Генрі Міллер

Непередбачуваний іноді для себе самого представник жанру наполовину автобіографічного роману та «нефільтрованої літературної свободи», з тематичним забарвленням  соціальної критики, філософських роздумів, вільного потоку свідомості, відвертого зображення сексуального життя та сюрреалістичних асоціацій. Як наслідок безмежності всього цього простору, абсолютно визнаний бітниками.Представник американського літературного модернізму Генрі Міллер (англ. Henry Miller) відомий завдяки творам «Тропік рака», «Тропік козерога», «Чорна весна», «Марусійський колос», «Тихі дні в Кліші» та трилогії «Рожеве розп’яття» («Сексус», «Плексус» і «Нексус»); а також заборонам та довгими роками майже підпільної популярності на батьківщині.Пророчий британський письменник, журналіст і публіцист Джордж Орвелл одним із перших помітив і високо оцінив його творчість, назвавши «єдиним бодай трохи вартісним прозаїком, що з’явився в англомовному світі за бозна-скільки років». «Мабуть, ніхто не заперечуватиме, що Міллер – незвичайний письменник, вартий більш ніж побіжного погляду, але передусім він цілковито негативний, неконструктивний, аморальний письменник, такий собі пророк Йона, що просто пасивно приймає зло, своєрідний Вітмен посеред трупів».
Цікава дещо крайня точка зору. Але зважимо на стиль Орвелла, його іронію, час написання. Отже, так, Міллер майже письменник-сибарит літературний бешкетник, завжди відкритий до нового досвіду, повсякчас відчуваючи глибоку потребу вийти за штучно встановлені межі не лише літератури, а й життя особистого. Вкотре перевершивши себе в цьому неочікувані в абсолютно несхожому на попередні знакові літературні досвіди роману «Посмішка біля підніжжя сходинок» (1948).
Відомо, що він уродженець Йорквілла, з'явився на світ 26 грудня 1891 року в родині лютеран і емігрантів з Німеччини. Батько був кравцем, дитинство хлопчика минуло в Брукліні в переважно німецькому районі, населеному безліччю нужденних емігрантів, який Генрі називав «вулицею ранніх смутків».
«З п'яти до десяти років були найважливішими роками мого життя, Я... перейняв типовий американський гангстерський дух. ...Я народився на вулиці і виріс на вулиці… Саме тут в тебе є шанс дізнатись, що таке насправді людина».
А ще його завжди вабило читання, він занурювався в пригодницькі книжкові історії та класику з раннього віку.
Брати та сестри Генрі страждали від спалахів фізичного й емоційного насильства з боку матері. У великій родині були проблеми з психічним здоров'ям, інцестом і алкоголізмом, тому подальша цікавість автора до психології, самоаналізу, інтерес до езотеричної філософії та маніакальна творча енергія пояснюються без зусиль.
Безумовно, то був час, який містив і радісні спогади, які з'являться в пізніших творах «Тропік Козерога» та «Чорна весна».
Він був учнем-відмінником, закінчив Східну окружну середню школу, в Міському коледжі Нью-Йорка провчився лише місяць, глибоко розчарований вибором навчальних курсів і суворістю формальної освіти.
Три роки потому працював клерком у компанії Atlas Portland Cement, продовжуючи читати та займатися самоосвітою, зачарований китайськими філософами та ідеєю Дао, а також феноменом «Нової думки» й астрологією. У 1913 році поїхав до Каліфорнії, де працював на скотарському ранчо. Повернувшись до Нью-Йорка, чотири роки провів у кравецькій майстерні  батька, як і раніше, жадібно читаючи та надихаючись інтуїтивізмом і філософією життя в «Творчій еволюції» Генрі Бергсона (1907).
Він намагався відчути в літературному різнобарв’ї та виснажливості робочого життя, до якого жадібно поринав, власні життєдайні імпульси і спроможність до писання, але невпевненість поки перемагала.
Через три роки він нарешті наважиться…
Генрі Міллер – письменник-самоук, який, за підрахунками біографів, прочитав понад 9 000 книг, але справді незамінними вважав лише близько п'ятдесяти, – в «Пунктирі».

«Багато хто не повірить, але все, що коли-небудь траплялося в уяві завжди відбувалося і насправді, – не знаю, як з іншими, зі мною це саме так».

«Була б у мене нагода стати Богом, я відмовився б від такої можливості. Найблискучіша можливість, яку надає нам життя, – бути людяним. Вона охоплює цілий Всесвіт. Включає розуміння смерті, недоступне навіть Богові».
 
«Бувають моменти, коли людині необхідно порвати з друзями, щоб зрозуміти сенс дружби».
 
«Вірш – це павутиння, яке поет, витягаючи нитку з власного тіла, тче відповідно до вищої математики інтуїції».
 
«Відтепер де б ти не народився – ти на безлюдному острові».
 
«Вік нічого не означає. Не вік робить нас мудрими. І навіть не досвід, як це зображують. А жвавість розуму. Живий розум і мертвий... Ви повинні знати, що я маю на увазі. У цьому світі – і в будь-якому іншому – існують лише два класи людей: живі та мертві. Для тих, хто розвиває свій розум немає нічого неможливого. Для решти все є неможливим, або немислимим, або марним».
 
«…відвідувати треба тільки ті місця, куди вказівники не звуть».
 
«Головне – лишатися собою.
Це велике мистецтво.
Це найважче, бо не вимагає від тебе жодних зусиль. Не треба нікому й нічому наслідувати, не потрібно вдавати з себе мудреця або корчити недоумка.
Треба просто говорити своїм голосом та займатись улюбленою справою».
 
«Життя не така вже погана штука, якщо можеш робити що хочеш, вірно, Генрі?».
 
«Коли людина витрачає гроші на себе і отримує від цього задоволення, про неї кажуть: "Вона не знає, що робити з грошима". На мій погляд, така людина знайшла краще застосування своїм грошам».

Особисте – це, як потужна симфонія його життя з неповторними соло. Різні жінки, досвіди, пошуки. Перш за все самого себе, і стосувалося це всіх без виключення вражень, яких прагнув і якими жадібно насичував життя.У 1917 році перше одруження. Його обраниця Беатріс Вікенс – піаністка-аматорка, в якої брав уроки гри на фортепіано. Почалася Перша світова, і шлюб допоміг уникнути призову до армії, але його не можна назвати щасливим. Пара жила в Парк-Слоупі, здавала кімнати квартирантам, щоб полегшувати власну оренду, з'явилась дочка Барбара.У цей період чотири роки Генрі працював у телеграфній компанії Western Union менеджером зі працевлаштування. Його перша письменницька опублікована робота – есе про оповідання Карла Клаузена «Непроханий гість», з'явилася в журналі «Чорний кіт: Розумні короткі оповідання».
Час, проведений у Western Union, чимало вплинув на його філософські погляди, багато людей, з якими познайомився, відіб'ються в книзі «Тропик Козерога». Зокрема образ художника Еміля Шнеллока, який з 1921 надихнув Генрі на заняття аквареллю, яким Міллер насолоджуватиметься все подальше життя.
У березні 1922 року під час тритижневої відпустки з'являється його перший роман «Підрізані крила», який ніколи не було опубліковано (збереглися лише уривки, а частини пізніше використані в романі «Тропік козерога»). Пізніше письменник відгукувався про цю першу літературну спробу доволі зневажливо, іронічно зауважуючи, що це була «чималенька книжка, до того ж, мабуть, доволі кепська».
У 1923 році, все ще одружений, він захопився таємничою танцівницею кабаре, відомою в Нью-Йорку під сценічним ім’ям Джун Менсфілд (у його романах він називав її «Мона», або «Мара»). Темноволоса гарна єврейка, фатальна жінка. Вони познайомилися в танцювальному салоні «Вілсон» на Таймс-сквер, коли їй був 21 рік, а йому 31. Порушуючи правила, він шалено закохався в неї, розлучився з Беатріс в 1924 і одружився з Джун. Вона вмовила його кинути роботу і присвятити себе письменництву. Вона надихала та в той же час руйнувала емоції. Міллер вирішив кинути роботу у Western Union і цілковито присвятити себе письменництву.
Він навіть продавав цукерки, щоб заробити на життя, і щосили намагався звести кінці з кінцями. Насичений особистий період, переважно невдалі спроби писати, сексуальні ескапади, нью-йоркські пригоди, взаємини з новими друзями та філософію тогочасного життя – пізніше побачимо в трилогії «Рожеве розп’яття».
Другий його роман «Цей язичницький світ» (This Gentile World ), перейменований в «Молох» (Moloch) (1927–1928 р.) виявився справжньою аферою. Один із заможних шанувальників дружини погодився оплачувати її творчі спроби, відтак Міллер щотижня писав новий розділ, який дружина показувала залицяльнику, видаючи за власне написане й отримуючи за це гроші.
Третій, певною мірою учнівський роман «Божевільний півень», про романтичні стосунки Джун з іншими партнерами було опубліковано після смерті автора, та початково мав іншу назву.
Постійні сварки, життя окремо, спільні мандрівки, втім це шлюб не врятувало. Рятуючись від пуританства та манірності американців, Генрі сів на корабель «Шамплен», який прямував до Європи, маючи при собі квиток, куплений його тодішньою дружиною, Джун Едіт Сміт, і 10 доларів у кишені, і опинився в Парижі, де залишався до 1939 року.
На той час йому було вже майже сорок. В одному з листів до товариша читаємо: «Завтра розпочинаю свою паризьку книжку: від першої особи, жодної цензури, абсолютно безформну – до біса усе це!».
«Паризький період» Генрі Міллера вважається найпліднішим і найзначущим. До кінця десятиліття написана відома «велика паризька трилогія» – «Тропік рака», «Чорна весна» і «Тропік козерога», яку дослідники позачасово вважають його найкращим досягненням.
Номінант на здобуття Нобелівської премії з літератури (1973 р.) Генрі Міллер в продовженні «Пунктиру».

«Жахлива правда полягає в тому, що якраз неможливе ми, прості смертні, і маємо здійснити. Ця нам спокуса показує шлях до порятунку. Це ми маємо пройти крізь пекельне полум'я – не для того, щоб стати святими, але щоб стати остаточно та навіки людьми».
 
«Життя моє завжди так чи інакше складалося саме собою».
 
«З книги, навіть найгіршої, завжди можна щось почерпнути».
 
«І не було в мене злішого ворога, ніж я сам. Здійснюючи якийсь вчинок, я твердо знав, що міг би його і не робити, і навпаки».
 
«Існує лише одна велика пригода – і ця подорож усередину себе, і тут не мають значення ні час, ні простір, ні навіть вчинки».
 
«Краще робити дурниці, ніж взагалі нічого не робити!».
 
«Кожного разу, поступаючись чужим вимогам, ти ставиш собі те саме питання: як залишитися самим собою!».
 
«Коли ти не можеш створити щось, ти стаєш цим. Твоє життя стає витвором мистецтва».
 
«Коли заїло гальмо, і не можеш рушити вперед, спробуй дати задній хід. Часто це спрацьовує».
 
«Людина повинна жити у своєму власному ритмі – за будь яку ціну».

Спочатку він оплачував у Парижі готелі, продаючи свої валізи й одяг. Коли гроші закінчилися, ночував під мостами, маючи при собі тільки зубну щітку, дощовик, тростину та ручку. Він спав, де тільки міг – у людей, які позичили йому матрац у кімнаті на даху, у якомусь дешевому готелі або на плавучому будинку на Сені. Генрі помітив, що в ті скрутні часи люди ніколи не підозрювали, що він волоцюга без гроша в кишені, оскільки він завжди був добре одягнений у костюм, який йому хтось позичив.«Життя, – казав Емерсон, – складається з того, що людина думає весь день». «Якщо це так, то моє життя – нічим іншим, як величезний кишковик. Я не тільки думаю про їжу весь день, а й мрію про неї ночами».
Єдиною поштовою адресою Міллера була вулиця Скріб, 11, та сама адреса, де сьогодні розташовані офіси банку American Express. На той час це було дуже популярне місце серед американців, які часто відвідували його для банківських операцій, надсилання та отримання телеграм, а також листів. Згідно з розповіддю Генрі в «Тропіці Раку», він проводив там години, насолоджуючись затишною кімнатою для читання та письма.
«У мене немає грошей, немає ресурсів, немає надій, я найщасливіша людина на світі... Париж – як повія. Здалеку вона здається чудовою, не терпиться обійняти її. А за п'ять хвилин відчуваєш порожнечу, огиду до себе. Почуваєшся обдуреним...».
Але потроху все змінювалось, в 1928 він зустрів Альфреда Перлеса, австрійця, з яким оселиться разом, Перлес допоможе Генрі вивчити французьку мову – необхідну для того, щоб відчути себе в столиці більш розкутим і вільним. Пізніше в його близьке коло увійдуть полярно різні геніальні британський філософ, письменник і перекладач Ріхард Г. Осборн;  угорсько-французький фотограф, художник і скульптор Джордж Брассай; французький скульптор-авангардист, один із найяскравіших представників Паризької школи та піонерів кубізму в скульптурі Осип Цадкін і Анаїс Нін, які підтримують не тільки житлом, а й грошима.
«Безперечно, йому довелося нелегко, і не на місяць-два, а на роки. Але як сильно він, мабуть, страждав у Сполучених Штатах, і наскільки сильна була його переконаність і воля стати письменником, якщо він будь-що-будь залишився в Парижі?», – читаємо в дослідженні журналіста Jorge Armando Arceo Vargas.
«Але я не хочу повертатися в Америку, щоб знову запрягатися в кайдани та працювати біля водяного колеса. Ні, я волію бути бідною людиною в Європі. Бог знає, наскільки я бідний; мені не вистачає лише чоловічої гідності».
До світової культурної столиці прагнули дістатись без перебільшення всі авангардисти від Пікассо й Далі до Брассая та Еміля Чорана. Це був потужний мотиватор для сміливих прагнень і втілень, необхідний Міллеру особисто. Чималий вплив на нього мали французькі сюрреалісти. Він продовжував писати есеї, деякі з яких були опубліковані в паризькому виданні Chicago Tribune. Якийсь час працював коректором біржових котирувань. «Того першого року в Парижі, або, швидше, у перші два, мене буквально знищили. Від письменника, яким я сподівався стати, нічого не залишилося, тільки той письменник, який мав стати».
Він приглядався та споглядав, помічаючи, що на вулицях Парижа часто можна побачити жінок, одягнених з голови до ніг, «вони всюди: на вокзалах, у ресторанах, магазинах, автобусах – вони наповнюють вулиці, наче вітер. Але слід підкреслити приголомшливу красу, яку вони демонструють у своїх очах і в тій невеликій частині обличчя, яку вони залишають відкритою».
Поступово, завдяки оточенню та власним прагненням, Міллер вписувався в новий контекст життя, максимально лишаючись собою та вбираючи до серця та думок нові ритми реальності.
«Мистецтво життя засноване на ритмі – на обміні, припливах та відпливах, світлі та темряві, житті та смерті. Приймаючи всі аспекти життя, добрі та погані, правильні та неправильні, ваші та мої, статичне, оборонне життя, яким проклята більшість людей, перетворюється на танець, «танець життя». Справжня функція танцю – метаморфоза».

Письменниця Анаїс Нін  самовіддано та постійно підтримує, Генрі, маючи на нього величезний вплив як у творчому, так і в емоційному плані. На довгі роки зберігається їхній тісний зв'язок. Нін була, відомою оповіданнями й еротичними творами, редагувала та фінансувала його першу книгу.Тільки в Парижі, як пишуть дослідники, Міллер знайшов свій голос, став тим самим Генрі Міллером. «Париж – це лише акушерський інструмент, який вириває живий ембріон з утроби і поміщає його в інкубатор», – писав він.
Докладно про історію їхніх стосунків знайдемо в щоденниках Нін.
Саме завдяки Анаїс у 1934 році у видавництві Obelisk Press Джека Кагане виходить друком перший із опублікованих романів Міллера – знаменитий «Тропік рака». У 1936-му та 1939-му за ним не менш контроверсійні «Чорна весна» та «Тропік козерога». Обидва останні твори також були заборонені в Америці, але копії контрабандою ввозилися до США, і Міллер почав здобувати популярність, немов у підпіллі. Разом з іншими його творами заборона на батьківщині подовжиться до початку 1960-х. Його перша опублікована книга більш стриманої тематики в Штатах «Космологічне око» вийшла в 1939 році.
«Міллера вважають найбільш відомим завдяки творам на тему людського існування та процесу пошуку порятунку чи просвітлення у житті. Його життя за кордоном, дозволило читачам інших країн звернути ширший погляд на Америку, запропонувавши унікальну критику американських цінностей і міфів».
У Парижі письменник запізнається з молодим британським колегою Лоуренсом Даррелом, майбутнім автором знаменитих і «Александрійського квартету» та «Чорної книжки», натхненних значною мірою «Тропіком Рака». Лоуренс стає його справжнім відданим шанувальником. У 1939, з наближенням війни, Даррел, який на той час мешкає на грецькому острові Корфу, запрошує Генрі до себе, і наступні неповні два роки Міллер проводить у Греції.
Врешті у 1940-му, після майже десятиліття, проведеного в Європі, він повертається до Сполучених Штатів.
Результатом грецької поїздки стає роман «Колос Маруссі», написаного відразу після повернення до Нью-Йорка й опубліковано в 1941 році видавництвом Colt Press після численних відмов. Роман складається з дорожніх нотаток про чудові пейзажі та містить творчий портрет геніального письменника й оповідача Георгіоса Кацимбаліса. Міллер вважає «Колос» найбільш значущим своїм твором.
«У тексті відчувається невгамовна життєва сила та життєрадісність, які захоплюють дух; це справжній порив духу, немовби всі ігристі вина відкрили одночасно; ми уважно слухаємо, як мова скаче, волає і крутиться сторінками Міллера», – читаємо в колонці The New York Times Book Review  авторства Вільяма Х. Гасса.

 

Міллер заплакав, побачивши панораму Бостона на шляху додому з Європи. У Нью-Йорку він довго не затримався, бо мав бажання подорожувати Сполученими Штатами, немов повертаючись до своїх витоків в духовному пошуку просвітління. Придбавши «Б'юїк» разом із другом художником Абрахамом Раттнером вирушив численними шляхами, провівши в переїздах рік.Письменник був вражений, який скалічений вигляд мала природа промислових регіонів. Роман «Кондиціонований кошмар» не був опублікований в патріотичні передвоєнні часи, з'явившись лише в грудні 1945-го, оскільки був непримиренно критичним стосовно споживчої культури й одностайно погано сприйнятий офіціальною журналістикою.
Міллер переїхав до Каліфорнії, де намагався знайти роботу сценариста, хоча був далекий від комерційно-шаблонної індустрії. Ці місця разом із забудовою, насиченою автомобілями, викликала в нього чимале несприйняття, оскільки він звик вільно ходити пішки.
У 1942 році почав писати «Сексус», опублікований в 1949-му і став першою частиною трилогії «Рожеве розп'яття», слідом з'явилися  «Нексус» і «Плексус». У творах йдеться про шестирічний період його життя в Брукліні та скандальний роман і шлюб із Джун Менсфілд. Книги були заборонено у США й опубліковано у Франції та Японії. Пізніше письменник переїхав в місто, в яке закохався з першого погляду, в суворий, ізольований регіон Біг-Сур: «Тут я знайду спокій. Тут я знайду сили, щоб робити те, для чого було створено... Світ та усамітнення! Я відчув це навіть в Америці». Краєвиди Біг-Сура подарували «таке почуття задоволення, таке почуття вдячності, що я інстинктивно підняв руку у благословенні. Благословення! Благословення вам усім! Я благословив дерева, птахів, собак, кішок, я благословив квіти, гранати, колючі кактуси, я благословив чоловіків і жінок усюди, незалежно від того, з якого боку паркану вони були».
Генрі жив у віддаленій хатині без електрики та телефону до середини 1950-х. Саме тут він пише визначні «Тихі дні в Кліші», «Біґ-Сур та помаранчі Ієроніма Босха» й вищезгадану трилогію «Рожеве розп’яття», спілкується з музичним винахідником і теоретиком Гаррі Парчем, впевнено стаючи частиною літературної та художньої спільноти, до якої входили Еміль Уайт, Хайме де Ангуло, Ліліан Бос Россі її чоловік Харрідік Росс, Ефраїм Донері й інші.
Він повертається на Східне узбережжя, щоб відвідати хвору матір і знайомиться з Яніною Мартою Лепськи, студенткою Єльського університету, яка вивчала філософію і була молодша за нього на 30 років. Вони одружилися в грудні в Денвері та разом оселилися в Біг-Сурі. Народилася дочка Валентайн і син Генрі Тоні Міллер. Після розлучення з Яніною в 1952 Міллер одружувався ще двічі. У 1953 році з художницею Євою МакКлюр, у 1967 із п'ятою й останньою дружиною, співачкою Хокі Токуде.
«Апельсини Ієроніма Босха» стають його останньою амбітною літературною роботою. Роман опублікований в 1957 році і описує враження від Біг-Сура, включаючи замальовки пейзажів і людей, які там жили, у тому числі його дітей Вела та Тоні. У заключній частині йдеться про візит Конрада Морікана, астролога, з яким Міллер був знайомий у Парижі.
Протягом цього «віддаленного від загалу» десятиліття він також опублікував листування з сучасниками, включаючи листи з австрійським письменником Альфредом Перлесом і британським прозаїком і поетом Лоуренсом Дарреллом. Його листи з Анаїс Нін були опубліковані посмертно в 1987 році, як і його листування з близькими друзями американським художником-акварелістом, графіком, прозаїком і поетом Ірвінгом Стетнером, американським художником, професором образотворчого мистецтва, наставником Емілем Шнеллоком і англійським романістом, філософом, лектором, критиком і поетом, Джоном Каупером Поуісом.