Олександр Мещеряков: «Я не люблю бути у більшості»
З дитинства Олександр мріяв бути поетом або прозаїком, чому навчали на факультеті журналістики. Саме ця спеціальність, як здавалося юнакові, дає можливість багато подорожувати, зустрічатись із цікавими людьми, до того ж, раптом й у газеті про нього щось надрукують. Хто зна. Але дядько пояснив юному мрійникові, якими саме публікаціями сповнені шпальти радянської преси та скорегував його чудові бажання до Інституту східних мов на японську. Спочатку було складно. Не вміщувала його головонька японської граматики та фонетики, та й викладачка трапилася знервована, окрім «одиниць» нічого не ставила. Але на допомогу знов прийшов дядько із відомим прислів`ям про працю і вже на другому курсі Мещеряков був відмінником. Саме тоді він зрозумів, чому народи, пов`язані з ієрогліфічною писемністю, такі трудолюбиві. Зараз він повторює студентам: «Так, японська мова складна, але ж 120 мільйонів говорять нею, чим ви гірші?». Отже заняття з ранку до ночі ніхто не відміняв. Достатньо прочитати назву його книг або перекладів і вже цікаво: японські легенди та дива, «за нами – лише ми», «книга японских обыкновений», японських символів, як стати японцем. Достатньо лише почати слухати його лекцію й не можливо відірватись. Якщо ж у студії декілька спікерів, які вважають себе розумно-розумними, увага прикута – лише до нього. Він пише та розповідає про країну Висхідного Сонця з великою повагою та любов`ю, з великим знанням справи. Але особливість – у його глибокій обізнаності та водночас легкому володінні темою. Ніби він невимушено спілкується із тобою особисто, знаходиться поруч, і ти відчуваєш себе гідним слухачем і співрозмовником. Це культура особистості в найширшому сенсі цього слова, делікатність і повага на рівні. До речі, Олександр Миколайович багато подорожує і деякий час мешкав у ній. Він вже настільки асимільований, що японці звертаються до нього, як до свого. Одним словом, хочете пізнавати Японію, слухайте лекції та читайте твори перекладача, автора понад 300 публікацій, власної прози та віршів, поціновувача кішок – Олександра Миколайовича Мещерякова. Великий сучасний просвітник, який не полюбляє бути у більшості, у рубриці блогу «Пунктир». «Акутагава, безумовно, – дуже значуща фігура. Насамперед він добре писав. Не завжди зрозуміло, як це пояснити. Що це взагалі означає: «добре писав»? Чудо воно і є чудо. Мені не хочеться знати секрети фокусника, мені він дорогий саме тим, що я не знаю його секретів. Акутагава писав дійсно добре. Він встиг прожити мало, а зрозуміти багато». «В Європі сприйняття "японського мистецтва" відбувалося, зрозуміло, в повному відриві від японського культурного контексту. В Японії середини XIX століття взагалі було відсутнє поняття "мистецтво"». «Досягти просвітління, зберігши свій вигляд, – випадок рідкісний та дивовижний. Це найбільша радість і для колишніх, і для майбутніх поколінь. Зараз, в епоху кінця закону Будди, як би люди не просили, як би не благали вони богів і будд, їм не вдасться, напевно, досягти цього». «Китайські вірші іноді можна переказати. Японські завжди вимагають цитування». «Китайські джерела записували назву давньої Японії – Ямато – ієрогліфом, який позначає горбатого карлика». «Коли трошки поживеш, стаєш мудрішим, і приходить розуміння того, що потрібно в повній мірі скористатися даром життя, який тобі даровано». «Людині, яка живе багато пізніше, критикувати попередників – легко. Він не розумніший від них, він просто знає, що трапилося потім». «Маленька» людина з «дрібними» турботами й емоціями випадає з поля зору буддійських легенд – для того, щоб стати їх персонажем, треба бути праведником або грішником». «Минуле очищено від надії, а тому в ньому немає місця зневірі». «Мудрець приймає світ таким, яким він є, і не прагне вийти за його межі». «Особисто мені японці уявляються досить самотніми людьми, незважаючи на присутній в їхньому житті колективний модуль поведінки. Але, коли ти живеш в цьому колективі, то виконуєш запропоновані тобі соціальні ролі. І не потрібно думати, що всім це близько. Людині хочеться самотності, тому що суспільство часто сприймається як переважна сила». «Після того, як прочитав стільки книг, далеко не завжди хочеться висловитися – бо знаєш, скільки твої попередники встигли зробити до тебе». «По суті, кожен автор все своє життя пише одну книгу, і прискіпливому читачеві не залишається нічого іншого, як змиритися з цим». «... природа та сад знаходять сенс тільки в присутності людини – в той момент, коли вони відкриті його погляду». «Професія історика найбільше подобається мені своєю безкарністю». «…синтоїстькі божества сприймалися як захисники Японії, і тільки Японії». «"Слухати всіх і не слухатися нікого" – так можна сформулювати ту стратегію, яку проводили японці щодо запозичень». «У моє життя від японців увійшло, напевно, дбайливе ставлення до традиції. Ані дореволюційної, не патріархальної, а просто культурної. Ну ось, проста річ – листування. Мене страшенно дратує, коли я з молоддю листуюся, а вона ніби телеграми тобі шле. Ні тобі «вітаю», ні тобі «до побачення». Я ж наполегливо відповідаю: «шановний», «з найкращими побажаннями». Тому що культура – це набір правил. Ці правила можуть не мати прямого практичного сенсу, але вони надають спілкуванню певної форми. Тому, на мій погляд, таке важливе значення має тілесна форма поведінки людини. Мені дуже подобається японський звичай займати якомога менше місця в просторі». «У японській культурі концепт «погляду», «дивлення» має надзвичайно велике значення. Погляд здатний «привласнювати. У буддійській літературі мірилом людини стає інтенсивність переживання нею сакральних істин. Саме глибина переживання, а не безпорадна розсудливість служать безумовною метою віруючого. Лише віра надає сенсу і користі людським діянням». «Як далека подорож починається з першого кроку, а триває місяці й роки; як висока гора з пилу і бруду, що служили їй підставою, виростає до висот, де пливуть хмари, – так і пісня». «Японці навчилися у Китаю того, чого вони могли і хотіли навчитися, і спрямували свої зусилля на розвиток власної культури, заплідненої іноземними запозиченнями». «Японські солодощі – це їстівні вірші» «Я завжди любив цирк і зараз люблю, це чудо. І фокуси – це диво. Але я не хочу знати секретів цих фокусів, бо якщо ти дізнаєшся, які там дзеркала стоять або де там у них подвійне дно, то все, дива немає... А ось якщо ти не можеш зрозуміти, як це робиться, це так здорово! Я захоплююся фокусниками, які вміють працювати самими руками». «Японським письменникам взагалі коротка проза вдається краще, ніж довга. Можливо, що це якимось чином пов'язано з традицією, яка завжди аж до XX століття вважала поезію пріоритетним жанром. А японські вірші – короткі, вони привчають до стислості». «Японці дуже добре вміють слухати співрозмовника. І весь час будуть підкреслювати, як їм цікаво тебе слухати. А самі можуть і мовчати. Це теж про простір – ти займаєш менше місця не тільки в фізичному просторі, а й у мові».
Олена Ємельянова, завідувачка сектору соціокультурних проектів і зовнішніх зв’язків ДОУНБ 20.11.2020 |
Спецпроєкт
