Юрій Іздрик: «Все що потрібно зі мною трапляється»

Юрій ІздрикУкраїнський прозаїк, поет, культуролог, художник, музикант, автор концептуального журнального проєкту «Четвер». Полюбляє Стінга, письменника Володимира Сорокіна, музику. Музику більше за літературу. Вважає, що життя його містить декілька циклів, з точки зору того, що неодноразово доводилося обнулюватись і починати.У його постмодерних течіях свідомості не завжди комфортно, але завжди переконливо. До рим таі прози безтурботним гостем не увійти.
Чи схожий Іздрик на Кафку, з яким його часто порівнюють? Напевно, але в просторі його втілень все ж більше «світлячків», які обнадіюють. Та й всі ці порівняння, насправді, відчутно далекі від справжнього авторського мистецтва.
Незважаючи на визнану літературну маркерність, не розуміє мейнстрим щодо закликів, про які мусять читати. Більше того, не вважає, що всі повинні це робити та потребують. Для нього «талант читача чи письменника – така особливість людська, що притаманна далеко не всім… Тобто ми маємо й інші рецептори для пізнання – не текстові...».
Останні років п'ятнадцять-двадцять переважно слухає лекції, починаючи з молекулярної біології та завершуючи астрофізикою.
«Якісь дитячі питання мого дев'ятирічного віку про те, а звідки я взявся, як створений світ і чи є Бог на сьогодні вже отримали відповіді. Все, що раніше було розібраним складається у пазли, єдину велику картину. Мене пре цей процес навчання та пізнання. Ці два заняття, які найбільше тішать в останній час, і вони не завжди пов'язані із читанням».
Він є «лауреатом «Премії року Бі-Бі-Сі 2009» за збірку есеїв «Флешка» та «ТАКЕ», володарем Шевченківської премії за збірку поезій «Колекція», автором творів «Острів КРК», «Станіслав і 11 його визволителів», «Подвійний Леон», «АМтм», «Флешка», «Underwor(l)d» та «Іздрик. Ю».
Завжди вільний у всьому, та у слові, в тому числі, позажанровий і абсолютно неформатний, як самвидав, чи то музичні імпровізації його улюбленого Боббі Макферіна. Письменник, чий перший тираж роману «Воцекк» розійшовся в Калуші за тиждень.
В уродженця франківського Калуша все в житті починалося з любові та нелюбові.
Його перший дитячий спогад, умовно перший, бо вважає, що мозок пізніше все обов'язково ретушує. Отже, йому десь чотири і він на підлозі з розгорнутою батьковою енциклопедією розглядає картинки.
У цьому віці Юрко вже вмів читати, але в основному  вабили його зображення, «особливо ті, на яких були жінки: рубенсівські, «Венера» Боттічеллі, «Маха оголена» Гойї, до яких я відчував платонічну дитячу любов». Щодо того першого спогаду, мова про картинку скульптури «Дівчинка-рибалка» з 15-річною тендітною красунею з риболовецькими сітями, авторства французького скульптора початку ХХ століття Майоля. Він полюбив її образ і зберіг як один з небагатьох добрих і світлих моментів дитинства.
На жаль, школа лишила почуття полярні, бо інакше, ніж пекельними, він їх не називає. Більш того, він і досі не пробачив першій вчительці.
З того періоду спогадів майже немає, «є тільки емоційне враження від цього страшного дитячого пекла. Наприклад, поїздка в піонерський табір «Артек», куди я потрапив випадково: мав їхати син секретаря парткому, але він захворів і місце віддали мені як відміннику. Нічого гіршого у своєму житті я не бачив. Хоч насправді не можу сказати, що там було поганого – залишились тільки відчуття».
Авторство, на його думку, поняття дуже умовне, бо автором насправді є кожен читач, який «має перед собою набір якихось графічних значків, кодів, по суті графіку і ми просто домовилися, що є слова які щось означають. Хоча в дійсності самі по собі нічого. Домовились, що можна добути з них якійсь зміст або інформацію, закладену автором. Насправді це й є найвища ілюзія бо те, що складає автор лише він один і знає, лише він і прочитає, а що відчитує кожен окремий читач відомо лише йому…
І в цьому сенсі є абсолютно непередбачуваним, як в кожного складуться слова, в які образи, візії, бо кожен має свій досвід, в кожного з окремим словом пов'язані власні спогади, емоції й це все дуже умовно».
Юрій ІздрикСебе Іздрик вважає читачем більш талановитим за письменника. Геніальним, бо вміє занурюватися в текст, як у воду або в іншу реальність і там жити, і кайфувати, і писання його є віддзеркаленням цього вміння або потреби.
Інколи називає себе графоманом, але оговорюється, що стільки дурниць наговорив за власне життя…
Його родина з репресованих, дід був греко-католицьким священником, «10 років у Воркуті відсидів (тому в родині завжди були дисидентські настрої, і він завжди був, так би мовити, антирадянською людиною)».
В Іздрику чимало «анти» й не лише на противагу «совку». Він завжди проти течії, вірніше над нею. Скласти про нього літературознавчу розвідку неймовірно складно, бо його свідомість більша за Космос, а досконала автентика повинна вийти за ці межі. А це вже фантастика. А Іздирк – абсолютна реальність.
Вчився Юрко на відмінно, отримав золоту медаль, любив математику, грав у шкільному ансамблі. Серед вранішніх літературних уподобань Всеволод Нестайко, Степан Руданський, Олександр Купрін. Перший вірш з'явиться у чотирнадцять російською.
Особливим маяком стали твори Хемінгуея, які дали розуміння – всі речі, емоції, переживання, все взагалі можна передати виключно мовою рідною – українською.
Потім, музична школа по класу віолончелі та фортепіано, самотужки опанував гру на гітарі та мандоліні.
І це одне з нових життів, бо музика для нього не менша за Космос та невагомість.
«Багато в кого я асоціююсь із музикою, саме в неї моє натхнення. Вона займає місце співмірне з літературою. Я все життя цим займався, вже в інституті почав грати на клавішах. Акомпанував на спільних зустрічах з Андруховичем, був тапером, навіть кілька пісень написав на його тексти»...
В 2009 ми страшенно заприязнилися із Грицьком Семенчуком і вирішили робити музичний гурт «DrumТИатр».
Його завжди вабила історія мистецтва, він охоче відвідував публічні лекції з мистецтвознавства, брав участь у постановках самодіяльного студентського театру.
Між головним, Іздрик закінчив Львівський політехнічний інститут – механіко-технологічний факультет і деякий час працював інженером на Івано-Франківському заводі автоматизованих ливарних машин (1984–1986), згодом – у Калуському науково-дослідному інституті галургії (1986–1990).
У 1989 розпочалася історія його легендарного журналу «Четвер», ще одне з нових життів…
Він вважає, що графоманія – нічим не обґрунтована любов до письма. «Я не є графоманом, бо насправді не люблю писати.
Проза – акт психотерапії, мотивація внутрішня глибока, а віршики мої – вже ближче до графоманії, більше задоволення і менш драматична потреба. Вони пишуться заради лайків, бо я достатньо усамітнено живу і рідко на люди з'являюся, а всі ми істоти стадні. Спосіб з віршами на Фейсбуці – моя соціалізація,  не виходячи з дому і за художнім рівнем і за кількістю текстів. Є люди, які пишуть більш раціонально, є ті, хто віддаються потоку свідомості мені ближче другий підхід, більш інтуїтивний.
Ти однаково оперуєш словами зі своїм досвідом, навиками говоріння, читання, конструюванням якихось текстів в своїй голові».
Факти літературних і мистецьких сходинок Іздрик має такі. «Перші твори з'явилися друком у самвидавних випусках журналів «Четвер» та «Відрижка» (Польща). В останньому надруковані перші вірші. У «Четверзі» – цикл оповідань «Остання війна» та поетичний цикл «Десять віршів про Батьківщину». У 2015 році був нагороджений срібним хрестом за заслуги перед Польщею від президента Броніслава Коморовського.
Після літературного дебюту ненадовго перериває письменницьку творчість. Окрім редакції «Четверга», починає активно займатися малярством (1990–1994). Бере участь у численних художніх виставках: «Провінційний додаток № 2» (1991), «Пасаж-1» (1992), «s-об'єкт» (1993), бієнале «Імпреза» (1993), «Дні сучасного мистецтва у Львові» (1994), «Повернення в Калуш» (1994) та інших. Займається художнім оформленням книжок (збірка Ю. Андруховича «Екзотичні птахи і рослини») і журналів. Проводить персональні виставки – «Kchenkitsch» (1990, Івано-Франківськ), «Колекція» (1993, Івано-Франківськ, Львів, Чернігів), «Іздрик: живопис, графіка, трансильванія». Його роботи  зберігаються в приватних колекціях і галереях України, Польщі, Німеччини, Австрії, Іспанії, США, Таїланду. Крім всього, захоплюється театром, пише інсценівки «Цвіркун на запічку» (за Діккенсом), «Над прірвою у житі» (за Селінджером), за якими Чернігівський обласний молодіжний театр на початку 1990-х створив вистави, а також на сцені цього ж театру Юрко Іздрик був співавтором, ініціатором та виконавцем у проєкті «Адаптація».
У 1994-му остаточно повертається до літературної творчості та діяльності. У журналі «Сучасність» з'являється перша «легітимна» публікація повісті «Острів Крк» (1994). Критика позитивно оцінила цей твір, і згодом він з'явився у польському перекладі на шпальтах журналу «Literatura na świecie» та окремою книгою у 1998 під назвою «Острів Крк та інші історії».
У перервах між написанням книг Іздрик співпрацював з газетою «День», продовжував редагувати «Четвер», займався музикою (фортепіанний концерт № 1 («Імпреза-93»), фортепіанний концерт № 2 (персональна виставка в Івано-Франківському художньому музеї), створив музичні цикли на вірші Анни Кирпан та Юрія Андруховича.
Справжнім злетом у літературній творчості Юрка Іздрика став роман «Воццек» (1998)».
Він вважає, що в прозі історія є важливішою та за обсягом передбачає напакування в ту історію дуже багато емоційних станів і змін настрою.
Юрій ІздрикВірш, на його думку, ближчий до літератури ніж до музики, оскільки фонетика та ритміка найважливіші ніж семантика, яка більш індивідуальна.
«Створити певний настрій, що називається торгувати емоціями – цим займається поезія і мірилом вправності в поезії є здатність відтворювати складні відчуття, або комплекси відчуттів. Натиснути на кнопку «жалість» або «мімішність» – просто, а ось створити, наприклад, «світлу печаль» можна лише поєднуючи пари мало поєднювальних почуттів, вгромадити їх більшими групами.
Можна взагалі створювати відчуття, які неможливо описати одним словом і для цього потрібен вірш. Ти не можеш сказати просто, що я радію, радієш і до побачення. Але якщо тебе гризе щось таке, що ти й сам не можеш зрозуміти і ти не маєш якогось конкретного значення, тоді ти римуєш..».
Про музику він може говорити нескінченно, бо саме вона надає його стану конструктивізму, здатність перебувати на максимумі можливостей «емоційних, фізичних, інтелектуальних, творчих, бо мусиш бути красень. …Бог добрий і я полюбив дівчину, не жінку, я полюбив музику в стилі trap, яка робиться вже з готових звучань. … почав слухати лекції по діджеїнгу, бо не міг зрозуміти, як видобувається звук. До того найбільшим враженням було Portishead і я гадав, що більшого вже не буде. Як треба мислити, щоб так грати!».
Хронологія 2000-х для Юрія Іздрика є такою. «У 2000 світ побачив роман  «Подвійний Леон». У 2004 принципово новий роман у новелах «АМтм». У 2008 – останній 30-ий номер журналу «Четвер». У 2009 видається збірка есеїв та шкіців «Флешка 2GB» та «ТАКЕ», за яку автор отримав нагороду «Книга року Бі-Бі-Сі 2009». У 2011 письменник представив книгу «Underwor(l)d» («Підземелля») – поезії, есе та колажі. 2013 у Львові друком вийшла поетична збірка «Іздрик. Ю», тексти якої публікувалися раніше у блозі автора «Мертвий щоденник»
.…працює над виданням вуличного журналу «Просто неба», займається спільним музичним проєктом з поетом та музикантом Григорієм Семенчуком «DrumТИатр».
У 2014 під час перебування на Міжнародній стипендії для поетів і перекладачів поезії Meridian Czernowitz у Чернівцях разом із журналісткою і культурним критиком Євгенією Нестерович та фотографом Олександром Населенком розпочали роботу над медіапроєктом Summa. Медіаскладова цього проєкту передбачає постійне спілкування авторів з аудиторією. Активні учасники мають всі шанси на співавторство. Кінцевим продуктом «Summa» мала би бути однойменна книжка».
Отже, шлях суцільних втілень та метаморфоз продовжується. Ще є зйомки в кіно та фотосесія «ню».
Він відчуває, що його аудиторія здебільшого молодша на покоління. Розуміє, що в них зовсім інший культурний бекграунд, що не дає можливості відчитувати цитати, навіть коли цитує Біблію. «Можу повністю зробити вірш на переспіві «Еклезіаста», і всі подумають, що це я такий умний.
Ну це стосується передусім прози, бо поезія – це все-таки торгівля емоціями, у поезії немає ніяких ідей, а спроби використати поетичну форму для категорії ідей і, скажімо, писати поеми – невдалі. Ці тексти видаються мені штучними, як сумнівні види мистецтва, наприклад, опера і балет, які для мене на рівні цирку – демонстрація неординарних людських здібностей».
Щодо улюбленої музики, він вважає її підсвідомим тілесним мистецтвом, відчуває, як  занурення у космос. А ще, прагне бачити  себе людиною, яка залишається собою та добре при цьому почувається.
Останнім часом Юрій Романович інтерв'ю не дає. Але на тлі часу та всього, що ним вже зроблено, лишається особистістю, яка не просто віддзеркалює час і сутність нації, а є безумовним явищем української та світової культури.
Він вважає культуру цю сукупністю трагедій і драм, бо, на його думку, мало хто може поділитися досвідом радості, інший це не сприймає, а ось чужа драма... «Всі знають, що таке біль та гіркота втрати – це універсальність. Візьмемо Данте, дуже переконливо. Всі утопії, починаючи з Кампанелли і Томаса Мора – комуністично- фашистські бредні, а ось антиутопія завжди проймає і торкає».
Іздрик впевнений, що всі ми страшенно різні, розділені, до себе неподібні, але можливо завдяки літературі, музиці і решті мистецтв, якісь канали, де ми можемо дуже близько себе впізнати, швидше за все це буде ілюзія, але саме такі моменти виправдовують наше втілене існування, яке йому дуже не подобається.  
Хоча з іншого боку, він себе любить, любить, щоб хвалили, бути на сцені, лайки в соцмережах рахувати, хоча коментарі не читає принципово. «Ми стальні істоти, яким би я не був маргіналом, так само не можу без людей, лайків та виступів...
Так, самолюбуванні, а на іншому полі, самоіронія, тоді все врівноважено і тоді лишається самоповага, яка найнеобхідніша в усьому...».
Де б він хотів оселитися, якщо не в Україні, бо геть не любить покидати Калуш? В Португалії або в Ісландії на Гейзері.
Він вважає, що для багатьох людей, які мають творчі схильності, власне,  творчість і стає каналом, куди ти можеш викинути свої страхи, агресію незадоволення, а коли ти щасливий, не потребуєш сідати та записувати... З ним згодний Павло Загребельний…
Щодо рецепту молодості, для Іздрика це про вміння забувати. «На сьогодні це вже моє так зване четверте життя, кожне – як акуратно закритий гештальт, бо зайві спогади не додають здоров'я».
Любить повторювати, що йому не подобається бути живим,  що це біологічне існування така підстава. «Мене не було і навіть з нічого з'явився, я не мав на цю подію жодного впливу, народився не за своєю волею і не можу з власної волі померти... Мова не про самогубство, а про те що захотів і перестав існувати. І виявляється ти абсолютно підневільний, і не треба про себе багато уявляти, що ти якась індивідуальність чи цільна особистість, бо ти просто є носієм геному культура – генератор поведінкових алгоритмів, зразків взаємодії між людьми...».
Він любить поговорити про генотипічність історії, називає себе сексистом і феміністом, виступає за матріархат і переконаний, що він вже наступив. І він, «як старий і мудрий воїн, зав'язує дружні стосунки з найкращими його представницями, бо жінки рулять світом однозначно». Що ж до чоловіків, є питання щодо спроможності так званого соціального будівництва, бо вони здатні створювати лише ієрархічні структури, на кшталт вовчої зграї чи піраміди Маслоу. Жінки ж – це про горизонтальну взаємодію без ієрархії й це здається йому прогресивним.
Ідея, яка могла б об'єднати всіх українців – архаїка, магічне мислення, консерватизм, космополітизм. Має власну теорію та практику, щодо кожного позначення.
Отримав і акторський досвід в режисера Ірини Цілик у стрічці «Я і Фелікс». Коли його було номіновано за найкращу чоловічу роль, з притаманною іронією, позначив, в якому ж стані повинно то кіно бути, щоб номінувати письменників до своїх рядів. І додав, що професія кіноактора для чоловіка ганебна, але він працював у феноменальній команді та все його життя подібне на кіно між Джармушем і Тарантіно.
Він прихильник дивовижних випадків людської взаємодії, «непідкресленої» національної літератури, неповторності світу, який довелося побачити після часу майже сліпоти, коли мав три-сім відсотків зору та бачив лише сукупність сутностей, пульсацій, що перетикає одна в одну. «Коли зробив операцію та прозрів і побачив справжні контури та колір мені хотілося волати, що світ насправді інший, він не так виглядає... і який же ж прекрасний той світанок або захід сонця».
Коли торкаєшся його слова, читаєш вірші та прозу або створюєш подкасти, немов підключаєшся до якогось музичного потоку. Для мене Іздрик є стовідсотковим уособленням музики, вербально-невербальним Дивом. Тим, що з'являється майже ні з чого, де «немає гармонії та мелодії, лише неймовірні перетікання ритму та енергії, що відчуваєш і тебе несе...».
І ті неповторні вібрації та випромінювання відгукаються в тобі, якоюсь зверхньою крещендовою нотою. Посмішкою, прозрінням, сльозою, які вільно торкаються небес.
Юрій Іздрик у «Території особистості».


Юрій Іздрик«В складному світі неможливо підслуговуватися простими рішеннями й це ручне керування світом, до добра ніколи не доводило».
 
«…в мене є людина, яку я для себе називаю Музою, яка є для мене стимулом та мотивацією і врешті-решт адресатом моїх писань. Ця легенда має свій сенс цілком метафоричний, в моєму ж житті – реальний. Маю викликані нею, заінспіровані та призначені їй тексти...».
 
«Більша частина творів мистецтва – переказ досвіду людського болю і страждання, якщо ви поглянете на світову літературу, знайдете там дуже небагато переконливих описів щастя і радості, але знайдете глибокі, чудесні розкішні описи страждань і болю. Навіть в Данте опис Пекла набагато переконливіший та виразніший, ніж опис Раю...»
 
«Для XX сторіччя головною музикою був не рок, а саме джаз. Рок нічого нового не приніс, джаз зняв питання авторства, бо кожна нова інтерпретація мала право на існування»

«Жити тим, щоб радіти щастю інших…».
 
«З українською літературою все дуже гаразд, відколи я себе в ній пам'ятаю, а це від початку 90-х. Немає ніде у світі такої численної та уважної аудиторії, ніде не збирається стільки людей на поетичні фестивалі, вечори. Дуже багато молодих обдарованих людей серед нового покоління, численна аудиторія тих, хто готовий слухати та реагувати, бо потребують цього».
 
«За цього життя я агностик, і гіпотеза Бога зараз мені не потрібна й не факт, що буде потрібна в майбутньому. Хоча, наприклад, тільки завдяки своїм стосункам з Богом, достатньо глибоким, я зав’язав з алкоголем. Інакше мені б це не вдалося. І хоча зараз я в нього не вірю, але цю заслугу приписую йому».
 
«– З яким відчуттям ти їхав у Львів і покидав Калуш?
– Як кожна молода людина: новий світ, нові можливості, нема батьківського контролю, нарешті свобода. Вирвався. Рівень гормонів і нейромедіаторів в мозку такий, що я переважно був щасливий. За винятком моментів, коли на останніх курсах дійшло до спеціалізації: доводилося вчити зубчасті колеса…, до яких в мене зовсім не лежало серце. Ну але студентський театр, рок-група…
Я мріяв, що закінчу інститут і залишуся у Львові, бо тоді всі мріяли залишитися у Львові, я собі не уявляв кращого місця. Але в совєцькій системі це не вдавалося: я отримав направлення і потрапив до Франківська, та й то з якимись мутками й домовленостями. А потім перевівся до Калуша в науково-дослідний інститут і їздив тут щодня на роботу.
Ностальгія мені нічого не приносить, вона ресурсозатратна. Можна, звичайно, випити стакан горілки і пустити сльозу, згадуючи якісь романтичні пригоди юності, але нащо? Я не маю в своїй біографії фактів, за якими шкодую, навіть за травматичним або драматичним (з елементами трагічного). Навіть алкоголізм. Для розумної людини – це все досвід, наука. З усього можна зробити висновки, винести користь. А юності я вдячний, що вона була, і ще більш вдячний, що минула».

«Інші люди – це пекло і рай, без інших людей ми просто не можемо, тому що ми соціальні істоти.Цього не вчать у школі, а мали б. У школі, натомість, вчать Шевченка і Лесю Українку, яких напевно треба знати, бо це глобальні творчі меми, але мені здається, що підлітків, у яких бушують гормони, треба вчити того, як влаштоване їхнє тіло і мозок, щоб вони щось знали про себе…».

«– І все ж, у твоїх словах багато песимізму. Як ти серед цього знаходиш радість для себе?– Ну так, я живу, не здихаю, то треба якось рятуватися, і я маю свої рецепти. Коли був молодший, то знав, що така штука, як любов, – дуже помічна. Коли є це відчуття, то не виникають питання про сенс: сенсовність з’являється як бекґраунд, ти не питаєш себе, нащо існуєш, – існуєш, бо є ця людина і тобі хочеться бути з нею. А коли й ця людина відповідає взаємністю, тоді можна насолодитись відчуттям безпеки, довіри: тестостерон, дофамін, весь цей коктейль, який складає радість життя.
Головне пам’ятати, що ця фігня не триватиме довше п’яти років. Не треба планувати все це на ціле життя, а потім у драмах, сльозах і соплях розставатися. Треба знати, що це рано чи пізно закінчиться, і жити кожним днем. Тоді можна мати кілька щасливих митей і, коли настане день розставання, то розстатися світло і залишитися, якщо це буде потрібно, близькими.
Це такий один спосіб спасатися, а інший, даний нам природою, – наша здатність, наше вміння відчувати красу, кайфувати від неї, творити: ручками чи голосом, тілом, чим завгодно.
І мушу визнати рацію рокерів: живи швидко, помирай молодим. Справді. Поки ти ще до кінця не усвідомлюєш марноти цього буття, поки з тебе ще не злітає гормональна підтримка, варто прожити на повну, згоріти. А у разі якоїсь талановитості, можливо, залишити після себе кілька гарних пісень».

Юрій Іздрик«Коли ти присутній при чиємусь щасті та ще є його учасником та сателітом – це є класна сенсорна штука».

«Коли мене порівнюють із Францом Кафкою – це коректно, бо якщо літературознавці або дослідники текстів бачать якісь паралелі або наслідування... З іншого боку це дивно, бо Кафка був геній, а я звичайна пересічна людина. Він класик модерної літератури і взагалі класиком своєї власної літератури, бо нічого подібного не існувало до нього та зараз і не існуватиме після. До того ж вся творчість Кафки інспірована старозавітнім усвідомленням провини людської гріховності, самим фактом свого існування, бо вона вже завинила перед світобудовою. В мене світобачення не таке трагічне, хоча я песиміст, не вірю в людину, і людина взагалі мені не подобається, як біологічний вид. Але, такої глибини трагізму, я не переживав і таких висот літературного таланту мені ніколи не досягти, бо це Дар Божий».

«Коли я читав Курта Воннегута, мені видалося, що він не любить людство за війни, геноцид, нищення, забруднення і багато іншого. Натомість любить людину на індивідуальному рівні, що віддзеркалюється у його ставленні до своїх героїв, невдах-марґіналів… Чи маю я рацію, коли роблю таке припущення?
Я дуже песимістично ставлюся до людини як до біологічного виду і мислячої істоти. Але я не ненавиджу людство. Навпаки, захоплююся – як така абсолютно недосконала істота вийшла на вершину харчового ланцюжка?!.
Але оскільки людей на планеті майже вісім мільярдів, то що, серед них не знайдеться бодай кілька, яких варто любити? І я ціную ближнє коло – людей, яких я люблю, якими захоплююся, якими пишаюся і взаємний зв’язок та комунікація з якими це важливий для мене симбіоз».

«…коли ти бачиш, як всередині тексту крутяться шестірні... адресність, то вже не вмикає».
 
«…культуру не треба робити, це те що є ...все що людина робить, все в чому вона живе чим в чому і як функціонує і є культура. Культура – це є тотальність».
 
«Людина – єдиний живий організм на землі, який поводиться так, як вірус. Заходить на якусь ресурсну територію, винищує все навколо, поширюється доки може поширитися і паразитує на всьому. Тому не варто боятися коронавірусу, ми ще гірші від нього».
 
«Людина дуже конформістська та адаптивна, істота інакше б ми не змогли об'єднатися в соціумі та побудувати таку цивілізацію».
 
«Музика атональна і є безпосереднім джерелом радості, енергетичної підзарядки.... Археологи та палеонтологи показують перші знахідки людської творчості й це те, що абсолютно непотрібно. «Вишкребу на кам'янці два очка, немов перший смайлік».... Навіщо ? Ми маємо досліджувати зашиту в нас біологічну потребу світу, відповідно ризикувати, відповідно мати справу з чимось невідомим та незрозумілим. Це приблизно та сама творчість, коли робимо тексти та музику, намагаємося створити нову комбінацію слів або звуків і це приносить нам якесь задоволення.
Ми вміємо відчувати ритм і гармонію, більше того вміємо отримувати задоволення від того, коли ми їх чуємо та впізнаємо.
Ми ж раціоналізуємо світ, а все що довкола нас це хаос. Ми ділимо світ на предмети, явища, феномени ...ми так все бачимо як говорять нейрофізіологи. Чому виникає задоволення від музики? Коли ми впізнаємо якусь послідовність, можемо передбачити наступність звучання і вгадуємо оце і є наш дофаміно-серотоніновий баланс який виникає в мозку».
 
«Мистецтво віддзеркалює людську природу, а вона – дуже недосконала, і я не вірю в те, що її можна змінити».
 
«Мистецтво генерує якісь несподівані форми, і вони пропонують ідеї, які захоплюють маси, і ті маси роблять історію».
 
«Мені б було важко прийняти себе в цьому віці, але зараз такий світ, що приймаєш себе який є. Мій персональний світ почав валитися, коли почалася пандемія. Треба було вкотре  починати нове життя... З початком повномасштабної війни я за дні чотири переварив ситуацію та власні моральні вибори зробив...»
 
«Мова структурує свідомість, а не навпаки. За цим страшенно цікаво спостерігати, особливо зараз, під час війни, коли загострилась суспільна комунікація, що будується в основному на вичленовуванні своїх і чужих».
 
«Найбільше я ціную та потребую свободу, більшості людей свобода не потрібна, вони її бояться».

Юрій Іздрик«Останні десять років я здебільшого слухаю лекції з різних сфер науки, причому в широкому діапазоні: від молекулярної біології та квантової фізики до астрофізики, теорії еволюції, корпусної лінгвістики. Нарешті людство дійшло до того, що таке мова, – читайте корпусну лінгвістику, це фантастика! Це мене страшно пре……мене страшенно тішить,.. що зараз відбувається в музиці: електронна музика діджеїв, яка грається не нотами, не мелодіями, а готовими семплами, наспівами, звучаннями.У ХХ столітті найбільшою пригодою музики був джаз..
А в ХХІ столітті величезна пригода, що музику почали робити з готових звуків, пісень, композицій. Звичайно, все швидко змінюється нещодавно я захопився музикою в стилі треп, а зараз вона практично померла, стиль вичерпав себе. …Але натомість з’являється щось нове. І цією новою музикою займаються тисячі людей, абсолютно далеких від музичної освіти. Це добре, бо музична освіта побудована на принципах білої людини, які себе вичерпали. А те, що відбувається зараз, – страшенно цікаво. І доступно: записав, вивісив на саундклауд і є.
Я теж так захотів, почав дивитися лекції з діджеїнґу, контролерів, і знайшов для себе машинку розміру як телефон, на якій грати можна одним пальцем: у ній 450 інструментів, які можна накладати один на один.
В літературі я дійшов до того, що маю задоволення від самого задуму: придумав – і отримав найбільшу дозу серотоніну й дофаміну. Дофаміну можна добрати реалізацією задуму, але вже треба напрягтися. Можна докласти трохи зусиль і зірвати ще дофаміну на публікації твору, виклавши його в мережу. Але що далі, то більше зусиль і менше кайфу, тож я зупинився на першій стадії – придумування. А з музикою інакше, її хочеться почути. Для цього треба щонайменше поворушити пальцями».
 
«Пріоритети, що я порушую.... Головний – не робити ніяких зайвих рухів. Як кожна людина, я слабкий та не дуже принциповий, тому легко поступаюся принципами, яких в мене насправді немає...»
 
«Полюбити чужу свободу і любити людину з усім її життям, в якому для тебе навіть не передбачено місця оце круто ...я навчився любити саме так».
 
«Появитися в цьому світі не штука, а ось звалити звідси гідно – це да».
 
«Рецепт не перманентного а регулярного щастя ...або перебування в радості – це стан стійкої усвідомленої рівноваги. Щастя ж дуже нетривке – це хімічна експлозія, що мусить минутися доволі швидко, а стан нелюбові та ненависті – стан автоагресії».
 
«…силою волі возрадуватися не виходить...».

«Сутність літератури, як такої – це комбінаторна робота мозку, біологічна особливість організму, є люди, які мають такий надмір. Це абсолютно непрактична неужиткова здатність, гра зі словами, але є люди, які мають до цього здібності, так само, як є люди, котрі вміють компанувати звуки та робити з цього музику».

«Тернопіль – це завше, як повернення додому. Я тут такий собі Одисей, бо щойно повернувся – одразу інтерв'ю. Стосовно подарунків собі на шістдесятиріччя… напередодні на ювілеї мого франківського приятеля я провтикав свою камізельку з документами, кредитками, мобільним телефоном, люлькою та табакеркою. Опам'ятався в таксі, дорогою додому, але вирішив не робити зайвих рухів. Наступного дня довідався, що все знайшлося. Цілий ювілейний день провів із сином та колишньою дружиною в садочку над вогнищем з ковбасками на грилі, з пташками, на беграунді. Кращого дня народження уявити неможливо…».

«Торгівля страхом один з найбільших інструментаріїв політики».

«– Ти маєш музичну освіту, клас віолончелі. Це було в шкільний період?
– Так. А ще, як і всі струнники, паралельно я закінчив клас фортепіано. Закінчив теж на відмінно, навіть хотів іти вчитися далі, але батьки сказали: чувак, в музучилище треба йти з 8 класу, ти спочатку закінчи школу, а там будеш собі вибирати. Зрозуміло, що за 2 роки навички гри на віолончелі було втрачено. А от грою на клавішах я ж до цього часу промишляю».

«– Ти колись казав, що «Воццека», «Подвійного Леона» і «Острів КРК» писав, щоб позбутися комплексів, спогадів, страхів, і називав це психотерапією. Ти зараз не публікуєш ніякої прози, і я можу припустити, що й не пишеш. Не маєш потреби в самотерапії? Чи означає це, що ти в тій стадії, коли досконало себе розумієш?
– Я не маю потреби в психотерапії, тому що з початку мого третього (тепер вже зруйнованого) життя я досяг такого стану порозуміння з самим собою, що зрозумів: я не просто входжу у так званий «золотий мільярд», а в сотню: мені нічого не потрібно, я живу сам, від мене ніхто не залежить, я ні від кого не залежу, особливо фінансово (як в будь-якого примата, в мене так само магічна свідомість, тож усі свої фінансові клопоти я списав на Боженьку)».

Юрій Іздрик«– Що ти зафіксував у пам’яті про той час, коли все починалося? Кінець вісімдесятих, початок дев’яностих: письменство, «Четвер», «Імпреза»?
– Постфактум можу сказати, що це був доволі травматичний період, бо ми, діти совка (я маю на увазі своє покоління), були виховані в абсолютно бінарному світі, де все було білим або чорним, в нашому випадку чорне – це совок, а біле – це уявний вільний світ, до якого нам нібито ніколи не судилося потрапити. І раптом – опа! І ми абсолютно не відрефлексували цю зміну, бо займалися іншим: треба було пристосовуватися. З одного боку, ми мали ейфорію і свободу робити що завгодно: поетичні фестивалі, виставки візуального мистецтва, всілякі концерти. З іншого боку, все це було неусвідомленим: таке броунівське ворушіння, ферментація нових ідей, нових способів комунікації, невмілої конкуренції, шарпанини. Було багато тваринного.
Почалися якісь поїздки за кордон, і цей контакт з абсолютно іншим світом теж інколи був травматичним. Світ виявився набагато складнішим, ніж нам уявлялось: ніякого чорного і білого, а сто п’ятсот відтінків сірого. Це треба було прийняти, що виявилось нелегко, треба було навчитися жити у цьому і фільтрувати ці сто п’ятсот відтінків, акцептувати, розбиратися в них і все-таки вирішувати, куди рухатися на білий, куди рухатися на чорний. Тільки вектор, у принципі, й має значення, адже немає повністю білого чи чорного. І виявилося, що й в кожному з нас багато такого міжвідтінкового, у чому навіть собі ми не хочемо зізнатися.
Попри те, з того бродіння, тієї ферментації, народилося багато справді нового і цікавого: поява «Рекреацій» Андруховича – історична подія. І те, що постало в той час, – єдине, чим я в житті пишаюсь.
У кожному разі це був період, коли наші спроби щось робити поєднувалися з необхідністю вчитися жити по-новому, думати по-новому, акцептувати світ. Було багато всього...».

«– Часто, читаючи книжку, я зауважую, як текст починає домінувати над автором. Коли ж читаю твої романи, то виникає натомість відчуття, що ти ніколи не втрачаєш над ними контролю. Наскільки це відповідає дійсності?
– Абсолютно не відповідає. Але ти, сам не відаючи, зробив мені зараз шалений комплімент. Бо самоконтроль – це дуже важливий сеґмент моєї психічної діяльності. Це якимось чином пов’язано з періодом алкоголізму, який мені вдалося пройти відносно безболісно саме тому, що я міг себе контролювати. У мені є цей зовнішній спостерігач, частина мого Я. Це допомагає мені відчувати публіку, бо я – сценічна тварина. Це, можливо, найважливіша моя риса – відчувати цього зовнішнього спостерігача, і коли я пишу, то водночас є для самого себе якимось зовнішнім цензором. Я не керую цим, у найкращому випадку керую лише мовою. А мова – це все-таки мовлення, тобто в найкращому разі можу запустити процес мовлення, а надалі все працює як нейромережа.
Це велика ілюзія, що ми щось переказуємо читачеві, – ми лише пропонуємо пустотну форму, зібрану з образів, мемів, натяків, алюзій, які в кожного читача викликають індивідуальну реакцію і індивідуально поєднуються, приватно, специфічно викликаючи у людини, що звикла мислити по-іншому, або образи, або мовні, атмосферні потоки, коли людина входить в настрій прочитаного. А ти настільки вдалий літератор, наскільки універсальнішу форму зумів зробити і наскільки тонший відтінок відчуттів вона здатна викликати в реципієнта, читача. Для мене авторство це великою мірою ілюзія. Бувають вдалі збіги, коли і автор, і читач мають приблизно однаковий культурний бекґраунд, коли чітко відчитуються алюзії».

«Четвер» – неймовірний проєкт. Я час від часу переглядаю окремі номери, які маю в домашній колекції. Востаннє перечитував «Культ» Любка Дереша у тринадцятому номері. Читаючи, пробував уявити собі, як тобі було читати цей роман вперше. Усвідомлюючи, що його написав 16-річний, ти мав весь час повторювати: «Який кайф!»
Було саме так, як ти описав: дитячий захват, радість і ржака. Я досі пам’ятаю оголошення з цього роману: «Продається ровер “Орльонок”, новий, п…й». Це геніально! Слухай, Любко тоді теж був в ейфорії, власне, від цього оволодіння власним талантом. За ним було дуже приємно спостерігати на презентаціях: він читав свій текст і сам ржав з нього. Це було дуже класно».

«– Чимало авторів сучасної української літератури почали свою кар’єру у «Четверзі». Які спогади в тебе пов’язані з тим періодом? Кого ти згадуєш передовсім, коли думаєш про «Четвер»?
– Ти розумієш, я боюся про це говорити, бо починаєш називати конкретних людей, а більшість забуваєш. Ті люди потім читають і ображаються: а як же я?! А я плутаюся в цьому всьому. У мене, наприклад, є чотири історії знайомства з Грицьком Семенчуком, а в Грицька є п’ята, інша, яка абсолютно не співпадає з моїми чотирма. Це фокуси пам’яті. Справа в тому, що наша пам’ять – це не папка з фотографіями, яку відкрив, подивився, закрив назад. Вона працює інакше: відкрив, подивився, а фотографія змінилися під твоїм новим поглядом, і ти зафіксував уже щось нове.
Що більше ти згадуєш, то більш редаґуєш, ретушуєш. Так ми завжди маніпулюємо своєю пам’яттю.
Дивно, що майже весь час сьогодні ми присвячуємо минулому, бо я погано його пам’ятаю, ба більше – не бачу в ньому ніякої цінності. З минулого важливо тільки те, що дозволяє тобі вижити сьогодні. Все решта – зайве».

«У ХХ столітті найбільшою пригодою музики був джаз, коли з’явилися чорні і сказали білим: «Рєбята, ви довели музику до саморуйнації, деструкції і какофонізму». Як живопис закінчився чорним квадратом Малевича, так само музика закінчилася чотирма хвилинами тиші Джона Кейджа. Але тут раптом прийшли чорні з їхнім генетичним відчуття ритму.
У мене в дитинстві була погана соціалізація: я від початку мізантроп, але зрозумів це після біля 30-ти, а до того намагався бути як всі. Мої перші спогади травматичного контакту були не з колективом, а з тим, що називається зграєю, юрбою: підліткові організми, які керуються винятково лімбічною системою, емоціями, нагадуючи по повній програмі наших братів-приматів. А це означає – жахлива, жорстока поведінка».

Юрій Іздрик«У метафізичному філософському сенсі людина позбавлена двох найосновніших свобод. Перша – несвобода не народжуватися, не виринати з небуття, не проявлятися в цей світ, де все побудовано на конкуренції і боротьбі за виживання. І друга несвобода, дуже принизлива і несправедлива, – що ми не можемо, просто забажавши, без зусиль, свідомо перестати існувати. Наша несвобода не з’являтися на світ дивним чином пов’язана з діями інших людей: наші батьки удачно…, в зв’язку з чим тут уявнилися ми. Ну що це таке? От вони якось вирішили, що їм треба дитина, і з’явився я. Мені це зразу не сподобалося, і я – змушений буду вжити ненормативне слово, якому немає аналогів, – перебував від цього у перманентному….».
 
«Батьки… Мені було вже за 50, коли я їм пробачив. І добре, що так, бо ти можеш собі уявити: доросла людина, …на пенсії, батьки померли, а він не може їх простити. Несуттєво, що саме я їм пробачив, може, в мене й були якісь конкретні сформульовані претензії до кожного з них, зараз не пригадаю. Але пробачив, бо жити з образою на батьків, які померли, – це капець. Я навіть пам’ятаю, як це було: їду в маршрутці, світить сонечко, і – це так буває, коли трави покуриш, – раптом відчуваю, ніби в дитинстві, що там, за цими хмарками, всі троє: Боженька, тато і мама, – бачать мене і разом зі мною відчувають, що мене попустило від цієї херні, від цієї образи. Я б сказав, онтологічно.
Все, тема батьків закрита».
 
«Є різні способи читання, переглядання фільмів і сприйняття музики, в мене воно дуже обмежене через шкільну освіту. Є акорди і є мелодія, а музика ж не в цьому полягає ...мені щастить на зустрічі з гарними музикантами я шалено вдячний можливості с такими попрацювати, наприклад з «Новою оперою», де геніальна вся команда і мене навіть пре не кінцевий продукт, а можливість побути с такими музикантами, і, коли ти з ними джеміш, відкривається інше розуміння музики».
 
«Перша дружина …Я не пам’ятаю, скільки років ми прожили разом. Не пам’ятаю, скільки вже років розлучені, що, очевидно, трапилося внаслідок алкоголізму. Але про розлучення, як і про досвід алкоголізму, не шкодую, бо тільки завдяки цьому ми досі залишаємося близькими друзями. Нас там, у Калуші, залишилися двоє з нашого класу, інші пороз’їжджалися, повмирали. І ми одне одного підтримуємо. Вона має під Калушем дачну ділянку, де створила такий екологічний проєкт маленького раю. В нас там родинне місце. Андрій приїжджає з Оксаною, збираємося на шашлики…».

«Я ставлю собі питання якого хрена я кожне життя живу в епоху змін».
 
«Я навчався на механіко-технологічному факультеті у Львівській політехніці потрапив туди абсолютно випадково, бо моя родина з репресованих, дід був греко-католицьким священником, 10 років у Воркуті відсидів (тому в родині завжди були дисидентські настрої, і я завжди був, так би мовити, антирадянською людиною).
А для репресованих і їхніх родин існували заборони на певні факультети: журналістика, ін’яз, політологія.
Мене тягнуло, звісно, на гуманітарні факультети, але батьки, оскільки були інженерами, радили піти на інженера, бо якось надійніше і тихіше. Я б, може, й опирався, але того року була експериментальна програма з прийому без іспитів золотих медалістів (я був золотий медаліст) на непопулярні спеціальності. А мені вже було просто пофіґ: як не йду на архітектуру чи художника, то яка вже різниця куди. Як наслідок, я п’ять років намагався стати спеціалістом з металообробки, різальних верстатів та інструментів.
Поки вчився, жив у гуртожитку. Зараз не можу собі уявити, як це… Ну, але в кожному разі інститутські роки згадую хороше. Закоханість, музика. Відразу з першого курсу я пішов грати в інститутську рок-групу, після навчального року не поїхав на практику на тернопільській сільськогосподарський завод, а з пацанами у Джанкой грати на танцях. Через місяць поїхали в Алушту, грали у таборі. Коротше кажучи, секс, наркотики, рок-н-рол не обійшли, дякувати Богу, стороною».
 
«– Як освіта вплинула на твоє сприйняття музики?
– Погано вплинула, бо позбавила свободи у грі. Такий предмет, як сольфеджіо, – це математика. Та й в принципі вся музична традиція європейської культури і «білої людини» стоїть на математиці: ще давні греки наділяли певні звуки гармоніки числами. Математику я знав добре, і це мені страшно заважало. Тільки в 48 років на сейшені, в час концерту, я раптом відчув, як це – вільно грати, не думаючи, який це акорд, куди він розв’язується і скільки там в нього знаків. Після того грати стало значно приємніше. От зараз, на старість, раз на тиждень ми з друзями збираємося і просто граємо джеми. Іноді граємо як боги».
 
«Я почав писати вірші – що є підлітковою практикою – тоді, коли почав з нуля своє нове, третє життя. Я закохався. Все відбувалось пришвидшено, і хоч у мене був абсолютно пубертатний період, від чого виходили пубертатні вірші, я, все ж, був уже досвідченим письменником, вмів оперувати словами, знав їх багато, тож це запустило в мені певну машинку, так мені п’ять років з тими віршами крутилося: я писав їх, публікував, отримував лайки. Це була прекрасна штука, передовсім щодо соціалізації».
 
«Я хочу себе бачити людиною, яка залишається собою та добре при цьому почуватися. Насильство людині притаманне, хоча дане, як оборонний механізм, але людина використовує це, як і інші дари у невластивий спосіб...».
 
«Я для себе літературу визначаю, як приватну справу ... і мій цикл короткий: прокинувся вранці, випив кави, викурив дві цигарки, написав вірш, виклав його у Фейсбуці…».
 
«Я довгий час не читаю нічого нового, іноді слухаю гомеопатичними дозами. Музикою, на відміну від літератури займаюсь із задоволенням. Намагаюсь вловити нові тренди…».


Фото:
https://firtka.if.ua/blog/view/ne-laika-a-sposib-visloviti-pravdu-mer-kalusha-pidtrimav-izdrika-pislia-zakliku-pozbaviti-poeta-shevchenkivskoyi-premiyi
https://theukrainians.org/iurij-izdryk/


Джерела:
Іздрик, Юрій. Воццек. Острів КРК. АМтм: худ. проза / Ю. Іздрик. – Львів: Вид-во Старого Лева, 2024. – 462 с. – (Новітня класика).
Іздрик, Юрій. Календар любові / Ю. Іздрик; гол. ред. М. Савка. – Львів: Вид-во Старого Лева, 2016. – 425 с.
Іздрик, Юрій. Колекція / Ю. Іздрик. – Чернівці: Померанцев С., 2023. – 154 с.: мал.
Іздрик, Юрій. Ліниві і ніжні: нові та вибрані вірші / Ю. Іздрик. – 2-ге вид. – Київ: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2018. – 349 с. – (Українська Поетична Антологія).
Іздрик, Юрій. Меланхолії: [поезія] / Ю. Іздрик; худож. М. Савка. – Львів: Вид-во Старого Лева, 2019. – 312 с.: кольор. іл.
Іздрик, Юрій. Номінація (Книги і твори) / Ю. Іздрик. – Львів: Вид-во Старого Лева, 2016. – 856 с.
Іздрик, Юрій. Після прози / Ю. Іздрик. – Чернівці: Книги-ХХІ, 2013. – 232 с.
Іздрик, Юрій. Summa / Ю. Іздрик, Є. Нестерович. – Чернівці: Померанцев Святослав, 2022. – 144 с.
https://craftmagazine.net/yuri-izdryk/
***
https://www.youtube.com/watch?v=bkdUYHKC6kI

Юрій Іздрик в циклі подкастів ДОУНБ «Крила поезії»:

07.01.2026


Замовити літературу можна за посиланням

Дивіться більше матеріалів:   https://www.libr.dp.ua/punktyr_bibl.html