Олена Захарченко: «Два різні світи…»
 Уродженка Рівного, звідси її любов до волинських сіл, волиняків, а також місцевих давніх легенд і міфів. Літературознавці акцентують, що фентезійні твори Олени Захарченко нагадують квест і детективний екшен. Тканина тексту просочена слов’янською міфологією, несподіваними поворотами подій, думками та висновками.Спеціальність вишу – прикладна математика в Рівненському педагогічному, друга – в Інституті журналістики Київського Національного університету імені Тараса Шевченка, аспірантура – кафедра екології, в Українському університеті водного господарства.Письменниця, авторка химерної прози, аналітикиня CAT-UA: Communication analysis team – Ukraine. Її пости з Фейсбуку – щоденник війни, з 22 лютого до 16 червня – «спершу Київ, потім Рівне і хутір під лісом, з 2 квітня – знову Київ» – справжній природній документ часу про події повномасштабного вторгнення очима звичайної людини, матусі. У тексті немає пунктуації. Вона в принципі не любить пунктуації. Обпалюючий буденням військового часу потік свідомості. З цього і почнемо. По закінченні вишу працювала в Рівному програмістом, системним адміністратором, викладачем кафедри прикладної математики у Національному університеті водного господарства та природокористування. Коли переїхала до Києва – журналістом у всеукраїнських інформаційних медіа й аналітиком медійного аналітичного центру. Володарка премії Олеся Гончара за збірку новел «Юрба», премії дитячого журі «Волохатий олівець» за дитячу книжку «Хутір». Авторка дев’яти книжок: «Юрба», «Чари», «Вишивані гарбузи», «Брат і сестра», «Дівчинка з химерами», «Сім воріт», «Вертеп. #РоманПроМайдан», «Третя кабінка – Лос-Анжелес» і дитячої «Хутір». Разом із чоловіком, письменником, журналістом і куратором її медійних проєктів Артемом Захарченком виховує трьох синів – Марка, Петра і Гриця. Перше враження чоловіка від її твору: «Яке воно жахливе! Повикидай все далеко і нікому не показуй, це на рівні третього класу, перепиши, а то засміють». Потім, вичитує, коми ставить… Побут на стосунки не вплинув, хоча спочатку жити доводилося в старій хаті без гарячої води. У Києві спочатку теж мешкали у старій неремонтованій хаті. Трохи осучаснили її, але дух старовинний зберегли. Прискорений ритм столиці – сприйняли стовідсотково, бо «у Рівному засинаєш – все чекаєш, коли щось станеться». «Вишивані гарбузи» номінували на кращу книгу ВВС. Вважає за потрібне брати участь в конкурсах, бо суперництво потрібне, щоб одне на одного дивитися. Впевнена, що найкраще мірятися тим, як купують та як читають книжки, бо на її думку критики літературної нема. «А ті рецензії, що пишуться – якісь некритичні». Вона зібрала близько десятка непересічних і трагічних історій з життя представників свого роду. Можливість їх перевірити з’явилася, коли Служба безпеки України відкрила архіви КДБ. Наголошує: «Головне – не злякатися труднощів, які виникають на початку роботи». Її цікавила справа тітоньки Лідії Іллюк, але документи виявилися втраченими. «Лідія Іллюк була вчителькою української мови і її засудили до 25 років ув’язнення у таборах за вбивство, якого не було. Десь під Магаданом вона відбувала покарання, а ж поки не розпочалася реабілітація. Після повернення додому викладати у школі їй не дозволили, тож довелося працювати комірницею». А от архівну справу Максима Іллюка (дядька по лінії батька) прочитати вдалося. «Про нього я нічого не знала, окрім того, що він воював, мав якісь нагороди і, прийшовши з війни, був засуджений за участь в УПА. …Не було ні фотографій його, нічого, і про це якось не говорили, бо ніхто до пуття не знав… Я прочитала цю справу. Та усі фронтовики з того села приміського, які прийшли з фронту, їх було шестеро, були звинувачені у вбивстві комуніста якогось, який з міста приїхав… Коли я дізналася історію дядька Максима, вона мене дуже вразила. І я з цього почала писати… книгу… Взагалі дуже багато історій родинних таких, що от не повіриш, що так сталося, але так було».  Враження склали основу повісті «Третя кабінка – Лос-Анжелес» про долі представників роду письменниці періоду від 20-х років ХХ століття – до сьогодення.Коли вона пише книжки для дітей та торкається питань минулого, для неї важливо, щоб вони все зрозуміли вірно, а не з мультиків про Білку та Стрілку або про піонерів. А ще їй цікаво розповісти про надказкову міфологію світу, що навколо. «Русалок, інших створінь, про звірів, до яких потрібно ставитися із розумінням про землю, природу, щоб вони все це якось зрозуміли і не так, як на природознавстві, а так щоб повірили, що це насправді буває...». Керівниця проєкту «BaraBooka. Простір української дитячої книги» Тетяна Стус вважає, що гасло Олени в літературі «сказати для дітей те, про що ми не встигаємо з ними поговорити». Захарченко погоджується, але поточнює: «Не лише про що не встигаєш, а про те, про що з ними балакаєш не так детально. Бо книжка, не замість розмови, а до неї....».Вона вважає, що моралі в літературі дитячій бути не має, «вірніше, вона якщо й присутня, не повинна бути поверхневою… книжка не повинна бути дидактична, щоб її не сприймали, як повчання вчительки в школі про те, що треба почути або прочитати але не обов'язково виконувати». Не вистачає ж, на її переконання, дітлахам літератури життєствердної, жартівливої, трішки шкодної. Йдеться не про переклади, а саме про літературу українську. Віддає перевагу зразкам зарубіжнім, Всеволоду Нестайку, Галині Вдовиченко, Володимиру Рутківському.Радіє від того, що її діти з віком почали обирати літературу не лише з гарними малюнками. Щодо батьківського виховання, досвід інших брала потрошки від кожного, напрацьовуючи власний. Олена Захарченко. Веслом проти вітру, проти бурі (завершення) До номінацій, нагород та премій ставиться філософськи. «Почесно бути в цих списках, це дуже впливає, але люди, які обирають книжки навряд орієнтуються на будь які премії. Кожна аудиторія має власні критерії вибору. Такі відзнаки класний позитивний чинник, але не головне».Сама ж не орієнтується на шорт-листи, як на взірець обов'язкового читання. Хіба що має переглянути, бо був досвід, що одразу почувши захват, купувала та засмучувалась від прочитаного.Писання химерної літератури дало їй можливість прочитати та дізнатись багато цікавого з середньовічних утопій, наприклад, навіщо вдвох сідали на одного коня. Виявляється в бою це річ незамінна, бо одного вершника на швидкості скидали та він починав рубати ворогів мечем. Щодо повторення проєктів інтерактивних, поки не збирається, бо «Вертеп. #РоманПроМайдан» була цілковито самостійною роботою, коли зрозуміла, що підготовка та просування це не зовсім історія про неї. З видавництвом же все набагато простіше. В цілому досвід був цікавий з розумінням, як сприймається книга в Інтернеті, як просто черговий текст або за призначенням. «…експеримент довів, що сприймається як книга. Про неї були і дискусії і рецензії, навіть сварки, більше ніж за паперові». Коли пише для дітей – орієнтується, по-перше, саме на аудиторію, зрозуміє чи ні, бо дуже багато письменників пишуть так, «що дитина просто завантажується». В такому непродуманому авторському випадку маленький читач пару раз зіткнувшись із незрозумілим для віку, таку книжку кине. «Я не про пізнавальні моменти щодо теореми Ферма, я про невластиві та зайві для їх віку авторські сентенції». Коли ж поринає до світу дорослого писання, спирається на світ власний, бо рівень діалогу з читачем передбачається інший. Вважає, що культура розвивається не за вказівками, а саме знизу, головне, – не заважати. Українському читачеві бажає щастя від різноманіття книжкового авторського вибору. Олена Захарченко в «Пунктирі». «22 лютого Дивилась на ранкові київські вулиці – не знаю, що казати Вулиці мої, я тут життя прожила Намагалась дати дітям гарну освіту, думала, куди поступлять Працювала Жила, планувала, на цю весну багато мала зробити А потім все перекреслилось, і вже нема нічого, тільки чорна ніч Жила в старих київських хатах, дуже романтичних, затиснутих між сусідами на своїх п'яти сотках, зі старим садочком з меблями початку століття, тільки без каналізації і з туалетом, в який бігти, замотавшись хусткою, або чалапати в плащі під дощем. 26 лютого Ми виїхали, з дітьми і котом, тепер в Рівному Тут як інша планета – тихо-тихо, люди спокійні і тихі, життя триває, не віриться Про дорогу не розкажу, бо зараз про це не можна Колись може потім З Києва нічого не взяла, зовсім, навіть одягу не взяла, мила, пасти. Ніколи не думала, що так зроблю – дітей в оберемок, все решта ну його 7 березня Діти завжди беруть з собою в підвал кота при повітряній тривозі Кіт звик і сидить собі Але є така дивна річ – якщо кіт раптом скочив на підлогу і біжить до дверей, значить, за пару хвилин буде відбій тривоги 16 березня Фотографії розбомблених будинків завжди сірі, там нема ніяких кольорів крім сірого Ніч минає в тривозі, холодно в підвалі, куртка, все-одно мерзнеш, десь далеко на вулиці монотонно виє сирена А зранку дивишся фото зруйнованих будинків в Києві – вчора було трохи лівіше від мого, сьогодні трохи правіше, або навпаки. Однаково – близько І завтра, після тривоги, чекаєш, ну – мій? Ні? Я ж так все там і залишила, навіть свої вишиті сорочки і свій фотоапарат 23 березня Невелика побутова дрібниця з історією На початку лютого я купила в інтернет-магазині шампунь Шампунь прийшов у відділення нової пошти але я за ним не пішла – та ну, чо бігти терміново, завтра сходжу, подумала. «Завтра» було 24 лютого – стало не до шампуня. Перші дні, перші години в Києві був шок, хаос і звуки вибухів. Машини. В потоці машин я навіть побачила сірий автомобіль старий-престарий як з воєнних фільмів, і він теж кудись їхав, когось віз Коли ми за якийсь час виїхали звідти, забрали дітей і кота, і більш нічого зовсім, я засумувала і подумала – шкода, хоч шампунь був би а то геть нічого ж не взяли. І в додатку тикнула «переадресацію» але додаток не спрацював, хто привезе щось з Києва, нова пошта взагалі не працювала, інтернет-магазин з шампунем написав «вибачте», і закрив сайт. Минув місяць. І раптом сьогодні мені прийшло повідомлення з Нової пошти. В помнутій і потертій коробочці лежав той багатостраждальний шампунь. Це було як якесь чудо, як привіт з минулого. 14 травняЯ постійно занурена у війну, в мене така робота але варто погортати стрічку френдів у фб, аби перенестись в іншу реальність де мир-мир, влада знов винна в поганому смаку пиріжка на базарі Це, напевне, добре Тільки вночі була гроза і я прокинулась і схопилась бігти бо вибухи, терміново, де діти? Але це ж гроза. Просто поки не можу сумісти разом ці два різних світа, які тепер є»  «Бродити далекими селами то як ходити музеєм тільки цікавіше і безплатно Йшли вчора з дітьми 32 кілометриХати по селах різні і всякі – он тим явно півтори сотні років, вони побудовані довгим рядом з приблокованим хлівом, хати добрі деревʼяні або камʼяні ні ніякої соломи вони криті старою черепицею порослою дрібним сірим мохом – такі господарства мені нагадують німецькі ферми в полях тільки ті трохи багатші і більш доглянуті Є хати з ромбами – була така мода, хати з деревʼяними верандами, хати з оленями, хати з кольоровим оздобленням. В одному з сіл здоровенна калюжа така, що маршрутка топится аж вище коліс, і нічо, люди спокійно позакладали двори мішками з піском, аби вода з калюжі туди не текла і ніхто нічого з нею не робить, та, таке, – колись висохне. Починаються нарешті жнива, стрекочуть комбайни, їздять по дорогах на високих худих колесах. В церквах чути спів і виходять дівчата в гарних довгих сукнях з букетиками сухого зілля і маку». «В полі біля доріг або біля лісу часом трапляються місця де ростуть свійські дерева – вишні, яблуні. Або домашні квіти – як ці жовті. Там десь в квітах є залишки льоху і криниці а хати вже сліду нема – як і інших самотніх хат понад дорогами де тільки вишні і яблуні лишились». «Він розумів, що немає днів, коли треба радіти. Бути щасливими ми вчимося незалежно від пори дня чи року, незалежно від того, що робимо і про що мріємо». «Виховувати – це любити дітей та не заганяти їх в будь-які рамки. Це не зовсім класична трактовка слова виховання, бо виховання – це навчання якимось ідеалам. Мені здається, вони самі всьому навчаться, якщо до них правильно ставитися». «В холодних світанках вже трохи осінь, запах грибів і пару жовтих листків на деревах. Слабенький туман по верхах лісу і трохи по дорозі, ліс від туману сизий Пахне полином і всяким зіллям Зілля від холодного ранку все мокре, в росі, роса блищить краплями По дорозі видно звірині сліди дрібних лап, і великих лап Літає багато куріпок і один шуляк Ще не світає а вже чути шум комбайнів здалеку – десь він невидимо їде важко і скоро, а інший, чути, косить Небо починає червоніти і видно проміння сонця, що ще не зійшло, хмари починають світитись червоним А потім сонце». «Жовто-синє як символ – то було щось, що міцно береглося в совку, як ознака нашої інакшості і боротьби Легенди були про прапори, які вивішували небезпечно-високо, таємно – слухай, дитино, тільки в себе в садочку хоч не розказуй І боялись дуже, що за те буде тюрма, за прапор Коли бабині сестри прислали їй традиційний вишитий портрет Шевченка, що висів тоді в кожній хаті – Шевченко, а під ним книжка з заголовком «Кобзар», і з обох боків книжки великі троянди, – то вони вишили синю обкладинку в жовті букви, що негайно перешила бабця, зробивши букви сірими, бо боялась таке на стіні тримати. Мені в дитинстві з Польщі привезли куртку з нашитою декоративною синьо-жовтою смужкою, смужку негайно відпороли Але попри страх всі знали, що це наше, берегли, і одразу пригадали, і з гордістю стали носити жовто-сині значки в кінці вісімдесятих, ще за союзу Бо то наш прапор З Днем прапора». «Коли ми робили дослідження по національному наративу – питали про періоди з історії, що були яскраві Нам казали і про Русь і про козаків і про Хмельницького і про Шевченка і про Мазепу і про 20 століття Але про українське середньовіччя, українську шляхту не казав ніхто А вона була Просто в нас її забрали, затерли, завалили дозволеними козаками і Руссю часів Ярослава Мудрого. А далі все….». «Коли кажуть «дорога терном поросла» то не метафора Кругом хутора на горах і по лісах є дороги по яких з різних причин перестали їздити І вони дуже швидко – буквально за кілька років зовсім заростають терном так, що не пройдеш і не проберешся І поля дуже скоро заростають лісом як їх перестають орати Я ще памʼятаю як по полі під горою росла соя а сьогодні ми з середнім назбирали маслюків в тому лісі».  «Колись мені здавалося, що письменники, поети – це люди, котрі сушать листя. Почуття, емоції, враження летять повз людей, а злови і засуши листок – маєш вірш. Я й сама ловила листя. Однак ніколи не думала, що мій творчий гербарій потрібний ще комусь, крім мене. Добрі, мудрі люди вели мене за руку в темряві. Я часто спотикалася і падала, але йшла. Минув час, поки темрява навкруг мене розсіялась і стало видно де я. У січні я стала переможницею літературного конкурсу „Гранослов” і, як нагороду, видадуть мою збірку новел „Юрба”, а вже в квітні – зовсім несподівано – стала лауреатом премії Олеся Гончара».«Колись як мої хлопці були малі і вчились в початкових класах хтось з них спитав – а який в України тотемний звір? Бо з іншими країнами ясно – там півень, там лев, там орел, там медвідь, а в нас хто? Я спитала в фейсбуку і коментатори написали мені повно варіантів – і всі різні, потім почали сваритись між собою, доводячи, що звір чи птах саме той Так от. Минають роки і здається, що в українців тотемний птах-символ це лелека. Такий милий але хижий, гарний але дуже раціональний. Ну і хіт цього року – Грицько і Одарка а особливо Катерина тому явне свідчення». «Люди які жили колись можуть говорити з нами тільки через те мистецтво, що вони залишили по собі Ми говоримо з давніми людьми через пісні і через узори вишивки, через давні повісті, літописи, легенди і через старі будинки і їх руїни Коли це стирається і руйнується – їх голоси назавжди затихають, і ми не зможемо більш повернути їх, почути їх Світ неймовірно крихкий, війна руйнує нас і їх. Міняються часи, падають старі дерева, мовкнуть голоси. Нема інших». «Найсумніше ж те, що досі ніхто не зрозумів: літописи мають писати жінки. Бо вони так писатимуть, що у всякого князя відпаде охота людей різати, села палити, аж не буде кому». «Не можна пускати вразливих людей в архіви СБУ. Я прочитала товстий том справи з десятками протоколів допитів де брат моєї баби детально розказує як він вбивав. А потім взяла другий том – дев'яності, реабілітація, і там прочитала, що такого чоловіка не існувало. Ніхто в Рівному його ніколи не бачив, посади яку він ніби-то займав в тресті не було, в домовій книзі по адресі де ніби-то жив він не зареєстрований. Їм всім дали по 25 років за вбивство вигаданої людини. І протоколи допитів написали – багато протоколів цілком от фонаря». «Озера на крейдяному карʼєрі де вода дуже синя, дно біле, крейдяне, людей нема і сонце заходить «Нічні купання в серпні» зараз не бувають, бо комендантська година, але вечірні – трапляються». «Підняла голову, глянула – а там було небо і багато зірок. Чорне небо і зірки, як сніжинки по гладкому льоду замерзлого ставу, багато, гострі, розвіяні. Чого я їх раніше не помічала? Скільки ж читала про ті зірки, бачила фільмів, де героїня ними милується, вони ж мені з самого дитинства так притерлися, що вважала ганебною попсою очі до них підняти – хай романтичні лохи вдивляються і складають погані віршики, ні-ні, я не стану, як вони, сентиментальна і в рожевому платтячку, я шукатиму красу не там...». «Пишучи свої дивні оповідання, я дивуюсь тим, що люди знаходять там те, про що я й не думала. Мої химери здаються їм іншими. І мабуть, таки письменники не сушать листя. Їхні твори – скалки дзеркал, в яких кожна людина бачить те засушене листя, саме листя з її саду». «…писала я, писала новели. Потім зрозуміла, що мені набридло, що треба писати щось довше. Написала «Вишивані гарбузи». Написала просто те, що хотіла. Але вони були дуже погані і якось по-другому називалися. А потім я на них подивилися, сіла і переписала. І вони вже стали більш-менш. Тоді ми їх послали в «Факт» разом з Артемовою «Трасою». Вони там лежали півроку і тоді нам сказали, що будуть видавати».  «Пливеш по Дніпру в човні ввечері, і тихо так, і тепло, і вода тиха і зеленувата, і над берегом небо з хмарою, яку сонце підсвічує так і сяк, і вся хмара така різнаІ світ тихий, і все добре, веслом ледь торкаєш тихеньку воду І тут раптом чапля з криком злітає з пенька над водою, і вітер звідкись такий потужний, аж хвилі в човен бʼються і перехльостують через край, і летить цвіт, пух, дрібні листочки, і боляче бʼють голу шию, і гребеш-гребеш, а міцна хвиля і вітер крутять твоїм легесеньким тонесеньким човником як тріскою, і не вигребеш ніяк, вітер свистить люто, вітер пахне морем і сосною, чорна хмара накриває небо, нема сонця, в хмарі крутится грім, хмару підвічують блискавки І гребеш веслом проти вітру, проти бурі, вода з весла летить тобі на ноги, на голову, на плечі, одяг мокрий прилипає до тіла. І нарешті вигрібаєш, і твого човна тягне на берег і сміється парубок з прокату, і встигаєш влізти в нагріту гарячу суху машину, коли злива падає з громом і блискавкою і лупить по вікнах».«Російська пропаганду у великих дозах – важка річ, така вона надривна, така пихата, як якась стара радянська газета. Але росіяни майже ніколи не роблять чогось значущого, не почавши перед тим підготовку інформаційного простору.І вони пробують добитись нашого виснаження, нашого страху, втоми. Але можна не піддаватись. Знати, що вони кажуть, розуміти їхню тактику, і готуватись». «Робота на хуторі приємнішаХоча все-одно воно все присипане війною і нема повної радості бо війна всюди і вона не дає ні радіти ні жити на повну, роки йдуть, згорають чорні і обвуглені, обпечені нерви, життя не справжнє, воєнне, крихке». «Хутір» на хуторіТут все звідтиОтам – гора де річка яка нікуди не тече, а там – озеро де русалка хоче передати листа, трохи вище по дорозі – закинутий піщаний кар’єр, де знаходяться чарівні камінці прозорого кварцу між піском, а з тої гори катались на санчатах примарні німецькі діти, і від неї видно вже Тайкури з руїнами замку і костьолу де їздить конем на вічне полювання з примарними псами веселий привид пана Лаврентія, що говорить польською. Ну і ще багато чого». «Чому в наших дітей забирають світло? Чому вони ревуть? Як можна спати спокійно, жити спокійно, сито їсти, знаючи, що через тебе ревуть чиїсь діти? Через тебе вони назавжди, на все життя лишаються з холодом в душі? Чим може бути це виправдано? Якими такими великими ідеями і імперськими мріями?». «Я можу зробити дуже мало, але от що: я буду шукати цікаві українські книжки і викладати шматки їх у блозі. Щоб і ви почитали, купили ту книжку, яка сподобається, і подарували своєму розумному патріотичному російськомовному товаришеві». «Я в свій час дуже відстоювала, що двотисячників не існує, аналізувала твори, щось доводила. Мені здавалося, що вони не пишуть нічого нового – тільки сказали, що вони покоління, бо за віком підходить…Але покоління це, все ж таки, є. І воно відрізняється не тим, що це – двотисячники, а іншістю. Бо раніше було 3–5 письменники, котрі дуже мало писали. Тоді за життя вважалося нормальним написати 4 книги… А письменник має багато писати – дві книжки на рік… нове покоління розуміє ті нюанси…». «Я не можу нічого зробити, ніяк втішити свого сина, хіба збрехавши йому щось. Мені страшно боляче, що в мого сина злі "зелені чоловічки" крадуть дитинство, вселяють в його світ такий біль, таке страшне розуміння несправедливості». «Я йду і думаю, що про це не варто писати, пам’ятати, згадувати і бачити – війна має бути красива і героїчна. А не оце». «Я дивилася на вогні за вікном, ніяких красот цього району вже видно не було, темніло рано. Дивилась і думала – аби до весни, аби до квітня... Я не знаю, чого мені треба було дотягти до квітня, я не знаю, що в квітні мало змінитися, але жити було неможливо і треба було якусь точку, до якої дотерпіти, дожити, стиснути себе…». «Я не знаю хто це Фото знайшли на хуторі більш як двадцять років тому, коли його купили Хата тоді була цілком розбита, вікна вирвані з рамами, все розграбовано, в літній кухні де була піч побиті комини в печі бо вважалося, що так люди ховали гроші. Хтось шукав. Город заростав лісом, за хатою були хащі здичавілого і майже висохлого саду, чагарники з колишньої малини, терну, кропиви, двір завалений багаторічним листям, всюди дивні речі – старі вулики, жорна з каменю, криниця без коловоротки». В хаті лишилося кілька старих меблів жахливого вигляду, багато гранчастих склянок, три тонкі воскові свічки, багато сміття, «книжка пчєловода» і цей портрет. Він великий, це фотографія і вона вся потріскана». Фото: Джерела: Захарченко О. Вишивані гарбузи: повість / О. Захарченко.– Київ: Факт, 2006.– 216 с.– (Exceptis excipiendis). Захарченко О. Метро до Темного Міста: роман / О. Захарченко.– Львів: Вид-во Старого Лева, 2023.– 232 с. Захарченко О. Третя кабінка – Лос-Анджелес: роман / О. Захарченко.– Київ: Нора-Друк, 2018.– 235 с. Захарченко О. Тільки не гавкай: оповідання / О. Захарченко.– Харків: Віват, 2023.– 108 с.: мал.– (Художня література). *** https://www.pravda.com.ua/columns/2023/10/6/7422925/ https://rozmova.wordpress.com/2019/04/12/olena-zakharchenko/ https://www.radiosvoboda.org/a/29014215.html https://www.barabooka.com.ua/olena-zaharchenko-yefimchuk/ https://chytomo.com/shchodennyk-oleny-zakharchenko/ https://md-eksperiment.org/post/20160216-knigobachennya-olena-zaharchenko Замовити літературу можна за посиланням Дивіться більше матеріалів: https://www.libr.dp.ua/punktyr_bibl.html |
Спецпроєкт
