Студенту на замітку. Реферат: Форми електоральної культури

Форми електоральної культури

У соціології склалися два підходи до типологізації електо­ральних культур: психографічний та просторовий. Представники психографічного підходу розглядають електоральну культуру як спільну систему соціально-політичних ідеалів, цінностей та вибор­чих преференцій, що притаманна великим соціальним групам. Пі­онерами у цій сфері були представники Чиказької школи Л.Вірт та Р.Редфілд. Вони встановили принципові відмінності між волевияв­ленням мешканців села та міста, які пояснюються різним ступенем щільності соціальних зв’язків, спрямованістю дій своїх членів та ступенем розвиненості групових цінностей. В роботах О. Страхова, К. Холодковського, Ю.Левади розмежування електоральних культур засноване на соціокультурному підході з виділенням традиціоналістського та модерністського електоратів. Ж. Деркач до­сліджує співвідношення поміж станом електоральної культури та інтенсивністю державотворчих процесів. У центрі уваги О. Стегнія - компаративний аналіз розвитку як політичної культури в ціло­му, так і електоральної культури на тлі різних історичних областей України. С. Веселовський робить наголос на пошуку територіальної диференціації електоральної культури та відзначає, що регіональні ідентичності склалися раніше, аніж виникла сучасна Українська держава. А.Кузишин підкреслює пріоритетне значення історичного минулого, перебігу соціально-політичних та культурних процесів під час перебування українських земель у складі інших держав.

Предмет дослідження просторового підходу - політико-географічна диференціація територій. Його мета — порівняльний аналіз результатів голосування у регіональному розрізі та дослідження процесів політичного районоутворення. Розвиток цього підходу розпочався у роботах А. Зігфрида, який виділив критерії відмін­ностей електоральної поведінки жителів різних територій, висунув чимало цікавих ідей про географічні фактори електорального ви­бору. Засновник вітчизняної електоральної соціології Олександр Вишняк на основі аналізу результатів президентських та парла­ментських виборів 1994-2006 рр. за критерієм національно-демо­кратичної, проросійської та невизначеної ідентифікації кандида­тів та партій виокремив п’ять типів політичних регіонів України: Донбас і Крим; інші південно-східні області; перехідний регіонПівнічного Сходу та Кіровоградська область; Центральна Україна; Західна Україна. Євген Куценко виділяє дві домінуючі у нашій дер-жаві моделі ціннісних орієнтацій - «компенсаторну» (переважає у Західній Україні та заснована на повному запереченні радянських та російських цінностей) та «ностальгічну» (поширена у Східній та Південній Україні, грунтується на близькості мови, культури, історії, релігії України та Росії, а також прихильному ставленні до політичних союзів із Росією і недовірою до держав Заходу).

Нове дихання просторовий підхід отримує у рамках теорії «дифузії інновацій». Згідно з нею, велике значення для поширення нових політичних ідей має географічне розташування центру інновацій, розміри і форми території країни, чисельність та розміщення населення, рівень розвитку транспортної та інформаційної інфраструктури, наявність адміністративних і природних кордонів.

Процес розповсюдження нововведень має хвилеподібний характер. Старт електоральних «ноу-хау» зазвичай відбувається у столиці. Згодом вони переходять на центри першого порядку (наприклад, міста-мільйонники та обласні центри). Саме тут інновації випробовуються на життєздатність та відповідність місцевим політичним традиціям та звичаям. Якщо цей іспит успішно складено, то їм відкривається подальший шлях до районних центрів, від яких вони вже впевнено крокують до сільської місцевості. Поширення нововведень відбувається через спілкування між людьми, обмін думками та ідеями, засоби масової комунікації тощо. Таким чином, інновація сегментує електоральний простір, виокремлюючи у ньому центри, напівпериферію та периферію. На основі ставлення електоральних акторів до системи політичних цінностей виділяються цілісна, домінуюча, дихотомізована та фрагментарна електоральні культури.

Цілісна (або інтегрована) електоральна культура характеризується наявністю суспільного консенсусу щодо основних політичних цінностей, засад функціонування та інститутів політичної системи суспільства, усвідомленням важливості електоральної участі, довірою до механізмів рекрутації політичної еліти та провідних політичних акторів. Міжрегіональні відмінності пов’язані, як правило, із підтримкою різних електоральних акторів за принципом історично-сталої партійної ідентифікації (наприклад, «республіканські» та «демократичні» штати у США). І Іолііичиа конкуренція хоча і набу ває іноді гострого характеру, проте ключові учасники виборів ніколи не ставлять під сумнів базові принципи політичного устрою держави. Такий тип електоральної культури притаманний для Сполучених Штатів Америки, Великої Британії, Австралії та країн Скандинавії.

Домінуюча електоральна культура притаманна для країн із авторитарними або тоталітарними політичними режимами. Функції електоральної участі зводяться до формальної легітимізації та закріплення лояльності громадян до правлячої верхівки. Характерна риса голосування - безальтернативність вибору (СРСР, країни соціалістичного табору до 1989, Північна Корея, Куба, В’єтнам, Лівія, Того, Замбія, Малаві, Гвінея-Бісау). Зустрічаються й експерименти - панівна політична сила (чи квазіпартійне угруповання, що спирається на військових) допускає існування сателітних громадських утворень, яким «на відкуп» віддається робота з певними соціально-професійними або поселенськими групами (Китайська Народна Республіка, Болгарія і Югославія у 1946-1989 рр., Брази¬лія, Аргентина, Болівія, Чилі, Перу, Еквадор, Парагвай, Гватемала, Сальвадор, Гаїті у 1960-1980 рр.). Окремі режими (нацистська Німеччина та фашистська Італія) намагалися підмінити парламентський лад прямою демократією у вигляді референдумів з важливих соціально-політичних питань. Саме тому дуже великі занепокоєння викликають спроби нинішньої української влади використовувати цей інструмент у власних популістських цілях (наприклад, опитування «5 питань від Президента» у жовтні 2020 року).

Дихотомізована електоральна культура зустрічається у суспільствах, які поділені на кілька частин за різними ознаками або перебувають у стані політичного транзиту. Тут співіснує кілька (дві або рідше три) електоральні субкультури, що приблизно однакові за своїм впливом (соціал-демократична, християнсько-консервативна та екологічна у ФРН, праворадикально-популістська, республіканська та лівоцентристська у Франції, сербська, хорватська та мусульманська у Боснії та Герцеговині, електоральні субкультури угорських меншин в Угорщині та Румунії, мусульман - у Сербії та Болгарії, албанців - у Північній Македонії та Чорногорії). Дихотомічна складова була присутня і в електоральній культурі України з 2004 по 2012 рік. Після Революції Гідності, російської окупації Криму та частини Донбасу, а особливо тріумфальної перемоги Володимира Зеленського та його команди на парламентських та президентських виборах 2019 року, міжрегіональні відмінності стали слабшати. Яскравим проявом консолідації українського суспільства став масовий народний опір широкомасштабній російській агресії з лютого 2022 року.

Фрагментарна електоральна культура складається у країнах, де одночасно конкурують між собою приблизно рівні за електо­ральним потенціалом суб’єкти політичного життя, що розрізня­ються переважно за ступенем регіональної та соціально-групової підтримки. Протиріччя поміж електоральними акторами мають концептуальний характер. Внаслідок цього відсутня згода стосов­но більшості політичних питань: основних політичних цінностей, існуючого політичного ладу, механізмів здійснення влади тощо. До цієї групи входять країни пострадянського простору (Молдова, Гру­зія, Україна) та Латинської Америки. Наприклад, після парламент­ських виборів 2006 року політологи говорили про існування «трьох Україн» - Ющенка, Тимошенко та Януковича. Восени 2020 року яскраво проявилася тенденція до подальшої фрагменталізації електоральної карти місцевих виборів. У багатьох регіонах та особливо у великих містах успіхів досягай регіональні політичні сили, що спирались на популярних мерів, депутатів або підприємців, та сут­тєво випередили загальнонаціональні політичні проекти.

Аналіз особливостей партійного структурування зумовлює ви­ділення суспільств із двопартійною, мультиваріантною та атомізованою електоральними культурами.

Хрестоматійні приклади країн із двопартійною електораль­ною культурою - США, Велика Британія та її колишні домініони - Австралія та Нова Зеландія. Тут ідентифікація з системоутворю­ючими партіями носить публічний характер, а партійні активісти знають в обличчя своїх прихильників та антипатиків. Політичні цінності, що сповідують республіканці і демократи, консерватори та ліберали приблизно однакові, а розходження виникають пере­важно навколо економічної ролі держави та зовнішньої політики (наприклад, Брекзіту). Носієм цього типу електоральної культури виступає громадянин, чітко орієнтований на лояльність до полі­тичної системи в цілому та до її окремих компонентів. Механізми функціонування політичної системи іманентно передбачають ак­тивну участь громадян та органічно спираються на неї.

Мультиваріатна електоральна культура поширена у таких різних країнах, як Франція, Іспанія, Німеччина, Канада та Словаччина. Тут конкурують три-п’ять потужних політичних сил, представники яких по черзі формують уряди. Ці партії мають усталену електоральну базу та чітко відрізняються одна від одної програмними завданнями. Часто зустрічаються позасистемні радикальні рухи (Національний фронт у Франції, «Альтернатива для Німеччини», Партія свободи у Нідерландах, Ліга Півночі у Італії тощо), чимало з яких останніми роками встигли побувати у складі правлячих коаліцій.

Атомізована електоральна культура набула широкого розповсюдження у колишніх радянських республіках та країнах із пе-режитками феодального та родоплемінного ладу (держави Пів¬денно-Східної Азії, Африки, Океанії). У пострадянських країнах політичні партії не набули функцій посередників між громадянами і державою, залишаючись або інститутами зосередження контреліти «диванного типу», квазінезалежними опозиціонерами або брендовими проектами без реальної членської бази та дієвої підтримки на місцях. Наприклад, до партії «Слуга народу», що отримала 43% голосів на парламентських та 22% голосів на місцевих виборах, восени 2021 року входило лише близько тисячі осіб. Саме тому довіра до таких партій дуже низька, а рівень їх підтримки визначається не стільки програмними положеннями, скільки наявністю популярних лідерів. Ще одна відмінна риса партій на пострадянському просторі - високий рівень інкорпорованості до загальнонаціональних та регіональних фінансово-промислових угруповань та тісний зв’язок з «олігархами» - найбагатшими підприємцями, що контролюють значну частину економіки країни, мають власні політичні інтереси та інформаційні ресурси. На окрему увагу заслуговують особливості електоральної культури країн «третього світу». їх характерні риси: орієнтація на цінності традиційного суспільства, особлива роль міфологічних уявлень, еклектичне співіснування місцевих та західних культурних елементів, висока роль етнічного, кастового, кланового чинників та дискретність політичної свідомості. Яскравий художній опис політичної боротьби можна знайти у романі Роса Макдональда «Вибори».

Ще одна класифікація електоральних культур бере за основу обрані регулятивні механізми політичної системи.

Зубченко О.С. Електоральна соціологія: підручник [Текст] /О. Зубченко. - Київ: Видавництво Ліра-К, 2023. - 208.

Ще більше матеріалу за посиланням: https://old.libr.dp.ua/cgi-bin/irbis64r_01/cgiirbis_64.exe?C21COM=F&I21DBN=ALLP&P21DBN=ALLP&S21FMT=&S21ALL=&Z21ID=&S21CNR

Маєте можливість отримати інформацію з послугою електронної доставки документів: https://www.libr.dp.ua/?do=eldd