Матеріал для написання реферату Військові злочини росії: аспекти та наслідки Не санкціями одними. Наразі чи не кожна країна світу та міжнародна організація засуджує дії вищого політичного керівництва кремля за військову агресію проти України. Світові лідери публічно заявляють, що до відповідальності за наслідки «воєнної операції» на території нашої держави має бути притягнутий безпосередньо путін. Та чи справді путін може понести покарання за вчинені на території України звірства? Чи є такий орган юстиції у світі, що здатний посадити президента рф на лаву підсудних? Які є шанси притягти до відповідальності тих російських військовослужбовців, які покинули територію України? Росіяни і путін, чи однакова іх відповідальність за війну. Коли і як Україна отримає реперації з росії.
Васильєва, Дарина Чи можна притягнути до реальної відповідальності путіна за війну в Україні? // Юридична газета.- 2022. -4 травня. Президент США Джо Байден неодноразово називав останнього «м’ясником» та «військовим злочинцем» за звірства, вчинені російськими окупантами в Україні. Прем’єр-міністр Великобританії Борис Джонсон назвав дії президента росії «нудотною і кричущою агресією, яка має руйнівні наслідки для українського народу». Не лишилася осторонь і голова Європейської комісії Урсула фон дер Ляйєн, яка в інтерв’ю німецькій Bild повідомила, що Путін несе відповідальність за цю війну, він віддав наказ про вторгнення, тому має бути притягнутий до відповідальності. На додачу ще в березні Сенат США ухвалив резолюцію про визнання президента країни-агресора воєнним злочинцем. Аналогічне рішення прийняв також Сейм Польщі. І це лише декілька прикладів. Та чи справді путін може понести покарання за вчинені на території України звірства? Чи є такий орган юстиції у світі, що здатний посадити президента рф на лаву підсудних? Розглянемо діючі міжнародні органи юстиції. Це: 1. Міжнародний суд ООН, котрий розглядає переважно територіальні та прикордонні спори, спори щодо незаконного застосування сили, та 2. Міжнародний кримінальний суд — переслідує осіб, відповідальних за геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини та акти агресії. Однак притягнення до відповідальності такими судами путіна не гарантоване. Давайте розглянемо причини цього. Міжнародний суд ООН вирішує спори між державами, але не може переслідувати окремих осіб. Отже, притягнути до відповідальності безпосередньо очільника кремля через цю судову установу не вдасться. Навіть якби суд мав компетенцію переслідувати окремих осіб та визнав путіна винним, є як мінімум одне «але»: путін не виконав би рішення суду добровільно, як росія не виконує рішення Міжнародного суду ООН, ухвалене в березні ц.р. на користь України про негайне припинення військової операції. Міжнародний кримінальний суд (МКС) — єдиний правовий орган, який може переслідувати високопосадовців на міжнародному рівні. Для того, щоб він розслідував злочини, вчинені на території певної держави або її громадянами, така держава має ратифікувати Римський статут і тим самим визнати юрисдикцію суду. Враховуючи, що ані росія, ані Україна Римський статут не ратифікували, на перший погляд може здатися, що МКС не має юрисдикції розслідувати злочини, вчинені російською стороною на території нашої держави. Однак ще у 2015 р. Верховна Рада України своєю заявою визнала юрисдикцію МКС, тим самим надавши згоду на розслідування злочинів окупантів на українській території (за виключенням злочинів агресивної війни, для розслідування яких обидві сторони конфлікту мають бути членами МКС). Незважаючи на наявність юрисдикції МКС розслідувати злочини, що вчиняються в Україні представниками рф, тут знову є кілька «але»: Питання кваліфікації та доказування. Безумовно, довести вину окремого військового у вчиненні воєнного злочину набагато простіше, ніж довести вину цілого ланцюга осіб на чолі з президентом країни-агресора, що наказували вчиняти звірства в Україні або не завадили цьому. Крім того, може бути нелегко отримати докази безпосередньої причетності путіна, включаючи свідчення осіб, які можуть бути залякані або якось мотивовані не свідчити проти нього. Питання процедури. На відміну від Міжнародного суду ООН, судді МКС можуть видати ордер на арешт окремих осіб, включаючи путіна, для притягнення їх до суду в Гаазі. Проте в структурі МКС немає поліції, яка фактично могла б заарештувати ту чи іншу особу. Арешт підозрюваних мають здійснити уповноважені органи країн-учасниць, де такі особи перебувають. Росія не є членом МКС, а отже, не стане виконувати його рішення. З іншого боку, путін не виїде до іншої країни-учасниці МКС, де його могли б заарештувати. Незважаючи на купу бюрократичних перешкод, станом на зараз 39 країн світу на чолі з Великобританією офіційно підтримують розслідування Міжнародним кримінальним судом злочинів, скоєних очільником кремля. Сподіваємось, МКС таки вдасться зібрати беззаперечні докази причетності винних осіб. Чи може Міжнародний кримінальний суд винести вирок заочно (без перебування підозрюваного у залі суду)? Так, така процедура існує. МКС може видати міжнародний ордер на арешт путіна in absentia, якщо, наприклад, останній не з’явиться на засідання суду в Гаазі. В результаті він може бути оголошений у міжнародний розшук. Крім того, президента рф зможуть заарештувати під час подорожі до будь-якої з країн-підписантів Римського статуту, а таких аж 123. Водночас залишається малоймовірним припущення, що очільник рф наважиться покинути росію (див. попереднє питання). Чи є реальні приклади притягнення МКС до відповідальності високопосадовців? За 20 років існування МКС вів розслідування злочинів проти людяності, воєнних злочинів в Афганістані, Бурунді, Венесуелі, Гвінеї, Грузії, Іраку, Кенії, Колумбії, Демократичній Республіці Конго, Кот-д’Івуарі, Лівії та інших країнах. Наприклад, у 2008 р. МКС видав ордер на арешт президента Судану Омара аль-Башира за звинуваченням у геноциді у зв’язку з конфліктом у Дарфурі. Через 4 роки за злочини проти людяності на лаву підсудних потрапили лівійський лідер Муаммар Каддафі, його син Саїф аль-Іслама та керівник лівійської розвідки Абдулла аль-Сенуссі. Що можуть вдіяти українські судові інституції? За даними офісу Генерального прокурора України, станом на 27 квітня 2022 р. зареєстровано 8 488 злочинів агресії та воєнних злочинів. Однак головна прокурорка України Ірина Венедіктова зазначає, що Україна не може відкрити кримінальне провадження особисто проти президента російської федерації, оскільки у нього є функціональний імунітет. Інші європейські країни також почали розслідування аналогічних справ. Серед таких країн Литва, Польща, Естонія, Німеччина, Швеція, Латвія, Норвегія, Франція, Словаччина. Важливо: присутність обвинуваченого в країні, де проходить розслідування, або його екстрадиція обов’язкові для реального виконання покарання. А якщо мова йде про путіна, ситуація ускладнюється дією міжнародно-правового принципу імунітету (недоторканності) особи президента. Чи допоможе опозиція росії здійснити екстрадицію путіна? Напевне, більш актуальне питання, чи є в росії опозиція. Наразі переважна більшість росіян, за даними опитування Аналітичного центру Юрія Левади, підтримують вторгнення в Україну (близько 81% респондентів). Більше того, за результатами соціологічного дослідження Active Group громадяни рф висловлюють позитивне ставлення до застосування ядерної зброї (40,3% респондентів). Формування опозиції, ймовірно, можливе лише у разі посилення міжнародних санкцій та негативно налаштованої економічної еліти країни-агресора, однак це питання часу. Створення окремого міжнародного трибуналу: чи буде він дієвим? Відомі такі дієві міжнародні військові трибунали, створені для розслідування злочинів окремої військової події, як: Нюрнберзький трибунал — суд переможців у Другій світовій війні над колишніми керівниками гітлерівської Німеччини. Процес тривав рік. Результатом стало винесення вироку 22 головним нацистським військовим злочинцям (12 з них засуджені до смертної кари). Токійський трибунал — суд над японськими військовими злочинцями за розв’язання Другої світової війни. Він був триваліший за Нюрнберзький (2,5 роки). Його результатом стала страта прем’єр-міністра Японії генерала Хідекі Тодзіо та ще 6 високопосадовців. Югославський трибунал — судове переслідування осіб, відповідальних за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, здійснені на території колишньої Югославії з 1991 р. За час його функціонування було засуджено 90 осіб.
Баганець Олексій Кваліфікація воєнних злочинів // Юридичний вісник України.-К, 2022. -№ 24/25. - С. 10.
Розмежування понять «воєнний» та «військовий» злочин як шлях до розробки вивіреного механізму притягнення російських військових, винних у вчиненні кримінальних правопорушень під час агресії стосовно України Із перших днів повномасштабного вторгнення рф в Україну ми отримували й отримуємо повідомлення про величезну кількість звірств, що вчиняють російські війська. Це й масові вбивства мирного населення, зґвалтування, катування цивільних осіб, викрадення активістів, волонтерів та представників місцевої влади і органів місцевого самоврядування, й авіаудари по цивільній інфраструктурі міст та селищ, немотивоване цільове знищення житла і майна громадян, які не беруть участі в бойових діях, примусове вивезення нашого населення, в тому числі, малолітніх дітей, на територію рф, застосування забороненої зброї тощо. Як результат, у 1945 році Статут Нюрнберзького трибуналу визначив воєнні злочини як «порушення законів і звичаїв війни», включив до них такі діяння: - вбивство цивільних осіб, жорстоке поводження з ними або їхнє переміщення, що здійснювалося на окупованих територіях; - вбивство або жорстоке поводження з військовополоненими; - вбивство заручників; - розграбування суспільної чи приватної власності; - руйнування, що не спричинені військовою необхідністю тощо (ст. 6 (b) Статуту). У свою чергу, Женевські конвенції 1949 року розширили цей перелік воєнних злочинів, серед яких, окрім уже згаданих, з’явилися й інші, наприклад: 1) катування і нелюдське поводження, зокрема біологічні експерименти, умисне заподіяння тяжких страждань чи серйозного каліцтва; 2) незаконне, невмотивоване й широкомасштабне руйнування та привласнення майна, не спричинене військовою необхідністю; 3) примус цивільної особи чи військовополоненого служити в збройних силах ворожої держави; 4) незаконна депортація, переміщення цивільної особи; 5) незаконний арешт цивільної особи; 6) взяття заручників. У зв’язку з цим хотів би звернути вашу увагу і на той факт, що на сьогодні найактуальнішим міжнародним правовим актом у питаннях визначення «воєнних злочинів» виступає саме Римський статут Міжнародного кримінального суду (МКС), підписаний у 1998-му, набрав законну силу в 2002 році після того, як понад 60 країн світу його ратифікували. Римський статут не тільки зміг консолідувати в собі всі склади «воєнних злочинів», розкиданих до цього по багатьох міжнародних джерелах міжнародного гуманітарного права, але й надати більш-менш чітке тлумачення кожному з них. На жаль, наша країна до цього часу не ратифікувала цей статут, бо повинна була привести наше внутрішнє законодавство (зокрема Кримінальний кодекс) у відповідність до його норм. На це й був спрямований Закон № 2689 від 27.12.2019 р., прийнятий 20.05.2021 року, однак станом на сьогодні так і не був підписаний Президентом України, а отже, не набув чинності. Тобто, ще раз наголошую, Україна підписала Римський статут ще 20 січня 2000 року, однак ще не ратифікувала його. У той же час, якщо перейти до тлумачення поняття «військового злочину», то це питання в кожній країні регулюється виключно національним кримінальним законодавством, бо воно не має міжнародного аспекту. Так, в Україні всі склади «військових злочинів» прямо передбачені в єдиному джерелі національного кримінального права – Кримінальному кодексі, розділ ХІХ. Більше того, в ч. 1 ст. 401 КК України наводиться й визначення поняття самого військового злочину, яким виступають передбачені цим розділом кримінальні правопорушення проти встановленого законодавством порядку несення або проходження військової служби, вчинені військовослужбовцями, а також військовозобов’язаними та резервістами під час проходження зборів. За відповідними статтями даного розділу несуть відповідальність військовослужбовці Збройних Сил України, Служби безпеки, Державної прикордонної служби, Національної гвардії та інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, тобто суб’єктами цих злочинів виступають військовослужбовці виключно держави Україна. Ємець Елеонора Як в Україні фіксують злочини росії та чи чекати на реальні вироки // Юридична газета. - 2022. -12 травня. Відповідно до положень ст. 14 та 42 Римського статуту Міжнародного кримінального суду, держава-учасник може передати до канцелярії офісу прокурора відомості про випадки вчинення злочинів, на які поширюється компетенція Суду. Такі відомості мають чітко відображати факти вчинення злочинів та бути підкріплені усіма можливими доказами. Прокурору також гарантоване право самостійно ініціювати розслідування на основі інформації про злочини, на які поширюється компетенція Римського статуту. Інформацію про скоєні злочини для передачі до Суду необхідно викласти за наступною структурою: - коли було скоєно злочин: слід зазначити дату та час скоєння злочину. При цьому якщо вам відома приблизна інформація, це також необхідно зазначити; - де було вчинено злочин: вказати адресу або найближчі відомі координати та адреси; - обставини: що саме відбулося, яку зброю було використано, чому ви вважаєте, що винні військові російської федерації; - опис жертв та руйнувань з фото/відео на підтвердження обставин (за можливості). Необхідно також зазначити інформацію про те, хто саме став жертвами (ПІБ за наявності), а у -разі відсутності таких даних описати приблизний вік, стать жертв та яких руйнувань було завдано; - короткі свідчення від свідків із зазначенням їх паспортних та контактних даних. Після отримання відомостей про імовірне вчинення злочину, на який поширюється компетенція Суду, прокурор вирішує питання про наявність чи відсутність достатніх підстав для ініціювання розслідування. Згідно з офіційними даними Міжнародного кримінального суду, 28 лютого ц.р. прокурор Міжнародного кримінального суду Карім Асад Ахмад Кхан вирішив ініціювати розслідування фактів злочинів, скоєних на території України. Ресурси (засоби) для збору інформації про скоєні злочини. Наразі для передачі фактів та доказів вчинення росією злочинів на території України державні органи створили декілька корисних електронних ресурсів: https://warcrimes.gov.ua/ — веб-платформа для збирання фактів вчинення воєнних злочинів, злочинів проти людяності; чат-боти у месенджері «Телеграм» @tribunal_ua_bot та https://t.me/war_crime_bot; безпосередньо електронна адреса офісу прокурора Суду otp.informationdesk@icc-cpi.int. Чим детальніше будуть зафіксовані факти воєнних злочинів, тим більша вірогідність, що вони будуть прийняті як докази та використані при засудженні винних осіб. Дуже важливо логічно та послідовно викладати інформацію, щоб її могли швидше обробити і взяти в роботу. Кримінальна відповідальність за скоєння воєнних злочинів на території України. Перше, ніж говорити про міру відповідальності за вчинення воєнних злочинів на території України, слід визначити, що воєнним злочином є порушення законів та звичаїв ведення війни. Загальний перелік воєнних злочинів закріплений у Римському статуті Міжнародного кримінального суду. Інакше кажучи, категорія «воєнні злочини» є суто міжнародно-правовим явищем. За Римським статутом воєнними злочинами є умисні, винні, протиправні діяння, що серйозно порушують положення Женевської конвенції 1949 р. Прикладами воєнних злочинів є: - умисне вбивство; - застосування отрути чи хімічної зброї; - умисний, цілеспрямований напад на цивільне населення, що не бере безпосередньої участі у воєнних діях; - обстріл чи напад на цивільні об’єкти, що не є воєнними цілями, зокрема на цивільні населені пункти, житлові приміщення чи культурні цінності; - незаконне знищення чи привласнення майна, не виправдане військовою необхідністю; - умисне вчинення дій, які піддають цивільне населення голоду, як способу ведення війни, умисне створення завад для допомоги; - вербування дітей віком до 15 років до складу збройних сил або їх використання для участі у збройних силах; - катування або нелюдське поводження, у т.ч. біологічні експерименти; - взяття заручників; - зґвалтування; - примушування військовополонених до служби на користь ворожої сторони. Чинний Кримінальний кодекс України не містить визначення поняття «воєнний злочин», хоча за своїми характерними ознаками деякі зі злочинів, що зазначені у розділі ХІХ КК України, можна назвати воєнними. Йдеться про: - мародерство (ст. 432); - насильство над населенням у районі ведення воєнних дій (ст. 433); - погане поводження з військовополоненими (ст. 434).
Рашевська Катерина Євгеніївна Примусова вагітність як міжнародний злочин в Україні: покарати не можна мовчати // Юридична газета. - 2022. -11 травня. Відповідно до інформації, наданої секретаріатом уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, станом на кінець квітня 2022 р. зареєстровано 103 звернення про випадки гендерного та сексуального насильства на звільнених від російських загарбників територіях. Серед осіб, яких було зґвалтовано, близько 30% — неповнолітні дівчата, 12 з яких зараз вагітні. Протягом 1 березня — 12 квітня 2022 р. до Abortion Dream Team — організації, яка належить до мережі правозахисних організацій Abortion Without Borders, звернулися 102 українки, які виїхали з України до Польщі, з вагітністю до 12 тижнів, яку хотіли перервати. З-поміж іншого, це свідчить про те, що кількість зґвалтованих і примусово запліднених російськими військовослужбовцями жінок може бути набагато вища, ніж кількість зафіксованих секретаріатом уповноваженого звернень. Примусова вагітність потенційно є самостійним складом відразу 3 міжнародних злочинів: воєнних злочинів, злочинів проти людяності та геноциду. Попри те, що разом з низкою інших злочинів (примусові шлюби, сексуальне рабство тощо) вона належить до т.зв. злочинів SGB (sexual-gender based violence), вона має істотно відмінні елементи: actus reus, mens rea та шкоду. Елементи злочину примусової вагітності. Відповідно до ст. 7 (2) (f) Римського статуту Міжнародного кримінального суду (далі — МКС), першого нормативного акту, який закріпив це визначення, примусова вагітність — це «незаконне позбавлення волі будь-якої жінки, яка стала вагітною під примусом, з метою зміни етнічного складу населення або скоєння інших серйозних порушень міжнародного права. Це визначення в жодному разі не тлумачиться як таке, що впливає на національне законодавство, що стосується вагітності». Ця дефініція містить 3 кумулятивні вимоги: 1) жертва має бути незаконно позбавлена волі обвинуваченою особою; 2) жертва має примусово завагітніти (хоча й не обов'язково у зв’язку з діями обвинуваченого); 3) обвинувачений діяв з одним з двох конкретних намірів (mens rea включає dolus specialis (спеціальний умисел). Протиправність позбавлення волі жертви передбачає невідповідність підставам, встановленим національним та/або міжнародним правом (зокрема, ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права та ст. 5 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод). При цьому визначення з Римського статуту не встановлює конкретний строк незаконного позбавлення волі жертви. Для задоволення елементу actus reus достатньо, щоб особа, яку примусово запліднили, знаходилася під контролем обвинуваченого протягом будь-якого періоду. Відтак, сценарії, за яких жертва змогла втекти, була визволена або ж звільнена, навіть якщо строк вагітності залишався прийнятним для аборту з медичної точки зору, також підпадає під визначення злочину примусової вагітності. Що стосується встановлення факту примусу, окремі підходи до його тлумачення можуть бути взяті з Елементів злочинів МКС. Inter alia примус включає: - погрозу та використання фізичної сили; - зловживання владою; - страх насильства та фізіологічні утиски; - використання примусових обставин, у т.ч. ситуацій збройного конфлікту та позбавлення волі. Окрім того, примусом є неспроможність жертви дати справжню згоду, зокрема, у зв’язку з природною, спричиненою або віковою недієздатністю, та невикористання контрацептивів. Важливо, що злочин примусової вагітності не є ані наслідком зґвалтування, ані його обтяжуючою обставиною, та, на думку низки вчених (Мілана Марковіча, Матильди Бут, Анни Голдштейн, Кармели Булер), може бути кваліфікований і у випадку штучного запліднення. Загальний суб’єктивний елемент злочину примусової вагітності передбачений ст. 30 Римського статуту та охоплює наміри й обізнаність обвинуваченого. Це означає, що останній зумисно й свідомо прагне завдати шкоди сексуальній та репродуктивній свободі жертви, знаючи, що наслідок злочинного діяння настане за звичайного перебігу подій. Криміналізація примусової вагітності. Примусова вагітність вперше була передбачена як окремий склад злочинів проти людяності та воєнних злочинів у Римському статуті МКС. Згадка про неї також міститься в інших міжнародних документах, зокрема, 1) як злочину проти людяності без визначення — у статуті Спеціального суду для Сьєрра-Леоне (2000 р., ст. 2 (g); 2) як злочину проти людяності та воєнного злочину з визначенням, імплементованим з Римського статуту, — у постанові 2000/15 Об’єднаної національної перехідної адміністрації Східного Тимору про створення груп з виключними юрисдикціями щодо серйозних злочинів (2000 р., секції 5–6); 3) як злочину проти людяності та воєнного злочину в міжнародних та неміжнародних збройних конфліктах з визначенням, імплементованим з Римського статуту, — у протоколі Африканського союзу про внесення змін до статуту Африканського суду справедливості та прав людини (2014 р., ст. 28 С); 4) як злочину проти людяності та воєнного злочину за звичаєвим міжнародним правом без визначення — в законі Республіки Косово №5/L-053 про спеціалізовані палати та спеціалізовану прокуратуру (2015 р., ст. 13–14); 5) як злочину проти людяності з визначенням, імплементованим з Римського статуту, — в проєкті статей Комісії міжнародного права про злочини проти людяності (2019 р.). Станом на 2022 р. кримінальне законодавство щонайменше 36 держав передбачає покарання за примусову вагітність як окремий склад злочинів проти людяності або воєнних злочинів. Серед таких країн — як члени МКС, так і ті, хто не визнає юрисдикцію останнього. Мова йде про кримінальне законодавство 15 держав Європи (Німеччина, Грузія, Хорватія та інші), 9 держав Африки (Коморські острови, Уганда, Руанда та інші), 5 держав Австралії та Океанії (Нова Зеландія, Фіджі, Самоа та інші), 3 держави Азії (Туреччина, Східний Тимор та Республіка Корея), 3 держави Латинської Америки (Уругвай, Тринідад і Тобаго, Аргентина) та Канада. Примусова вагітність в контексті російського вторгнення: злочин проти людяності, воєнний злочин чи геноцид? Кваліфікуючи діяння російських комбатантів на тимчасово окупованих територіях України, слід брати до уваги низку обставин. По-перше, цей злочин був вчинений у ході міжнародного збройного конфлікту, який існує між Україною та рф з кінця лютого 2014 р. (відповідно до положень національного законодавства — 20 лютого, звіту офісу прокурора МКС — 26 лютого, ЄСПЛ — 27 лютого). Відтак, з цього моменту держави-учасниці збройного конфлікту повинні гарантувати дотримання норм міжнародного гуманітарного права, зокрема ЖК-IV та ДП-І, з яких можна зробити висновок про належність примусової вагітності до серйозних порушень МГП та воєнних злочинів. Винні у вчиненні цього міжнародного злочину особи не могли не знати про існування міжнародного збройного конфлікту. Їм також було відомо про наслідки даного діяння, які мають настати за звичайного перебігу подій. По-друге, примусова вагітність була складовою широкомасштабного та систематичного нападу на цивільне населення. Згідно зі звітом Московського механізму щодо ситуації в Україні, «окремі моделі насильницьких дій (рф), які порушують міжнародне право прав людини, відповідають критеріям злочинів проти людяності»[16]. Згідно з інформацією, наданою Генеральним прокурором України, станом на середину квітня 2022 р. лише на Київщині було вбито 1222 цивільні особи. Кількість зафіксованих випадків зґвалтувань протягом місяця на окупованих РФ територіях сягнула позначки 103. Для порівняння, за весь 2020 р. ООН задокументувала 100 випадків сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом у Сомалі. По-третє, вчинення примусової вагітності містить т.зв. елемент політики. Як приклад, вище керівництво рф, зокрема особисто путін не лише латентно толерують такі дії, наприклад, не забезпечуючи притягнення винних до відповідальності, але й заохочують їх. Так, указом президента рф №215 від 18 квітня 2022 р. було відзначено та присвоєно звання «гвардійської» 64-й окремій мотострілковій бригаді, яка, за даними СБУ, вчиняла звірства в Бучі, серед яких була й примусова вагітність. Більше того, на церемонії вручення державних нагород путін назвав дії солдат 64-ї бригади «зразковими», тобто такими, які слід наслідувати, а сам указ містить згадку про «масовий героїзм і відвагу, стійкість та мужність» військовослужбовців, звірства яких «захищали державні інтереси». По-четверте, 12 підліткових вагітностей лише в Бучі є не «випадковим наслідком» зґвалтувань, а умисною дією з метою вчинення інших серйозних порушень міжнародного права, в т.ч. Конвенції про права дитини. Ці дії відбувалися під примусом, як він розуміється в Елементах злочинів МКС, а саме з застосуванням сили, зловживанням владою, використанням вікових особливостей жертв та ситуації збройного конфлікту. Той факт, що зловмисник міг прямо не передбачати настання конкретного наслідку примусової вагітності, згідно з рішенням у справі Домініка Онгвена, на кваліфікацію не впливає. Слід підкреслити, що жертв насильницьки утримували в підвалі одного з будинків у Бучі, де регулярно ґвалтували без використання засобів контрацепції, тим самим обмежуючи їхню репродуктивну свободу, що свідчить на користь тлумачення даних діянь як примусової вагітності. За словами однієї з дівчат, російські солдати говорили, що будуть їх ґвалтувати доти, доки їм не захочеться народжувати українських дітей. Подібні висловлювання вказують на злочин, вчинений з мотивів ненависті до іншої національної групи, що є ознакою геноцидального умислу. За рівнем «незручності» примусова вагітність як міжнародний злочин може конкурувати хіба що з геноцидом. Попри використання такого методу ведення збройного конфлікту ще з античних часів (наприклад, винищення меліан афінянами), його безпосередня криміналізація відбулася з ухваленням Римського статуту, а перший обвинувальний вирок за примусову вагітність як таку був винесений лише у 2021 р. Цілком ймовірно, що наступний стосуватиметься ситуації в Україні, до чого ні національне законодавство, ні правоохоронні й судові органи, ні громадянське суспільство не готові. Відсутність у КК України примусової вагітності як окремого складу міжнародних злочинів без якнайшвидшої ліквідації цієї прогалини створює правовий вакуум, в якому розчиняється репродуктивне насильство з боку російських військових. Штучне підлаштування цього злочину під зґвалтування не відповідатиме практиці МКС та 36 держав з різних континентів, які чітко розмежовують згадані діяння. Більше того, хиби у кваліфікації можуть мати негативний вплив на відшкодування шкоди жертві та забезпечення її права на правду. Примусова вагітність має низку негативних наслідків як для жертви, так і для суспільства в цілому. У загальному коментарі №4 Комітет з прав дитини підкреслив, що «ранні шлюби та вагітність є важливими факторами проблем з сексуальним та репродуктивним здоров’ям». Більш детально їх описано в «Платформі дій Четвертої всесвітньої конференції щодо жінок»: «Материнство в дуже молодому віці тягне за собою ускладнення під час вагітності та пологів, а також ризик материнської смерті, який значно перевищує середній. Діти молодих матерів мають вищий рівень захворюваності та смертності». Ці обставини слід брати до уваги при встановленні примусу, оскільки вони звужують простір для ухвалення рішення щодо збереження або переривання вагітності дітьми з Бучі. Зима Дарія Хто вам дозволив добре жити? Відповідальність за мародерство та інші злочини під час війни // Юридична газета. - 2022. – 4 травня. За даними першого заступника міністра внутрішніх справ Євгена Єніна, станом на 67-й день війни в Україні правоохоронними органами висунуто підозру про мародерство понад 1300 особам. Кількість підозр за іншими злочинами проти власності невідома. Що таке мародерство. Ми звикли називати мародерством таємне або відкрите викрадення чужого майна будь-якою особою під час воєнного стану. Та відповідно до закону, обкрадання цивільних осіб, їх приватних приміщень, будинків, транспортних засобів, здійснення пограбування магазинів, торгових центрів мародерством не є. По-перше, Кримінальний кодекс України (ККУ) відносить мародерство до військових кримінальних правопорушень (розділ XIX ККУ), тобто кримінальних правопорушень, що можуть бути скоєні лише військовослужбовцями. По-друге, відповідно до офіційного визначення (ст. 432 ККУ), мародерством є викрадення речей на полі бою, що знаходяться при вбитих чи поранених. Це означає, що викрадення речей поза межами бойових дій створює склад іншого майнового злочину, наприклад, крадіжки. Таким чином, щоб майновий злочин кваліфікувався як мародерство, необхідно, щоб він був здійснений 1) військовослужбовцем, 2) на полі бою, 3) щодо речей убитих чи поранених. Чи є мародерством захоплення знарядь для ведення війни? Вороже озброєння, техніка та інше військове майно після його захоплення особами, що беруть участь у воєнних діях, є «військовим трофеєм», тому їх захоплення не вважається мародерством. Водночас варто пам’ятати, що такі трофеї є власністю держави, а не військовослужбовця, і після закінчення війни всю захоплену зброю та знаряддя необхідно буде повернути державі. Якщо ж воєнне майно було знайдене цивільною особою, вона зобов’язана віддати його правоохоронним органам. Наразі покарання за утримання боєприпасів немає, але найближчим часом законодавець може розробити відповідні норми. Яка відповідальність встановлена за мародерство? Після прийняття Закону України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо посилення відповідальності за мародерство» №2117-IX від 03.03.2022 р. (Закон №2117-IX) за викрадення речей на полі бою, що знаходяться при вбитих чи поранених, встановлено відповідальність у вигляді позбавлення волі на строк від 5 до 10 років. Ще до початку воєнного стану в Україні мінімальний строк позбавлення волі становив 3 роки. Яка відповідальність за інші злочини, які помилково ототожнюють з мародерством? В Україні помилково називають мародерами тих, хто скоює такі правопорушення, як крадіжка (ст. 185 КК України), грабіж (ст. 186), розбій (ст. 187) та вимагання (ст. 189 КК України). Тим не менш, аби запобігти їх скоєнню в умовах воєнного або надзвичайного стану, Закон №2117-IX посилює відповідальність. Розглянемо детальніше, що означає кожен з цих злочинів та яка відповідальність встановлена за їх скоєння під час дії воєнного стану. Закон №2117-IX також посилює відповідальність за привласнення, розтрату майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем (ст. 191 КК України). Хоча вказаний злочин зазвичай не називають мародерством, законодавець вирішив відповідальність за нього також посилити. Наразі порушення ст. 191 ККУ передбачає позбавлення волі на строк від 5 до 8 років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до 3 років. Чи відрізняється відповідальність за мародерство та інші злочини, скоєні військовими країни-агресора? Як відомо, в росії майнові злочини проти українців декриміналізовано ще в попередньому Кримінальному кодексі. У новому КК рф жодної згадки про мародерство немає. З телефонних розмов, перехоплених СБУ, можна зрозуміти, що окупанти використовують війну як спосіб збагачення. Так, «спецоперація з зачистки будинків» стала чи не головним гаслом російських військових. Тим не менш, відповідно до ст. 6 ККУ, всі особи незалежно від громадянства, які вчинили злочини на території України, підлягають відповідальності, передбаченій кримінальним законодавством України (принцип територіальності). Оскільки будь-яких уточнень щодо належності до тієї чи іншої армії законодавство не містить, якщо окупанта будуть притягувати до відповідальності на території України, вирок буде оголошений у рамках існуючої в Україні відповідальності за скоєний злочин. Які є шанси притягти до відповідальності тих російських військовослужбовців, які покинули територію України? Притягнення осіб до кримінальної відповідальності на міжнародному рівні відбувається через Міжнародний кримінальний суд (МКС). Відповідно до ст. 8 Римського статуту Міжнародного кримінального суду, під воєнним злочином розуміється незаконне, беззмістовне і великомасштабне знищення і привласнення майна, яке не викликане військовою необхідністю. МКС може призначати строки позбавлення волі залежно від тяжкості майнового злочину, а також визначати розмір та зобов’язувати відшкодувати шкоду потерпілим від злочинів. Чорна Світлана Братські могили від "братського народу" // Голос України(укр). - 2022. -N 98. - С. 15. Російські військові свідомо розстрілювали мирних людей, які не чинили жодного опору та не становили жодної загрози. Тимчасово окупований, оточений у перші дні широкомасшабного вторгнення рф в Україну Маріуполь, який російські фашисти, скидаючи на житлові квартали й цивільні об’єкти 500 і 1000-кілограмові бомби, фактично стерли з лиця землі, став символом незламності його захисників і символом звірств, вчинених нелюдами у формі армії російської федерації. Радник Маріупольського міського голови Петро Андрющенко зазначає: «Місто перетворено на гетто. Відчуття сюрреалізму не залишає. Цивілізація навиворіт… Попри красиві картинки російського «неогуманізму», ставлення до людей як до скотини. Незалежно від проросійських чи проукраїнських поглядів… Не знаю, хто там які паради відміняє, але окупанти готують центр міста до параду». «І все це на тлі розбомбленого театру з людськими жертвами. Можливо, й досі там тіла», – пишуть у соцмережах користувачі. «Коли розбирали завали драми, було перехоплення розмов, просили трактор з лафетом для вивезення тіл. Кожен день дізнаєшся з міста новини – горе і горе! Рідко щасливі повідомлення, що знайшлися живими, зв’язалися, виїхали». Тільки з 1 березня за 12 днів блокади та нещадного обстрілу міста російськими окупаційними військами були вбиті, за даними Маріупольської міської ради, 1582 мирних мешканці. За два місяці, як зазначає Петро Андрющенко, тут загинуло «якщо оптимістично, то до 15 тисяч, а реально – до 25 тисяч осіб». У перші тижні окупації загиблих ховали у траншеї завглибшки 25 метрів на старому кладовищі у центрі Маріуполя. Вантажівками тіла, загорнуті у килими чи поліетиленові пакети, привозили з вулиць, моргів та приватних будинків. Трупи скидали один на один, наче дрова. Нещодавно супутник зафіксував 300-метрову братську могилу маріупольців у селищі Мангуш, що менш як за 20 км від півмільйонного колись міста. Про те, що окупанти влаштували тут масове поховання загиблих під артобстрілами та бомбардуваннями містян, повідомляють у Маріупольській міській раді. Згідно із знімками, оприлюдненими у ЗМІ, вирита траншея з’явилася наприкінці березня. На знімку від 23 березня її ще не було, а вже на наступному знімку цієї місцевості від 29 березня видно яму завдовжки понад 300 метрів і техніку, якою, ймовірно, її вирили. На знімку від 9 квітня можна побачити, що траншея частково присипана землею та розширена. Петро Андрющенко зазначає, що тіла загиблих на вулицях Маріуполя російські окупанти спочатку звозять у промзони міста, де є холодильні камери, там запаковують у пакети і вже потім вивозять у місця масових поховань. «Як їх порахувати – ми не знаємо. Там тисячі мають бути… Але нарешті ми з’ясували, куди вивозять хоча б частину загиблих з Маріуполя», – каже Петро Андрющенко. За його словами, наразі відомо про одне місце масових поховань у Мангуші, але їх може бути більше. У селищі Старий Крим також виявлено братську могилу. Це вже третє місце масового поховання біля Маріуполя. Супутник зафіксував викопані траншеї на території Старокримського цвинтаря. Вони з’явилися 24 березня, після того, як селище окупували російські війська. На супутниковому знімку Planet можна побачити, що траншеї по 60–70 метрів у довжину. За два тижні, на знімку від 7 квітня видно, що місце поховання збільшилося, а частина траншей закопана. 24 квітня зафіксовано нові траншеї – їх протяжність збільшилася більш як на 200 метрів. «Нам відомо про ці братські могили, бо ці фашисти – в мене немає інших слів – залучають для поховання місцеве населення, за їжу. Вони нам і повідомили, що треба «трудогодини» напрацювати, щоб тобі дали їжу, воду… Зараз у Маріуполі недостатньо гуманітарки, яку вони завозять, тому люди вимушені це робити», – розповідає Маріупольський міський голова Вадим Бойченко. Якщо у братській могилі біля церкви Андрія Первозваного у Бучі завдовжки 14 метрів було виявлено 117 тіл, зокрема 30 жінок і 2 дітей (це вбиті, закатовані, розстріляні, є спалені, а також померлі пацієнти лікарні, яких окупанти забороняли ховати на кладовищі), то скільки їх у Мангуші чи Старому Криму, де траншеї завдовжки понад 300 і 200 метрів, можна тільки здогадуватися. Загалом у Бучі знайдено 412 тіл загиблих мешканців, а у Київській області – більш як 1 200. Міський голова Бучі Анатолій Федорук зазначає, що російські окупанти своїм жертвам «зв’язували руки, ставили спиною і розстрілювали на вулиці». «Дуже багато свідків та потерпілих, які вказують, що місцевих мешканців вбивали просто так, що вони вийшли за хлібом. За ліками, або за те, що вони розмовляють українською мовою, або за те, що вони волонтери», – розповідає керівник бучанської прокуратури Руслан Кравченко. Місця поховань мирних мешканців виявили і в селищі Бородянка на Київщині. В одній могилі четверо чоловіків та дві жінки, в іншій – двоє чоловіків і 15-річна дівчина. Очільник поліції Київщини Андрій Нєбитов наголошує, що вбиті окупантами люди мають сліди катувань. «Російські військові свідомо розстрілювали мирних людей, які не чинили жодного опору та не становили жодної загрози», – заявив він. Шевчук Тамара Сказав: "Че ты такая дерзкая? А что будет, когда я твоему отцу колени прострелю?" // Країна. - 2022. -№ 15. - С. 32-35. Розуміла, що буде повномасштабна війна, й готувалася до цього. Коли в лютому почали виїжджати працівники іноземних посольств, стало очевидно, що якогось ранку Київ прокинеться від вибухів. Купила мотузки, вогнегасники, пальне – щоб заправляти генератор, якщо зникне світло. Також зробила запас їжі. Тамара Шевчук, 27 років, художниця. Народилася 19 лютого 1995-го в Івано-Франківську. Батько – будівельник, мати – вчителька англійської мови. 1998-го сім’я переїхала в Аргентину. За 10 років повернулися в Україну. Закінчила Національну академію образотворчого мистецтва й архітектури. Брала участь у Революції гідності. Під час окупації Криму допомагала організувати вивезення з півострова дружин українських військових. З початком війни на Донбасі займається волонтерством. Пише картини й навчає дітей образотворчого мистецтва. Захоплюється подорожами. Подобається творчість Івана Багряного та Сергія Жадана. Незаміжня. Живе в селі Шевченкове Броварського району на Київщині Уночі 24 лютого телефон був на беззвучному режимі. А о восьмій ранку побачила 150 пропущених дзвінків. Кілька було від батьків, а решта – від військових друзів. Усе стало зрозуміло, навіть не вмикала новин і нікому не передзвонювала. Швидко зібралась і поїхала забирати батьків Ще 2014 року вирішила, що нікуди з України не поїду. Усвідомлювала: якщо Росія наважилася на відкриті авіаудари, то Київ стане найнебезпечнішим місцем, принаймні в перші дні війни. Якщо немає зброї в руках, то тобі там не місце. Вокзал і західний напрямок країни – теж не варіант. Насамперед можуть бити по вокзалах і Житомирській трасі. За логікою, орки не мали б зайти в наше село, адже воно розташоване в "апендициті". Та ми помилилися. Чотири дні наші військові тримали окупантів за два села від нас. Розуміла, що, найімовірніше, втримати їх там не вдасться, бо російської техніки було багато. Ми казали односельцям: якщо ви не готові залишатися, їдьте. Доки в магазини завозили продукти, радили робити запаси. Але мало хто сприймав ці слова серйозно. Усі думали, що орків сюди не пропустять. Мали час, щоб заховати все цінне. Зняли плазми, спакували їх у коробки, обмотали плівкою й закопали. Те ж саме зробили і з фотографіями – на них я як не з військовими, то з волонтерами. На третій день, коли ніби все закопали, глянула на стіну. А вона вся завішана грамотами від Збройних сил України. Довелося і їх ховати. За цей час зробили фейкові сторінки в соцмережах. Найбільше переживали за доньку подруги. Як контролювати те, що може сказати шестирічна дитина? Її батько воював на Донбасі, загинув 2018-го. Дівчинка пишається татом і всім розповідає, що він був воїном. З початком війни вона щодня запитувала: "Ну що, де кацапи дурні? Вони далеко чи ні?" Намагалися навчити її говорити політкоректно. 8 березня росіяни зайшли в Шевченкове. Моя хата – крайня. З обох боків видно поле, а за ним – дві основні дороги. Я могла передавати координати загарбників нашим військовим – це теж була одна з причин, чому не виїхала. Снаряди порозривали лінії електропередач, але газ іще був. Саме робила чай і глянула у вікно. За сусідським городом стояла перша гаубиця. Швидко всіх підняла і сказала спускатись у підвал. Там уже були ліжка, запас води та їжі. Ми з батьком взялися заклеювати вікна скотчем. Невдовзі приїхали ще п'ять гаубиць. Гармати націлили на чотири боки: на Гоголів, де стояли українські військові, на наше село й на ті, що були під росіянами. Знала про цю тактику ще з Донбасу: вони стріляють, а потім брешуть, що це справа ЗСУ. Координати ворожої техніки передала знайомим військовим. Вони знали, де розташований мій будинок, відповіли: "Погані координати. Якщо вдаримо, хати не буде". Наші так і не стріляли, бо російська артилерія була близько до житлових будинків. До того ж під ними йшла газова труба. Через чотири дні в нашому селі знову поставили гармати й почали ходити по хатах. У порожніх оселях забирали все. Ми вже були навчені: на подвір'ї треба проводити активну діяльність, тоді орки не заходитимуть, як до себе додому. Я розтопила буржуйку й почала смажити млинці, батько грався із собакою, а решта сиділа в підвалі. Раптом у наші ворота постукали і сказали відчиняти. Їх було четверо – буряти і один москвич, про що він гордо повідомив. Вони просили дати щось поїсти, випити й курити. Батько відповів, що вони були в нас і вже нічого не залишилося. Тут бурят говорить: "Нет, я не был в этом доме. Такой дом я бы запомнил". Проте одного я одразу впізнала – точно в нас був. Він неохоче погодився. Мені сказали зайти в хату, бо хотіли переговорити з батьком. Я вигребла залишки круп, вийшла з ними й жбурнула все їм під ноги: "Берите и убирайтесь". Це їх шокувало. Росіянин захотів побесідувати. Запитав, чому я така нелюб'язна. Відповіла чітко, що вони не гості, а загарбники. Він говорив фразами Соловйова. Казав, що якби вони не напали, то через три дні це зробили б ми. Тоді додав: "Потерпите еще немного. Мы дойдем до Киева, поменяем Зеленского, и тогда все будет хорошо". Це було смішно. Відповіла, що в нашій країні все вирішує не президент, а люди. Через це ми абсолютно різні народи. Коли він почав говорити про російську армію, я розізлилась і перейшла на підвищений тон. Не могла змовчати, що вони кидають бомби по цивільних об'єктах і вбивають людей. Потім він сказав: "Че ты такая дерзкая? А что будет, когда я твоему отцу колени прострелю?" Я відповіла, що розмовляє зі мною, тому нехай стріляє в мене. У нього відібрало мову. Вийшов і повідомив своїм, що в нас немає чого брати. Вони пішли з порожнім пакетом. Ще й повернули ключі від моєї машини. У будинках, де не було господарів, окупанти знищували все. Їх переповнює злість до того, що в нас є. У знайомих побили плазмові телевізори, акрилову ванну, розстріляли стіни. Сусідка розповідала, коли до неї зайшли буряти, то здивувалися, що в неї два унітази – на першому та другому поверхах. А в нас запитували, чи це місто, й були вражені, що в селі є електрика й асфальтовані дороги. Їхній шаблон рвався від того, що ми живемо заможно. У селі під час блокади вижити легше, ніж у місті. Звісно, всі бідкалися, що немає хліба, але в кожного є погріб із картоплею. У нашому селі було зерно й доступ до млина. Більшість має пічки на дровах чи буржуйки. Це дискомфорт, але краще, ніж нічого. Звісно, доводилося мерзнути, бо температура у приміщенні була 9–12 градусів. Але ми ходили в лижних костюмах і за три тижні окупації звикли до холоду. Навчилися рахувати секунди до перезарядки гармат. Знали, що перед переміщенням техніки російські терористи гатять у всі боки без зупинки. В останній день, коли орки відступали, обстріл був щільний. Тоді нарахувала 130 одиниць техніки, що йшли лише з одного села. Шансу виїхати зеленим коридором не розглядали. Бачили, що гармати цілять саме по них. Був страх, що прийдуть перевіряти паспорти та звіряти зі списками фільтрації. Знали, що, найімовірніше, ми там є. Нам пощастило залишитися живими. Розуміла, що тероборона в селі – це поганий варіант. Коктейлі Молотова також не підходять. Їх треба кидати згори, а це краще робити в міських умовах. У нас п'ятьох людей, які виходили проти агресорів із коктейлями Молотова, вбили першого дня, а їхні будинки спалили. Росіянам допомагали місцеві наркомани чи алкоголіки. У нашому селі разом із ними ходила неблагополучна пара. Вони здавали військових і людей із тероборони. Після звільнення села зрадників одразу затримали місцеві та передали їх у поліцію. Детектора брехні вони не пройшли. У нашому селі загинули 22 людей. Їх знаходили зі зв'язаними руками, в когось були відрізані голови. За два тижні після звільнення села знайшли шістьох убитих у водяній шахті. Коли Київщину звільнили, я насамперед поїхала скупитися. Радили зробити це сусідам, але вони сподівалися, що в магазин привезуть продукти. Тільки встигла повернутись із закупів, як оголосили комендантську годину на 10 днів. Під час зачистки знайшли багатьох росіян. В одній хаті було п'ятеро, а в іншій – семеро. Дехто каже, що вони напились і пропустили свій відхід. Інші вважають, що хотіли заховатися, щоб залишитися в Україні на постійне проживання. Скаженик Дмитро "Убита жінка лежала під вікном 22 дні накрита покривалом. Поховати було неможливо // Країна. - 2022. -№ 15. - С. 28-31. Наш будинок у Маріуполі розташований з боку Новоазовська, вікна дивляться на Широкине (курортне село, в якому в 2014–2016 роках тривали запеклі бої). До нього 12 кілометрів. Все було добре видно й чути. До жаху війни готові не були: думали, що це ненадовго – постріляють, та й усе. Але ставало все гірше. Річка Кальміус ділить Маріуполь навпіл. Ми жили на лівому березі, ближче до Росії. З початком бойових дій міст одразу перекрили й замінували – і пів міста опинилось у блокаді. Дмитро СКАЖЕНИК, 50 років, художник. Народився 2 травня 1972-го в Маріуполі на Донеччині. Батько був робітник на місцевому заводі імені Ілліча, мати – начальниця поштового відділення. Закінчив Приазовський державний технічний університет, за фахом ”Інженер-конструктор. Нині живе в Кельні. У перший день війни пішли на ринок купити щось із продуктів. Черги по 50–100 людей. Працювали кілька точок. Ми стояли практично під мінометними обстрілами. Взяли консервів і круп. Кіоски ще працювали днів п'ять. За хліб, який коштував 22 гривні, правили понад 100. А потім нічого не стало. Пішли прямі влучання в магазини, на ринок. Почалося мародерство: асфальту не видно за розтрощеними упаковками й коробками. Люди штовхають одне одного, висмикують із рук товар. Базар зруйнований, обстріляні будинки, замість приватного сектора – авіаційні вирви 22 дні ми пробули в підвалі. Коли було менше обстрілів, могли піднятись у квартиру взяти якісь речі чи сходити в туалет. Спочатку зникло світло. Воду теж перестали подавати. Ледве накрапали в баклажки літрів 50. Хтось із сусідів набрав пів ванни. Тому пили мало, економили. Потім перебили газопровід і вдарили морози. "Київстар" стали глушити. Воду почали спускати з батарей у підвалі. Стояли черги. Траплялися бійки, бо приходили мешканці сусідніх будинків, в яких система зливу чомусь не спрацювала. Потім випав сніг, ловили воду зі стоків і водопровідних труб. Коли від прямого удару загорілася квартира на шостому поверсі і вогонь перекинувся на вищий, бігали гасити. І всю дорогоцінну воду витратили дарма. Загасити було неможливо – там плавилося перекриття. Залишилися без води. Хтось розказав, що в селищі між нами й морем в одному подвір'ї є колодязь-журавель. Хазяїн пускав усіх, усім допомагав. Іти туди – 2 кілометри. Але під обстрілами з мінометів і "Градів" це випробування. Ми ризикнули: над головою свистить, міни летять, навколо вибухи, а ми біжимо від дерева до дерева, від під'їзду до під'їзду, ще й із каністрами, ще й мінус 10. Хліба вистачило на пару днів, тоді якісь млинці смажили на сковорідках. Ділилися їжею: в кого крупа, в кого консерви, в когось щось із морозилки. Яблуко ділили на п'ять частин, інше через день їли. Зі шлакоблоків зробили на вулиці пічки. Готували на вогнищі – спустилися в кам'яний вік. Щоб зігріти чаю, треба дістати воду, дрова, сірники, розпалити пічку, знайти казанок або чайник. І примудритися закип'ятити воду, поки не стріляють. А коли вже почалися вуличні бої, картинка така: гріємо воду, а над головою кулі у стіну летять і рикошетять, а ми пригинаємося. Люди об'єднувалися під'їздами. Жінки готували, чоловіки ходили по дрова. З тими проблем не було. Від обстрілів вилітали дерев'яні рами, балкони просто зносила вибухова хвиля. Дерева – побиті, паркани – розтрощені. У нас лишався цілий приймач. Ефіри глушили, а замість наших FM-станцій увімкнули радіо ДНР. Звідти чесали: "Українські солдати, здавайтеся! Ви в оточенні"! І так 24 години на добу. Нам вдалося знайти одну українську хвилю, і слухали кожну годину по 5 хвилин – коли передавали новини. Економили, бо мали тільки дві батарейки. До останнього надіялися, що прийдуть наші. Чекали хороших новин. У перший день війни вбило жінку. Вона лежала під вікном 22 дні накрита покривалом. Поховати було неможливо, бо цей п'ятачок обстрілювався з усіх боків, і нам, мирним, ніяк було підійти. Кілька днів ми не виходили з дворика. А потім вийшли на бульвар і побачили: вулиці нема, дерева та стовпи повалені, з асфальту стримлять нерозірвані "Гради", мертві люди лежать уздовж дороги, під балконами – свіжі могили. Відчуття – ніби дивишся страшний фільм. А потім бойові дії дійшли й до нашого двору. Чуєш, як летить "Град" і вибухає все ближче і ближче. Потім влучає в дах і вибухає на восьмому поверсі. А ти сидиш у коридорі й чекаєш, що зараз увесь цей будинок обвалиться тобі на голову. Жодного дня не було без обстрілів. А між ними – година-півтори тиші. Це напружувало: значить – щось підвозять. Ми з дружиною поклали в кишені записки з іменами, щоб нас ідентифікували. Маріуполь російські військові почали бомбити в перші дні війни. Поранених спершу возили в поліклініку неподалік будинку. Спочатку вона працювала, а потім уже не було кому лікувати. Люди помирали. Когось ховали, когось – ні. Тіла так і залишалися на клумбах. Собаки почали їсти трупи. У маминому під'їзді три жінки померли від бомбардувань. Син однієї з них так і жив із мертвою матір'ю, не міг її поховати через обстріли. Емоції змінювалися. Під час першого влучання у квартиру на восьмому поверсі в будинку навпроти в нас був шок, дружина ридала. Потым, страшну річ скажу: дивишся на мертвих і нічого не відчуваєш. Дні перед тим, як ми пішли, були найважчі. Сидиш у підвалі, а над тобою кулемет Потім почалися бої в під'їзді. Ми бачили вбитих солдатів. Бронежилети у крові, крики поранених. На верхньому поверсі сидів наш снайпер. Росіяни вибивали його, знесли пів поверху. Приїхала техніка з буквою Z, один сусід вийшов із білим прапором: "Тут лише мирні, що ж ви робите?" – "Будинок руйнуємо, щоб ви нас боялися". За пару днів до евакуації вони до нас заходили: "Збирайтеся. За 20 хвилин щоб нікого не було". Отак зачищали будинок за будинком. Але ми не пішли, бо в мами ноги відмовили, та й надія була на звільнення. А потім обвалився сусідній під'їзд. Людей з-під завалів дістати ніхто не міг. Під кулями пробратися нереально. Своїм сказав: наш буде наступним. Що з собою брати з речей? Прихопили рюкзак з їжею, чайник, сокиру – не знали, куди йдемо, може, в полі будемо жити. Вирішив, маму будемо нести на руках. Як тільки стали спускатися до моря, нас почали обстрілювати з мінометів. Ми з дружиною підхопили маму й потягли на собі. Біля якогось кафе був перший розподільчий пункт. Солдати нервові, з білими пов'язками й автоматами. Одразу почали розділяти чоловіків і жінок. Домовилися з дружиною, що зідзвонимось, якщо десь вдасться підзарядити телефони. Привезли нас у школу села Безіменне – це вже територія ДНР. Там не стріляли. Страшно і дивно було, бо пригинатися не треба. Всі три поверхи школи повністю були забиті людьми, лежали на партах, на підлозі. Суп якийсь зварили. По нього треба було стояти години зо три. А люди все прибували і прибували. Нас попередили, що перевірятимуть телефони та планшети. Довелося все чистити, видаляти канали, соцмережі. Але якби забили в ґуґл моє прізвище, каюк був би зразу: там моя позиція у малюнках зрозуміла. Лояльна позиція до будь-чого українського загрожувала смертю. Нас везли в Донецьк, у будівлю МДБ, – там мала відбутися фільтрація. Цілий день на неї чекали у страху, прикопавши тишком сокиру на клумбі. Нас зустріли обвішані зброєю хлопці з колючими поглядами. Мене й дружину допитували: "Де база "Азова"? Де були 2014-го? Кого знаєте з активістів? На які мітинги ходили? Коли був Майдан?" Ми зайняли нейтральну позицію: ніде не були, нічого не бачили. У всіх брали відбитки пальців, навіть у дітей. Сканували документи й контакти телефонів. Уночі повезли на кордон із Росією. Перевірили паспорти, дали міграційні картки. Привезли на залізничний вокзал. Сказали сідати в поїзд і чекати до ранку. Я допитувався, куди ж їде цей довгий потяг. "В Рязань". – "А якщо ми не хочемо? А просто погріємося?" – "Ні, на вас потрачені кошти. Ходу назад не буде». Вирішили пробиратися до Ростова, а тоді через Грузію в Німеччину до друзів. Але російських рублів у нас не було, лише гривні й трохи доларів. Обмінника теж нема. Дружина вже сережки зняла, щоб у ломбард здати, аж тут диво – зустрічаємо жінку з нашого під'їзду. Дала нам 500 рублів. За них і доїхали електричкою до Ростова. Брудні, замурзані, від нас тхне. Бомжі. Всі від нас шарахалися. У Ростові поміняли гривні, курс один до одного. Поселилися в хостел на пару днів. Відкисали, приходили до тями. Друзі з Німеччини пообіцяли допомогти з грішми. Сказали, щоб ми їхали у Краснодар. Там їхня знайома українка приймала біженців. Нас зустріли й поселили. На вулицю виходиш – всюди букви Z, написи "Своих не бросаем". Скрізь – екрани, з яких повідомляли, як вони нас героїчно мочать. Це був подвійний удар. Мовчали, зціпивши зуби. Почувалися, як шпигуни в тилу ворога. Узяли квитки на автобус до Тбілісі, ціна – як на літак. Довелося чекати кілька днів, бо на гірському перевалі якраз сходила лавина. Із Росії випускали лише за закордонними паспортами, а мама і брат мали тільки українські. Ми з дружиною мали обидва, але вирішили бути всі разом. Якщо затримають, то всіх. Випустили. Перші кроки грузинською землею – як ковток свіжого повітря! Після Росії, де було відчуття загального барака, тут усе здавалося рідним. Грузія всіх обіймала. За дні в окупації цінності стали іншими: які можуть бути матеріальні речі? Вода й безпека стали найважливішим. Задоя, Костянтин (професор кафедри кримінального права та кримінології). І геноцид, і злочин проти людяності можуть інкримінуватися режиму одночасно / К. Задоя ; інтерв'ю брала Л. Самохвалова // Урядовий кур'єр(укр) : газета Кабінету Міністрів України. - 2022. - № 86. - С. 7. Це те, без чого Україна ніколи не отримає суспільного спокою. Це те, без чого росія ніколи не зробить висновків. І це те, без чого Європа ніколи не збереже ані обличчя, ані ідентичності. Покарання російського режиму, кремлівської верхівки, армії за злочини, які вони чинили в Україні. На момент, коли пишеться матеріал, світ вже побачив, що відбулося у передмістях Києва, і Україна завмерла в очікуванні, що вона побачить у Маріуполі. Чи можна покарати злочинців. Про це ми говоримо з професором кафедри кримінально-правової політики та кримінального права Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кандидатом юридичних наук Костянтином Задоєю. - Якою є процедура здійснення міжнародного правосуддя у випадку воєнних злочинів в Україні? - Для України наразі є тільки один варіант. Це здійснення міжнародного кримінального правосуддя Міжнародним кримінальним судом (МКС). Це єдиний постійний міжнародний кримінальний трибунал, який існує зараз у світі, і його юрисдикція визнана Україною. Гіпотетично можуть створюватися спеціальні міжнародні трибунали для розгляду окремих ситуацій чи окремих справ. Але поки що таких трибуналів стосовно ситуації в Україні немає, тому залишається сподіватися виключно на Міжнародний кримінальний суд. Прокурором МКС вже розпочато попереднє розслідування ситуації в Україні, тепер буде відбуватися збір доказів щодо вчинення воєнних злочинів, злочинів проти людяності, геноциду. Хочеться вірити, що це не буде довгий процес. Далі Офіс Прокурора МКС відбере певні справи, в рамках яких вони висуватимуть обвинувачення конкретним особам. Потім провадження перейде на етап обвинувачення, і Прокурор МКС проситиме за результатами розслідування видати ордери на арешт конкретних осіб. Якщо ордери видадуть, то далі стоятиме питання про передачу цих осіб у розпорядження МКС. Коли вони будуть доставлені, тоді почнеться судовий розгляд. - З чим співставні воєнні злочини, які відбулися в Україні - Сребрениця, коли було вбито 8 тисяч? Убивство цивільних в Іспанії, у Гернці? - Складно порівнювати. Бо, крім загиблих, є поранені, є люди, яких катували, є десятки тисяч людей, які просто лишаться без домівок і звичного способу життя. Можна точно стверджувати, що на території Україна відбувається найбільш масштабне в Європі вчинення воєнних злочинів від часів конфлікту на території колишньої Югославії, але, оскільки російське вторгнення триває, є ймовірність того, що у підсумку матимемо ситуацію гіршу за югославську. - Кажуть, що наслідки війни можна трактувати або як воєнні злочини, або як злочини проти людяності, або як геноцид. Що дає Україні право трактувати як геноцид? - Геноцид має різні форми, найбільш очевидною з них є вбивство, однак є й інші форми цього злочину, наприклад, створення життєвих умов, які спрямовані на те, щоб група людей повністю або частково припинила своє існування. При цьому для відповідальності за геноцид у цій формі достатньо, щоб такі умови були створені, але не обов'язково, щоб хоча б одна людина внаслідок цього померла. Однак, основна ознака геноциду - це мета повного або часткового знищення національної, етнічної, расової або релігійної групи. Не будь-якої групи, а лише однієї з цих чотирьох. В українській ситуації, принаймні на перший погляд, є ознаки наміру знищення національної групи. Проблема зі встановленням геноцидальної мети, як і будь-якої іншої злочинної мети, полягає у тому, що ми не можемо заглянути в голову іншої людини, і значним чином можемо судити про її наміри через призму подій, які об`єктивно сталися, через вчинки цієї людини. Тому, якщо російське вторгнення в Україну супроводжується масовими вбивствами людей, які належать до однієї національної групи, тобто, відбуваються вбивства тисяч українців, - це вагомий довод на користь того, що все це не збіг обставин, а що за цим стоїть намір знищити українців як національну групу. Наскільки я розумію, то саме цим керується керівництво нашої держави та правоохоронці, коли роблять заяви про вчинення геноциду проти українського народу. Можливо, у майбутньому це можна буде підтвердити показами яких-небудь свідків з російського істеблішменту або документами. Згідно з міжнародним правом, одні й ті самі події можуть кваліфікуватися і як воєнні злочини, і як злочини проти людяності, і як геноцид. Принаймні такою була практика міжнародних кримінальних трибуналів, які вважали, що так звані "контекстуальні елементи", які відрізняють ці злочини від "загальнокримінальних", не виключають один одного. Для воєнного злочину визначальним є те, що певне діяння, наприклад, убивство цивільного, вчиняється в контексті збройного конфлікту. Для злочинів проти людяності контекстуальним елементом є вчинення діяння, того ж таки убивства, в рамках широкомасштабного або систематичного насильства. Контекстуальним елементом геноциду є його мета, про яку я вже казав. Тому, якщо, наприклад, під час збройного конфлікту відбувається вбивство цивільного, і при цьому це вбивство є частиною широкомасштабного або систематичного насильства та вчинене з метою знищити, скажімо, національну групу, то є підстави казати, що той, хто вчинив вбивство за таких обставин, одночасно відповідальний і за воєнний злочин, і за злочин проти людяності, і за геноцид. - На офіційному ресурсі росії вийшла колонка одного політтехнолога про те, що путін правий, що, мовляв, треба завершувати цю денацифікацію тощо, що нема іншого виходу. Це може бути непрямим свідченням намірів, коли фактично виправдовується геноцид? - Якщо виходити з того, що це не просто чиясь приватна думка, а ініційована владою публікація, то, звісно, написане у цій статті може бути доказом геноцидального наміру. Крім того, слід враховувати, що згідно з міжнародним правом, карається не лише сам геноцид, але й так зване "пряме та публічне підбурювання до геноциду". Наприклад, за наслідками подій у Руанді, де в 1994-му році стався один з найбільш масштабних геноцидів в історії людства, відповідальність за пряме та публічне підбурювання до геноциду понесли, наприклад, журналісти. - А патріарх кіріл з його пропагандою "руського міра", він може бути в колі підозрюваних осіб щодо геноциду? - Відверто кажучи, я ніколи особливо не цікавився його висловлюваннями, тому мені складно давати їм оцінки. Але скажу, що згідно з практикою Міжнародного кримінального трибуналу, для Руанди для відповідальності за пряме та публічне підбурювання до геноциду було достатньо самих лише висловлювань. Тому, в принципі, відповідальним за такі дії потенційно може бути доволі широке коло осіб, бо закликати до вбивств простіше, ніж вчиняти їх самому. Але з точки зору провадження, яке здійснює щодо ситуації в Україні Міжнародний кримінальний суд, виглядає малоймовірним висунення обвинувачень за пряме та публічне підбурювання до геноциду, оскільки МКС обмежений юрисдикційно. Україна визнала юрисдикцію МКС на своїй території, однак висловлювання, які можна трактувати як пряме та публічне підбурювання до геноциду, лунають поза межами української території, тож, найімовірніше, МКС утримуватиметься від їхнього переслідування, хоча, з точки зору доказування, такі справи мені видаються простішими, аніж справи про «справжній» геноцид, наприклад, у формі вбивства. - Ваші колеги з міжнародного кримінального права наполягають на створенні спеціального трибуналу. Як нам це допоможе у випадку його створення? - Ідея створення окремого спеціального трибуналу, який би працював поряд з МКС, на мій погляд, непогана. Міжнародний кримінальний суд має юрисдикцію щодо злочину агресії, але лише у тих випадках, коли цей злочин вчиняється представниками держави, яка є членом Римського статуту. І оскільки російська федерація членом Римського статуту не є, то зрозуміло, що будь-які злочини агресії, які вчиняють представники її влади, під юрисдикцію МКС не підпадають. Тому основна ідея, яку обстоюють українські та іноземні колеги, що виступають за створення спеціального трибуналу, полягає у тому, щоб створити судову інституцію, яка була б повноважна розслідувати злочин агресії, який вчиняється проти України. Водночас такий трибунал закрив би певну прогалину в діяльності Міжнародного кримінального суду. З іншого боку, слід визнати, що є й ті, хто критикує доцільність створення спеціального трибуналу. По-перше, вони ставлять питання про те, наскільки робота трибуналу виявиться ефективною. Чи реально, що перед ним постануть особи, які, власне, і вчиняють той злочин, заради переслідування якого буде створено трибунал? Якщо припустити, що трибунал створено, він буде до певного етапу приймати процедурні рішення, а потім, якщо в його розпорядженні не буде обвинувачених, складеться сиутація, коли його діяльність відбуватиметься, так би мовити, в холосту. По-друге, окремі іноземні колеги звертають увагу, що, можливо, спеціальний трибунал зіткнеться з проблемою подолання особистих імунітетів посадових осіб російської федерації. Якщо існує можливість створення спеціального трибуналу, її слід використати. Тим паче, якщо є готовність цілої низки держав фінансувати діяльність трибуналу. А якщо надалі виявиться, що немає реалістичної перспективи результативного завершення його діяльності, подальша робота трибуналу може бути просто припинена. До того ж у майбутньому може змінитися й міжнародне право. Наприклад, може змінитися Римський статут, і МКС виявиться повноважним здійснювати провадження щодо злочину агресії проти України. У такому разі не буде особливого сенсу в продовженні діяльності трибуналу, й було б логічніше, якби він передав розпочате ним провадження до МКС та припинив свою діяльність. - Скажіть, а як вам здається, швидко ми почали це розслідування? Тобто, швидко запрацював МКС зараз? - У певному сенсі з розслідуванням ситуації в Україні склалася безпрецедентна ситуація, тому що Україна визнала юрисдикцію МКС ще на початку 2014-го року стосовно злочинів проти учасників Революції Гідності, потім, у 2015-му році, щодо всіх подій, які почалися з лютого 2014-го року. У 2020 році колишня прокурорка Міжнародного кримінального суду наприкінці своєї каденції звернулася до Палати з попереднього розслідування, аналогу українського інституту слідчого судді, з тим, щоб Палата надала їй дозвіл на початок повноцінного розслідування. І такий дозвіл на момент 24 лютого так і не був наданий. Карім Хан, новий Прокурор МКС, вдався після 24 лютого до цікавого кроку. Він закликав держави-учасниці Римського статуту, щоб вони передали на його розгляд українську ситуацію. Коли понад 40 держав зробили це, він невідкладно почав попереднє розслідування ситуації в Україні 2 березня. Згідно з попередньою практикою МКС, коли держава, яка не ратифікувала Римський статут, визнавала його юрисдикцію, як це зробила Україна у 2014 та 2015 роках, питання про те, чи почнеться попереднє розслідування відповідної ситуації, вирішувалися в рамках дискреційного повноваження Прокурора МКС приймати рішення про початок розслідування. Однак, згідно з Римським статутом, Прокурор у такому разі має одержати згоду Палати з попереднього розслідування. Саме таким шляхом й рухався розгляд заяв України про визнання юрисдикції МКС. Однак, з іншого боку, якщо певну ситуацію на розгляд МКС передає держава-член Римського статуту, то Прокурор може почати попереднє розслідування такої ситуації без згоди Палати з попереднього розслідування. Тому, коли Прокурор МКС закликав держави-члени Римського статуту передати йому на розгляд ситуацію в Україні, а держави на це зреагували, Прокурор зміг обійти процедурний бар'єр для початку попереднього розслідування. Тим самим сталося істотне відхилення від попередньої практики МКС щодо розгляду заяв держав, які визнають юрисдикцію Суду без приєднання до Римського статуту. Коли у рамках такої, доволі консервативної установи як МКС, так раптово змінюється процедурний шаблон, це є свідченням важливості ситуації в Україні для Офісу Прокурора МКС. Тому, є всі ознаки того, що Офіс Прокурора робитиме все від нього залежне, щоб провести розслідування швидко та ефективно. Але, звісно, не все залежатиме від нього. Зрозуміло, що вони зберуть докази на території України без, очевидно, якихось надзвичайних проблем у співпраці з органами влади України і, можливо, у співпраці з іноземними державами, але ж проблеми виникнуть, коли згодом справа дійде до пред’явлення обвинувачень, видачі ордерів на арешт, оскільки все або майже все залежатиме від готовності рф співпрацювати з МКС. - Чи зможе МКС надати можливість витягнути з рф репарації за рахунок арештованих активів? - У цьому питанні на МКС не варто розраховувати. Згідно з Римським статутом, Суд може призначати покарання у вигляді штрафу та конфіскації доходів, одержаних від злочинів, які підпадають під юрисдикцію МКС. Однак, одержані внаслідок виконання цих покарань кошти Суд, згідно зі Статутом, може передавати лише у Цільовий фонд підтримки потерпілих та їхніх родин. Злочини продовжують скоювати, і є гостра потреба дати знати всім потенційним злочинцям, що Сполучені Штати співпрацюють з урядом України, зокрема, з Генеральною прокуратурою України, з Національною поліцією України та з органами влади по всій Європі для розслідування та судового переслідування цих злочинів. Тож, якщо хтось наважиться виконати злочинний наказ, то ця людина ніколи, ніколи не зможе бути впевненою, що їй це зійде з рук, їй доведеться озиратися все життя до старості – так само як довелося це робити нацистським злочинцям. |
