Леся Воронина

Її дідусь Прохор Воронін був письменником, тато – художником-оформлювачем і реставратором, мама – перекладачкою художніх творів.Генетика вдячна, і вона її стовідсотково виправдала, обравши власний авторський шлях.
Українська письменниця, перекладачка, журналістка, член Асоціації українських письменників Леся Вороніна (справжнє ім'я – Олена Анастасіївна Вороніна) народилась навесні 1955 року в українській столиці.
У дитинстві жила в будинку Морозова, навпроти Шевченківського парку. Перші її спогади пов'язані з величезною комуналкою. Ігри у дворі з ранку до вечора, таємні операції, секретні схованки. До того ж існування непорушних законів серед яких «неприпустимість ябедничати старшим, бути жаднюгою і боягузом. Найбільше цінувалася дружба, а ще вміння розповідати цікаві історії. Часом з нами траплялися просто анекдотичні ситуації. Якось, надивившись фільмів про шпигунів, ми запідозрили поважного дядечка, який жив на п’ятому поверсі, у тому, що він американський шпигун. А як же було не запідозрити, коли, як і всі "американські кіно-шпигуни", він носив піжонську борідку, чорні окуляри й модного крислатого капелюха? А ще до нього весь час приходили якісь дивні типи з пакунками у руках і, головне, якось ми почули, що той дядько спілкується з ними чужою мовою! Тоді ж ми з сестрою і ще кількома друзями почали писати детективний роман з карколомними пригодами й стріляниною, де в ролі головного лиходія виступав наш бородатий сусіда. Та одного дня наш підозрюваний несподівано "взяв у полон" Шурку, ватажка нашої компанії, затяг до себе додому, показав йому колекцію екзотичних метеликів, яких він збирав по цілому світу. І з’ясувалося, що він професор-ентомолог. Так ми того шпигунського роману й не дописали…»
Випускниця філологічного факультету Київського університету (заочне відділення) під час навчання активно вмикалась у життя, встигнувши попрацювати «кур'єром у Спілці письменників України, лаборантом у школі, електромонтером на деревообробному комбінаті, екскурсоводом у Музеї народної архітектури та побуту в Пирогові та на багатьох інших роботах». Досвід велика справа без якої неможливе справжнє народження таланту. Вона це вкотре переможно довела.
Володарка відзнак і винагород, книжки якої ставали лауреатами багатьох літературних конкурсів та фестивалів: «Коронація слова», «Книжка року», «Книжка року Бі-бі-сі», «Краща книга України» Леся Воронина  в рубриці «Пунктир».

«Без читання я просто не можу жити, ця книжкова залежність у мене відтоді, як навчилася читати. Не писати – можу, я не графоман, але дуже люблю вигадувати якусь чергову історію, бо мені цікаво врешті дізнатися, чим вона закінчиться».

«– Ваші персонажі вражають уяву, як вигадуєте сюжети та де черпаєте натхнення для їх створення?
– Важко сказати. Знаєте, коли я починаю над цим замислюватися, то нагадую собі стоніжку, у якої запитала, як це в неї виходить – отак швидко й спритно переставляти ніжки? Стоніжка замислилася, розгубилася, заплуталася в ніжках і… впала. Я вигадувала різні історії відколи себе пам’ятаю. І досить довго вважала, що це вміють робити всі. Ну ось, наприклад, бачиш на вулиці старенького дідуся з дивною паличкою, в якій ручка вирізьблена у вигляді голови грифона… І одразу в голові починає крутитись якась історія. Ти вже знаєш, що ось зараз цей дідусь сяде в тролейбус, доїде до кінцевої зупинки на околиці Києва, там де починається ліс. Він піде стежкою поміж високих сосон, де з-під землі вилазитимуть переплетені соснові корінці і побачить жука-оленя з великими блискучими ріжками на голові. І все це я бачу зовсім чітко, з найменшими подробицями і знаю точно, що буде далі. Так що будемо вважати, що я просто "зчитую" ці історії з якихось паралельних вимірів, що знаю якийсь фокус, який, до речі, знають майже всі письменники».

«В моїй повісті "Таємне товариство боягузів та брехунів" хижі космічні прибульці-синьоморди намагаються заразити людство вірусом страху, адже підкорити найлегше тих людей, які бояться. І тут найсильнішою зброєю стає винахідливість і кмітливість, подолання власного переляку і… сміх. Найстрашніший ворог, хоч би якою потужною зброєю він володів, втрачає силу, коли стає смішним. Я дуже люблю людей, які готові з усмішкою сприймати себе і світ навколо себе. Люблю добру іронію і самоіронію, вона дуже допомагає жити і не піддаватися жодними погрозам малих і великих синьомордів».

«Вважаю, що письменник, особливо дитячий, має послуговуватися добрим смаком, почуттям міри та розумінням того, що ми відповідаємо за тих, хто нам повірив і кого ми приручили... своїми книжками».

«Гроші це чудовий засіб для здійснення мрій для людей з фантазією».

«Дитячі книжки мають бути цікавими, і це найперша вимога до дитячої літератури. Бо я переконана – хоч би якою правильною, ідейно витриманою, високоморальною та гендерно-збалансованою була книжка, вона ніколи не зацікавить малого читача чи підлітка, якщо буде нудною. Коли ж дитина змушена буде читати таку «правильну» книжку, наприклад, за шкільною програмою, то прийматиме її, як гіркі ліки. І, крім відрази до літератури, це ні до чого доброго не приведе. При цьому, дуже не люблю, коли автор намагається спекулювати на "заборонених темах". Хоча мені можуть заперечити – сьогодні дитина легко отримує будь-яку інформацію з Інтернету, та все ж вважаю, що письменник, особливо дитячий, має послуговуватися добрим смаком, почуттям міри та розумінням того, що ми відповідаємо за тих, хто нам повірив і кого ми приручили… своїми книжками».

«– До шкільної програми входять ваші твори, зокрема фантастична повість "Таємне товариство боягузів". Якби ви зараз працювали вчителем у школі, як би ви проводили ці уроки?
– Дуже важливо, щоб дітям не було нудно, щоб урок не перетворювався на повторення вже наперед заготовлених у підручнику відповідей. Хотілося б, щоб учні навчилися думати, аналізувати й робили власні оцінки твору. Можливо, щоб зацікавити дітей, я зробила б літературний квест за своїми пригодницькими книжками, перетворила б урок на детективне розслідування. Або запропонувала учням уявити, як розвиватимуться події у книжці, якщо поміняти місцями головного героя повісті та негативного персонажа. Завжди цікаво, коли у спілкуванні з дітьми є елемент гри».

«Дуже люблю казки Андерсена, чудові книжки Туве Янсон, Астрід Ліндгрен, Марка Твена, Анні Шмідт. Із задоволенням читаю блискучі історично-пригодницькі книжки Володимира Рутківського і вважаю, що саме він відродив серед наших дітей та підлітків інтерес до історичної прози. ... Повісті Всеволода Нестайка витримали випробування часом і досі приваблюють малих читачів неймовірно кумедними й захопливими історіями, Зірка Мензатюк пише щирі, світлі й добрі книжки і для малих читачів і для підлітків, Галина Малик створила цілий фантастичний світ, де герої мають розгадати безліч таємниць і загадок. А ще ознакою того, що наша дитяча література має майбутнє є те, що в останні роки для дітей почали писати такі талановиті молоді прозаїки як Галя Ткачук, Сашко Дерманський, Олександр Гаврош та інші цікаві автори. Останнім часом повернулася до Ніла Геймана, особливо люблю його "Американських богів". Читаю Марію Галіну, яка так майстерно вибудовує цілком неможливі, але неймовірно живі світи. Можу назвати ще кілька десятків важливих для мене книжок, але іменний покажчик час від часу оновлюється, а іноді кардинально змінюється».

Скільки себе пам'ятає, дівочого бажання стати балериною ніколи не мала, бо була схожа на хлопчика. Давалося взнаки виховання, батько робив все, щоб донька ніколи не показувала свого страху. Років з шести вона без побоювання стрімко з’їжджала на лижах з гірок в університетському ботанічному саду, «бігала навипередки зі старшими хлопцями, навіть стояла на воротах, коли дворова ватага грала у футбол». Але, звичайно, залишалася справжньою дівчинкою, бо коли їй першій у дворі в ті ж шість купили на день народження капронове плаття – «мрію всіх моїх подружок у дитячому садочку – то я почувалася справжньою принцесою. Мені навіть запропонував одружитися наш сусід по комуналці веснянкуватий Вітька, вражений неймовірною красою мого сліпучо-білого суперсучасного вбрання. І я дала згоду – дуже хотілося похизуватися у своїй новій сукні в ролі нареченої. Щоправда, коли я ввечері розповіла батькам про майбутнє весілля, тато, ховаючи посмішку, порадив мені перевірити свої почуття і почекати з весіллям хоча б класу до третього». Дещо з цієї давньої історії вона пригадає в своєму «дорослому» оповіданні «Як я не стала балериною».
З найближчою подружкою записалися в секцію самбо. Слід згадати, що на початку 1970-х східні двобої в Радянському Союзі були заборонені, їх навіть прирівнювали до володіння холодною зброєю. Але заборони то завжди був не її формат, бо конче потрібно було навчитися захищати себе та інших.  Це теж показова риса, що вибудовувала подальше життя та цікавість до певних героїв її творів.
Найперша книжка – іронічний дитячий детектив «Суперагент 000». «Це був такий собі нахабний експеримент, спочатку я випробувала історії про непереможного Гриця Мамая на читачах журналу "Соняшник", друкуючи щомісяця черговий розділ. А коли зрозуміла, що діти прийняли мої правила гри і що їм цікаво, видала "Суперагента" окремою книжкою».
Потім з'явились казково-пригодницькі історії «Прибулець з країни Нямликів», «Нямлик і балакуча квіточка», «Різдвяна історія від слона Ґудзика», «Слон Ґудзик і вогняна квітка», «Слон на ім’я Ґудзик».
Для поціновувачів пригодницько-фантастично-детективих історій її «Таємне товариство боягузів, або Засіб від переляку №9», «Таємне Товариство брехунів, або Пастка для синьоморда». «Планета Смугастих равликів», «Хто впіймає шаленого кльоцика», «Хлюсь та інші», «Сни Ганса-Християна», «Леся Воронина про Брюса Лі, Махатму Ганді, Фридеріка Шопена, Жорж Санд, Івана Миколайчука», «Смак олімпійського золота». Дорослі ж з цікавістю зачитуються тревелогом «У пошуках Оґопоґо» (Нотатки навколосвітньої мандрівниці).
Володарка літературних псевдонімів: Гаврило Ґава, Ніна Ворон, Олена Вербна. Під першим написано понад сто сюжетів коміксів, що впродовж тринадцяти років публікувались на сторінках журналу «Соняшник».
Леся Вороніна в продовженні «Пунктиру».

«Іноді якесь дивне слово, звук чи запах "вмикали" оте кіно в голові і далі ніби сама собою розкручувалася цілком закінчена історія. Обов’язково пригодницька, з несподіваними поворотами сюжету, небезпекою і щасливим закінченням. Досить довго я була впевнена, що такі історії складають у себе в голові всі люди».
«...книжку не можна перетворювати на таку-собі розвагу з набором гегів та лякачок, в гарній дитячій книжці мають бути секрети, які дитина схоче розгадати, ця історія має розкривати читачеві складні стосунки між людьми, має навчити його робити висновки й аналізувати, книжка може викликати бажання самому дофантазовувати, домислювати сюжет, вона розвиває уяву».

«...мене завжди намагались перевиховувати. Я ніколи не була надто слухняною дитиною. А ви знаєте, що люди, які в дитинстві були зразково-показовими відмінниками, рідко наважуються робити сміливі відкриття, майже ніхто з них не звершує якихось карколомних сходжень, не робить відчайдушних вчинків. Це не значить, що я не люблю відмінників. Просто дитина, що звикає жити за чужими приписами і вказівками, втрачає свою індивідуальність, звикає, що за неї думають і вирішують інші. Такій людині важко стати творцем. А от щодо Пеппі чи Тома Сойєра, то вони й справді не можуть бути взірцем для чемних діточок. Але ж на те й існує літературна гра, коли дитина розуміє її правила, адже письменник запрошує її до співтворчості, спільного фантазування».

«– На початку 70-х років минулого століття почалося переслідування інакодумців, заарештували багатьох учасників "Клубу творчої молоді",  людей, які друкували свої твори в самвидаві.
– Зрозуміло, що за нами назирці ходили "люди в цивільному", які про кожного з учасників "Гомону" мали досьє зі старанно зафіксованими нашими "гріхами". А коли почалися арешти, то й "Гомін" вирішили розігнати, як кубло "українських буржуазних націоналістів". І от одного дня ми з Олькою приходимо на репетицію у Клуб трамвайників (це там, де тепер  Дитячий музичний театр на Контрактовій площі), а на вході стоїть охоронець і не хоче нас пропускати. Ми чуємо, що наш "Гомін" вже співає, намагаємося проскочити повз червонопикого дядька, і тут він штовхає мою подругу в груди, вона падає навзнак, вдаряється головою, плаче. Прибігають наші хлопці з хору, кидаються до охоронця і я чую, як хтось каже: "Зупиніться − це ж провокація, хочуть, щоб ми побилися з охоронцем, щоб у кагебістів був привід когось заарештувати і розігнати хор". І хлопці зупинились, а я повезла заплакану Ольку додому. Ось тоді ми й вирішили будь-що навчитися прийомів карате, у-шу чи кунг-фу, щоб жоден садюга не міг нас подолати. На жаль, "Гомін" за якийсь місяць все ж розігнали, відродився він лише наприкінці вісімдесятих. Але деякі прийоми карате, що нам під великим секретом показав наш тренер у секції самбо,  я пам’ятаю й досі. І в своїх книжках часом пригадую той свій "каратистський" досвід. Так, у моєму дитячому іронічному детективі "Суперагент 000. Таємниця золотого кенгуру", головний герой, непереможний Гриць Мамай володіє не лише східними двобоями, а й давньою українською боротьбою, замаскованою під народний танок гопак. А в одному з розділів книжки "Життя видатних дітей" розповідаю про дивовижну долю легендарного майстра східних двобоїв, зірку голлівудських бойовиків Брюса Лі».

«– На які теми вам найскладніше писати? Чому?
– Я просто не пишу на такі теми. Ще з дитинства історії крутилися в моїй голові, як живі картинки, – варто було зустріти на вулиці якогось дивного дідуся в панамці з різьбленим ціпком у руці, який сідав у тролейбус №18, як я починала "довигадувати", що з ним буде далі і які неймовірні пригоди чекають на нього у лісовій хатині, до якої він прямує.
Іноді якесь дивне слово, звук чи запах "вмикали" оте кіно в голові і далі ніби сама собою розкручувалася цілком закінчена історія. Обов’язково пригодницька, з несподіваними поворотами сюжету, небезпекою і щасливим закінченням. Досить довго я була впевнена, що такі історії складають у себе в голові всі люди».

«Найперше, мені хотілося б, щоб моєму читачеві було цікаво. І  головне, щоб після того, як дитина прочитає мою книжку, вона стала хоча б трохи добрішою й розумнішою, щоб почала краще розуміти світ і людей, які її оточують, навчилася співчувати й допомагати тим, хто потребує твого захисту і підтримки. Так важливо, щоб письменникові вірили, і якщо вже це сталося, не можна свого читача дурити, адже найбільше людина пам’ятає дитячі образи й розчарування. А ще я хочу, щоб дитина навчилася з гумором ставитися до світу і до себе. Гумор дуже допомагає у житті. Я не сприймаю надто серйозних письменників – отих, що не розмовляють, а проголошують "істину в останній інстанції", тих, що беруть на себе право повчати й виносити безапеляційні вироки. Дуже часто вони виявляються графоманами з претензіями на геніальність».

«Перші мої казки у видавництві "Веселка" відхилили, звинувативши їх в абстрактному гуманізмі».

«– Пані Лесю, 20 років тому, вже після смерті вашого чоловіка письменника Євгена Гуцала, вийшла збірка його публіцистичних статей "Ментальність орди", яка досі не втратила своєї актуальності. І якщо 1995 року історія московської експансії та хижацька сутність російського колоніалізму були лише попередженням про можливе вторгнення росії в Україну, то сьогодні ми спостерігаємо, як ці передбачення стали реальністю.
– Ці статті почали з’являтися спершу на сторінках газети "Літературна Україна", а 1995 року вийшли окремою книжкою. Тоді декому здавалося, що автор демонізує нашого північного сусіда. Історик Олексій Толочко у статті "Ментальність ясиру" звинуватив Гуцала у ксенофобії та спробі проєктувати власні українські гріхи на "братній народ". А газета "Товарищ" викривала автора "Ментальності орди" як "зоологічного націоналіста" й людиноненависника. На жаль, сьогодні гіркі пророцтва Євгена Гуцала здійснюються на наших очах...».

Знакові події й особистості чимало визначили в її становленні. Мова, зокрема й про Віру Вовк, яка ще дівчинкою разом із батьками мусила покинути Україну і опинилася в Бразилії. Знайомство сталось в Ірпінському будинку творчості письменників, коли наша героїня була підлітком, і лишило колосальне враження. «Тоді, влітку 1968, радянські чиновники якимось дивом пустили пані Віру в Україну, і вона на власні очі побачила, що відбувається в країні "будівників комунізму". Саме тоді молода поетеса з Бразилії, представниця Нью-Йоркської групи,  познайомилася з Ліною Костенко, Євгеном Сверстюком, Іваном Драчем, Дмитром Павличком, Євгеном Гуцалом та іншими шістдесятниками. Вдень вона їздила до Києва, а ввечері, коли поверталася в будинок творчості,.. запрошувала мене на прогулянки до річки Ірпінь і ми говорили про все на світі. Мені здається, нам обом були однаково цікаві ці розмови... До речі, саме від пані Віри я почула про хор "Гомін", саме завдяки їй дізналася про працю Івана  Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", і восени, коли повернулася до школи, почала розмовляти і з однокласниками і з учителями виключно українською. Як розумієте, в ті часи, коли партія і уряд боролися за злиття всіх громадян СРСР у єдину спільноту "радянський народ", мовою якого мала бути, звичайно, лише російська, жилось мені дуже непросто»
Після цієї зустрічі вона почала ходити на репетиції хору "Гомін", що проводив Леопольд Ященко. Ця людина  теж справила на її подальше життя величезне враження. «Це був дивовижний осередок української культури, де ми співали не те, що було дозволено офіційною владою, а те що заборонялося й замовчувалося. Саме тоді вперше я пішла колядувати разом з ватагою, що збиралася в майстерні художниці Людмили Семикіної. Всі ми одягли унікальні костюми, які пані Людмила створила спеціально для легендарного фільму "Захар Беркут", і пізно ввечері йшли, співаючи колядки, засніженими київськими вулицями, заходили до помешкань письменників, художників, композиторів − тих, хто не підкорився совковій ідеології, і співали старовинні колядки».
З 1987 до 1991 року працювала  редактором відділу літератури та мистецтва журналу «Україна».
З 1991-го 15 років  творила  у дитячому журналі «Соняшник». З 1997 року паралельно працювала коментатором у Національній радіокомпанії України. Є авторкою та ведучою культурологічних програм «Українська культура сьогодні і завжди», «Мандрівець», «Відлуння тисячоліть». Топ-тема – сучасний стан української мови та культури.
У жовтні 1994 – березні 1995 на запрошення Міністерства освіти провінції Альберта (Канада) та Канадського інституту українських студій відвідала Едмонтон, де взяла участь в підготовці освітнього проекту «Мова» для двомовних україно-англійських шкіл провінції Альберта.
Має досвід ведучої програм на «Радіо Культура». На початку 2011 року очолила щойно створене дитяче видавництво «Прудкий равлик».
Член журі літературної премії Національної спілки письменників України в царині літератури для дітей імені Платона Воронька.
Перекладає з польської мови (твори Станіслава Лема, Славомира Мрожека, Анни Ковальської, Анни Карвінської, Гелени Бехлерової та інших).
У 2014 році упорядкувала вірші чоловіка Євгена Гуцала в книжці «Зайці в полі варять борщ» (Видавництві Старого Лева)».
Леся Воронина в продовженні «Пунктиру».

«...по-справжньому талановита книжка розвиває фантазію, змушує нас ставати учасником тих уявних подій, вириває зі звичного кола буденності. Я впевнена, що є книжки, які можуть змінити життя людини, особливо людини молодої, вразливої й щирої. Але щойно дитина відчує, що її повчають, розжовуючи прописні істини, вона враз втрачає інтерес до такої "літератури". Жодні дидактичні настанови й педагогічні постулати не замінять майстерно закрученого сюжету, несподіваних відкриттів і загадкових пригод. А ще письменник повинен мати блискуче почуття гумору. Найстрашніші, як на мене, нудні книжки, вони назавжди можуть відбити у дітей охоту до читання».

«Страшенно люблю мандрувати − це ліки від неприємностей та поганих думок, від усвідомлення того, що життя минає, а ти не встигла здійснити того, про що мріяла в дитинстві і юності. Шкодую за тим часом, коли життя здавалося нескінченним і попереду на тебе чекали неймовірні події та відкриття. А от у мандрах повертається це передчуття радості, впевненості у тому, що ось зараз тобі відкриється щось дивовижне. Моментально "скануєш" кожну людину, як у дитинстві, коли про кожного зустрічного я могла вигадати цілу історію, ніби за тією людиною тягнувся "хвостик" з минулого і того, що з нею буде далі. Саме в подорожах з’являється загострене сприйняття всього нового, незвичного і тому за найменшої нагоди я вирушаю у чергову авантюрну мандрівку».
«Справжня поезія − це абсолютна щирість».

«Сьогодні ситуація з часописами і в Україні, і в усьому світі кардинально змінилася − паперові журнали й газети поступово розчиняються у часопросторі. У минуле відійшли ті часи, коли дитячі часописи виходили півмільйонними накладами. Та, попри гостру конкуренцію з суперсучасними ґаджетами, на які дитина може скачати будь-які ігри, кіно та  мультфільми, все ж виходять "Малятко" й "Барвінок", "Професор Крейд" і "Мамине сонечко", "Ангелятко" й "Пізнайко" та ще з десяток інших дитячих часописів. Колосальні зміни відбулися й у дитячій літературі. Після Революції Гідності відбувся неймовірний прорив у книговиданні, з’явилися нові видавництва, в дитячу й підліткову літературу прийшло багато молодих цікавих авторів, котрі пишуть у різних жанрах. Вони добре розуміють проблеми сучасних дітей та підлітків, адже ще недавно самі переживали подібні життєві ситуації й шукали відповіді на них у книжках улюблених письменників. Це зовсім не означає, що сучасним малим читачам не потрібна класика. За ті два роки, що я працювала у "Прудкому равлику", ми видали 16 книжок, серед яких історичний роман "Сині води" Володимира Рутківського, одного з найталановитіших сучасних українських дитячих письменників,  "Такі самі оповідки" Редьярда Кіплінга, "Маленькі Дикуни" Сетона Томпсона, "Попелюшку" Шарля Перро, три книжки з фентезійного циклу Марини Муляр "Гра", казку литовської художниці й письменниці Сіґуте Ах "Сонні Сонечка", дві мої пригодницькі повісті "Планета смугастих равликів" та "Хто впіймає шаленого кльоцика". Ми навіть "зазіхнули" на шедеври світової літератури, надрукувавши три книжки з серії "Світова література для дітей» у блискучому переказі Барбари Кіндерманн − це «Ромео і Джульєтта», "Фауст" та "Кетхен із Гайльбронна" майже невідомого у нас класика німецької літератури Генріха фон Кляйста».

«Сучасні діти мають безліч спокус: комп’ютерні ігри, мультфільми, кіно, найрізноманітніші розваги і навіть спілкування – все це у маленькому ґаджеті. Дехто взагалі сумнівається, чи збережеться паперова книжка. Мені здається, все не так трагічно. За останні роки попит на українську дитячу книжку зростає, видавці охоче друкують твори і вже відомих письменників, і молодих авторів».

«– Свої історії ви почали писати в дитинстві. Сьогодні вони виникають так само? Чи змінився у дорослому віці фокус бачення? Як це впливає на ваше письмо?
– Фокус бачення змінився, але коли пишу, то ніби повертаюсь в дитинство, мене цікавить щось абсолютно несподіване: карколомні повороти сюжету, хитро закручений сюжет, фантастичні пригоди. Коли пишеш, наперед не можеш визначити всього, що буде в наступному розділі чи навіть у наступному абзаці. Дуже важливо вловити правильний тон, відчути, як твої герої будуть поводитись в тій чи іншій ситуації. Іноді, під час роботи над черговою книжкою, виникають непередбачувані ускладнення, часом курйозні. Так, у повісті "Таємне товариство боягузів", мені навіть довелося змінити… стать головного персонажа. Спершу це була дівчинка, але вона ніяк не хотіла бути сором’язливою й закомплексованою невдахою, яка згодом, подолавши всі свої комплекси, сторчголов кидається у вир небезпечних подій. Тоді кількома ударами по клавішах я перетворила уперту дівчинку на дивакуватого, але дуже симпатичного хлопця Клима Джуру. Надзавданням цієї повісті було − показати підлітку, чому треба завжди залишатися самим собою, вміти перемагати свій страх і не піддаватися чужій  волі, яка хоче тебе підкорити. Якщо ти зламався, то  вже ніколи не будеш собою. Не можна сіяти зневіру в дітях».

«Тепер набагато важче, ніж у дитинстві, знайти "свою" книжку. Просто раптом розумієш, як це зроблено і «випадаєш» зі світу, що його створив автор. Пропадає магія, завдяки якій перевтілюєшся в героїв оповіді. Це, мабуть, "іздєржкі проізводства..."
«Треба писати настільки цікаво, щоб від книги не можна було відірватись. Коли вибираєте книжку, раджу розкрити її на будь-якій сторінці і прочитати бодай десять рядків. Якщо після цього дитина схоче дізнатися, що було далі – ця книжка для неї.
Колись один маленький хлопчик написав найкоротшу рецензію на мою книгу і це був мед на серце дитячої письменниці. Була вона така: "Мені подарували книжку Лесі Ворониної "Суперагент 000". Я почав її читати в суботу в 9 годин ранку. Мама сказала, що це дуже хороша книжка, бо я ні разу її не відклав, поки не дочитав. І навіть цілий день не грався в комп’ютерну гру».

«"– Таємне товариство боягузів та брехунів" у рецензіях називають "книгою, що лікує від страху і брехні дитячі душі". Це так? Як ви взагалі ставитесь до казкотерапії?
– Ставлюсь до цього дуже позитивно, інакше б не писала у тому жанрі, в якому пишу. Для мене будь-які позитивні фантазії, пригоди, вигадані або й невигадані, це завжди спосіб залучити малого читача до спільної гри, коли ми один одному довіряємо. Адже й у найфантастичніших обставинах, в які часом потрапляють герої моїх книжок, вони завжди мають робити вибір – підкоритися жорстокості й приниженню, чи боротися, відстоювати власні переконання і власну гідність. А разом з улюбленими героями діти вчаться бути сильними, сміливими й добрими, вчаться розпізнавати фальш і підступність. Власне кажучи, всім нам, починаючи змалку, треба робити вибір: чи дружити з цією дівчинкою чи хлопчиком, чи дати здачі, коли тобі врізали лопаткою по голові у пісочнику, і чи будеш ти відступати, коли бачитимеш небезпеку, коли тебе принижуватимуть, коли ти відчуєш, що загрожують не тільки тобі, а й людям, яких ти любиш. Всі ці прописні істини давно відомі, та як зробити так, щоб дитина їх сприйняла й повірила їм? Саме тому література має захопити юного читача, зробити його співучасником, і тоді він сам робитиме висновки і вибиратиме, як вчинити».

«– У вас досить багато псевдонімів: Гаврило Ґава, Ніна Ворон, Олена Вербна, Сестра Лесич. Як вони з’явилися?
– Усі псевдоніми з’явилися, коли я 15 років була головним редактором дитячого журналу "Соняшник". При цьому "підпільно" вела купу різних рубрик. Комікси підписувала псевдонімом Гаврило Ґава, нариси про давні звичаї українців – Олена Вербна, кумедні історії про тварин – Ніна Ворон, гумористичні побрехеньки – Сестра Лесич. "Розсекретила" свої псевдо, вже коли не працювала у "Соняшнику", і відтоді пишу свої фантастичні, пригодницькі, казкові та детективні твори виключно під власним іменем. Хоча й тут заплутана історія. Від народження мене звуть Лесею, але коли батьки пішли записували мене у столичний РАЦС, їм сказали, що такого імені в їхніх "офіційних списках" нема, що Леся – це скорочене ім’я від Лариса чи Олександра. Мене записали Оленою, але все життя я – Леся, і Оленою ні я себе, ні всі, хто мене знає, не вважають. Те ж саме з прізвищем – мого діда звали Прохор Воронин, але татове прізвище в армії змінили на Воронін. Так записали й мене».

Перші казки вона почала складати у дитячому садку, пошепки розповідала ці історії подружці під час тихої години. «У голові весь час крутилися якісь історії, і я довго вважала, що всі люди це вміють. Коли народився син, то вигадувала для нього цілі казкові серіали з продовженням». Женя-молодший занурений в IP-технології – разом із цим має чуття мови, добрий смак до сучасного мистецтва, до авторського кіно та музики. Для неї ж головне, що ми не просто найближчі родичі, а й однодумці.

Називає себе «книжковим хробаком», бо в дитинстві прочитала всю українську й світову дитячу класику з хатньої бібліотеки. Найулюбленішим героєм був Том Соєр, бо як герой Марка Твена також ніколи не була «зразковою дитиною».

Одним із улюблених є роман «Обіцяння на світанку» Ромена Гарі. Найперспективнішими з молодих українських авторів  вважає Галину Ткачук, Сашка Дерманського, Марину Муляр, Олесю Мамчич.

Впевнена, що дитячий автор це – людина, яка має світосприйняття чотирнадцятилітнього підлітка. За власним баченням віддзеркалює бузковий, пурпуровий, смарагдовий кольори. Коли довго не засинає слухає аудіокнижки.

Повертаючись до мандрів, які до яких відноситься пристрасно, вважає ліками від неприємностей, поганих думок, від усвідомлення того, що життя минає. Полюбляє подорожі Україною автостопом і Польщею на байдарках. Особливі враження привозить звідусіль зі сплавів по Мазурських озерах, польських річках і річечках. Якось майже два місяці зупинилась у Нідерландах: Амерсфорт, Амстердам, Гаага, об’їздила навколишні містечка на велосипеді, ловлячи себе на думці, що нікому не спало на думку руйнувати цю красу, щоб будувати «новий мір».

Історію кохання з чоловіком Євгеном Гуцалом вважає щасливою та трагічною. Вони були разом 18 років і лише раз розлучилися на п’ять місяців, коли на запрошення Канадського інституту українських студій вона поїхала до Едмонтона готувати програму для англо-українських шкіл провінції Альберта. «Скучали одне за одним страшенно. У листах чоловік писав, що завів спеціальний календар – довгу паперову стрічку, від якої щодня відриває одну позначку, щоб бачити, скільки днів чекати нашого зі сином повернення».

Родина мала традиції, одна з них весняна, коли з чоловіком і сином обов’язково ходили в ботанічний сад на схилах Дніпра «на бузок». «Не лише милувалися усіма відтінками бузку та вдихали неймовірні пахощі, а й сідали десь у затишному куточку ботанічного саду і… різалися у "дурня" – наш тоді ще малий син страшенно любив вигравати у тата й мами, не розуміючи, що ми, переморгуючись, йому піддаємося...»

Рецепт гарного настрою – прогулянки з онукою Марічкою. Надихає спілкування з розумними, щирими добрими людьми.

Леся Воронина в завершенні «Пунктиру».