Marcel Marceau

В Японії зізнання у найглибшому та найвідданішому  коханні та повазі звучатиме: 「 あなたは私の静けさ 」– «Ти моя тиша».
Щодо іншої ментальності тиші – це окремий прийом в різних видах мистецтв, який чимало висвітлює, розповідає, підкреслює й інтонує. Чи то великий мовчазний план у кіно, чи то вміння тримати паузу на театральній сцені, чи то музичні  новації  Джона Кейджа. Але є окреме мистецтво актори якого – справжні чарівники мовчання, відомі з часів прадавніх Риму та Греції.
У 1970 році американський лейбл MGM Records випустив платівку під назвою «The Best of Marcel Marceao» на Discogs.  Кожна сторона містила приблизно 19 хвилин абсолютної тиші, яка завершувалась хвилиною овацій. Платівка є культовим сувеніром серед знаних колекціонерів.
Йдеться про геніальне втілення запису мімодрам і визнання публікою неперевершеного мистецтва мовчання. Його найвищу сутність наш герой доводив на сцені 60 років, розсипавши діаманти власної майстерності у віддзеркаленнях інших геніїв, наприклад Майкла Джексона.
Марсель Марсо. Коли йому було п'ять, мати відвела його на фільм Чарлі Чапліна, який з першого погляду на екран зачарував та викликав бажання стати мімом. Він повертався додому, копіюючи його ходу, в дев'ять давав для сусідів вистави-імпровізації.
Серед численних нагород і почестей – володар звання «Великий офіцер ордену Почесного легіону» (1998), нагороджений Національним орденом «За заслуги» (1998) у Франції. Двічі нагороджений премією «Еммі» за роботу на телебаченні, член Академії образотворчих мистецтв у Берліні, оголошений «національним надбанням» Японії. І це, повертаючись до посилання в перших рядках, цілком не випадково.
Марсель Мангель народився в Страсбурзі (Франція), в 1923 році та походив із єврейської сім'ї, батьками були Енн Верцберг – уродженка Коломийщини в Україні й уродженець Польщі Шарль Мангель – кошерний м'ясник. Батько гарно співав, мріяв про оперну кар'єру, але потрібно було утримувати близьких. У родині генетично полюбляли мистецтво, й рід мав чимало танцюристів і музикантів, до того ж батьки з дітьми відвідували концерти, кіно та вистави. Вдома була спеціальна зала, куди запрошували для виступів співаків, які ставали друзями родини. Також Шарль брав Марселя на змагання з боксу. Активний член профспілки, соціаліст за переконаннями користався великою повагою.
З початком Другої світової родина встигла евакуюватись до окупації міста, але французька армія капітулювала. Довелось боротися за виживання.
На щастя, Марсель мав можливість навчатись у Школі Декоративних Мистецтв в Ліможі, де опановував і театральне мистецтво. В якийсь період Дордонь, де вони ховалися від фашистів, стає небезпечним, і юнака відправляють до родички в Севр, неподалік від Парижа. Це дозволяє йому потрапити в паризьку Школу Шарля Дюллена, де він знайомиться з Етьєном Декру, славетним вчителем Жана-Луї Барро і батьком-засновником нового мистецтва сучасної пантоміми. «Її відмінність від традиційної пантоміми а тому, що вона заснована не на імітації на сцені об'єкта з найбільшою точністю, а на враженні від об'єкта, його ілюзії. Але якщо він був найзнаменитішим учнем Декру, своїм батьком у мистецтві завжди вважав Чапліна, і з дитинства до останніх днів дивився і переглядав усі його фільми».
Найбільший мім у світі Марсель Марсо в «Території особистості».

За батьком гестапо прийшло в один із оперних домашніх вечорів, і він потрапив до Освенциму. Марсо вступає до лав французького Опору. Брат Симон, який під ім'ям лейтенанта Алена був одним із провідних постатей в цьому русі, пропонує йому змінити прізвище. Марсель обирає наполеонівського генерала Марсо, згадуючи рядок з поеми Гюго «Ош на Адіджі, Марсо на Рейні», бо також хотів переможно дійти до Рейну. І дійшов – після звільнення Франції у листопаді 1944 року, Марсель вступає до Армії Генерала Делаттра де Тассіньї, яка звільняла Ельзас та увійшла до Німеччини.
Він небагато розповідав про ті часи, вважаючи, що те, що зробив замало в порівнянні з подвигами тих, хто загинув. Чудове володіння англійською, французькою та німецькою мовами дозволило йому бути офіцером зв'язку.
Він не брав участі у відкритих протистояннях, бо головною цінністю вважав життя, тому всіляко опікувався порятунком людей. Як свідчать джерела, йому вдалося врятувати десятки тисяч.
Французів, які досягли 18–19 років, відправляли на воєнні заводи Німеччини. Марсо підробляв їм документи, змінюючи вік і національність і таким чином рятував юнаків. Він переправляв у безпечні місця дітей, особливо сиріт, євреїв або ромів, дітей із вадами та відхиленнями, яких нацисти вважали не вартими життя взагалі.
Відома історія про 70 вихованців притулку, коли Марсель домовився з керівництвом щоб ті відпустили їх ніби на екскурсію. Це були діти, батьки яких були розстріляні, які перебували в постійному стресі та напруженні. Марсо ж було потрібно, щоб вони були цілковито спокійні, щоб не викликати підозри, тому він розважав їх пантомімою. Симон розповідав, що діти Марселя обожнювали та почувались поруч в абсолютній безпеці.
Як проходили прикордонну ділянку, сюжет окремий. Марсель не менше 10 разів з'являвся під очі прикордонників, зображуючи тренера, старшого брата, бойскаута. Вартові не помітили, що пропускають одну й ту саму людину, при тому, – єврея. Дітей було врятовано.
При звільненні Ельзасу якось із декількома солдатами вони взяли в полон цілий німецький підрозділ. За допомоги акторського таланту він переконав фашистів, що на підході французька дивізія, й ті поспішили здатися.
У 1944 році батько Марсо загинув у концтаборі. Того ж року після звільнення Парижа він дав свій перший виступ перед трьома тисячами американських солдат.
Через два дні його світлини з'являться на обкладинках журналів.
Якось він сказав, що всю свою творчість присвячує батькові. Його донька Каміла згадувала: «Це назавжди, на все життя помітило мого батька, надаючи якогось відтінку непереборного смутку всім його творінням. Тому що для нього мистецтво міма ніколи не зводилося до набору технічних навичок, навіть найдосконаліших, це був тягар душі, який завдяки якійсь внутрішній силі, яка їм рухала, ставав зримим. Кожен погляд, кожен жест народжувався зсередини, а потім повільно піднімався по всьому тілу».
Мати Марселя перестала вірити в Бога, коли заарештували чоловіка. Марсо ніколи не прив'язувався до будь-якої догми, називаючи себе громадянин світу та людиною без релігії. Але все життя прискіпливо цікавився питаннями історії релігій, мучився співвідношенням Добра і Зла у світі, тим, звідки народжуються страшні періоди, коли людство сповзає в ненависть. В останні місяці перед смертю читав книгу «Mémoire du mal. Tentation du bien» франко-болгарського письменника Цвєтана Тодорова, використовував у мініатюрах церковну музику.  «Він був містиком, вірив у якусь енергію, яка трансцендує людину. ... коли його питали чи вірите ви в Бога, він відповідав: ні, але коли я граю, мені іноді здається, що Бог наповнює мене. В його спальні були ікони та фігурки Будди, вона нагадувала маленький храм».
Натхненний майстерністю Чапліна, Бастора Кітона та братів Маркс він безпомилково відчув свій шлях і знав куди рухатись далі.
Марсель Марсо в продовженні «Території особистості».

Після завершення війни у 1945 році Марсо вступив до Школи драматичного мистецтва Шарля Дюллена при театрі Сари Бернар у Парижі, де навчався у Джошуа Сміт і основоположника пантоміми Етьєна Декру.Декру педагогом був найвимогливішим, учні повинні були навчитися нахиляти голову 108 різними способами та розучити 205 жестів.
Більшість акторів вважала навчання та саму пантоміму дуже втомливою. Але Марсо вона захопила.
«Я вважаю, що поруч із жестом слово доволі сильно програє. Воно може порушити поезію таємниці та тиші. Лише музика, яку я використовую в рідких випадках, може допомагати драматургічному розвитку. Я приніс тишу у світ театру, де звуки та слова були королями».
Марсо приєднався до трупи Жана-Луї Барро і незабаром отримав роль Арлекіна в пантомімі Батіст (роль якого Барро виконав у фільмі «Діти раю»). Виступ приніс справжній успіх, того ж року його запросили представити свою першу «мімодраму» «Праксій і золота рибка» у театрі. Кар'єра Марсо як міма з перших кроків міцно утвердилася.
1947 року він створив образ клоуна Біпа, і його перший виступ в цьому образі відбувся в паризькому Театрі де Пош (Кишеньковий театр). Одягнений у смугастий пуловер і пошарпаний шовковий оперний капелюх, прикрашений квітами. Це вбрання символізувало крихкість життя, і Біп став його альтер его, подібно до того, як «Маленький Володар» став альтер его Чарлі Чапліна. Пригоди Біпа, пов'язані з усім що навколо – від метеликів до левів, від кораблів і поїздів, до танцювальних залів і ресторанів.
Декруа не схвалював, що учень зробив Біпа смішним, вважаючи це поступкою публіці.
Але Марсо виріс на голівудських комедіях і бачив свого героя різним – зворушливим, трохи патетичним, смішним, чесним і вразливим одночасно.
Ім'я Біп в Марсо від Чарльза Діккенса – це Філіп Піррип або «Піп» з  роману «Великі надії», який був улюбленим його персонажем. Але Біп – вже герой двадцятого століття, який пережив війну, кров і смерть і говорив він про реальність та мрії свого часу, тому й був зрозумілий всім як справжня Людина світу.
Персонажі Декруа були складними, а Біп проживає історії близькі та впізнаванні кожному – одружується, подорожує, потрапляє в кумедні положення. Він – няня, вчитель ботаніки, солдат, буває, що уявляє себе Дон-Жуаном або вуличним музикантом.
«Ми сміємося або плачемо не по-англійськи та не по-французькі. Біп може відправитись куди завгодно та мріяти про що завгодно. Йому не потрібна мова»,– говорив про свого героя Марсо.
В одній з телевізійних розмов із режисером, кінопродюсером і актором Тоддом Фарлі Марсо висловив повагу до прийомів пантоміми, які Чарлі Чаплін використав у своїх фільмах, зазначивши, що Чаплін, мабуть, був єдиним актором німого кіно, який це робив.
Вони зустрінуться в аеропорту Орлі в 1967-му. Марсо заборонив репортерам «Paris Match» знімати, щоб Чаплін не подумав, що використовує його задля самореклами. Опісля жалів, що не збереглися свідоцтва тієї зустрічі, унікальні її моменти, на які чекав все життя. Він мовчки підійшов і поцілував руку Великому Вчителю на знак подяки за те, що змінив його життя.
Стиль Марсо був визнаний неперевершеним. Його пантомімні вправи беззвучні та філософські. «Клітка», «Ходіння проти вітру», «Маскар» і «У парку», «Смерть перед зорею», «Париж сміється – Париж плаче», «Шинель» «Давид та Голіаф», «Сім смертних гріхів», «В майстерні масок», «Трибунал» – стали класикою. Про його узагальнення періодів життя людини у знаменитій пантомімі «Юність, зрілість, старість і смерть» один критик сказав: «Він досягає менш ніж за дві хвилини того, що більшість романістів не можуть зробити за цілі томи».
В інтерв'ю CBS у 1987 році Марсо спробував пояснити деякі зі своїх внутрішніх почуттів під час створення пантоміми, назвавши її «мистецтвом мовчання».
Але поза сценою його було не зупинити, Марсо постійно давав інтерв'ю та жартував над собою: «Ніколи не дозволяйте міму говорити, бо потім не зупините».
Він виходив на сцену п'ять вечорів на тиждень, тричі на тиждень викладав. За 1960–1970-ті років п'ять разів об'їздив світ. Він був дуже відкритим і не беріг сили. Він опікувався тим, що зберігав улюблений жанр і на сцені його театр одного актора був виразнішим за цілу трупу.

У 1949 році, після отримання премії Дебюро (заснованої в пам'ять про майстра пантоміми XIX століття Жана-Гаспара Дебюро) за другу мімодраму «Смерть перед світанком», Марсо заснував трупу пантоміми «Compagnie de Mime Marcel Marceau», єдину в світі на той момент. Колектив виступав у провідних паризьких театрах: Театр на Єлисейських полях, Театр Ренесансу і театр Бернарда та по всьому світу.З 1959 по 1960 рік у паризькому театрі Амібігу цілий рік йшла ретроспектива його мімодрам – «П'єро де Монмартр», «Три перуки», «Ломбард», «14 липня», «Вовк з Цу-Ку-Мі», «Париж плаче – Париж сміється» і «Дон Жуан» (за мотивами п'єси іспанського письменника Тірсо де Моліни).
«Мистецтво мовчання» (L'art du silencе) поширювалося світом. До першого турне Сполученими Штатами у 1955–1956 роках, невдовзі після північноамериканського дебюту на Стратфордському фестивалі в Канаді, про нього знала лише інтелектуальна еліта. Після дебютного виступу в театрі «Фенікс» у Нью-Йорку, який отримав захоплені відгуки, його запросили до більшого театру «Баррімор», щоб задовольнити чималий попит публіки. Перше турне США завершилося рекордними аншлагами в Сан-Франциско, Чикаго, Вашингтоні, Філадельфії, Лос-Анджелесі та інших великих містах. Його масштабні трансконтинентальні турне включали Південну Америку, Африку, Австралію, Китай, Японію, Південно-Східну Азію, росію та Європу.
Він був одним із найвідоміших мімів у світі й завдяки численним виступам на телебаченні. Перший виступ, уже у статусі зірки,  стався в програмі Макса Лібмана, Майка Дугласа і Діни Шор, також екранами ширилася власна моновистава «Зустрічайте Марселя Марсо». Співпрацював він і у відомих програмах «Шоу ЧервоногоСкелтона»  з американським ведучим та артистом Редом Скелтоном.
Зйомки у стрічках – окрема частина його біографії. «Барбарела» (1968), де він зіграв професора Пінга; «Перший клас» (1970), де виконав 17 ролей; «Шенкс» (1974), де об'єднав майстерність німого кіно, зігравши глухонімого ляльковода й продемонстрував талант до озвучування, зігравши божевільного вченого; а також епізодичну роль самого себе в «Німому кіно» Мела Брукса (1976), де з навмисною іронією його персонаж вимовляє єдину репліку «Ні!», коли Брукс запитує його (через інтертитр), не хотів би той взяти участь у фільмі.
Останні появи – це невеликі ролі у фільмах Клауса Кінскі «Паганіні» (1989) та «Дар Йосипа» (1998). Зіграв він і роль у малобюджетному фільмі, що ґрунтується на його біографії, під назвою «Пофарбуй це в білий колір». Фільм не був завершений, бо інший актор, давній друг, з яким він навчався у школі, помер під час зйомок.
Як письменник, Марсо опублікував дві книги для дітей: «Книгу-азбуку Марселя Марсея» та «Книгу для рахунку Марселя Марсея», а також вірші й ілюстрації, в тому числі «Баладу про Париж і світ» («La ballade de Paris et du Monde»), книгу про мистецтво «Story of Bip», написану та проілюстровану Марсо та видану видавництвом Harper and Row. У 1982 році в Парижі була опублікована збірка з десяти оригінальних літографій «Третє око» (Le Troisième Œil) з супровідним текстом Марсея.
Він дуже захоплювався малюванням, робив це завжди та усюди, полюбляв розпис емаллю, в останні роки – літографію. На літографії зображено всі гріхи і те, що бачив, мандруючи світом. Коли під час гастролей Союзом йому запропонували зробити виставку, з наперевершеною іронією відповів: «Не будемо насаджувати в вас "Марсізм"».
1987 року паризьке видавництво Belfond опублікувало «Пімпорелло». 2001 року в книгарнях США, Франції та Австралії з'явилася нова дитяча фотокнига під назвою «Біп у книзі» («Bip in a Book», видавництво Stewart, Tabori & Chang).
Марсо завжди охоче розповідав про своє мистецтво та ніколи про особисте життя.
Відомо, що був одружений тричі: з Югетт Маллі, від якої мав двох синів – Мішеля і Батиста; з Еллою Ярошевич, а третьою дружиною стала Ганна Сікко, яка навчалась в його школі мімодрами та від якої народилося дві дочки – Каміла й Орелія, які постійно спостерігали за роботою батька та страшенно пишалися ним.
Художниця та мім Полетт Франкл випустила у серпні 2014 року мемуари про свої багаторічні стосунки з Марсо. Книга називається «Марсель і я: Мемуари про кохання, пожадливість та ілюзії» і вийшла 2014 року.

1969 року Марсель Марсо відкрив свою першу школу École Internationale de Mime в Театрі музики в Парижі. Школа пропрацювала два роки, пропонуючи навчання фехтуванню, акробатиці, балету та маючи п'ять викладачів. У 1978-му він заснував власну школу, École Internationale de Mimodrame de Paris, Marcel Marceau (Міжнародна школа мімодрами в Парижі, Марсель Марсо).
Школа існувала до 2005 року та розташовувалася в серці старого театрального Парижа, недалеко від знаменитого бульвару Тампль або «бульвару Злочинів» (назва від кривавих мелодрам, які демонстрували в театрах у XIX столітті), який оспівав Марсель Карне у знаменитому фільмі про легендарного міма Жана-Батиста Дебюро «Діти райка» (1944 р.), фільмі, який разом з історіями Чапліна мав вирішальне значення для вибору Марселем Марсо професії та покликання міма.
У 1992 році Марсо викладав на великому семінарі в Італії, серед його учнів був Паоло Францато, який згодом став відомим театральним педагогом. У 1996 році заснував Фонд Марсо для популяризації міма у Сполучених Штатах.
Marcel Marceau є автором монографій про мистецтво, почесний доктор наук трьох університетів.
У 1995 році Майкл Джексон, який товаришував з мімом майже двадцять років, планував спільний концерт, але виступ був скасований після того, як Джексон потрапив до лікарні через виснаження під час репетицій. В одному з інтерв'ю він сказав, що завжди був у захваті від майстерності Марсо.
«Він був чудовим... Я постійно ходив на його концерти ще до Off the Wall. Я потайки пробирався до зали і спостерігав, як він кидав виклик законам гравітації, наче ширяв у повітрі. Я перейняв деякі з цих прийомів і включив їх у ритм і танець, коли рухаюся сам».
У 2000 році Марсо привіз свою трупу мімів до Нью-Йорка для представлення своєї нової мімодрами «Капелюх-котелок», раніше показаної в Парижі, Лондоні, Токіо, Тайбеї, Каракасі, Санто-Домінго, Валенсії (Венесуела) та Мюнхені. З 1999 року, коли Марсо повернувся до Нью-Йорка та Сан-Франциско зі своєю класичною моновиставою після 15-річної перерви, яка отримала визнання критиків і зібрала повні зали, його кар'єра в Америці пережила чудовий ренесанс, який привернув увагу третього покоління глядачів. Він з величезним успіхом виступав у таких легендарних американських театрах, як Театр Форда у Вашингтоні, округ Колумбія, Американський репертуарний театр у Кембриджі, штат Массачусетс, і театр Геффена в Лос-Анджелесі.
Нова постановка Марсо, в якій взяла участь вся трупа «Фантастичні казки» («Les Contes Fantastiques»), з великим успіхом відкрила новий сезон у Театрі Антуана.
У 2000 році з'явилась мініатюра «Руки».
«Я хочу розширити межі мовчання людей, щоб у світлі цього всі звичайні події стали ясними, щоб більше було світла, щоб рухатися до прогресу».
Марсель Марсо помер на французькому іподромі в Каорі 22 вересня 2007 року у віці 84 років. На церемонії його похорону було виконано другу частину 21-го фортепіанного концерту Моцарта, який Марсо довгий час використовував як акомпанемент для своїх мініатюр, а також Сарабанду з 5-ї віолончельної сюїти Баха. Похований на цвинтарі Пер-Лашез у Парижі. 1999 року Нью-Йорк оголосив 18 березня «Днем Марселя Марсо».
У будинку Маселя Марсо в селі Berchères-sur-Vesgre (департамент Eure-et-Loir), де артист прожив більшу частину свого життя раніше була ферма, оточена полями. Рік у рік він садив тут дерева. Сьогодні це справжній ліс, чудовий сад, навіть буря 1999 року, не  пошкодила цієї краси.
Самі дерева незвичні. Марсо надихався живописом імпресіоністів, коли творив цей парк. Він хотів, щоб він нагадував садибу Клода Моне у Живерні. «Він думав, що одного разу, коли цей будинок стане музеєм, і відвідувачі прогулюватимуться в цьому парку, вони знатимуть, що це Марсель Марсо вибрав і посадив усі ці дерева. Це була його пристрасть, весь вільний час він присвячував влаштуванню будинку, напевно, думка про те, що цей будинок залишиться після нього, була для нього заспокоєнням».
Так, іншою його пристрастю все життя був живопис. Це теж його заспокоювало. Він усамітнювався у своїй майстерні в цьому будинку та малював. Тут, як згадують доньки,   зникало поняття часу. Все що відбувалося ніби випадало з сьогодення. «Він створив тут особливий світ, на кшталт театрального, який існує всередині сцени. Особливий світ, який відповідав йому. І не випадково на вікнах тут кольорові вітражі. ...як у поемі Бодлера про людину, яка вважала за краще дивитися на світ через кольорове скло, замість того, щоб бачити грубу реальність життя. І це дуже глибоко відповідало природі нашого батька. Він не любив реальність, – він волів залишатися в світі мрії.  Це теж становило основу, суть його мистецтва...».
Напевно, бо переживши жахіття війни, спрацьовує певний запобіжник. Інакше все це неможливо пережити, так багато віддаючи на загал.
Marcel Marceau намагався наслідувати мімів багатьох країн, але торкнутися талантом небес насправді не вдалося нікому.
Він не залишив великих статків, проєкти робив за власні кошти, а коли їх не вистачало брав кредити. Але він лишив по собі найголовніше – ті пам'ятні хвилини тиші, що назавжди звучатимуть як найгучніше зізнання у любові всіма мовами світу. Навзаєм.