці; забезпечення дієвості державного механізму гарантування компенсаційних виплат щодо вимог працівників у випадку неплатоспроможності роботодавця шляхом створення гарантійного фонду, наявність якого є обов’язковою нормою для членства в ЄС.
Фтомова, Олена Сергіївна (здобувач). Вплив фіскальної політики на зменшення рівня бідності та нерівності в Україні та країнах Європейського Союзу після глобальної фінансової кризи 2007 року// Економіка. Фінанси. Право : інформаційно-аналітичний журнал. - 2019. - № 8. - С. 13-19. Анотація: Показано, що після світової фінансової кризи 2007 року багатьма країнами були застосовані фіскальні заходи для подолання наслідків економічного спаду та підтримки населення. Водночас зростаючий дефіцит державного бюджету та боргу змушував уряди багатьох країн проводити фіскальну консолідацію. В сучасних умовах питання зниження рівня бідності та нерівності гостро стоїть як в Україні, так і в багатьох країнах світу. Глобальна фінансова криза 2007 р. різко відобразилась на економічному розвитку країн, що, насамперед, вплинуло на більш вразливі верстви населення. Після кризи 2007 р. в Європейських країнах були застосовані різні фіскальні заходи для подолання наслідків економічного спаду, а саме збільшення видатків на стимулювання економічного розвитку та підтримку населення. Водночас постійно зростаючий дефіцит бюджету та борг зумовлювали уряди багатьох країн проводити фіскальну консолідацію. Державна політика видатків, а саме витрат на соціальні програми, освіту та охорону здоров'я прямо впливає на добробут домогосподарств, зменшує соціальну та економічну нерівність, допомогає в подоланні бідності. Динаміка державних видатків серед Європейських країн до і після фінансової кризи 2007 р. не є однаковою і зумовлена різними історичними, економічними та політичними факторами. Загалом до 2017 р., фіскальна консолідація в Україні, яка проводилась за рахунок скорочення видатків, включала в себе зниження соціальних виплат, зменшення компенсацій працівникам, субсидій, зменшення використання товарів і послуг та інших витрат. За функціональною класифікацією консолідація проводилась за рахунок скорочення витрат на соціальний захист, освіту, економічні питання, здоров’я. Такі заходи прямо впливають на рівень життя найбідніших верств населення. В Україні до світової фінансової кризи 2007 р. загальні державні видатки були нижчі за середні видатки в Європі, а в 2017 р. трохи вищі. Загалом динаміка загальнодержавних витрат до і після фінансової кризи 2007 р. не є однаковою серед Європейських країн. Майже половина країн, у тому числі Болгарія, Чехія, Польща, Німеччина, Угорщина, Швеція скоротили свої загальні державні видатки після кризи 2007 р. на декілька відсотків ВВП. Бельгія, Нідерланди, Норвегія, Фінляндія, Франція, Україна - навпаки збільшили державні видатки, в той час як Португалія та Швейцарія у 2017 р. мали такі ж самі видатки відносно ВВП, як і в докризовий період. Одним із показників фіскальної політики країни, який показує наскільки в країні на державному рівні враховуються питання зменшення рівня бідності та нерівності, є частка загальнодержавних витрат на соціальну допомогу, освіту, охорону здоров'я, тобто на категорії, які безпосередньо впливають на рівень і якість життя найбільш вразливих верств населення. І хоча в середньому витрати на соціальні питання в Україні такі як в країнах Європи, існує місце для покращення. Так, наприклад, у Франції, Фінляндії, Німеччині, Італії ці витрати складають більше 30 % від загальних державних витрат, в основному за рахунок більших витрат на соціальний захист. Розглянемо більш детально державні видатки по цих трьох категоріях. Видатки на охорону здоров'я в Україні порівняно зі середніми показниками Європейських країн дуже розрізняються. Хоча на початку 1995 р. композиція державних та приватних витрат на охорону здоров’я була майже ідентичною, до 2014 р. ситуація дуже змінилась. Так, рівень загальних витрат на охорону здоров'я у відсотках до ВВП в Україні майже не змінився, в той час як в Європі він зріс майже на 2 процентних пункти. Приватні витрати в Україні зросли на 1,6 процентних пунктів, а в Європі тільки на 0,6 процентних пунктів. В Європейських країнах, на відміну від України, витрати на охорону здоров’я з кишені населення майже вдвічі нижчі за приватні витрати та втричі нижчі за державні витрати. З даного аналізу стає зрозумілим, що в Україні, з точки зору підтримки бідних прошарків населення, необхідно збільшити частку державних витрат на охорону здоров'я, наблизивши її до частки витрат у Європейських країнах. Зі збільшенням державних витрат України на охорону здоров’я необхідно одночасно реформувати і саму систему охорони здоров'я, в тому числі запобігання захворюваностей, та зробити її більш ефективною. Звичайно, за умови обмеженості державного бюджету, яку зараз переживає Україна, реформування має використовувати різні підходи, такі як перерозподіл витрат на охорону здоров'я на користь бідних верств населення зі збереженням загального обсягу державних медичних витрат. Освіта відіграє критичну роль у подоланні бідності, зменшенні нерівності та забезпеченні в країні сталого економічного розвитку. Міжнародними організаціями визнано, що освіта є фундаментом для майже всіх 17 цілей сталого розвитку країни. Освіта покращує рівень життя, здоров'я, зменшує нерівність можливостей, сприяє мобільності на ринку праці та більш швидкому адаптуванню до структурних змін в економіці країни. Державні видатки на освіту в Україні у 2017 р. складали 177916 млн. грн. або 6 % ВВП, що на 1,5 % вище ніж середній показник для Європейських країн цього періоду. Стосовно загальних державних витрат в Україні витрати на освіту складають 14,4 % від загальних витрат, що є на 3 % вище ніж середній показник для Європи. Необхідно відмітити, що не зважаючи на те, що Україна згідно з міжнародними стандартами має дуже високі показники стосовно якості та покриття освіти, деякі економісти вважають, що система освіти в Україні є нестійкою. Серед недоліків було виділено наступні фактори: неякісні приміщення; брак сучасного обладнання та підручників; застарілі методи навчання, перевантажені теоретичними знаннями, які не мають практичного застосування; неофіційні платежі навчальним закладам з кишень батьків; низький соціальний статус педагогічної професії; низька оплата праці вчителів; відсутність можливостей для особистого та професійного зростання серед вчителів. Держава може вирішити всі вищеназвані проблеми через структурні зміни в системі осіти використовуючи більш цільове фінансування направлене на підвищення кваліфікації вчителів, перегляд оплати праці в сфері освіти, покращення освітнього обладнання та ефективності використання адміністративних ресурсів. Враховуючи, що державні видатки на освіту в Україні є одними з найвищих не тільки в Європі але й у світі, необхідно критично переглянути використання державних коштів. Видатки на соціальну допомогу та пенсійне забезпечення в Україні у 2017 р. порівняно з Європейськими країнами, як зазначалось вище, складають 15,8 % ВВП і відповідають середньому показнику для Європи, що складає 15,5 % ВВП. Державні витрати на пенсії в Україні одні з найвищих витрат в Європі. Водночас рівень середніх пенсійних виплат є одним із найнижчих. Вік виходу на пенсію серед чоловіків в Україні є одним із найнижчих, а серед жінок найнижчий в Європі . Великий неформальний сектор, еміграція працездатного населення, а також старіння населення мають великий вплив на рівень коефіцієнту залежності пенсіонерів до платників податків. Рівень соціального внеску в Україні був знижений у 2015 р., і став одним з найнижчих в Європі, що привело до зниження доходів до пенсійних фондів. Таким чином, у 2016 р. Україна мала дефіцит пенсійного фонду, який досягнув 6 % ВВП. Це був другий за величиною дефіцит серед Європейських країн. Тому насамперед, необхідно забезпечити платоспроможність пенсійної системи та комплексно вирішувати проблеми в сфері пенсійного забезпечення, а саме вводити заходи для виводу економіки з неформального сектору, зменшувати можливості для дострокового виходу на пенсію, а також зменшувати нерівність серед отримувачів пенсій. За результатами проведеного аналізу можна зробити наступні висновки. Фіскальна політика відіграє критичну роль у вирішенні питань зменшення бідності та нерівності. Після світової фінансової кризи 2007 р. заходи фіскальної консолідації в Україні негативно вплинули на рівень життя найбідніших верств населення і включали в себе зниження соціальних виплат, зменшення компенсацій працівникам, субсидій, скорочення витрат на соціальний захист, освіту, здоров’я. На сьогоднішній день в Україні частка загальнодержавних витрат на категорії, які безпосередньо впливають на рівень і якість життя найбільш вразливих верств населення, є середньою серед Європейських країн. Незважаючи на це рівень життя в Україні є нижчим ніж в Європі, що говорить про неефективність використання державних коштів. На відміну від Європейських країн державні витрати на охорону здоров’я в Україні за останні десятиріччя поступово скорочуються, велика частка витрат припадає на населення. Тому для підтримки бідних прошарків населення, необхідно збільшити частку державних витрат на охорону здоров'я, наблизивши її до частки витрат у Європейських країнах, реформувати саму систему охорони здоров’я, в тому числі запобігання захворював- ностей, та зробити її більш ефективною. Освіта відіграє важливу роль у подоланні бідності, зменшенні економічної нерівності, покращує рівень життя, здоров'я, зменшує нерівність можливостей, сприяє мобільності на ринку праці та більш швидкому адаптуванню до структурних змін в економіці країни. Система освіти в Україні є нестійкою та потребує державного втручання, а саме проведення реформ використовуючи більш цільове фінансування, орієнтоване на структурні зміни в системі освіти, підвищення кваліфікації вчителів, перегляду оплати праці в сфері освіти, покращення освітнього обладнання та ефективності використання адміністративних ресурсів. Враховуючи, що державні видатки на освіту в Україні є одними з найвищих не тільки в Європі, але й у світі, необхідно критично переглянути використання державних коштів. Державні витрати на пенсії в Україні є одними з найвищих витрат в Європі. Водночас рівень середніх пенсійних виплат є одним із найнижчих. Великий неформальний сектор, еміграція працездатного населення, а також старіння населення мають великий вплив на рівень коефіцієнту залежності пенсіонерів до платників податків. За таких умов, насамперед, необхідно забезпечити платоспроможність пенсійної системи та комплексно вирішувати проблеми в сфері пенсійного забезпечення, а саме вводити заходи для виводу економіки з неформального сектору, зменшувати можливості для дострокового виходу на пенсію, а також зменшувати нерівність серед отримувачів пенсій.
Геєць, Валерій Михайлович (доктор економічних наук; професор; академік НАН України; Головний редактор журналу "Економіка України"; директор). "Новий прагматизм" як інструмент інклюзивної глобалізації // Економіка України: науковий журнал. - 2019. - № 1. - С. 3-15. Анотація: Роздуми на тему політичної економії майбутнього та нового прагматизму як одного з напрямів розвитку економіки та громадянського суспільства. Залученість людей, економічних суб'єктів, держав до глобальних суспільних зв'язків стає для них нагальним життєвим питанням. Наприклад, людина може закінчити бакалаврат в одній країні, магістратуру - у другій, знайти роботу за контрактом — у третій, а після цього — знову змінити місце роботи і країну. У даному випадку робота, заробіток, місце проживання людини залежатимуть від її залученості до відповідних сегментів світового ринку праці. Звичайно, такі реалії вимагають нових підходів до вирішення проблем пенсійного забезпечення, медичного страхування тощо. Очевидно, шо дані проблеми можуть бути вирішені тільки на міжнародному рівні. Така сама ситуація склалася не тільки з фізичними, але і з юридичними особами. Сучасні університети залучають студентів і викладачів з усього світу, мають фінансування з різних джерел, де національна держава не відіграє значної ролі. Що є важливим для таких університетів? Перш за все - включеність у світові зв'язки та облаштованість місця знаходження, що залежить від органів місцевого самоврядування (муніципалітетів тощо). Роль держави в цих відносинах поступово слабшає. Яскравим проявом протиріч між глобалізацією та локалізацією є суперечливість різних характеристик України: з одного боку, вона є однією з найбідніших країн Європи, а з іншого - "за різними джерелами, у 2013—2017 роках Україна посіла перше місце в Європі та четверте місце у світі за обсягом фінансових потоків і кількістю завдань, що виконуються на цифрових робочих платформах (Forbes Україна). Україна також посідає перше місце у світі в ІТ-фрилансі". І йдеться тут не про відживаючі, а про сучасні технології. Наслідками глобалізації у тій формі, в якій вона розвивалася в останні десятиліття, були фрагментація світового економічного простору, збагачення одних суб'єктів і просторових утворень (країн, регіонів, районів проживання тощо) і збідніння та деградація інших. Саме тому виник сиротив глобалізації: у формі руху антиглобалістів, нової політики Трампа, Brexit, посилення протекціонізму та суперечностей у EC тощо. Водночас глобалізація є об'єктивним процесом, який має потенціал примноження існуючих можливостей розвитку людського суспільства. Для того щоб глобалізація виконувала таку роль, вона має стати інклюзивною, тобто такою, яка веде не до диспропорцій у розвитку різних складових соціально-економічного простору, а до включеності всіх елементів системи у загаїьний процес розвитку. Саме на такому підході у своїх публікаціях та інтерв'ю наполягає Гж. Колодко. Він, наприклад, розглядає ініціативу "Один пояс — один шлях" як інструмент інклюзивної глобалізації [5|, але в більш широкому сенсі таким теоретико-методологічним і водночас практичним інструментом є його "Новий Прагматизм". У "Новому Прагматизмі" йдеться про майбутнє і суспільства, і держави, і економіки: досягнення задоволеності суспільства станом економіки; безальтернативність присутності в економіці ринку і держави; амбітність і реалістичність політики розвитку замість популізму; гармонізацію між старими і новими потребами; помірність в економіці майбутнього; раціональне ведення господарства; кращу здатність формування капіталу при менш нерівномірному розподілі доходів; систему цінностей, що сприяють глобалізації участі, соціальній згуртованості та збалансованості розвитку; забезпечення сталого розвитку і прогресу; домінування національної стратегії розвитку, без якої існуючий зовнішній вплив приносить мало користі. У "Новому Прагматизмі" економічної науки Гж. Колодко виходить з того, що "знання про сутність розвитку — ...рецепт щасливого життя", тобто знання — необхідна умова на шляху до щасливого життя. Це основоположне твердження. Сила розуму, що спирається на знання і грунтується на індивідуалізації діяльності учасників ринку, реалізується найкращим чином у системі управління, там, де "...першим елементом хорошого врядування є доброчесність і розум людей, що складають суспільство, найважливіша справа, де має проявитися видатна майстерність, якою може володіти будь-яка форма правління, — це співпраця розвитку доброчесності й розуму самих людей". В економічному прагматизмі важливо виходити з того, що держава бере на себе відповідальність за добропорядність, оскільки є інститутом, який діє з позиції закону, сили як такої та сили знань, за накопичення яких вона несе головну відповідальність. Тут має бути відповідальність як перед людьми, що зробили свій вибір на користь такої держави, так і перед господарюючими в ній суб'єктами, оскільки економічна діяльність здійснюється в інституційно зумовлених і соціально визнаних для кожної країни організаційно-правових нормах. Держава може і повинна проявляти активність, демонструючи добропорядність у здійсненні своїх функцій і спираючись на знання, зберігаючи і розвиваючи індивідуальні та суспільні національні відмінності. Це є запорукою національної ідентичності у світі, що безперервно глобалізується на засадах насамперед економізації більшості сфер людського буття. Завдяки такому підходу в "'Новому Прагматизмі" досягається домінування національної стратегії розвитку, без якої зовнішній вплив приносить мало користі. "Новий Прагматизм" Гж. Колодко поєднує теоретичний, методологічний і практичний підходи до раціонально-етичного перетворення дійсності, за якого забезпечується інклюзивність у формуванні глобального простору, де екологічна, соціальна та економічна складові, держава, ринок і громадянське суспільство, цінності, інститути й політика перебувають у стані пошуку гармонійної взаємодії та забезпечення поступу в майбутнє.
Кір'ян, Т. (кандидат еконоімчних наук). Середній клас як пріоритетний напрям соціальної політики і чинник соціально-економічного прогресу / Т. Кір'ян, Ю. Куліков, Я. Сало // Україна: аспекти праці: науково-економічний та суспільно-політичний журнал. - 2018. - № 4. - С. 16-24. Анотація: Досліджено світову й вітчизняну практику визначення місця середнього класу в соціальній політиці, обгрунтовано його провідну роль у соціально-економічному прогресі. Економіко-соціологічними методами окреслено критерії та здійснено кількісну і якісну оцінку протосереднього класу в Україні, описано ієрархічну систему заходів щодо зростання його доходів і використання людського капіталу для справжнього становлення середнього класу за західноєвропейськими стандартами. З аналізу багатьох наукових джерел безсумнівно випливає, що наприкінці XX сг. проблема середнього класу в Україні дедалі більше загострювалась, бо суспільство перебувало в очікуванні позитивних змін у рівні життя та його якості. Реакцією влади на цей суспільний запит було ухвалення відповідних інституціональних рішень, які формували нормативну базу соціальної політики щодо зміцнення позицій середнього класу на підставі визнаного в нашій країні міжнародного законодавства в частині забезпечення прав і свобод людини. Окремо у пріоритетних напрямах соціальної політики зазначено зміцнення позицій середнього класу через створення сприятливі« умов для його становлення (не формування) як важливішого інструменту ринкових перетворень, як запоруки політичної стабільності суспільства, зміцнення демократичних принципів його організації. Цьому мають сприяти активна політика доходів, подолання диспропорцій в їх рівнях у різних верств населення та їх легалізація. Загалом переважним принципом соціальної політики виходячи зі змісту Послання Президента залишалась соціальна захищеність населення, усіх його верств. У цьому Посланні СК поданий як реально існуюча верства населення з акцентом на необхідності зміцнення його ролі у побудові соціальної держави. Безперечно, особливої гостроти проблема становлення середнього класу набула у XXI ст., коли утвердилась тривала висхідна динаміка ВВП у фактичних цінах та індексів його фізичного обсягу, у тому числі в розрахунку на особу в гривневому вимірі. Варто наголосити, що логіка заявленого Урядом України курсу на макроекономічну стабілізацію на основі раціоналізації соціально-трудової сфери, здійснення Програми гідної праці базується на реформуванні заробітної плати, доведенні її до рівня гідності у середньостроковій перспективі через соціальний стандарт мінімальної заробітної плати . За умови його інституціональної підтримки треба послідовно забезпечувати зростання заробітної плати до рівня її гідності, що сприятиме капіталізації людського капіталу, зростанню трудового доходу, збільшенню відрахувань у державний бюджет і Єдиний фонд соціального страхування. Тим самим створюються умови для зростання чисельності та якісного складу середнього класу як серед працюючого, так і непрацездатного населення. Стратегією подолання бідності і заходами до неї визначено основні завдання, що відповідають контексту становлення середнього класу в Україні: проведення політики продуктивної зайнятості, верховенство принципу соціальної справедливості у системі розподілу доходів, перенесення податкового навантаження на заможні верстви населення, оновлення мінімальних соціальних стандартів, забезпечення тендерної рівності, упровадження єдиних принципів нарахування пенсій, мінімізація соціального відчуження вразливих верств населення гошо. Тобто політикум у цей час знов акцентує увагу на ієрархічній первинності соціально-трудової сфери, її безпосередньому впливі на формування трудового доходу, а через бюджетно-законодавчі відносини - на доходи нужденних верств населення. Отже, у згаданих документах продуктивну зайнятість, зростання доходів населення, забезпечення гідної праці поставлено на чільне місце задекларованих заходів. І хоч середній клас не є предметом їх розгляду, але логіка полягає в тому, що поповнення середнього класу відбувається за умови поліпшення економічного стану бідних верств населення. І це справді так. Соціологічним дослідженнями авторів етапі доведено, що скорочення чисельності бідного населення справді обумовлює зростання чисельності середнього класу. Парадигма середнього класу є зразком розуміння його як достатньо численної верстви населення у сукупності домогосподарств країни, члени яких відповідають трьом основним критеріям їх ідентифікації й оцінки із середнім класом за таким алгоритмом: суб’єктивне визнання дорослими членами домогосподарства належними себе до середнього класу за ознаками свого власного соціально-політичного стану, відносної задоволеності суспільним статусом та рівнем добробуту своєї родини; середньосуспільний у масштабі України грошовий дохід, що припадає на момент оцінки на члена домогосподарства, відповідний сьогоденним умовам розвитку вітчизняної економіки; рівень освіти та професійної кваліфікації, достатній для капіталізації особистого людського капіталу в трудовій або підприємницькій діяльності. Системному зростанню доходів населення як умови становлення середнього класу відповідають: зростання трудових доходів населення, сприяння розвитку підприємницької діяльності у напрямі зміцнення позицій середнього класу, зважена монетарна політика доходів населення, створення достойного рівня життя для непрацездатних та незайнятих верств населення. Контекст формування середнього класу суспільства завдяки капіталізації людського капіталу розглядається у виробничо-трудовій сфері, в економіці загалом через підготовку висококваліфікованої робочої сили, забезпечення гідної заробітної плати, зважену монетарну політику та забезпечення тендерної рівності. Загальновизнано,, що в сучасних світових трансформаціях ідеться про перспективу планетарного домінування середнього класу як безпосереднього атрибуту постіндустріального інформаційного суспільства економіки знань із соціологізованою моделлю державного устрою. Тому становлення українського середнього класу соціальною основою громадянського суспільства, чинником побудови правової соціальної держави є важливішим пріоритетом соціальної політики. У даному контексті важливо не погодитись з тими аналітиками, які з посиланням на досвід західних країн, до речі, середини XX ст., розтягують процес такого становлення на 40-50 років, не враховуючи при цьому прискорених темпів науково-технічного прогресу, розвитку людського капіталу, національних особливостей країни. Для спростування вельми стійкої у нашому суспільстві думки наведемо досвід Знахідної Німеччини повоєнних років під час упровадження нею плану Маршалла, який не дозволяв державам-реципієнтам витрачати одержані від США кредити на «затикання бюджетних дірок», а регламентував інвестувати їх у розвиток економіки. План Маршалла став, як відомо, міцним механізмом піднесення економіки, формування численного і стійкого середнього класу. У 1948 р. у Західній Німеччині було проведено грошову реформу: знецінену рейхсмарку замінили дойчмаркою. У 1949 р. створено Парламентську раду, розроблено Конституцію, яка проголосила Західну Німеччину демократичною федеративною державою (ФРН). З 1950-х років почалося стрімке економічне зростання ФРН, але водночас у ФРН був найтриваліший у Західній Європі робочий тиждень (52 год), а заробітна плата становила 65% довоєнної. Утім до кінця 1950-х років вона подвоюється і досягає 3950 дойчмарок на рік. Середньомісячна заробітна плата пересічного німця у ФРН становила тоді 78,4 дол. США. В 1950-х рр. у Німеччині й у 1997 р. в Україні заробітні плати пересічних німця й українця були однакові. Зі становленням українського середнього класу відбуватиметься його зміцнення й об’єднання його представників не тільки доя підтримки вже взятого Урядом України реформаторського курсу, але й для висунення вимог владі щодо узгодженого впровадження новітніх суспільних трансформацій і програм соціально-економічного розвитку, реалізації прогресивної проукраїнської моделі соціальної політики, органічного входження в європейську спільноту. Саме тому вкрай важливою є розробка цільової Стратегії формування і становлення середнього класу в Україні до 2025 р. з визначенням системи заходів щодо її реалізації.
Білозір О. В. Оцінка механізмів боротьби з безробіттям в умовах європейської інтеграції// Інвестиції: Практика та досвід: Аналіз. Прогнози. Коментар / Засновник: Стадник С.Б. - К: Товариство"Соло-Фінанс", 2020. - № 2. - С. 122-125. Анотація: Зазначено, що ідею зрівнювання національних систем в економічному плані, пов'язана з соціальним забезпеченням добробуту населення, було задекларовано давно. Її реалізації довгий час перешкоджали деякі обставини, і, не в останню чергу, великий розрив між соціальними стандартами в більш розвинених і менш розвинених державах-членах ЄС. Сильний опір введенню єдиної стандартизації надавали більш розвинені країни, яким би довелося фінансувати менш розвинені. Іншим політичним аспектом, який висували противники формування єдиної європейської політики (зокрема Великобританія) в якості аргументу, це побоювання втрати національного суверенітету слабшими країнами. На ділі ці побоювання виявляються безпідставними, Єдиної Європейської соціальної політики нині не існує, хоча проаналізувавши інституційно-правову базу Європейського Союзу, вже можна говорити про те, що основи її вже закладені. Німеччина, як і ряд країн Євро- союзу, піддається впливу факторів, що впливають на неминучість змін у підходах до соціальної політики і на необхідність розвитку нової соціальної стратегії, яка відповідає запитам сучасності. Внаслідок цих факторів вже з кінця минулого століття все очевиднішою стає необхідність створення єдиної соціальної політики для країн Євросоюзу. Необхідність формування єдиної соціальної політики Євросоюзу обумовлюється тісним зв'язком соціальної політики з політичною і економічною системою в цілому. Очевидним є взаємовплив соціальної політики різних країн ЄС, що у великій мірі визначає характер і зміни економічного зростання Євросоюзу в цілому. Еволюція інтеграційного процесу йшла таким чином, що процес інтеграції в першу чергу торкався економічної сфери, але опосередковано завжди порушувалися ті або інші соціальні питання. Ідею зрівнювання національних систем в економічному плані, пов'язану з соціальним забезпеченням добробуту населення, було задекларовано давно. її реалізації тривалий час перешкоджали деякі обставини, і, не в останню чергу, великий розрив між соціальними стандартами в більш розвинених і менш розвинених державах-членах ЄС. Сильний опір введенню єдиної стандартизації надавали більш розвинені країни, яким би довелося фінансувати менш розвинені. Іншим політичним аспектом, який висували противники формування єдиної європейської політики (зокрема Великобританія) в якості аргументу, це побоювання втрати національного суверенітету слабшими країнами. На ділі ці побоювання виявляються безпідставними, оскільки соціальна політика за характером свого впливу на економічний процес грає роль стабілізатора і стимулятора економічного розвитку, а відповідно можливості, що відкриваються у разі об'єднання Союзу і проведенні єдиної політики, допоможуть значно зміцнити економічні та політичні позиції цих країн на міжнародній арені. Соціальна політика стає одним із найбільш пріоритетних напрямів у політиці Євросоюзу, також зростає увага до неї з боку національних урядів. Прорив у соціальному розвитку, пов'язаний зі становленням пост- індустріального суспільствоа, був об'єктивно обумовлений так: принципово нові економічні і політичні умови призвели до переоцінки цінностей, наприклад, бідність стала розглядатися, як гальмо прогресу — технічного, соціального, економічного. Якщо раніше власники капіталу виходили з мети максимізації прибутку за рахунок мінімізації витрат на оплату праці, і бідність була вкрай поширеним соціальним явищем, тому основним напрямом соціальної політики і була саме боротьба з бідністю, тому що традиційна бідність відсувала частину населення за рамки нормального відтворення і прогресу і відповідала принципам руху капіталу, дозволяючи істотно впливати на характер розподілу шляхом стримування зростання заробітної плати, то останнім часом першорядного значення в соціальній політиці набуває "людський капітал". В основу формування єдиної соціальної політики, на думку автора, повинен бути покладений принцип відповідальності держави і суспільства за забезпечення мінімальних умов соціального благополуччя громадян, а також створення мотивації і розвитку власних можливостей забезпечення добробуту своїх громадян. В умовах зростання ресурсного потенціалу для досягнення соціальної рівноваги держава повинна періодично переглядати стандарти, норми вжитку, встановлюючи більш високі значення. Рівень добробуту може зростати і в зв'язку з дією механізмів коригування цінових тенденцій, які при абсолютному зростанні величини прожиткового мінімуму фактично відновлюють колишні вартісні співвідношення [3]. Цей механізм може провокувати як динаміку зростання, так і падіння добробуту громадян. Ця тенденція стала характерною для Німеччини та інших розвинених країн Євросоюзу в останній третині XX ст. У 1960—1970-ті роки спостерігалися тенденції, які послужили передумовами сьогоднішньої кризової ситуації в соціальній сфері та в зв'язку з якими все частіше стало підніматися питання необхідності формування єдиної соціальної стратегії для країн Європи і необхідності перегляду позицій соціальної держави загалом. Держава загального добробуту деформувалася, демонструючи ознаки відчуження економіки від соціальної сфери в зв'язку з непомірним зростанням відповідальності, яке виражалося насамперед в економічному перевантаженні національних бюджетів. Держава змушена була брати на себе відповідальність за людей, які не мали доступу на ринок праці, в результаті чого виявилася непідготовленою для того, щоб брати на себе довгострокові зобов'язання. Зростання безробіття також лягло додатковим навантаженням на бюджет, особливо сильно це стало відчутно після того, як підприємства передали цю статтю витрат на рівень держави. Підприємства, стурбовані підвищенням рентабельності та ефективності виробництва, делегували відповідальність за проведення соціальної політики на державний, а потім і на загальноєвропейський рівень, в зв'язку з чим також поступово назрівала необхідність змін у соціальній політиці відповідно до вимог інтеграційного процесу. У зв'язку із загостренням соціальних проблем багато країн Європи постали перед необхідністю прийняття адекватних державних програм і термінових дій. У цей період значно активізувалася діяльність соціальних інститутів ЄС і прийнятий ряд документів, спрямованих на захист прав людини. Проведені в 2008 році німецькими вченими дослідження показали, що у разі зростання безробіття на 1 % бідність збільшувалася на 5% (миттєвий ефект), а в довгостроковому плані — вдвічі більше. Як видається, основним інструментом соціальної політики ЄС у боротьбі з бідністю повинна стати передусім боротьба з безробіттям, щоб подолати "пасивний характер" традиційної системи соціальної допомоги та стимулювати процес соціально-професійної інтеграції безробітних, що і визначає перший глобальний напрям під час розробки єдиних стандартів соціальної політики Євросоюзу. Для цього необхідно розробити відповідний механізм, що передбачає контракти про працевлаштування на підприємствах місцевого значення та проходження курсів професійної підготовки особами, які отримують "мінімальний дохід".
Гаєвая, Олександра. Витоки держави загального добробуту [Текст] / О. В. Гаєвая, Л. Перевалова, А. Гаряєва // Підприємництво, господарство і право: Науково-практичний господарсько-правовий журнал / Ін.-т приват. права і підприємництва Академії правов. наук Укр.; Спілка юристів Укр.; Ін.-т держави і права НАН Укр. - Київ : Тов. "Гарантія", 2019. - № 9. - С. 147-152. Анотація: Розглянуто еволюції загальних теорій добробуту населення, опис і аналіз вже сформованих і функціонуючих різних моделей розподілу доходів у тому чи іншому суспільстві і головного організатора цього процесу – держави. Розглянуто історичні причини виникнення витоків добробуту, проаналізовано різноманітні точки зору видатних вчених на цю проблему у світі. Необхідне розширення і поглиблення знань про еволюцію загального добробуту населення; доведення того, що завдяки зусиллям із забезпечення добробуту, незважаючи на відмінності в історичному розвитку, системи соціального захисту більшості країн ЄС охоплюють майже всі соціальні ризики, такі як хвороба, старість, інвалідність, нещасні випадки на виробництві та ін. На прикладах наукових теорій представлені регулятори, якими є економічні, соціальні і правові інститути і механізми для вивчення цього досвіду тими державами, які ще далекі від ефективного функціонування інституту обов’язкового соціального страхування і становлення розвиненого громадянського суспільства. У своїх роботах В. Парето порушив питання про оптимальне дотримання інтересів всіх членів суспільства в ході встановлення ринкової рівноваги, оскільки загальний ефект не означає виграшу для кожної окремої особи. Проблема ефективності розподілу економічних благ тісно пов’язана з проблемою справедливості. Для будь-якого людського суспільства нерівність доходів і, отже, нерівність доступу до ресурсів і благ є фундаментальним фактом. У роботі «Економічна теорія добробуту» (1924) А. Пігу розробив практичний інструментарій для забезпечення добробуту на основі положень неокласичної теорії. На думку А. Пігу, держава повинна забезпечувати не тільки максимізацію суспільного добробуту через механізм перерозподілу доходів і облік «зовнішніх ефектів», але й розвиток фундаментальної науки, освіти, здійснювати природоохоронні проекти, захищаючи інтереси майбутнього Розглядаючи еволюцію теорій добробуту в контексті теорії суспільного вибору, лауреат Нобелівської премії з економіки А. Сіно приділяє велику увагу питанням оцінки та порівняння добробуту людей, що дуже важливо для практичного втілення тих чи інших моделей соціальної політики держави. Наявні сьогодні уявлення про індивідуальний добробут у конкретно-історичний період визначаються офіційними та науковими критеріями, нормами і нормативами такої соціально-економічної категорії, як якість життя. Слід зазначити, що основні положення економічної теорії добробуту фактично описують і аналізують вже сформовані і функціонуючі різні моделі розподілу доходів у тому чи іншому суспільстві і головного організатора цього процесу - держави. У науковій літературі визнаною є думка з приводу умов і історичного етапу зародження й розвитку ідей добробуту і моделей організації і структури суспільства, що забезпечують «соціальний характер суспільних відносин». При цьому важливим теоретичним постулатом доктрин добробуту є об’єктивний характер підвищення ролі держави в соціальній сфері індустріального суспільства, метою якої виступає не тільки боротьба з бідністю, а й підвищення рівня добробуту всього населення. Наприклад, фінський учений П. Куусі вважає, що природа державної соціальної політики в умовах розвинутого індустріального суспільства змінюється: якщо раніше вона мала на меті захист «слабких» і «нужденних», то тепер вона орієнтується на всю націю і перетворилася на «національне надбання». При цьому дані наукові категорії трактуються з позиції виконання державою комплексу соціально-захисних функцій, відповідальності уряду за забезпечення основних соціальних потреб громадян включаючи створення умов для розвитку громадянського суспільства. У зв’язку з цим, під «державою добробуту» розуміють комплекс економічних, фінансових, соціальних інститутів держави, що здійснюють регулювання економічної та соціальної сфер з метою забезпечення повної зайнятості, високого рівня доходів і стабільних цін, а також реалізують програми соціальної допомоги вразливим верствам населення. Доктрини добробуту, держави загального добробуту і соціальної держави присвячені аналізу й обґрунтуванню ролі сукупності соціальних інститутів в західних країнах, покликаних забезпечити всіх членів суспільства соціальними правами на трудові доходи за допомогою їх перерозподілу на основі механізмів громадської солідарності. Наша країна сьогодні, на жаль, не крокує вперед до економічного та соціального прогресу. Відсутня збалансованість між економічним зростанням та соціальними видатками і наявна неспроможність національної економіки повністю забезпечити всі зобов’язання держави, що дуже перешкоджає ефективному соціальному розвитку. Таким чином, в реалії соціальні потреби людей задовольняються на досить низькому рівні: високий рівень бідності, а ще вищий - у сім’ях, де є діти чи інваліди, чи особи працездатного віку, які не мають роботи, - це свідчить про недостатню ефективність механізмів соціальної підтримки з боку держави найбільш соціально незахищених категорій населення. У результаті соціально незахищені категорії людей перестають платити за житло чи навчальні програми власних дітей. Декому не вистачає коштів на власне лікування, що зрештою приводить людину до фатального кінця. Люди знаходять вихід, дехто переходить з натуральної їжі на синтетичну, і така ж картина з одягом, але варто пам'ятати, що все це робиться за рахунок власного здоров'я. Що ж до мінімальної пенсії, котру отримують пенсіонери України, то вона, з огляду на міжнародний рівень пенсійного забезпення, прирівнюється до геноциду пенсіонерів.
Висновки: Таким чином, найважливішим напрямом соціально-економічної політики уряду та держави України повинно бути досягнення стійкої позитивної динаміки добробуту населення на основі збільшення платоспроможності, зокрема підвищення заробітної плати працюючого населення. Необхідною є розробка системи соціальних стандартів, яка б дійсно забезпечувала гідний рівень життя населення та відповідала європейським стандартам, при цьому її запровадження має передбачати поступові етапи досягнення цих стандартів протягом кількох років окремо для кожної категорії населення. Також необхідно встановити реальний прожитковий мінімум, удосконалити методику його визначення, яка має узгоджуватися із соціально-економічними умовами, що змінюються в країні. Основний ресурс для подолання бідності - не кредити МВФ і не іноземні інвестиції, а кошти українців, у тому числі ті, які формують незаконні фінансові потоки через кордон України. Треба зробити їх легальними і спрямувати на інвестиції в нові технології через спеціальні інституції на зразок банку розвитку. Сьогодні наша країна мусить розробити і реалізувати такі напрями соціальної політики, які дадуть можливість забезпечити гідний рівень життя громадян на рівні європейських і світових стандартів. | 
