Студенту на замітку. Реферат: Виборча системи України

Виборча системи України

Інститут виборів в Україні пройшов значну історичну еволю­цію. Перша безпосередня форма народовладдя — віче виникла ще за часів Київської Русі. Право голосу у народних зборах було обмеже­ним і належало лише вільним повнолітнім чоловікам, як правило, із заможних родів.

До компетенції віче входило вирішення важливих питань щодо війни та миру, податків, ухвалення законів, обрання різних поса­дових осіб. У процесі розвитку феодальних відносин все більшого впливу на цей процес здобували бояри та міська знать.

У ХІУ-ХУІ століттях із входженням українських земель до складу Польсько-Литовської держави українці уперше набувають досвіду виборів делегатів до Вільного сейму шляхти та міських рад у містах, яким було надано Магдебурзьке право. Активне виборче право чітко обмежується за становою ознакою.

У Запорозькій Січі вищим органом влади вважалася військова січова рада, яку також часто називали січовими зборами, великим колом або козацьким колом. Це була військова демократія, що ба­зувалася на нормах традиційного звичаєвого права, але фактично також мала становий характер. Право голосу на радах було пов’яза­но з належністю до козацтва - окремої соціальної верстви вільних людей, що знаходилися на військовій службі. Інші соціальні групи були позбавлені політичних прав. До того ж учасники січової ради лише формально були рівними, а фактично провідну роль відігра­вала козацька старшина.

Загалом, електоральні традиції в Україні формувалися під знач­ним впливом сусідніх держав, до складу яких входили наші землі. У XIX ст. українські етнічні території на Лівоберіжжі, Правоберіж- жі і на Півдні знаходились у складі Російської імперії, а Галичина, Північна Буковина та Закарпаття належали Австрійській, а згодом Австро-Угорській імперії.

Перша російська виборча система виникла після скасування крі­пацтва, під час підготовки до земської реформи 1864 року. За допо­могою квот, курій та цензів вона забезпечувала домінування дворян­ства у новостворених представницьких органах. Згодом, у 1870 році було запроваджено обрання гласних до міських дум також на підста­ві майнового цензу. Очевидно, що вибори за такою системою не були ані вільними, ані рівними, ані загальними і позбавляли абсолютну більшість населення будь-якого впливу на політику.

У 1848 році у Галичині відбулися перші вибори до рейхстагу - нижньої палати нещодавно утвореного імперського парламенту. На них вперше проявилася жорстка конкуренція між більш активною та організованою польською меншістю та українською більшістю. У результаті із 100 депутатських місць від регіону українці отрима­ли лише 25. Серед новообраних депутатів було 15 селян, 8 свяще­ників та 2 представника міської інтелігенції.

На тлі послаблення абсолютизму у 1861 році Галичина отримає право на створення регіонального органу місцевого самоврядуван­ ня - Галицького сейму, що формувався за куріальною ознакою. До першої курії належали великі землевласники, які становили лише 0,03% населення, але мата 44 місця із 150 у Сеймі. Друга і третя курії переважно представляли міську буржуазію та частково інтелі­генцію (адвокатів, лікарів, професорів).

Четверта курія репрезентувала частину сільського населення, яке сплачувало податки. Люди, що не платили податки (сільські бідняки та робітники у містах) права голосу не отримували. Про дискримінаційний характер такої виборчої системи яскраво свід­чить лише один факт: для обрання депутатом від курії поміщиків було потрібно 52 голоси, а від сільських громад - 8764 голосів. До того ж продовжували діяти і національні квоти - німці обирали од­ного депутата від 40 тисяч населення, поляки - від 52 тисяч, чехи - від 60 тисяч, а українці - від 102 тисяч.

За таких умов українці перебували у наперед нерівних умовах. Загальне виборче право в Австро-Угорщині запровадили лише у 1907 році, проте його так і не отримали жінки, військовослужбов­ці та молодь до 24 років.

Українська національно-визвольна революція 1917-1921 років принесла новий погляд на право громадян обрати і бути обрани­ми. Закон «Про вибори до Установчих Зборів Української Народної Республіки» встановлював принципи загального, рівного, прямого виборчого права і таємного голосування з дотриманням пропорцій­ного представництва. Право голосу отримували чоловіки і жінки старше 20 років, окрім осіб із судимістю, злісних боржників та де­зертирів. Ці правила, які було закріплено у ст.20 Конституції УНР, розповсюджувались на вибори до законодавчих установ, місцевого самоврядування, громадських комітетів та асоціацій.

У квітні 1919 року Українська Національна Рада - парламент Західноукраїнської Народної Республіки ухвалила виборчий закон, що передбачав вибори до однопалатного сейму за національно-про­порційною системою. Представникам всіх національних громад, залежно від їхньої кількості, гарантувалося право на парламентське представництво. Для тогочасної Європи це був один із найбільш прогресивних виборчих законів.

Виборче право та електоральна участь громадян за радянських часів мали абсолютно формальний характер, оскільки всю повно­ ту влади було зосереджено в руках комуністичної партії, а вибори були безальтернативними.

Першим кроком до становлення інституту вільних, конкурент­них виборів в Україні стала виборча кампанія до Верховної Ради УРСР та місцевих рад у березні 1990 року. Ще існував Радянський Союз, на законодавчому рівні ще була закріплена керівна роль КПРС у державі та суспільстві, проте опозиційні сили, які об’єд­налися навколо Народного руху України за перебудову, вже кинули виклик тоталітарному режиму.

Вибори до парламенту відбувалися у територіальних округах за мажоритарною системою абсолютної більшості у два тури, 4 та 18 березня 1990 року. Вперше за роки радянської влади вони проходи­ли на конкурентній основі, без обмежень на висування кандидатів. За 450 депутатських мандатів змагалися близько 3 тис. кандидатів (в середньому сім на округ).

За результатами виборів 1990 року утворилися дві коаліції - про- владна «Група 239», сформована з членів КПУ та інших консервато­рів, та опозиційна, демократична «Народна рада» (125 депутатів). При цьому у Волинській, Івано-Франківській, Київській, Львівській та Тернопільській областях демократи здобули більшість мандатів.

Новообрана Верховна Рада вперше почала працювати на про­фесійній основі та поступово набувала політичної ваги, що дозво­лило у липні 1990 року ухвалити Декларацію про державний суве­ренітет України, а у серпні 1991 року - проголосити незалежність нашої держави.

Вибори Президента України всі роки незалежності проходять за незмінними правилами мажоритарної системи абсолютної біль­шості, у два тури, із обов’язковою явкою 50% +1 від загальної кіль­кості виборців. Переможцем у першому турі визнавався той, хто здобув підтримку 50%+1 від всіх учасників голосування, у друго­му - той, хто набрав більше голосів.

Обрати в один тур вдалося лише першого президента Леоніда Кравчука у грудні 1991 року (65% голосів) та п’ятого президента Петра Порошенка у травні 2014 року (55%). Натомість для пере­моги інших очільників держави знадобилися другі тури: Леоніда Кучми у липні 1994 року (52%), Віктора Ющенка - переголосуван- ня другого туру у грудні 2004 року (52%), Віктора Януковича -у лютому 2010 року (49%), для Володимира Зеленського — у квітні 2019 року (73%).

Система виборів депутатів Верховної Ради змінювалась наба­гато частіше. У новому виборчому законодавстві, яке парламентарі ухвалили восени 1993 року, було визначено вкрай складний для за­стосування на практиці варіант мажоритарної системи абсолютної більшості. Для обрання кандидат мав набрати у своєму окрузі понад 50% голосів тих, хто прийшов на вибори, за умови, що загальна явка становила не менше, ніж 50%+1 голос від зареєстрованих виборців. Якщо жодному із претендентів із першої спроби це не вдавалося, тоді за участі двох кандидатів, що набрали найбільшу кількість голо­сів, проводився другий тур за такими самими правилами.

Дострокові парламентські та президентські вибори 1994 року відбувалися за умов гострої соціально-економічної та суспіль­но-політичної кризи. За 1993 рік ціни виросли на 10000%, а вар­тість батону хлібу змінювалась кілька разів на день. Зарплату ра­хували у мільйонах, але її реальна купівельна спроможність була дуже низькою. Масово зупинялися промислові підприємства, краї­ну охопили шахтарські страйки, а сотні тисяч наших співвітчизни­ків полишили свою роботу і стали «човниками», купуючи за кор­доном одяг, взуття, побутову техніку та перепродаючи її в Україні.

Через складні виборчі правила у багатьох округах депутатів так і не змогли обрати. Верховна Рада другого скликання розпочала робо­ту у складі 336 народних депутатів, а до кінця року після низки дови­борів та перевиборів її склад нараховував лише 405 обранців. Вибори у 45 одномандатних округах призначили на 10 грудня 1995 року.

Впевнену перемогу на виборах одержала Комуністична партія України та її союзники (Соціалістична та Селянська партія), які ви­ступали проти проведення економічних реформ, приватизації і лі­бералізації економіки, за збереження тісних зв’язків з Росією. Вони одержали понад 130 місць, у той час як національно-демократичні сили на чолі з Народним Рухом України - лише 43 мандати. Майже 230 народних депутатів були позапартійними.

Зростання партійної структуризації суспільства, зміни у сус­пільно-політичному та соціально-економічному житті стимулю­вали перехід до змішаної моделі комплектування вищого законо­давчого органу. 225 депутатів обиралися за списками політичних партій, а 225 - у одномандатних виборчих округах, за мажоритар­ної системи відносної більшості в один тур. Для отримання права на розподіл депутатських місць партії або блоки мусили здобути не менше 4% голосів від кількості виборців, що прийшли на дільниці.

На результати виборів вплинули кілька чинників - вкрай важка економічна ситуація, різке падіння рівня життя населення, тривалі затримки із виплати заробітної плати у бюджетній та виробничій сферах, зростаюче соціальне розшарування населення, що сприяли успіху опозиційних до президента Леоніда Кучми політичних сил.

Завдяки новій виборчій системі в Україні вперше з’явилися «ре- і іональні» партії - ВО «Громада» та СДПУ (о), які стали беззапе­речними лідерами у Дніпропетровській та Закарпатській областях відповідно. Народному Руху України вдалося здобути першість у Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській, Рівненській та Волинській областях, а ПСПУ показала високі результати у північ­но-східних регіонах.

За аналогічною виборчою системою проходили парламентські вибори 2002 року. За чотири роки внутрішньополітична ситуація зазнала суттєвих змін - проти президента Леоніда Кучми кілька ро­ків тривали потужні акції протесту, а національно-демократична опозиція об’єдналась навколо колишнього прем’єр-міністра Вікто­ра Ющенка, створивши виборчий блок «Наша Україна». Як альтер­нативу їй влада запустила свій електоральний проект — «За єдину Україну», на адресу якого лунало багато звинувачень у застосуван­ні адміністративного ресурсу та жорсткому тиску на виборців.

Як бачимо із таблиці, за чотири роки помітно послабились по­зиції Компартії, яка тим не менш зуміла зберегти лідерство у біль­шості лівобережних та південних областей України. Новинкою виборчої географії став феномен провладно-консолідованого го­лосування на Донеччині, де вперше за роки незалежності кому­ністи поступилися блоку «За єдину Україну», основою якого стала нещодавно створена Партія регіонів. Вчергове проявився електо­рально-географічний розкол України по лінії Лісостеп-Степ, який надалі поглиблювався. Разом з тим виборчий процес було позначе- і ю численними махінаціями та фальсифікаціями в одномандатних округах, де широкого поширення набув підкуп виборців, застосу­вання «чорного» піару та переслідування кандидатів від опозиції. Також все частіше спостерігався феномен «розколотого» голосу­вання, коли електоральний вибір громадян за партійними списками та у виборчому окрузі суттєво відрізнявся.

На цьому тлі політичні лідери та експерти все частіше стали го­ворити про необхідність відмови від мажоритарної складової та пе­реходу до пропорційної виборчої системи. У березні 2004 року такі зміни було зафіксовано у новому виборчому законі. Згідно з ним створювався єдиний загальнодержавний виборчий округ, у якому кожен громадянин міг віддати лише один голос за «закритий» пар­тійний список, а прохідний бар’єр до парламенту було зменшено із 4 до 3% голосів від кількості виборців, які прийшли на дільниці. Це зумовило найбільшу за всю історію незалежної України актив­ність політичних суб’єктів. Своїх кандидатів до Верховної Ради України висунуло 45 партій та виборчих блоків.

На парламентських виборах у березні 2006 року на тлі розколу у колишній «помаранчевій» команді Віктора Ющенка впевнену пе­ремогу здобула Партія регіонів, набравши понад 32% голосів. Після кількох місяців безуспішних переговорів про створення демокра­тичної коаліції між блоком Юлії Тимошенко, «Нашою Україною» та Соціалістичною партією було створено іншу більшість у складі Партії регіонів, соціалістів та Компартії, яка призначила Віктора Януковича головою уряду. Проте політична криза тривала. Після неодноразових спроб Віктора Ющенка розпустити депутатський корпус всіма політсилами було знайдено компроміс та призначено дострокові парламентські вибори на вересень 2007 року.

Виборчий марафон 2006-2007 років так і не призвів до ство­рення стабільної парламентської більшості, що переформатувалась одразу після приходу на посаду глави держави Віктора Янукови­ча. Партія регіонів, що прийшла до влади, почала перебудовувати виборчу систему під себе, насамперед з метою зниження впливу опозиційних сил. Зокрема, у 2010 році було повернуто змішану пропорційно-мажоритарну систему на виборах до місцевих рад, які тріумфально виграли «регіонали», а згодом - на парламентських виборах 2012 року. Основна мета - полегшити чинній владі вплив на підсумки голосування в одномандатних округах, тиск на потен­ційних кандидатів та підкуп громадян.

Новаціями виборчих процедур стала заборона на створення ви­борчих блоків, щоб не дати об’єднатись роздрібленій опозиції, а та­кож підвищення прохідного бар’єру до парламенту з 3 до 5% задля недопуску до парламенту невеликих демократичних партій.

Вибори ознаменувались численними порушеннями з боку вла­ди, включаючи силовий тиск на виборців, членів дільничних та територіальних виборчих комісій. Через це у 5 округах, де лідиру­вали висуванці від опозиції, результати голосування так і не було встановлено. Загалом, повернення мажоритарної складової вибор­чої системи стало значним кроком назад та призвело до посилення авторитарних тенденцій у державі.

Наслідком узурпації влади Януковичем, згортання демократич­них перетворень та відмови від підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом стала Революція Гідності 2013-2014 ро­ків. Перемога Майдану та російська агресія проти України, анексія Криму та окупація частини Донбасу кардинально змінили розклад політичних сил та електоральну карту України. Дострокові парла­ментські та президентські вибори відбувалися за умов активних військових дій на Донбасі, у яких наша армія понесла великі втра­ти. Незважаючи на наполягання експертів та громадських активіс­тів, через короткий дедлайн кампанії виборчі правила вирішили не змінювати. Проте народних депутатів не обирали у 12 округах Криму та Севастополя, а також 15 округах Донецької та Луганської областей, які були під контролем російських загарбників.

Із таблиці можна зробити висновок, що за результатами достро­кових парламентських виборів місце головної проросійської полі­тичної сили лишилося вакантним. Це сталося як через російську окупацію частини Донбасу та Криму (близько 3,5 млн колишніх симпатиків Партії регіонів та В.Януковича не змогли проголосу­вати), так і через низьку явку виборців у більшості областей Пів­дня та Сходу. «Опозиційний блок», що позиціонував себе як збирач електоральної спадщини «регюналів», складався із представників кількох впливових фінансово-промислових груп, що не бажали від­крито воювати із новою владою, та займав у парламенті маргіналь­не становище.

З перших місяців після перемоги Майдану експерти та нау­ковці, об’єднані у громадську ініціативу «Реанімаційний пакет ре­форм», приступили до розробки нового виборчого законодавства, яке мало б уніфікувати та кодифікувати всі існуючі виборчі про­цедури. Пробним шаром став новий закон про вибори до органів місцевого самоврядування, які відбулися у жовтні 2015 року. Серед основних новацій - перехід від змішаної до пропорційної виборчої системи із п’ятивідсотковим прохідним бар’єром та деякими еле­ментами відкритості. Партії мали право висунути кандидата у кож­ному виборчому окрузі і всі вони входили до єдиного списку. Таким чином, ставлячи позначку у бюлетені напроти конкретного прізви­ща, виборець підтримував весь список в цілому. Там, де політсили не змогли висунути своїх представників, громадяни мали можли­вість проголосувати за весь список регіональної парторганізації. Депутатські мандати розподілялись між кандидатами, що здобули найвищий відсоток голосів у своїх округах, у межах загальної кіль­кості отриманих місць. Також змінився порядок обрання міських голів у містах із понад 50 тис. виборців. Тепер для перемоги потріб­но набрати 50% + І від числа людей, які прийшли на вибори. У про­тилежному випадку проводився другий тур із двома кандидатами, що стали лідерами під час першого голосування.

А ось процес ухвалення Виборчого кодексу сильно затягнувся та завершився тільки влітку 2019 року. Проте втілити нову виборчу систему у життя поки що не судилося, адже у травні 2019 року на посаду глави держави вступив Володимир Зеленський. Вже за мі­сяць він домігся розпуску Верховної Ради та призначення достро­кових парламентських виборів, що відбулися у липні 2019 року ще за попередньою виборчою системою.

Вперше в історії незалежної України у парламенті було сфор­мовано більшість у складі однієї політичної сили, а всі інші партії фактично опинились на маргінальному становищі. «Зелена хвиля», як назвали її експерти, мала як позитивні, так і негативні наслідки. З одного боку, вдалося оперативно сформувати уряд та створити більш-менш працюючий трикутник «Президент - Кабмін- Верхо­вна Рада», а з іншого - під купол на Грушевського прийшло дуже багато випадкових людей, які ніколи не займалися політичною ді­яльністю та не цікавилися питаннями суспільно-політичного життя та державного управління. Все це призвело до перманентної полі­тичної нестабільності, постійних перестановок в Уряді та гучних скандалів у стінах парламенту.

У липні 2020 року, після кількох президентських вето та серйоз­ного доопрацювання, парламентарі врешті-решт остаточно ухвали­ли Виборчий кодекс. На виборах до парламенту та органів місце­вого самоврядування запровадили систему відкритих регіональних списків. Територія України ділиться на 25 виборчих регіонів, що співпадають із межами областей. Окрім загальнонаціонального, у кожному регіоні партія висуває свій регіональний список. Ви­борчий бюлетень містить дві графи - одна для номера партії, дру­га - номер кандидата від цієї партії. Першу позначку виборець має зробити обов’язково, а другу - за бажанням. Як і у минулі роки, прохідний бар’єр до Ради зберігся на рівні 5%, але складніше став проходити розподіл депутатських мандатів. Гарантовано до парла­менту потрапляють перші 9 кандидатів. Далі визначається виборча квота -«ціна» депутатського крісла у перерахунку на кількість го­лосів виборців. Для цього загальну кількість голосів за політсили, що подолали прохідний бар’єр, ділять на 450, а далі кількість голо­сів, які здобула партія у кожному регіоні, ділять на виборчу квоту. У такий спосіб визначається, скільки мандатів електоральні актори отримують у кожній області, за виключенням перших дев’яти. При­чому першочерговий розподіл місць від регіонів йде між тими кан­дидатами, що набрали найбільшу кількість голосів, а не тими, яких партія поставила на перші місця у регіональних списках.

Із деякими модифікаціями таку систему було апробовано на місцевих виборах-2020. Але вибори до міських, сільських та се­лищних рад у населених пунктах, де нарахували менше 10 тисяч виборців, пройшли, як і раніше, за мажоритарною системою від­носної більшості. В одному окрузі могли обирати від двох до чо­тирьох депутатів, а перемагали ті, хто набрав найбільшу кількість голосів. За такою ж моделлю обирали сільських, селищних та місь­ких голів у населених пунктах, де було менше 90 тис. виборців.

Таким чином, еволюція виборчої системи України відобража­ла багатоманіття соціально-економічних та суспільно-політичних змін, що відбувалися у нашій державі. За тридцять років незалеж­ності наша держава отримала як позитивний, так і негативний дос­від застосування мажоритарної, пропорційної та змішаної систем на виборах різного рівня. Часто виборчі правила ставали інстру­ментом політичних маніпуляцій та змінювались в інтересах влади та провідних політичних сил. Екзаменом на інституційну, полі­тичну та соціальну зрілість нещодавно ухвалених нових виборчих правил мають стати найближчі парламентські вибори, і це вимагає особливої відповідальності як від політичних еліт, так і від пересіч­них громадян.

Зубченко О.С. Електоральна соціологія: підручник [Текст] /О. Зубченко. - Київ: Видавництво Ліра-К, 2023. - 208 с.

Ще більше матеріалу за посиланням: https://old.libr.dp.ua/cgi-bin/irbis64r_01/cgiirbis_64.exe?C21COM=F&I21DBN=ALLP&P21DBN=ALLP&S21FMT=&S21ALL=&Z21ID=&S21CNR

Маєте можливість отримати інформацію з послугою електронної доставки документів: https://www.libr.dp.ua/?do=eldd