Маріанна Кіяновська: «Добра книжка завжди є висловлюванням про найважливіше»
 Вона була певна, що поетка років з чотирьох-п'яти. До п'ятнадцяти – нові вірші ховала. Збиралася вступати на біологію, пізніше – на журналістику. «Власне, філологія як вибір життєвого шляху сталася зі мною в момент, коли я зрозуміла, що вірші – найважливіша складова того, чим я є і чим хочу бути. Але потім було ще декілька особистісних криз».Комплекси початківця її не оминули, за ніч вона могла створити більше десятка поетичних спроб, намагаючись зрозуміти, що ж насправді варте уваги. Неодноразово чула про графоманію та про те, що її поезії видають за якихось особливих умов. Сприймає цю маячню спокійно, бо «…до певного дня писала, бо не могла не писати, бо з мене рвалися назовні потоки римованих рядків, і в хвилини писання я занурювалася в "екстазу". Були тижні і навіть роки, коли ця "екстаза" тримала мене більше, ніж навіть любов до дитини, більше, ніж любов в принципі». Це про першочергове та другорядне, на яке ніколи уваги не звертає. Її називають багаторуким Шивою сучасного українського літературного процесу. Уродженка Львівщини, поетка, перекладачка, критикиня та літературознавчиня Маріанна Ярославівна Кіяновська вважає, що роль письменника/перекладача у ХХІ столітті у певному сенсі – не змінилася взагалі, з іншого боку – змінилася принципово. «Не змінилося те, що умовний "новітній Данте" має шанс прожити "типове життя Данте": народитися в добрій родині, вчитися в доброму університеті (можливо, не закінчивши його), цікавитися творчістю не лише сучасників, а й літературою в усій її тяглості, з Вергілієм включно. Пережити велику любов. Ангажуватися у політику – або, навпаки, абсолютно не ангажуватися в суспільне життя. Частину життя прожити у вигнанні – або у внутрішній еміграції. Виховати дітей (або не виховати). Померти в дорозі». Дідусь її був доцентом Львівського Національного університету імені Івана Франка. В 1997 саме тут вона закінчила відділення української філології. Серед спогадів тих часів особливе місце займає історія про написання вірша на іспиті з теорії літератури. В аудиторію дозволяли заходити лише з ручкою, папір викладач роздавав. Але ж натхнення не питає про умови та час. Ледве сіла, почав писатися вірш, «тому підтягнула спідницю і почала робити це на голій нозі, над коліном». У студентські роки входила до жіночої літературної групи «ММЮННА ТУГА» разом їз Мар'яною Савкою, Юлією Міщенко, Наталкою Сняданко. Згадує про віршоплети, де кожна з поетичних подруг долучалася до процесу окремим рядком по колу. Сотні її віршів написано на серветках, залізничних квітках, іншому папері. Зовсім незвичним місцем була шибка вікна покинутої хати, де пальцем по склу лишила початок слів, щоб потім повернутися з блокнотом. Пам’ятає, як боялася, щоб ніхто не стер та не змив дощ. Першу книгу віршів «Інкарнація» випустила в 1997. У 2008 сталася публікація першої книги прози «Стежка вздовж ріки». У збірці, яка складалась з шести новел, критики помітили неспішність викладання, схожу на модерну стилістику Марселя Пруста. Вона багато спілкується зі студентством і молоддю як в Україні, так і в усьому світі. «В цілому під час таких заходів я намагаюся читати два вірші зі збірки "Блискавка зустрічає воду і вітер". Один – є присвятою Володимиру Вакуленку (український дитячий письменник вбитий окупантами, – ред.). Кажу і про те, що Росія знищувала на території України не тільки українців, а й кримських татар та ромів. І також читаю два вірші з книжки #День війни. Один – про кримських татар, і один – про Маріуполь. І ще 10–15 віршів з книги "Бабин Яр. Голосами"». Під час кожного інтерв'ю перебуває в щільному діалозі з журналістом, хоча, скоріше сама з собою, немов вкотре бажає особисто впевнитись у вірному русі власних думок. Це завжди об’ємно, цікаво, історично спірально та логічно. Їй, правда, щастило на журналістів, бо вони завжди готові до зустрічі та навзаєм отримують не менш змістовні цікаві відповіді. Емоції після почутого або прочитаного, виникають та стійко тримаються, як післясмак, який провокує «сіру речовину» власну. На питання, якщо не письменник і не перекладач, відповідає, що зі своїми «зацікавленнями та життєвими цінностями стала б доброю лікаркою. А якби народилася чоловіком, то хотіла би прожити життя священника. Тільки в мене це вибір уже зрілої людини, а в юності я була б не готова вибрати саме такий шлях. Дуже люблю ікони. Колись розмовляла про це з подругою і сказала тоді, що розумію, що не маю хисту, щоб малювати, але хотіла би принаймні готувати під ікони дошки».Щодо змін в інформаційному просторі, посилається на епоху нових медій, природи влади, способу функціонування спільнот, з настанням «нової вразливості» письменникові, коли дуже важко залишатися незалежним. Ні, мова не про гроші, про боротьбу за увагу в просторі ЗМІ, надзвичайно перенасичений інформаційний ринок і розпорошування енергії на безліч повсякденних занять, без яких людина в нинішньому суспільстві соціально не функціонує. «… головне – йому доводиться жити в суспільстві, де вже майже ніхто не вірить в силу слова. А справжній письменник чи добрий перекладач просто не може не вірити в силу слова, бо інакше все, що він робить, втрачає сенс».  Книгу про Бабин Яр спеціально не задумувала. За власним зізнанням, навіть, коли вже почала, кілька разів було відчуття, що треба зупинитись. Останні вісім віршів для «Яру» народились в річницю смерті батька.«Моя, ніби авторська робота всередині цього всього, це те, що я ці голоси скомпонувала. Тобто в мене була візія, як їх треба розташувати, щоб вони становили певну цілісну структуру». Перебувати в Бабиному Яру їй важко, вона зовсім не може там бути, вистачило на два відвідування. Маріанна мала дві клінічні смерті. «Я дуже погано почуваюся в місцях, де неправильно поховані люди. Я не можу ходити на радянські цвинтарі». Коли опинилася там вперше та читала власні вірші, з нею сталося те, що називає «підключкою». «Там дуже багато буків. Це дерево має специфічний сучок, який виглядає як око. Якщо ви потрапите в справжній буковий ліс, у вас буде відчуття, що на вас дивляться очі. Я над цим не замислювалася до того моменту в Бабиному Яру, коли я читала, а потім побачила, що на мене дивиться кілька тисяч очей. Думаю, в цей момент, власне, і з'явилися "голоси". Зі мною щось сталося всередині». Періоди сучасної війни пережила всі, як особисті. На питання, яким бачить її завершення, відповідає: «Я думаю, нам не уникнути втрати територій. Влітку 2025-го року нарешті настане розв'язка цієї війни. Ця війна не може тривати довше. Бо є певна механіка ескалації. Якщо ескалація відбувається з великим прискоренням, як у нашому випадку, воно розвивається в певній прогресії, і не може тривати безкінечно без розв'язки». Авторка віршів з елементами неоромантизму та необароко Маріанна Кіяновська переклала з азербайджанської мови збірку «Гімн людей у масках», з польської «Пташине радіо» Юліана Тувіма, низку оповідань та есе, поезії з литовської, грузинської, азербайджанської, англійської, івриту. Окремі твори Маріанни Ярославівни перекладено англійською, білоруською, чеською, німецькою, італійською, шведською, азербайджанською, грузинською, польською, сербською, словацькою, словенською, литовською. Як поет і прозаїк є учасницею численних антологій. У 2004–2006 годах вела рубрику «Нова польська література» в журналі «Кур'єр Кривбасу». В перекладі Кіяновської надруковано романи Володимира Рафєєнко «Долгота дня» (2017) і Шарлотти Бронте «Джейн Ейр» (2018). З 2011 року є засновницею та директоркою незалежної літературної премії «Великий Їжак», якою відзначаються автори найкращих сучасних україномовних книжок для дітей. Нагороджена Почесним знаком «За заслуги перед польською культурою» (2014). Чверть століття тому Юрій Іздрик називав Кіяновську «однією з найперспективніших поетес сучасної української літератури». Для нього вона майстриня спонтанного мовного потоку для обраних поетичних матриць». Перекладачем вона стала вже у старших класах. Вважає, якщо займатися цим серйозно, це забирає багато часу, під час якого власне вона не пише. Перекладає ту поезію, яку бажає краще зрозуміти і відчути. Найбільше визнання отримала її збірка «Бабин Яр. Голосами», саме за неї отримала Національну премію України імені Тараса Шевченка (2020) та Міжнародну літературну премію імені Збігнева Херберта (2022). «373» визнано Книжкою року в номінації «Поезія» XVI Всеукраїнського рейтинґу «Книжка року 2014»; «ДО ЕР» визнано Книжкою року в номінації «Поезія» в Рейтинговій акції творчих спілок.  Журналісти доволі часто питають її про ненависть та анти-ненависть в контексті війни та письменництва та чують цитату (Архиєпископа і Митрополита) Бориса Ґудзяка, який казав, що ненависть спустошує, Маріанна уточнює: «Я кажу про мову ненависті. Це різниця. Я ненавиджу, але я не допускаю мову ненависті в свої вірші. Жадан ненавидить, але він не допускає мову ненависті в свої вірші та інтерв'ю. Бо поезія переходить в майбутнє, і від мови ненависті дуже важко очиститися потім… я вибрала мову міфу для збірки "Блискава зустрічає воду та вітер", бо це спосіб говорити про ненависть без мови ненависті. В мене там все стається само по собі. Там 100 млн російських мін падають на голови наших вбивць. Я не кажу росіян. Воно стається саме в межах законів світобудови».Десь у 2002 почала ставитися до поезії як до світотворення крізь слово та ритм і як до молитви та перетворень. А до себе, як до відповідного творчого знаряддя. «…Геракліт казав, що ми відшукуємо своє призначення в перетвореннях. Для мене теперішньої поезія – це пошук призначення, мій пошук. Ці перетворення – така сама щоденна реальність, як звичне, буденне життя. Правда, якщо починаєш так мислити, багато що стає взагалі неважливим. Я не думаю про себе як про автора віршів ось уже декілька років». Крім Шевченківської премії Маріанна Кіяновська за збірку «Бабин Яр» отримала польську літературну відзнаку. Йдеться про переклад Адама Поморського відзначений премією «Європейський поет свободи» в Гданську. «У книжці "Бабин Яр. Голосами" Кіяновська наважилася на річ неможливу – спробувала надати голос померлим. У ламентаційних голосіннях з величезним емоційним навантаженням Кіяновська розповідає історію життя і злочину. Унікальні історії, як унікальним є кожне людське існування, і водночас жахливо універсальна історія, яка також стосується тих злочинів, які відбуваються на наших очах. Кіяновська не приховувала, що написати цю книгу, присвячену одному з найбільших злочинів Голокосту, її спонукав власний досвід та розповіді жертв конфлікту на українському Донбасі, а нинішня війна з Росією знову надала їм жахливу злободенність і автентичність. В голосі Бабиного Яру ми наче чуємо плач убитих в Ірпені, Бучі чи Маріуполі», – обґрунтував вердикт член журі польський письменник Томаш Ружицький. Вона любить читати вірші вголос. Більш того, має власну теорію з цього приводу про посилення когнітивних здібностей, завершеність або навпаки вірша. «Ми звикли мовчати – так нас вчать. Але найкраще вчитися, маючи співрозмовника. Обдумуючи щось, люблю говорити сама до себе. А ще – щоразу повторюю, що усне побутування літератури (живі розмови довкола ідей у кав’ярнях, на презентаціях чи після них) не менш важливе, ніж видання книжок. Львівське літературне середовище значною мірою розвинулося завдяки посиденькам у кав’ярнях, в майстернях тощо. Краків має кількох нобелівських лауреатів у тому числі тому, що там є величезна – за масовістю і тяглістю – традиція оцього усного побутування літератури». Її вірші та твори немов п'ятий елемент, пізнавана непізнаванність, нереальна реальність, історія усіх часів і вимірів, в яких ми живемо Тут і Зараз. Вона стовідсотково відчуває власні вібрації світу та віддає їх навзаєм в ритмі голосу наших сердець. Її «велику книжку» необхідно читати для того, щоб на повну та вкотре відчути европейську, усвідомлену віками генетику української непереможної нації, для якої воля та вибір – понад усе. Бездонно мудра Маріанна Кіяновська в «Пунктирі».  «Бабин Яр. Голосами" це книга, "яка через механізми страху та граничного порогу працює з майбутнім ...Я розумію, як це прозвучить, але у "Бабин Яр. Голосами" закладений катарсис. Я глибоко знаю античну літературу. Мені було дуже важливо, щоб книга про Голокост була книгою не про смерть, а про очищення і перенародження. Ця книга для мене про незнищенність».«Бабин Яр і Маріуполь – це не окремішні файли (без дискурсу, без контексту), це страшні для нас сторінки історії, в безперервній тяглості й переплетенні мільйонів обірваних життів, в триванні життів нащадків жертв Голокосту і кожного, хто вирішує пам’ятати – і берегти спільну пам’ять як основоположне надбання цивілізації. Голокост для людини західної цивілізації (мова не тільки про євреїв) був "каскадом досвідів", і всі, хто вижив, так чи інакше відповідальні, що Голокост виявився можливим. Так само – з цією війною. Всі, хто виживе, всі ми – а не тільки громадяни, ціле суспільство країни-агресора – будемо відповідальними за цю війну». «Важко втриматися живим, коли по тобі багато разів прокочується хвиля цілковитого знищення». «…вважається, що відомі поети – кращі й потужніші, ніж невідомі. Це абсолютно не так. Літературна слава залежить від випадку (час і місце народження, удача щасливо поміченого дебюту, зовнішність, зрештою, особливо в епоху нових медіа), від кола спілкування, від характеру і темпераменту більше, ніж від якості текстів. Ще один стереотип – що поет може бути якою завгодно людиною, головне, щоб вірші писалися добрі. В інші часи, може, так і було. Проте зараз особистість, персона автора, його публічна поведінка та реноме стали набагато важливішими, ніж до того. Середовище, публіка може на певні речі дивитися крізь пальці, але в епоху соцмереж ніхто нічого не забуває. Ще одна важлива річ. Не можна казати, що якщо автор книги 20 років тому там-то висловив те-то, то ці слова будуть навіки прицвяховані. Я з цим весь час стикаюся. Людина, її світогляд еволюціонує (або деградує, це вже як пощастить). У будь-якому разі, «все тече, все міняється». А головний стереотип про поезію – нібито вірш це слова. Насправді вірш – це енергія, ритм. Слова – теж, звісно. Але без ритму, без звучання, без взаємодії з тілом і світом вірш не повноцінний». «Добра книжка завжди є висловлюванням про найважливіше, вчинком, навіть подвигом. І вона сама по собі в ідеалі є "соціальним і правозахисним проєктом" – за наслідками впливу, розтягнутого на багато десятиліть. Інакше кажучи, я переконана, що для письменника в усі часи єдиним критерієм присутності в літературі, в культурі є творчість. Але письменник може, якщо відчуває внутрішню потребу, висловлювати позицію, долучатися і т. д. Тільки чому з письменниками є не так, як з балеринами?... За певних обставин громадянський обов’язок взагалі виходить на перший план. Однак це не має стосунку до власне творчості. Від балерини чекають, що вона – балерина. Натомість від письменника чекають, що він повинен щодня писати листи в Адміністрацію Президента і підписувати петиції. І це хибна, на молю думку, позиція». «Додатковий "негативний бонус" для письменника / перекладача у ХХІ столітті в тому, що довірливе і маніпульоване оточення переконане, що раз штучний інтелект, а отже, гугл-перекладач чи генератор тестів здатні спричинити появу хоч трьох, хоч тисячі речень, то цей "акт" де-факто є творчістю, а власне-творчість автора чи перекладача і її продукт є необов’язковою примхою за межами ринкових відносин. Тому роль письменника / перекладача у ХХІ столітті, з одного боку, здається цілком знівельованою, а з іншого – тільки вони є справжніми творцями сенсів, нових мов і т. д., від яких зараз набагато більше, ніж від будь-яких інших ресурсів залежать глобальні економіка і політика». «З реалізованих альтернатив – я багато плету на спицях, виходить до півсотні речей за рік. Мені кажуть, я добрий психолог. А ще я вмію переконувати. Моя товаришка каже, що я була би чудовим переговорником з терористами. Або консультантом у Службі знайомств. Це трохи жарти, але не дуже. Так чи інакше, я сама зараз ставлю собі це питання – що я вмію робити поза літературою. Найкраще мені вдається гладити кицьку так, щоб вона голосно муркала. Але за це не платять грошей». «Коли я пишу вірші, то взагалі не хворію. Зрештою, можна просто поцікавитися тривалістю життя дириґентів, композиторів, лауреатів Нобелівської премії. Справді розумні люди переважно доживають мало не до 100 років. …моя думка – людина підсвідомо відчуває, що хороша поезія зцілює душевні рани, приносить полегшення, як і молитва. І я вірю – справді лікує. А ще я колись зрозуміла, що читання поезії дає почуття безпеки. Є сотні свідчень, як фронтовики мали при собі збірки Рільке,.. переписували вірші в «захалявні книжечки». І зараз, під час карантину, поезія здатна оберігати нас, рятуючи від тривог. Особисто я перечитую Стуса». «Ключові наші поети переважно невидимі, а наш літпроцес має надзвичайно коротку пам’ять». «…катарсис, …це важливий механізм зцілення фізичного, морального, внутрішнього очищення, співпереживання, співіснування і співпізнання, це джерело особливої солодкої благодаті та радості. За Платоном, катарсис очищує душу від тіла. І коли Геракліт каже, що піднесена людина проходить через очищення вогнем, він, певно, має на увазі муку і насолоду людини, охопленої священним трепетом, – людини, яка слухає музику або поезію. Якщо я не проходжу через катарсис, читаючи хорошу поезію, я розумію, що просто не змогла зосередитися. Бо добрі тексти наділені силою перетворення. Катарсис дозволяє мені дивитися в нутро вірша, і він же дозволяє віршеві дивитися всередину мене. Але без голосу цього не стається. Та і якщо читати вірші для публіки, таїнство не відбувається. Найсильніший ефект присутні під час читання відчувають якраз тоді, коли вони для мене не існують, коли є тільки я – тіло для вірша, і вірш – як джерело ритму для мене». «Колись я дійшла висновку, що правильний автор в наш час – параноїк. Це автор, який так чи інакше замислюється над тим, яким дискурсивним потенціалом наділений написаний або перекладений ним текст. Текст, невинний на перший погляд, може виявитися міною сповільненої дії, або вірусом, або хвороботворною бактерією....наведу приклад Вертера з роману Ґьоте. Цей персонаж став взірцем для наслідування для кількох тисяч людей, які наклали на себе руки після публікації роману в 1774 році. Аж до початку XIX століття Європою котилася хвиля самогубств, потім вона прокотилася вдруге – перед Першою світовою війною. Нині такою небезпекою є, зокрема, специфічно артикульоване насилля, мова ненависті. Друге, може, ще важливіше – цінувати скарби і бути посередником між тими, хто був до, і тими, хто приходить після. А значить, треба дбати про контекст, про зв’язок у культурі усього з усім.Тому перекладач, навіть якщо він перекладає лишень найкращих, має ставити свій переклад у два контексти – тієї літератури (і ширше – культури), в яку він перекладає, і тієї літератури, з якої він перекладає. Буває так, особливо при перекладі, що добрий текст обтяжений небезпечним контекстом, на перший погляд – невидимим. Відповідальність полягає в тому, щоби розуміти й проговорювати нюанси. І бути уважним».  «Колись мені розповіли, що німецький критик Марсель Райх-Раніцький зізнався в мемуарах: під час Другої світової, поки він перебував у Варшавському гетто, він дуже багато читав, але тільки дрібні книжки. За довгі місяці він жодного разу не взяв до рук грубого роману – боявся, що не зможе його дочитати, що загине, перш ніж закінчить. Тому правда в тому, що я зараз не тільки нічого не пишу, а й насилу перекладаю. Можливо, це мій час "розкидати каміння". Але і його я намагаюся приймати з вдячністю».«Література – це завжди трохи spolia, бо при спорудженні нової будівлі уламки попередніх, віджилих будинків, храмів використовують як будівельний матеріал. Те, що ми пишемо, теж стане для когось такими уламками, і якраз це – щаслива доля для наших текстів. Якщо дивитися ширше, то сучасна література – це трохи spolia для всього, що виникає і виникатиме у майбутньому, чого ми ще не можемо передбачити, але саме у такий спосіб наша література стане основою творення наступної цивілізації. Вона сформує феномен, який фактично теж буде літературою, – але на зовсім інших носіях, звернений до людей з цілком іншою свідомістю, ніж та, що в нас». «Література, і особливо поезія, – це не тільки мова, це культурні коди. Для читання літератури важливо те, у який спосіб працюють пам’ять і уява, якими є механізми сприйняття. Тільки справжні білінгви, а їх лише кілька відсотків, не потребують перекладів, однаково добре оперуючи і мовами, і культурними кодами. Всі інші мають потребу в доброму перекладі…». «Мені особливо боляче ще й тому, що якщо знати досвід тієї ж Польщі, де кількість населення співмірна з Україною та де сорокарічні поети вважаються класиками і мають десятки презентацій по цілій країні, приходить усвідомлення, що ставлення до поетів у нас в цілому дуже незадовільне. Суспільство не розуміє, що таке – поезія, що без неї занепадають мови, культури і навіть найбільші цивілізації. До всього, наш літпроцес має надзвичайно коротку пам’ять. Моя ситуація доволі унікальна, якимось дивом я є водночас і в центрі публічної уваги, і зовсім на маргінесі, але навіть я постійно стикаюся з тим, що літпроцес (як певна інформаційна хмара) пам’ятає про мене тільки назву останньої виданої книжки. До слова, ні в подорожі, ні в перукарні – практично ніде я не кажу, що я письменниця. І тим більше не кажу, що пишу вірші». «Мої улюблені бібліотеки всі – у Варшаві. Бібліотека Варшавського університету, бібліотека у Домі літератури і Національна бібліотека, вони мені навіть сняться. А улюбленою книгарнею, любов’ю з першого погляду, була книгарня "Птичкин дом" у довоєнному Донецьку, вона спеціалізувалася на книжках для дітей. Я досі згадую цю книгарню з подивом і захватом, бо там було створено особливий простір для радості, натхнення, творчого мислення, а ще – для взаємодії, такої, котра за Нешем, який створив теорію ігор. Здається, станом на 2012 рік це була єдина така книгарня на всю Україну. Зараз в окупованому Донецьку існує клуб-магазин із цією назвою, але нині це зовсім інша книгарня, там працюють інші люди». «Може здатися, що я займаюся перекладами віршів своїх друзів, мене про це не раз запитували. Але правда така, що я перекладаю ту поезію, яку хочу краще зрозуміти і відчути. Переклад – інструмент розуміння і пізнання, що дає можливість такого наближення, навіть заглиблення, яке при "просто читанні" – недоступне, принаймні для мене. Ще одна причина – я випробовую можливості мови. Мова не завжди пластична, не завжди гнучка, не завжди готова сприйняти щось, що є подією іншої мови. Тож мені цікаво створювати нові «мови», які не існували до моменту мого перекладу…. Йдеться про те, що великі письменники, насамперед – поети, створюють власні «мови», мови-утопії. І це те, що мене найбільше притягує – перекладати не вірші, а цілі системи, «мови» всередині мови. Так свого часу я захопилася «мовою» Анети Камінської, хоча на той момент вона була цілком молодою авторкою з єдиною виданою книжкою.Третя причина, чому я обираю того чи іншого поета, – смисли, які він проговорює. Культура має потребу в нових смислах, і переклад – одна із небагатьох територій обміну, синтезу, інших видів взаємодії смислів, а поетичний переклад привносить ще й нові «мови». Потім вони можуть лягати в основу нових мов культури, варто згадати хоча б як це було з поезією авангарду. Але головне – я мушу мати усвідомлення чи відчуття, що цей переклад – важливий. І перекладаю я однозначно не тому, що мені за це платять гроші. Гроші, коли йдеться про важливий для мене переклад, взагалі не важать. Важать – моя радість і моє відчуття дива. І свідома робота з майбутнім». «Мені було дуже важливо, щоб книга про Голокост була книгою не про смерть, а про очищення і перенародження… дослідники єврейської історії і Голокосту кажуть, що, читаючи ці голоси, вони отримують ключі про те, як про це знову можна говорити.Я впевнена: ця книжка запобігатиме війні в майбутньому, бо я вірю, що поезія працює в реальності через три покоління. Я впевнена, що ця наша війна, прозвучала в поезії холодної війни». «Ми повинні залишатися людьми, ненависть притаманна людині, але вона не притаманна людяності. Зараз мені ненавидіти простіше. У мене в березні 2024 на війні загинули члени родини. Але я не дозволю собі жити ненавистю. Вона проривається, але я не дозволю собі нею жити, на відміну від гніву. Це інше».  «Найтяжчий виклик – лишатися віруючою людиною. Точніше, людиною, яка справді у щось вірить. Я зараз навіть не про віру з точки зору взаємин з Богом. Я про віру як властивість душі, як особливий вимір людської сутності. Секуляризоване суспільство змінює не тільки правила, не тільки ставлення до них, а й параметри роботи душі та внутрішнього світу людини. Бо що для секуляризованого суспільства – душа?І от, наприклад, виходить, що є два типи ефективності. Ефективність Бруно Шульца – і ефективність Стівена Кінґа (я обох цих письменників дуже люблю, до речі). У випадку перекладача є ефективність того, хто перекладає Еліота, Джойса, Блейка, – і того, хто бере у роботу психологічні порадники. І окремий виклик – зрозуміти, що той, хто перекладає юридичні посібники, втрачає інструментарій для критичної інтерпретації (в процесі перекладу) складного і насиченого художнього тексту. Тобто це насправді – як у казці: "Наліво підеш – гроші заробиш", "Направо підеш – щасливим будеш (але бідним)", "Прямо підеш (захочеш поєднати непоїднуване) – тебе з’їдять"».«…не треба запроваджувати моду на поезію. Треба просто знати для себе і пояснювати кожному, що поезія – нічим не замінна». «...наприклад у Сергія Жадана, якщо читати його вірші, ви побачите, що вони – не про війну. Його вірші про любов, про утвердження життя, про перемогу віри, надії та любові.Жадан взагалі не пускає в свої вірші нічого, що пов'язане зі смертю та ненавистю. У нього тільки надія, життя, сила і утвердження справедливості». «Переклад – це власне маленьке «я» поряд із чимось надзвичайно великим чи, принаймні, важливим, бо інакше він не має сенсу. Переклад – дуже інтенсивний досвід вслухання і робота, пов’язана з намаганням зрозуміти, і не просто зрозуміти, а зрозуміти сутнісно. Це не тільки інша мова, це ще й завжди інше, ніж у тебе, мислення. І якщо ти здобуваєш вміння вслухатися у переклад, ти раптом стаєш унікальним співрозмовником і в звичайному, повсякденному житті, виходиш на інший рівень комунікації, починаєш не просто розуміти іншого на рівні «постав себе на чиєсь місце», а сприймаєш цього іншого в усій його повноті. Це дійсно безцінна властивість, і цілком досвідна». «Після того, як людина з’їдає морквину, в її тілі нема жодної молекули, яка була би безпосередньо молекулою цієї морквини, і водночас немає жодної молекули, яка б не сприйняла продуктів (чи, краще, наслідків) засвоєння цієї морквини. Так само з правдою і вигадкою в літературі. Добрий літературний текст – не про правду чи вигадку, він творить іншу реальність, де від правди і вигадки лишається стільки, скільки від перетравленої морквини в організмі. Я зараз пишу своє есе. Але це тому, що я з’їла морквину, чи ні? А якщо я нічого не їстиму, я зможу написати есе після 19 днів голодування? Енергія мого голосу – це усе ще енергія засвоєної тілом морквини? І правда, і вигадка рівною мірою є ресурсом літератури. Проте свідомість письменника (як і свідомість читача) – "шлунок", що їх перетравлює, тому енергія смислів, народжена цим процесом, має принципово іншу природу. "Хрущі над вишнями гудуть" опирається на смисли абсолютно іншого порядку, ніж повідомлення "Сьогодні над вишнями гудуть хрущі"». «Поезія неоднакова, деякі тексти пишуться ніби самі собою. В миті, коли пишуться такі тексти, той, хто пише, пірнає в безчасся, в «упійману мить» абсолюту, де нема ні минулого, ні майбутнього, а ж лиш безповоротне осяяння. І в безкінечному триванні цієї миті він стає квантовим спостерігачем. У цю єдину мить поет (але, зрештою, не тільки, бо цей стан досягається і в молитві, і в музиці) може певною мірою впливати на реальність або відгадувати її. «Холодний», аналітичний розум таких властивостей не має. Це проникнення в безчасся не можна запланувати свідомо, але його не можна й уникнути. Саме звідси – особлива прозірливість більшості великих поетів. Саме в такому стані до фізиків та математиків приходять їхні відкриття. Не знаю, чи я вас переконала, але для мене ця властивість поезії реальна, як дихання і серцебиття». «…Поезія не існує без ритму і дихання; вони такі ж важливі, як слова, звучання і сенси, а може, навіть важливіші. Ритм є таким же носієм смислу вірша, як і форма, ба більше – як кожне зі слів. Тому непроговорений вірш – інформаційно неповний, незавершений. Його неможливо зрозуміти, доки він не сказаний вголос. Вірш має злитися з тілом – з одного боку, а з іншого – вилитися у світ і наповнити себе ним. Аудиторія тут – справа третя». «Слово впливає на все, слово все змінює. Але це питання перспективи і часу. Є багато способів з’їсти яблуко. Можна піти в супермаркет і купити кілограм яблук. Можна купити будинок, коло якого є сад, і рвати яблука просто з дерева. А можна посадити дерево. Той, хто садить дерево, – письменник, який вірить у силу слова. Тобто у перспективі поколінь тільки слово і здатне щось змінити, тільки воно».  «Саме зараз, коли книжковий ринок переходить у стан глобальної кризи, яка, здається, буде доволі тривалою, викликом стає вибір між тим, що диктує тактика, і тим, що випливає зі стратегії з перспективою 10–15 років. Мені завжди здавалося, що важливішою є стратегія. Але це тільки якщо ти вже точно знаєш, що виживеш. Трупові стратегія не придасться. Стратегічно для культури найбільш ресурсною є "складна людина", але виживати набагато легше "людині простій", яка мислить у категоріях чорно-білого світу. "Простий письменник", "простий перекладач" не зможуть обслуговувати потреби "складної" (тобто не тільки масової) культури. І тому ще один важливий виклик – розташувати себе у часі, визначитися, з чим і заради чого ти працюєш, зробити вибір між "простою людиною" – і якісним, а не злоякісним майбутнім».«Текст у руках перекладача є беззахисним, як беззахисним є читач відносно автора тексту. І треба відштовхуватися від того, що читач – наївний. Ідеться не про зверхність інтелектуала, а про те, що від епохи до епохи реальність міняється. Не існує єдиного, спільного для всіх культурного багажу. І відповідальний автор, і навіть перекладач повинні завжди пам’ятати про беззахисність і наївність – і чиюсь, і свою». «Те, що нас не знищує, робить сильнішими. Я переконана, що ми надзвичайно міцні...Оці діти народжені в 1990-х на початку 2000-них, які ходили під столом та декламували "Разом нас багато, нас не подолати", це – феноменальної сили покоління. Воно говорить багатьма мовами. І навіть люди, які зараз не повернуться в Україну, вони повернуться пізніше. Вони повернуться як спеціалісти, я к поліглоти. Бо країна приваблює не економікою, а цінностями». «То що треба зробити, щоби бути в Україні поетом? Може, писати колонки до популярних видань? Може, бути постійним учасником десятків міжнародних фестивалів? Може, вести ток-шоу? Чи створити власний рок-гурт? Мар’яну Савку, одну з найзначніших поеток мого покоління і мою близьку подругу приблизно 5 років підряд (якщо я не помиляюся) усюди запрошували суто як видавця, жодного разу не покликавши з читанням віршів, аж доки вона не створила проєкт «Тріо Мар’яничів». Тоді запрошення стали регулярними. Хтось із поетів, щоб бути «видимим», робить власний фестиваль, хтось – стає координатором міжнародних програм чи проєктів. Хтось – дає скандальні інтерв’ю, які потім «розкручуються» в медіа. Хтось скандалить у соцмережах. Але ж боротьба за увагу – не поезія. І зазвичай, чим більше боротьби за увагу – тим менше поезії». «У 2020-му після вручення Шевченківської премії, американський і український режисер Олег Ліпцин захотів зробити перформанс за книжкою "Бабин Яр. Голосами". Перформанс, у якому брали участь близько п’ятдесяти акторів з різних українських театрів, відбувся на території Софійського собору. Я там була і пройшла через певне містичне та глибоке переживання. Я раптом зрозуміла, що Оранта – оцей жест піднятих рук, який благословляє і захищає – це той самий жест, що і в Мойсея в Старому Заповіті. І поки він так тримає руки, євреї перемагають ворогів. Я думала тоді, що цей перформанс міг відбутися де-завгодно, але стався саме там. І це для мене є також аргументом, коли хтось там дозволяє собі щось говорити про антисемітизм в Україні. Тому книга "Бабин Яр. Голосами" має свій особливий простір». «У мене 21-го грудня 2015-го року помер батько. Це була дуже несподівана смерть, він раптово відчув себе дуже погано. І виявилось, що в нього четверта стадія раку легень. Від моменту, коли ми дізнались, до того, як його не стало, минуло двадцять днів. Я на той момент вже мала підтверджену стипендію на півроку в Польщі. Поки була в Варшаві, я займалася Болеславом Лесьмяном. Це геніальний польський поет, який вчився в університеті в Києві. І я фактично сприйняла Київ через цей простір внутрішній та ментальний, в якому перебував Лесьмян». «У письменника зазвичай є декілька ідентичностей: він письменник, він мешканець міста, громадянин країни, а ще, наприклад, батько, син, учасник екологічного руху і так далі. Скажімо, в ідеалі, письменник має бути добрим батьком, добрим сином і т. д. Хіба це не є своєрідним "соціальним проєктом" у вимірі однієї сім’ї? Обов’язок письменника – висловлювати свою позицію з актуальних питань і долучатись до соціальних і правозахисних проєктів не більший, ніж у будь-кого з його співгромадян. Цей обов’язок є у всіх. Але тільки письменник може написати книжку, яка зробить людей хоч трохи добрішими». «Українці несуть в собі так мало ненависті й так багато прагнення до справедливості».  «…у мене було багато поїздок з волонтерами у щойно звільненні міста і села Донецької і Луганської областей у 2015–2016 роках. І я бачила жахливі речі, про які я розповідала в інтерв'ю. Я вже тоді говорила, що війна Росії проти України має ознаки геноциду.Я цей простір бачила очима, я по ньому рухалася. Я знала про розстріли активістів та вчителів. Вони вже тоді цілеспрямовано знищували українське населення. Я весь час до цієї війни ставилася як до геноцидальної». «– Чи втратить література своє значення в час нових інформаційних технологій?
«Я переконана, що ми були готовими (до повномасштабного вторгнення пр. авт.), інакше ми би не змогли чинити опір. Я думаю, що Україна була готова до певних речей навіть у 2014-му році. Нас до цього підготував Майдан. Українці у душі завжди добре розуміли, що таке Росія. …Оце "кохайтеся, чорнобриві…", яке звучить в жартівливому контексті, але воно у нас в кожного прошито у спинному мозку. Мені здається, що люди мали очікування, але вони не могли в це повірити. Бо основний аргумент, який я чула в 2014-му році, що не може бути війни, бо наші офіцери вчилися в тих самих училищах з їхніми офіцерами. Водночас, десь у 2010 році, коли минуло 20 років після того, як Україна здобула незалежність, ми вже дискурсивно відділилися від неї . Чи ви помітили, що російські жарти для нас вже давно не смішні ? У нас вже не перетинаються навіть категорії сміху». «Якщо взяти за тезу, що переклад – це думання про переклад, а не виготовлення перекладу, то перекладачем я стала дуже давно, ще в старших класах школи. В якийсь момент я почала збирати різні переклади одних і тих же віршів. Йшла у бібліотеку – і переписувала на папір. Дещо знаходила у великій домашній бібліотеці. Я зробила тоді одне з головних життєвих спостережень: якщо у перекладі прози є навіть невелике відхилення від оригіналу, це руйнує переклад; у поезії – інакше. В той час мені ще бракувало мови, поняттєво і термінологічно, але я вже почала думати про «тіло вірша» за аналогією із «тілом дерева», замислюватися над тим, що вірш у перекладі (різні мови, різні перекладачі) – як дерево в різні пори року: зимове – не подібне до літнього, весняне, квітуче, – до осіннього, але це – одне і те ж дерево». «Я вже згадувала в одному з інтерв’ю, що десь двадцятирічною помітила, що є події, які стаються через приблизно 75–85 років (властиво – три покоління) після того, як були написані (і прочитані – спершу окремими людьми, а тоді й великими масами людей, це важливо) конкретні тексти, шедеври тих, кого потім називали «пророками». Три покоління – бо ідея, натяк на ідею, висловлений у поезії, у наступному поколінні засвоюється дискурсом, а в третьому поколінні масово вливається в повсякденні практики, які можуть в принципі не рефлексуватися. Однак, в такий спосіб засвоєна поезія стає рушієм великих процесів». «Я сама до Шевченківської премії в різні роки ставилася дуже по-різному. Власне, мені пощастило, бо після Революції гідності експертна оцінка в культурі стала адекватною. Причому я зараз говорю про різні сфери, наприклад, про "Євробачення" чи про відбір учасників для різних проєктів за підтримки державних інституцій. Відповідно, для мене було високою честю опинитися поряд із тими, кого надзвичайно поважаю, ким захоплююся, чия професійна і людська репутація – бездоганна. Оця важливість репутації – в якомусь сенсі ключова. Я недавно жартувала, що 9 березня 2020 року стала "Сером", як Елтон Джон, тільки в "лицарі" мене посвятив Юрій Макаров, і відтоді мені багато чого не можна робити, бо моя репутація тепер належить не тільки мені, а й Шевченкові». Фото: Джерела: Кіяновська, Маріанна. Бабин Яр. Голосами [Текст] / М. Кіяновська; Нац. ун-т "Києво-Могилян. акад.", Центр дослідж. історії та культури східноєвроп. єврейства. - К.: Дух і Літера, 2017. - 108 с.: іл. Кіяновська, Маріанна. Блискавка зустрічає воду і вітер [Текст] / М. Кіяновська. - Київ: ДУХ І ЛІТЕРА, 2023. - 208 с Кіяновська, Маріанна. Звичайна мова [Текст]: збірка поезій / Маріанна Кіяновська. - К.: Факт, 2005. - 111 с. - (Зона Овідія). Кіяновська, Маріанна. Листи з Литви / Листи зі Львова [Текст] / М. Кіяновська, М. Савка. - Львів: Вид-во Старого Лева, 2016. - 139 с Кіяновська, Маріанна. Міфотворення [Текст]: поезії / Маріанна Кіяновська; Передмова О.Галети. - К.: Смолоскип, 2000. - 108 с. Кіяновська, Маріанна. 373 [Текст] / М. Кіяновська. - Львів: Вид-во Старого Лева, 2014. - 258 с. *** Бронте, Шарлотта. Джейн Ейр. Автобіографія [Текст] / Ш. Бронте; пер. з англ. М. Кіяновська. - К.: КНИГОЛАВ, 2018. - 602 с. - (Золота полиця). Доктор Сьюз. Про Грінча, який украв Різдво [Текст] / Доктор Сьюз; пер. з англ. М. Кіяновська. - 2-ге вид. - К.: Книголав, 2019. - [54] с.: кольор. іл. - (Дитяча полиця). *** Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років [Текст] / уклад. С. В. Жадан. - Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2011. - 269 с.: іл. *** https://www.holosameryky.com/.../interview.../7864230.htmlhttps://pen.org.ua/pen_ten-interv-yu-z-mariannoyu...https://www.ukrlib.com.ua/bio/printit.php?tid=14860#google_vignettehttps://litcentr.in.ua/blog/2016-05-12-107 https://pen.org.ua/molitva-za-kogos-ce-takozh-i-robota-pam-yati 26.08.2025 Замовити літературу можна за посиланням Дивіться більше матеріалів: https://www.libr.dp.ua/punktyr_bibl.html |
Спецпроєкт
