Галина Вдовиченко

Від раннього дитинства вона збирає домашню бібліотеку. Батьки ніколи не шкодували грошей на книжки. Дівчинка ішла зі школи й обов'язково заходила до книгарні. Зараз книжок вдома стільки, що каже, немов живе в бібліотеці, але це для неї це цілком комфортно. Час від часу перебирає, дещо дарує, віддає, але купує й далі, хоча простору вже обмаль.
Серед особливих для неї –  «П’ятнадцятирічний капітан» Жуля Верна. Цей улюблений, пронесений крізь часи скарб, їй дванадцятирічній, віддали в дитячій бібліотеці – списали через пошкодження. Книжка була стара, палітурка відпала, кільканадцять сторінок втрачені. Вона переписала з нової відсутні на аркуші шкільного зошита та вклеїла. Це одне з улюблених занять дитинства – лікувати книжки. Той «Капітан» дотепер живе в її львівській домашній  бібліотеці, нагадуючи про давнє, майже сакральне ставлення до читання.
Її тато познайомився з мамою, коли служив у Мурманській області, невдовзі привіз до своїх батьків на Франківщинку в село Отинія. Чужинку зустріли як рідну. Тато був військовий, мама – медсестра. Дівчинка народилася на Кольському півострові у містечку Печензі (колишнє фінське Петсамо). Дитинство минуло на західних теренах України на Франківщині та Львівщині. Де б не були, постійно поверталися до бабусиної хати. Отинія була маленькою батьківщиною, незмінним місцем генетичної відданої любові.
Коли була в старших класах, батьки потрапили до Сирії, де працювали впродовж двох років. Галина з сестрою лишалися в москві, закінчували школу.
Після закордонного відрядження батькові запропонували в Сирії залишитись, але було прийнято спільне одностайне сімейне рішення повертатись додому в Україну. Так родина опинилась у Львові.
Її улюблені місця тут пов’язані з дахами, бо Львів з висоти має зовсім інший вигляд, «...коли впізнаєш – це як риси дорогої людини, тільки в іншому ракурсі. Саме на таких дахах живуть герої моєї книги – містельфи. Це – крилаті міські ельфи. Тому й слово таке. Місто + Ельфи = Містельфи».
Галина Вдовиченко в «Території особистості».




Батько мріяв, щоб Галя стала лікаркою. Вона деякий час визначиться не могла, єдине  константне – любов до читання та вигадування історій, писання творів і нотаток. Оскільки  дитиною була слухняною, вирішила чи, швидше, дослухалась до бажання батьків  щодо вступу в медичний. Сьогодні вона каже, що стовідсотково втрутилась доля, бо іспити склала успішно, але для вступу забракло пів балу – через… трійку за твір. Це було неймовірно, бо й четвірок ніколи за це не мала. Подала запит на апеляцію, з'ясувалось, дійсно, помилки. З тих пір вона більше ні до чого не ставиться легковажно наскільки б та в чому б впевнена не була.Згадує, що відчутно подорослішала за той рік – працювала і готувалася до вступу туди, куди насправді хотіла. Так, саме на філологічний факультет у Львові, і це було насправді доросле рішення людини, яка відповідає за свої мрії. «Добре пам’ятаю, як писала вступний твір, як розрахувала час, залишивши достатньо хвилин на перевірку...». Так розпочалося її навчання на філологічному факультеті Львівського національного університету ім. І. Франка.
Вчилася з великим бажанням, захоплено, все було цікаво, крім деяких предметів, цілковито зайвих, але обов’язкових на той час. «За перший рік навчання я заробила собі добру репутацію, і на старших курсах навіть часом користалася тим початковим кредитом довіри від викладачів».
На її потоці навчався Ігор Осташ, в майбутньому дипломатом і політик. Олесь Дяк, вже тоді знаний віршами і співаною поезією. Серед однокурсників багато хто писав вірші, прозу...
Пізніше, коли працювала в газеті «Високий Замок», познайомилася з Маріанною Кіяновською, Соломією Чубай, Мар’яною Савкою, пізніше – з Оксаною Луцишиною. «Це дуже важливо, коли формується середовище, в якому разом дорослішають, набувають досвіду і підсилюють одне одного творчі люди».
Студентські часи пам'ятає до улюблених дрібниць.
Черги у бібліотеці, бо бракувало підручників, тому ними обмінювалися та дуже багато конспектували.
Про те, що багато читала, навіть не «за програмою». «Деякі книжки ставали особливими, позначали час. ... "Степовий вовк" і "Гра у бісер" Германа Гессе. Це з домашньої бібліотеки. Читала її з олівцем, вона вся в позначках, в коментарях».
Згадує часи дозвілля, коли приходили в гуртожиток, з особливою атмосферою, «з посиденьками і розмовами, смаженою картоплею у великій пательні з кількома виделками довкола».
Про «трудовий семестр» у Миколаївській та Херсонській областях, яскраві враження, «коли найкраще пізнавали одне одного і світ довкола». «З нами одного разу їздив викладач з філософського факультету Юрій (не пригадую його прізвища), ерудит і філософ, на кілька років від нас старший. Він не приховував своїх поглядів, такий був іронічний скептик відносно усього радянського. Підстрибуючи на бездоріжжі у відкритій вантажівці, ми горлали пісні, яких він нас навчив, а написав антирадянський поет, поєднавши слова з музикою радянсько-патріотичної пісні. Сильний був ефект. Дотепер її пам’ятаю. І дивуюсь, як нам це сходило з рук».
Центром спогадів були і Львівські міські лекторії з історії світової культури, прем’єри в колишньому студентському, а тоді вже народному, театрі «Гаудеамус», де головним режисером був Борис Озеров. Його актуально-алегоричні вистави, де було цілком зрозуміло, про що насправді йдеться.
На тодішній Хасанській (тепер Японській) у Будинку культури працівників зв’язку працював кінолекторій, де надихалась авторськими і напівзабороненими фільмами, які на великому екрані майже ніде більше не можна було побачити – «Дзеркало» Тарковського, «Амаркорд» Фелліні. Й те відчуття об’єднаної спільності особливого кіно, плече однодумців поруч. Особливе дихання студентського часу, прорастання істин, що в подальшому будуть рухати її життя.
Галина Вдовиченко в продовженні «Території особистості».

«Життя надихає, люди, події, слова… Все, що дивує, вражає, западає в душу. Це може бути уривок розмови, якийсь вчинок. Щось таке, що не дає спокою».

«З дітьми можна і треба обговорювати болючі серйозні теми.
У нас була зустріч з дітьми з Краматорська онлайн, зараз вони в евакуації всі, хто де. І один хлопчик розповів, що в нього помер котик. Почав: "Зі мною сталася така прикра історія…". І всі діти до нього приєдналися. Усі починали свою розповідь: "Зі мною сталася така прикра історія…" і розказували кожен про своє – хтось загубив свого песика, хтось залишив дома свого хом’ячка. Вони мали на увазі втрату свого дому, можливо, втрату близької людини, я це розумію. Діти говорять про болюче, просто більш метафорично, ніж дорослі. І з ними варто говорити так само – непрямо. І ніколи не залишати після таких розмов дитину в сльозах, по всьому мають залишатися сподівання і надія". Володимир Єрмоленко сказав: українці демонструють світові своє мистецтво неможливого. Я тоді відразу подумала про дитячу літературу і про своїх котів».

«Зараз багато хто говорить про те, що вони напередодні вже відчували початок повномасштабне вторгнення росії на територію України. Я ж була впевнена, що це закінчиться бряцанням зброї на кордоні, що росіяни вимагають від нас якихось поступок, що така їхня мета. Це ж бути не просто несповна розуму, хворими людьми, щоби прийняти таке рішення... Хоча лютий – був особливий місяць. Ми відчували, що щось назріває. І в ніч на 24 лютого моя товаришка написала мені в месенджер. Я прокинулась, а там було написано: "Галю, війна". У цей час я була в Німеччині. Від листопада в мене стались серйозні зміни в особистому житті. І я була би щаслива зараз, якби не війна. ...Але зараз я так не можу сказати.
Від грудня я жила в Німеччині. Ми домовились із тою людиною, яка стала мені зараз дуже близькою, про те, що будемо жити на дві країни. Таке було рішення. Він сказав: "Я розумію, що Україна для тебе – це все. Ми приїдемо в Україну і будемо там стільки, скільки ти захочеш. Два місяці, три, чотири". А потім... це повідомлення... І я одразу зрозуміла, що треба повертатись в Україну. ...У перші дні була дійсно якась розгубленість. Постійне перебування в новинах. З’ясовування хто де і що відбувається».

«Завжди слід пробувати поговорити відверто. Навіть якщо інша людина не готова до цієї розмови, навіть якщо вона відсахнеться від цього, та все ж щось у ній здригнеться. Адже все велике складається з маленьких кроків. Тому спробувати варто».

«Загальноприйнята дата виникнення колажу в європейському мистецтві – 1912 рік, коли Пабло Пікассо створив свій "Натюрморт з плетеним стільцем". Коли мені мій син сказав, що в кріслі-качалці діти продавили спинку, я подумала: "О, вийде чудовий натюрморт зі зламаним стільцем". Упіймала себе на тому, що коли створюєш колажі, думки починають працювати по-іншому. Та й загалом, коли заглиблюєшся у творення, мислиш інакше. Не знаю, як довго триватиме це моє захоплення (зараз мені хочеться занурюватися у це мистецтво далі й далі), але здається, що знайшла щось, що від подальшого мого життя буде уже невіддільне. Хоча… Великий творчий вибух пережила, коли народила сина. Тоді мене просто розривало на частини від бажання малювати олійний живопис. І я малювала. Не просто малювала, а отримувала шалену насолоду від усього процесу, починаючи від ґрунтування полотна. Пригадую, як мама приносила мені з роботи в дитячому садочку старі портрети леніна чи якихось інших діячів СРСР (які замінювали на нові), і я забілювала ті обличчя, щоби натомість згодом створити тут власні світи. І пригадую той свій стан, коли на щось інакше, окрім сім'ї та творчості, розмінюватися не хотілося. Однак минув час, і олійне малярство відійшло. Брати пензель до рук внутрішньої потреби не відчуваю донині».

«Ми мали цікавих викладачів з різних предметів. Були особистості, яких добре пам’ятаю. Наш викладач із зарубіжної літератури Олексій Володимирович Чичерін [у 1973‒1989 рр. – професор кафедри світової літератури] горів любов’ю до свого предмета і нас тим запалював. Він не просто лекції читав, це були маленькі вистави, сповнені любов’ю до літератури, до архітектури, до культури загалом. Олексій Володимирович читав нам уривки тою мовою, якою вони були написані. Ми слухали французьку як музику. Ви чуєте, запитував він, як звучить ім’я цього негідника: наче жаба стрибає у багнюці: Люсто! Люсто! Бальзак давав своїм героям невипадкові імена.
...Спілкування з ним не обмежувалося літературою. Він вчив помічати красу довкола – у співі птахів, у грі світла і тіні, у міській архітектурі.
Були такі викладачі, у ставленні до котрих змішувались повага і страх. Галина Леонтіївна Рубанова – це людина-легенда, її усі знали як абсолютно безкомпромісну викладачку. ...Вона вважала: або вчишся як слід – або тобі нема що робити в університеті. Викладала літературу Середніх віків та Відродження, але вільно орієнтувалася і в інших ділянках літератури і мовознавства. Не лише про її суворий підхід до іспитів ходили легенди, але й про її почуття гумору. ... Тішилась, що час іде, а вона і далі викладає. Хтось розповідав, як вона сама про себе говорила, сміючись: зустріла свого колишнього студента на вулиці, а він мені здивовано: «Як? Ви ще живі?». Вона була з тих викладачів, про яких є що згадати.
Дуже добре пам’ятаю, як тримав нашу увагу на своїх лекціях Андрій Іванович Скоць з кафедри української літератури. Він робив акцент на міжособистісних стосунках класиків. Оповідав про Івана Франка, Лесю Українку, Ольгу Кобилянську, Василя Стефаника такі цікаві деталі, які в підручниках були відсутні. Розбурхував живий інтерес до класиків, ми їх читали, вже знаючи про їхні кохання, дружби, антипатії, розчарування і трагедії. Це був надійний гачок – саме так підчепити студентів на цікавість до класичної літератури.
Пам’ятаю кураторку нашої групи Інну Давидівну Альберт. Когось з викладачів пам’ятаю з вигляду, когось – завдяки яскравому епізоду».

«Ми є, і наш час разом з нами, природно й нерозривно, вірною тінню в сонячний день – він у нас є; обов'язковий, як дихання та рух, бо ми живемо...».

У 2006 врешті-решт виникла потреба писати «своє», «інше». Відкладати не стала, купила ноутбук і набрала на клавіатурі перше речення. «Я дозріла до писання роману, і все сталося вчасно, не зарано і не запізно... Роман "Пів'яблука" отримав спецвідзнаку літературного конкурсу "Коронація слова", а перемогу вже другий – "Замок Гербуртів"». Йшлося про першу премію в номінації «романи» на конкурсі «Коронація слова-2009». Роман вийшов у видавництві «Нора-Друк» під назвою «Тамдевін».
На той момент в неї вже було своє близьке письменницьке коло – Ірен Роздобудько та Лариса Денисенко, які теж видавались у «Нора Друк». «Ми читали книжки одна другої, надихалися у спілкуванні, підтримували і вболівали, раділи успіхам одна другої».
Цікава деталь, відносно перемоги у конкурсі. В її щоденнику весною 2009-го лишився запис побажань на літо: «перемагаю на "Коронації слова"». Певна, але, виявляється, необхідна зухвалість. Галина вважає, що «часом таке серйозне чи напівжартівливе "програмування" не зашкодить, воно додає сил... Часами треба запускати чітко сформовані бажання, хочеш чогось – скажи про це. Самому собі перш за все. І працюй над цим. Тоді і результат визначатиметься не перемогою, а чимось більшим».
Щодо її «Маріупольського роману..» Після нього тривалий час не могла взятися за наступний, бо попередній витиснув все, що зміг. «Довго... "видихувала"». Впевнена, що про війну треба писати, коли пече нестерпно. "Не треба чекати, поки про нас хтось розкаже світові і нам самим про те, що з нами тепер відбувається, особливо з початком війни. А варто говорити тоді, коли годі мовчати, не чекати завершення подій, взагалі нічого не чекати...
Я писала цей роман у розпал подій – від кінця літа 2014 року, протягом пів року, на такому градусі напруження і концентрації, що навряд чи таке можливо повторити. Зараз вже так не змогла б. Це дуже важливо відчути, коли час братися за діло, не відкладаючи на потім. Роман вийшов у вересні 2015-го, нічого б у тексті я тепер не змінила. Сюжет і герої вигадані, а деталі цієї історії – це реальний фактаж подій літа 2014-го».
До 2017 року Галина Вдовиченко завідували відділом культури газети «Високий замок», мала авторську рубрику «Люди і речі», навіть була мрія започаткувати свій журнал.
Коли стала працювати вдома, зрозуміла, що письменництво – не тільки бажання писати, а ще й самодисципліна. Щодо мрії, вона й дотепер має блокнот, у якому позначала тоді ідеї, структуру журналу, розробку тем… Згодом віддала це бажання своїй героїні – журналістці Галині. На сторінках її роману «Хто такий Ігор?» вона стала головним редактором журналу «Цікаво жити».
Галина Вдовиченко, яка особливо ставиться до мереживних рукавичок, в продовженні «Території особистості».

Щодо її авторського захоплення дитячою літературою, в одному з інтерв'ю, вона позначила, що діти перетягли її на свою територію, а писати для них вона почала майже одночасно з першим «дорослим» романом. До речі, та перша історія не закінчена: «...І так дивно,.. тому що всім постійно кажу: не відкладай свою якусь ідею або мрію.... Ця казка і на той момент була особливою й ні на що не подібною, і такою ж залишається. Наче ця ... історія чекає саме на мене, а я легковажу, і навіть ставлю такий небезпечний експеримент: невже нікому не спадає на думку те, що сяйнуло мені? Раптом хтось таки це напише і я переконаюсь, що існує якась база ідей, і то дуже конкретних: не зробиш ти – зроблять інші».
Її дитячі книжки виявилися дуже затребуваними, з відгуками «дякую за те, що мій малий нарешті полюбив читати», «дякую за те, що донька сама тепер береться за книжку без жодного примусу».
Отже, аудиторія вплинула, особливо коли почала виходити серія «36 і 6 котів». «...пропозиції, якими сиплють діти, я їм і повертаю. Кажу: ваші ідеї – вам і реалізовувати. Пишіть самі, ілюструйте свої історії, створюйте саморобні книжки власного авторства!.
...Я була на Сході, бачила, який вплив мають книжки на дітей, які в побуті розмовляють російською. Вони питають: “Коли вийдуть наступні коти?”. ...діти не хочуть чекати, вони вимагають ще і ще... Тішуся, коли бачу, як в них прокидається бажання читати, як вони входять у смак читання  самостійного, чекають на поради... Це потужний стимул для роботи».
Восени 2024-го з друкарні вийшов вже 28-й наклад першої книжки про котів, наступні теж  виходять новими накладами.
Якось на запитання: «Ким з літературних персонажів ви могли б бути?», Галина відповіла – «Пеппі Довгапанчоха». Думки абсолютно матеріальні, бо через роки вона тричі стане номінанткою на премію Астрід Ліндгрен. Номінацію вважає подарунком долі авансом. На цю статусну міжнародну шведську премію ALMA – Astrid Lindgren Memorial Awards – номінують авторів і організації з різних країн світу.
«Для мене це як дитяча мрія, яку навіть не наважувалася сформулювати. І вона вже реалізувалася, незалежно від результату».
У 2024 році, коли Галина Костянтинівна знову потрапила до списку номінантів премії Астрід Ліндґрен, на Франкфуртському ярмарку було презентовано німецький переклад її «котів». «Видавництво "Mauke Verlag". Видавець Андре Шторр – неймовірна людина, великий друг України, його молоде видавництво (роки два-три, напевно) дуже зосереджене на перекладах з української мови. Вони видали книжки Олени Захарченко, Олени Стяжкіної, Володимира Вакуленка. Тепер там вийшли «36 і 6 котів...»
Разом із Андре Шторром вони презентували її книжку-білінгву «Сова, яка хотіла стати жайворонком» (проілюстровану Христиною Лукащук) в молодшій школі для німецьких дітей. Читали її по черзі: він німецькою, вона українською. «В залі були різні дітки, які приїхали в Німеччину або батьки їхні сюди емігрували. У них майже у кожного є, окрім німецької, своя рідна мова. "Сова" – книжка-картинка, там не так багато тексту. Але діти просили читати не німецькою, а більше українською. Я й читала далі, вони сиділи і так слухали, що просто дивовижно: нічого не розуміючи, взагалі нічого, вони просто слухали мелодію мови».
Письменниця, прозу якої недарма називають життєствердною й оптимістичною – Галина Вдовиченко в продовженні «Території особистості».

«– Починаючи з перших творів, ваші книги стають лідерами продажів. Як думаєте, у чому ваш секрет?
– Навряд чи я можу бути експертом у цьому питанні. Тут наче все просто. Але на кожен аргумент знайдеться контраргумент. Я пишу текст, що мені цікавий, і намагаюсь не випускати його з рук, поки не відчую, що він остаточно визрів і можна його показувати. Це, наче, головне. Але ще не гарантія, що читач ним зацікавиться аж так, що захоче купити.
Можна було б сказати, що важить активна промоція книжки і зустрічі з читачами, це справді дуже важливий момент, але й він не завжди працює, більше того, часом книжка прокладає собі дорогу до читача несподіваними шляхами. Але вона завжди потребує підтримки автора, видавця, критиків (не обов’язково схвальних відгуків), бібліотекарів, продавців книжок, і головне – читачів, їхніх оцінок, порад та обміну враженнями… Найголовніше – читацький відгук, він завжди найдієвіший. Особливо, коли відгуків багато».

«"Пів’яблука"... відкрив для мене внутрішні шлюзи – хлинули ідеї і теми, вже не було стримання від тої навали. ...Коли писала роман "Найважливіше – наприкінці", відволіклась на редагування романів "Пів’яблука" та "Інші пів’яблука", їх готували до виходу тепер вже у "Видавництві Старого Лева". Перечитуючи їх, раптом зрозуміла те, що не спадало на думку до того моменту: знову пишу про двох героїв, я вже писала про них. Це вони, тому нема чого давати їм інші імена і вигадувати передісторію, – ось їхня передісторія. Укотре переконалася, що роман завжди знає більше, аніж його автор».

«Письменник може бути активним коментатором важливих подій, а може бути й мовчазним інтровертом, що привселюдно не реагує на сильні подразники. Це вибір кожного. Декому вдається одночасно і книжки писати, і публічно рефлексувати із приводу актуальних питань. Дехто реагує короткими коментарями (влучними чи не дуже) у соціальних мережах, дехто не заходить у мережі місяцями, зосереджуючись на роботі, не ділиться своїми думками у засобах масової інформації. Ми всі різні. Якщо висловлювання своєї позиції – це не просто миттєва реакція, переважно емоційна, а аргументований виступ, то, як і будь-яка серйозна справа, потребує професійності, обізнаності, перевірки джерел і таке інше. Тому кожен вчиняє як вважає за потрібне – хтось реагує оперативно, хтось – через літературний твір.
Але є настільки сильні подразники, що вимагають реакції тут і тепер, і тоді письменники висловлюють своє ставлення до певних подій спільними діями, акціями, виступами – ініціюючи їх або долучаючись до ініціативи інших».