Ілларіон Павлюк: «Література – територія свободи»

Один із найпопулярніших сучасних українських письменників, військовий, журналіст, продюсер, начальник  управління преси та інформації Міністерства оборони України (2023–2024 рр.). Лейтенант Збройних Сил України.
Після повномасштабного вторгнення пішов на війну саме в День народження сина – 27 лютого 2022 року. Головне, чого боявся в перші години, – не встигнути приїхати до Києва до того, як його оточать.
Ілларіон Станіславович з'явився на світ 14 травня 1980 у Скадовську (Херсонс ька область). З дитинства відрізнявся неабияким інтересом до світу та навчання. Перші десять років життя провів із батьками на Сахаліні, де закінчив школу, потім повернення в Україну. 2015-го вирушив на передову до Спілки добровольчого батальйону «Гарпун».У 2023–2024 українці придбали понад 109 000 друкованих примірників його роману «Я бачу, вас цікавить пітьма».
Випускник Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля за спеціальністю «Журналістика» розпочав професійну медіа-кар'єру в Києві як  репортер-міжнародник, багато часу приділяв журналістським розслідуванням, арабо-ізраїльському конфлікту. Робота Павлюка у телевізійних репортажах і доповідях про небезпечні регіони світу, як зазначають колеги, вражала сміливістю здатністю глибоко занурюватися в гострі теми.
У 2010–2011 рр. продюсер документально-мистецьких проєктів каналу «1+1», у 2011-му стає членом журі 63-ї американської телепремії «Еммі». Автор документальних стрічок «Блакитний пил», «Код нації».
Усвідомлюючи, що захист потрібно забезпечувати не лише фізично, а й інформаційно, займався документального дослідницькими проєктами «Звичайні зомбі. Як працює брехня», «Зомбі 2. Промивка Мізків», де про техніки маніпуляції свідомістю та технології переконання й пропаганди.
Коли його питають, чому, маючи такий солідний журналістський беграунд, взявся за написання прози, розповідає про рівні редактури на телебаченні та після цього розуміння, яку свободу дає книжка. Але насправді письменництво, то дитяча мрія, «що існувала поряд з прикордонником, собакою чи генеральним секретарем ЦК КПРС». Перемогла «дивовижна можливість створювати світи і водночас, ніби розважаючи читача, висловити якусь свою думку. Причому книга живе довше, ніж телевізійний сюжет чи  документальний фільм, які я теж дуже люблю робити».
Як письменник, стрімко став відомим в 2018-му  після першого ж дебютного роману трилогії бестселерів «Білий попіл», що є детективом у стилі нуар з елементами гоголівського «Вія».
У 2019-му настала черга науково-фантастичного роману «Танець недоумка», що увійшов до короткого списку премії «Книга року BBC-2019». У 2020-му – психологічний трилер «Я бачу, вас цікавить пітьма», який також позначився в короткому списку премій «Книга року BBC-2020» і став лідером продаж «Видавництва Старого Лева» у 2023. Навіть, ще не потрапивши на книжкові полиці, отримав Персональну відзнаку премії «BookForum Best Book Award-2020» від директорки Українського інституту книги. Ця книга стала однією з найпопулярніших.
Серед читачів найперших – редактори видавництва. Дружині ж він постійно розповідає все, про що пише та в якому місці написання знаходиться. «Її це навіть дещо втомлює, тому що версії постійно змінюються (сміється). А потім вона засмучується, бо, як правило, знає про книгу все наперед, і їй нецікаво її читати після виходу...»
Про те, що буде саме письменником знав з 12 років, бо мав кілька спроб, кілька підходів, коли сідав, намагався писати оповідання, повісті, але тоді не розумів кому це треба?.
Під час праці над «Танцем недоумка», вирішив показати рукопис письменнику «і (що для мене надзвичайно важливо) критику Михайлу Бриниху. Ми вже приятелювали певний час, от я й сказав: "Прочитай і скажи мені чесно, якщо це фігня. Щоб я знав". Михайло пообіцяв бути чесним, а після прочитання сказав, що я зобов’язаний закінчити книгу. Чим надзвичайно мене підтримав – от наскільки можна людину підтримати, щоб вона повірила в себе. Це й був момент, після якого я вирішив, що таки буду писати. Хоча це не означає, що я ніколи не думаю: "А кому це потрібно?"» (Сміється).
Він ще не закінчив «Танець недоумка», але вже написав «Білий попіл» (який мав бути сценарієм, але на той момент це була сюжетна історія, написана від першої особи). Показав її, знову таки, Михайлові, й він наполегливо сказав: «це треба видати,.. сам відвіз головній редакторці видавництва Мар’яні Савці рукопис, вона його прочитала... сподобався. Я написав роман російською, але збирався видавати його українською. ...Михайло взявся перекласти – й зробив це блискуче. Видавництво видало мою першу книгу, а другу вони вже чекали з радістю».

Коли почалася повномасштабка, його мотивація була простою: потрібно було всім у будь-який спосіб долучатися до захисту країни. ...По приїзді з Івано-Франківська в столицю доєднався до спільноти людей ДФТГ (добровольче формування територіальної громади. – «ДМ»). «Разом із побратимами, з якими у 2015 році ми служили в одному батальйоні, ми шукали себе в розвідувальних задачах під час наступу на Київ. Тому що ми розвідники за своєю підготовкою та своїм бойовим досвідом.
...Наприкінці 2022 року мій підрозділ поїхав на відновлення, я опинився в Києві та служив у штабі. Тоді я прийшов у Міністерство оборони прочитати семінар щодо комунікацій. Заступниця міністра оборони Ганна Маляр запропонувала мені взятися за реорганізацію «Військового телебачення».
Він вагався, але погодився, бо усвідомлював, що може мати більший вплив, ніж має як стрілець чи заступник командира. «Але також я знав, що робота над запуском "Армії ТБ" буде складнішою. ...Звісно, тут немає мін і можна сказати з великою ймовірністю, що ти доживеш до завтра. ... Але на фронті є бойова задача – і ми її виконуємо. А у сфері управління все дуже складно. ... Коли ми лише підходили до питання, як запускати канал, стало зрозуміло, що потрібно створити окремий підрозділ. Ідея була в тому, щоб зібрати професіоналів із медійним досвідом, які є у Збройних силах. Бо вони переважно виконують не медійні задачі... Наше завдання – зробити більше контенту про військо з театру бойових дій. І не лише звідти. Нам потрібно більше контенту, який знімав би завісу з невідомого. Бо основні страхи людей, яких закликають мобілізуватися, формуються саме на страху невідомого. Вони не знають, що і як відбуватиметься. Вони думають, що мобілізація – це окоп у найгарячішому місці бойових дій. Але у війську багато різних посад і позицій. Так само безпосередньо в бойових бригадах триває життя. І ми хочемо його показати, щоб люди зрозуміли, що таке служба у війську».
Зараз Ілларіон Павлюк служить у спецпідрозділі, працює над наступною книгою, підтверджує, що пише «на колінах» буквально скрізь. Коли встигає, готує собі й колегам кемекс чи V60, обладнання для яких постійно возить за собою.
Фантастика і містика і обов'язково трилер з великою часткою екшену, навіть якщо йдеться про казку – це щодо жанрових сумішей його творінь.
З впливами коллег, за винятком, не зовсім погоджується. «Вплив – це те, що письменник не усвідомлює або може збагнути постфактум. Я ж цілком свідомо використав, скажімо, в романі "Білий попіл" відсилання до "Вія", мені було цікаво подивитися на цю історію з іншого боку. ...подати філософію в обгортці трилера – те, чого мені дуже хотілося". Переконаний, що на його літературну творчість більше впливає кіно, вважає що роман "Я бачу, вас цікавить пітьма" – перший "Твін Пікс". "Взагалі всі твори зазнають впливу інших. Якщо я пишу роман "Танець недоумка", то спираюся на фантастику, яка мені подобалась у дитинстві, скажімо, Гаррі Гаррісона. Але найбільше на мене вплинув Стівен Кінг. Я захоплююсь його вмінням створювати трилери з серйозним підтекстом. Мрію навчитися цьому. Адже такий підхід дуже ефективний у роботі з читачем: захопити, щоб було цікаво, і раптом розповісти щось важливе».
Вважає, що всі без виключення книжки впливають на життя, якщо здатні викликати емоції. Саме така література вабила та захоплювала з дитинства, відкривала інші світи. «Мене завжди зачудовувало, як твір може змінювати плин часу, коли перед тобою за години читання минають місяці чи роки. В університеті я не любив літературу, бо треба було багато і швидко читати… Хоча тоді познайомився з творами, які спонукали мене багато думати над тим, що подобається читачеві, якою різною може бути література. Наприклад, "Гаргантюа та Пантагрюель" Франсуа Рабле. Потім я захопився книжками Курта Воннегута... Колись дуже вчасно мною була прочитана книжка Річарда Баха, вона складалася з двох творів: "Немає такого місця – "далеко" та "Чайка Джонатан Лівінґстон". Вони теж мене вразили – не так філософською глибиною, як атмосферою…»
«Книга Емілія» він писав упродовж пʼяти років. Обсяг рукопису, який Павлюк надіслав співзасновниці «ВСЛ» Марʼяні Савці у квітні 2025-го, – понад 900 000 знаків. Емі вважають певним дзеркалом попереднього роману "Я бачу цікавить пітьма". Павлюк каже, що це ніби продовження того, що розпочав, коли шукав корінь поганих учинків.
Щасливий, що завдяки "Пітьмі" (зокрема) має величезну аудиторію людей, які зараз цікавляться новою книгою. Вважає три перші книги схожіми й водночас дуже різними "за способом говорити про проблеми". "Емілія" дуже відрізняється від попередніх трьох, але йому подобається те, що вийшло.
В цьому творі найбільше його переживань та історій, ніж у всіх інших. "Але це художня книжка, не нон-фікшн. Я жартую, що це моя автобіографія в жанрі фентезі. Але думаю, жанр – це завжди спосіб поговорити з читачем, а не суть повідомлення».
На етапі підготовки вистави за «Емілією» автор спілкувався з акторами, навіть консультував їх, процесс цей вважає дуже цікавим. «Це прям надихало – наскільки глибоко актори намагаються зрозуміти та прожити досвід цих персонажів... Спектакль вийшов надзвичайно вдалим, я дуже втішений. Дуже вразила сцена з похороном мами Андрія, головного героя. Щоб описати її в книзі, мені потрібно було багато сторінок, а в акторів було лише кілька хвилин на сцені. Вони зобразили все дуже майстерно, навіть не підозрюючи, що показують похорон моєї мами... Гра акторів була дуже щирою, до того ж вони дуже сміливо й прямолінійно показували крайні почуття. Ніде не переграли, ніде не сфальшивили... Під час перегляду мене про щось запитала донька, і я подумав: якщо зараз відповім, то пропущу момент. Мені не хотілося навіть на секунду відвертатися від сцени. Постійно хотілося дізнатися, що буде далі».
Першими рідерами «Емілії» були його діти, але як зазначає: «…у процесі написання дитинність цієї книги пішла повністю. Вона доволі сумна, хоч там і є казкові персонажі. Від дитячості залишився лише головний герой, якому 9 років. Такого віку був мій молодший син, коли я починав працювати.... І книга взагалі не дитяча, її краще читати років із 12».
Він мислить здебільшого картинками, сценами, часто йому важко змалювати, два місяці подій на одній сторінці. З сюжетом легко, бо це вигадка. Головним є персонаж, але він теж існує задля чогось, я його вигадую чомусь. І оце «чомусь» – ідея твору.
Особистість, для якої література є територією свободи та ще один зі спосібів змінювати світ у «Пунктирі».

«Багато людей не вміють казати "Я тебе люблю". Це жахливий симптом. Що менше ми здатні на такі прості слова, то гірше».

«Важко назвати книгу одним словом, щоб уже не існувало такої ж назви книги або фільму. Двома словами назвати трохи легше. Я намагаюся, щоб назва чіпляла, приваблювала, викликала цікаві асоціації, щоб хотілося дізнатися, що за цим стоїть. Інколи це вкладається в конструкцію з двох слів, інколи більше. Але важливо, щоб назву було легко запам’ятати».

«Всі ідеї я записую, щойно вони виникають. У мене багато ідей, описаних буквально двома рядками, на рівні "А що, якщо?..". Мій товариш каже, я пишу нелінійно. Так і є. У книзі, яку я пишу зараз, багато подій відбуваються не послідовно у часі. Тому закономірно, що я створюю її не з початку до кінця, а з середини у різні боки».

«– Вам доводилося працювати над текстами не лише як письменнику, але і як журналісту. Як думаєте, цей інший погляд на текст і розуміння того, як текст може впливати на аудиторію, допомагають стати успішним письменником?
– У впливі на людей текстами немає ніякої магії, є лише вміння доносити своє повідомлення, щоб воно було зрозумілим та аргументованим. Коли я пишу, мені допомагає звичка аналізувати та структурувати те, що я роблю. Мій підхід до роботи загалом став моїм підходом у літературі. Я не пишу інтуїтивно, я постійно ставлю собі запитання: який мій персонаж? Яка в нього ціль? Куди він рухається? Яка в нього мотивація в цій точці? Де відбуваються драматургійні повороти? І так далі. Усі ці запитання я постійно пропрацьовую…».

«Вважаю, що жанри не мають значення. Не було такого, щоб мені хтось сказав: "Подивися на Netflix серіал! Там переворот свідомості!" А я відповідаю: "Який жанр? Фантастика? Ні, не буду". Я помітив, що жанром твору починаю цікавитися, коли сумніваюсь, що його автор зміг вдало розповісти певну історію. Жанрами часто спекулюють, їх використовують як інструмент привернення уваги. Особливо в кіноіндустрії. Але я зі своєї профанської точки зору, бо не вважаю себе спеціалістом у літературі, говорю: книжки поділяються на цікаві та нецікаві. Все інше не має значення. Чи буває нудною інтелектуальна проза чи фантастика? Так! Але це не проблема жанру. Тому, гадаю, майбутнє за цікавою літературою, бо жанр – це робочий інструмент автора».

«Для мене розуміння того, що ти відбувся як письменник, складається з двох компонентів: перший – це усвідомлення, що ти не просто щось одного разу написав, а це – частина твого життя. І другий – хтось має видати бодай одну твою книгу. Відповідно, коли я закінчував свою другу книгу "Танець недоумка", я вже думав, що матиму право називатися письменником, коли її видадуть» (посміхається).

«Думаю, "чоловіки не плачуть" – це звичайний сексизм. У нашому суспільстві він виражений так, що жінкам із дитинства нав’язують їхню меншовартість, а чоловікам – суперстійкість, неемоційність і психологічну залізобетонну витривалість, яка в принципі непритаманна людям. Про цей бік проблеми теж треба говорити, бо часто бачу, що чоловіки не до кінця розуміють, що таке фемінізм. Що це, зрештою, про рівні гендерні права, і чоловіки теж можуть страждати від сексизму та нерівності цих прав».

«Книжки потрібні, щоб робити світ кращим. Для чого ще?».

«Коли не пишеться, є причина. Коли все класно, тобі дуже цікаво створювати текст і хочеться робити це далі. Тому чекати натхнення – це просто ігнорувати якусь свою внутрішню проблему й сподіватись, що вона сама зникне. Писати щодня певну норму для мене означає пробігати 4 000 кроків, незважаючи на напрямок. І це проблема, бо можна не добігти до мети. Змушувати себе не треба, бо це впливає на якість тексту, але якщо просто чекати натхнення, то можна взагалі нічого не створити…»

«Книга Еміля» – це історія, викладена як казка чи притча. У такий спосіб можна говорити на болючі теми, щоб вони були зрозумілі та не травмували когось, а давали розуміння виходу. Я не психолог і не маю бути психологом, але я розповідаю, як мої персонажі долають ті чи інші проблеми, і намагаюсь їх зрозуміти. Ця книга загалом про розуміння чужих учинків».

«...люди, які кажуть про себе: де війна, а де я? Я не знаю і не можу. А я знаю і можу перебувати в умовах війни і не боятися, бо був у цій ситуації в гарячих точках.
У мене було чітке враження, що це все саме про мене, що мене там чекають і якщо я не піду, то хто піде? Єдине, я хотів зробити цей крок максимально зваженим.
Спочатку сам себе обманював, що я буду більше прес-офіцером. Підрозділ виявися розвідувальним, секретним, офіційно його засекретили, поки я оформляв документи. І вже прес-секретар цього батальйону – смішно звучало. Так я й потрапив у батальйон. Пройшов підготовку, вишкіл і вже розумів, що не можу не поїхати – скільки сил і грошей на мене витратила держава, щоб навчити цьому.
Я мав відбути хоча б одну ротацію, і я її відбув.
Це був 2015-й рік, закінчилася ера добровольчих батальйонів, треба було робити вибір – або укладати контракт із ЗСУ, або йти в Нацгвардію. Я повернувся до цивільного життя, усвідомлюючи, що доклався, аби стримати загрозу. Я пройшов підготовку і готовий повернутися, якщо буде треба. Це дало мені відчуття безпеки і виконаного громадянського боргу».

«Містика є інструментом, щоб провести читача через хитросплетіння темних куточків душі головного героя».

«Моєму старшому сину 13 років, і він обожнює читати. Так само любить і ґаджети. Все залежить від того, наскільки йому цікаво читати щось нове чи грати у якусь справді класну гру. Я розумію, що йому треба і те й інше. Варто лише регулювати, щоб у житті лишався час для прогулянок, уроків та інших обов'язків... Дітей варто заохочувати, але не можна змушувати. Бо щойно тиск припиниться, дитина перестане читати».

«Нація – це не про форму носа. Нація – це про цінності».

«Найбільше мене цікавить мотивація вчинків і вибору. В моєму житті вторгнення змінило все. Я сиджу у чужій квартирі, моя родина – за девʼять годин машиною звідси. Бачу сімʼю кілька разів на рік. Я дуже сумнівався, що доживу до 42 років. Потім думав, що до 43 – точно ні. Тепер маю щастя нести службу в Києві та припускати, що, може, доживу до 44. Моє звичайне життя на паузі, я живу іншим. І роблю те, чого не збирався робити. Будую карʼєру, про яку ніколи не думав. Зараз усе інакше, і неможливо спрогнозувати, коли щось повернеться назад».

«На початковому етапі написання найчастіше пробую уявляти реальних людей, прототипів на місці персонажів. А потім персонажі стають набагато об’ємнішими, ніж проєкція людини, з якої я їх змалював, починають власне життя».

«Не готовий заявляти, що нам бракує розуміння, не люблю узагальнення. Моє персональне враження, яке продиктоване моєю "бульбашкою" – наше суспільство об’єднане й згуртоване, як ніколи. Інша справа – зрозуміти людину, яка перебуває у відмінних від тебе та незнайомих тобі обставинах. Коли ця людина робить речі, які ти не схвалюєш і тобі важко їх прийняти, це справді буває складно. Тому розуміння – це вміння ставити себе на місце іншого, дуже корисне й не дуже просте…».

«Не знаю, як написати книгу про війну, щоб вона не була така ж огидна, як війна. Я не пацифіст. Бути у війську – важлива і достойна робота. Найкраща на сьогодні. Але я дуже далекий від романтизації смерті, від того, щоб отримувати від неї задоволення. У мене це не поєднується з уявленнями про літературу».

«Не уявляю, про що розпитувати маніяка‑вбивцю. Мені нічого про нього не цікаво. А от вчинки, які здаються звичайними, а насправді у них – все зло світу, мені дуже цікаві. У "Пітьмі" це використано як прийом, коли тягнеш ниточку з якимось дрібним гріхом – просто байдужість, просто дурість – і витягуєш якийсь жах. Ця сіра зона мені цікава. Саме там невизначеність».

«…письменництво – це заняття на все життя, якщо воно тебе захоплює…».

«...перш ніж писати роман "Я бачу, вас цікавить пітьма", я замислився, чому деякі люди живуть життям, яке ненавидять: щодня ходять на роботу, де їх принижують, щовечора повертаються додому, де чекає некоханий чоловік чи дружина… Я думав про це життя по колу: а якби обставини підкреслити аж до невпізнанності, щоб це перестало бути неприємною правдою про наше життя, про яке можна прочитати в кримінальній хроніці будь-якої регіональної газети, а щоб це стало чимось таємничим і незвичним, то цікаво було б дізнатись, як у цьому світі жити, цікаво було би персоніфікувати гріхи їхніх носіїв. На цьому етапі я починаю вигадувати персонажів, не знаючи, що вийде потім. Тому, мабуть, найважче зрозуміти кінцеву ідею. А персонажі, на мою думку, часто створюються з великою участю підсвідомості».

«Придумати сюжет – найпростіше. Щоб він став вартісним, потрібна глибина. Коли замислюєшся над нею, починаєш будувати всесвіт і персонажів. Що глибше, то більше персонажів та життєвих історій доведеться створити – яких ти, можливо, навіть не будеш змальовувати. Але тоді розповідь отримує достовірність і сенс».

«"Пітьма" – складна для мене книжка. Не тільки тому, що там огидні персонажі. І не тому, що в історії кожного з них – реальні події. А тому, що факти, які лягли в основу історії, довелося прикрашати: в реальному вигляді вони були надто огидні, щоб ставати частиною книги. Того року, коли я писав "Пітьму", я втратив доньку. Я проживав власну трагедію й по‑своєму змальовував її в книжці».

«– Фахівці говорять, що ніша української фантастики ще не дуже наповнена. От ви плідно й долучитеся до цього.
– У мене не було жодної мети наповнювати жанр і шукати – де й чого малувато. "Танець недоумка" – це книга, яку я почав писати першою, 6 років над нею працював, переробляв кілька разів. У мене була ідея створити щось, що асоціюється з власним дитинством. Я надзвичайно любив читати книжки, ми з татом особливо любили фантастику, він відкрив мені багато авторів».

«...хоч скільки б тобі говорили, що треба читати, але якщо тобі нецікаво – ти не будеш читати. А якщо тобі подруга каже: знаєш, я не спала всю ніч, бо мусила дочитати книгу, – то набагато більша вірогідність, що ти їй повіриш. Тому найперше – треба класно писати. Я стараюся. Звісно, видавництво також має класні способи просувати книги своїх авторів й у соціальних мережах, і завдяки зустрічам з читачами, інтерв’ю. Що більше людей дізнаються, то більше вирогіжності, що вони куплять книгу».

«Це цілком нормально: знати, що інших твоя мрія не драйвить. Це ж не їх мрія, а твоя».

«Книзі Еміля» герої часто говорять про долю, однак сам автор зізнався, що в неї не вірить: "Ця книжка написана для того, щоб люди вірили не в долю, а у власний вибір"».

«У своїх документальних фільмах ми повторювали соціальні експерименти Соломона Аша і Стенлі Мілґрема й шукали протиотруту до маніпуляцій. Закономірність, яку ми помітили, – найбільше їм опираються люди, здатні засумніватися у власній правоті. Критичне мислення – це коли бажання дізнатися, як насправді, сильніше за бажання мати рацію».

«Часто працюю в блокноті ручкою: малюю собі якісь схеми, приймаю рішення – що після чого трапиться… Часто починаю писати книгу з якогось епізоду. Але він ніколи не лишається першим, інколи його навіть немає у фінальній версії. "Пітьма" почалась із ланцюжка асоціацій, коли я побачив трейлер фільму. Якого – не має значення. Я почав уявляти місцину, де люди живуть одним і тим самим життям, яке їм не подобається. Все почалося з назви "Буськів сад". Вона виникла ще до того, як я зрозумів, що це за селище і про що книга».

«– Чи має сучасний письменник відігравати активну роль у суспільному житті своєї країни?
– Мені здається, що це, по-перше, особистий вибір людини, а по-друге, просто не існує такої професії, яка би обмежувала когось у праві на висловлення думки чи громадянської позиції. Навпаки, людина, яка стає в силу діяльності лідером думок, має вплив на інших, повинна обов'язково думати про своє громадянське життя, публічну позицію і дбати, щоб її вплив, який з'явився завдяки таланту, творчості, не був деструктивним».
 
«– Чи можна, на вашу думку, якось вранці прокинутись – і стати письменником, чи для цього потрібні навчання, досвід?
– Так, можна мати хист від народження, інтуїтивно відчувати, наприклад, закони драматургії, не знаючи про їх існування. Можна вчитися. Це два різні шляхи, які не виключають один одного. Думаю, що талант не завадить будь-кому, хто вчиться. А талановитій людині не зайве інколи вчитися. Я це роблю постійно. На будь-якій роботі намагаюся якомога більшу кількість речей вивести з інтуїтивної сфери, з поняття "я так відчуваю" до компонентів, коли можна пояснити, як це працює».

«Я пишу книжки, і це той стан, коли мріяти – то твоя професія. З цих мрій народжуються образи, сюжети, фантазії, які потім стають частиною тієї реальності, якої раніше взагалі не було».

«Я завжди мріяв писати. Не було такого, щоб мені бракувало натхнення, але мені бракувало сміливості. Ти пишеш і думаєш: "хто це все буде читати?". Мені бракувало досвіду: наприклад, я не знав, як закінчити величезний художній твір, над яким працював рік. Це зовсім інше, ніж закінчити годинний документальний фільм. Мені бракувало вмінь і віри в себе. І, напевне, бракувало життєвого досвіду, бо від цього залежить уміння трансформувати його в книжку…».

«Як я починаю писати? Ну, в мене є історія, яку цікаво виплеснути на папір. І тоді я сідаю і пишу».

«Я би взагалі не дивився на успіх книги як на соціальний феномен. Не пишу книгу, щоб комусь сподобатися, посісти якесь місце в рейтингу. Я пишу її тому, що можу написати, і це мені дуже подобається. Для мене більше значить оцінка дуже вузького кола людей, а також моя власна оцінка, коли я порівнюю попередні твори з новими. Я дивлюся, наскільки твір цілісний і сильний, наскільки має добре вибудувані літературні прийоми й цікаво їх зчитувати, як тримається темпоритм і як розкривається драматургія. Чинник зовнішньої оцінки лише частково залежить від якості твоєї творчості. Також обов'язково є чинник вчасності появи твору, навіть певної моди на ті чи інші теми».

«...Як ви бачите своїх героїв після початку повномосштабної війни?
– Я думаю, що українці, як політична нація та спільнота людей, обєднанних цінностями ніколи не була маленькою. Ніколи. І саме завдання російської імперії було загнати українців в це уявлення ...українська мова – мова села, змусити людей соромитися своїх діалектів… це росвйські наративи, тому що українці ніколи не були маленькими. Саме тому Голодомор був спробою знищити таку велику кількість людей... бо вони чирили опір. Чи зміняться негативні герої в моїх книгах, напевно, ні. ...Я пишу фікшен, але фікшен про боротьбу добра зі злом».

«Я і сам непогано розуміюся на фантастиці й знаю, що вона буває дуже різна. Комусь до вподоби така, комусь інакша. Для мене, як для читача, улюбленими авторами завжди є ті, для кого фантастичний елемент є інструментом, а не об’єктом дослідження – Бредбері, Шеклі. І, мабуть, я наслідую їх. Бо для мене теж головне – не розповісти про вигадку, а розповісти про правду, про сутність людських вчинків, слабкостей, страхів. "Танець недоумка" весь побудований довкола страхів. А фантастика, майбутнє, інші планети – суто для того, щоб зробити книгу».

«Я не прихильник думки, що весь електронний контент чимось нижчий, аніж книжковий. Книги  бувають різні, кіно і програми теж...».

«Я тоді ще думав: приїду, а в нашій квартирі, яку ми ще не продали і не перевезли всі речі, була моя снайперська гвинтівка. Я думав, можливо, я її заберу і повернуся і вже тут мобілізуюся. Але, коли вже їхав до Києва, зрозумів, що не треба себе обманювати. Я не зможу зі зброєю їхати з Києва. І вийшло так, що у День народження сина я привітав його і поїхав».

«…Якось один піарник дуже багато мене розпитував про секрет мого письменницького успіху. Він думав, що я маю якісь секретні знання з public relations і вмію продавати свою історію. Але мені здається, що чарівної таблетки немає, а письменництво – великою мірою ремесло, тобто можна робити роботу не лише за допомогою таланту й інтуїції, але й раціоналізувати її, докладаючи певних інтелектуальних зусиль. Письменництво – це завжди про два складники: з одного боку, під час написання історії з’являються нові образи й ідеї, а з іншого – мусиш постійно себе запитувати, куди ти йдеш і для чого, чи нічого не забув. А потім багато разів перечитувати свої тексти, викидати зайве й переписувати».