Юлія Ілюха: «Кожен робить, що може у тому місці, де він зараз є»
 Вона пише вірші без великих літер і пунктуації. Її «видихни мить цю і за мить все почни спочатку» – може стати епіграфом до всіх її кришталево-пронизливих рим. Її проза на верхніх нотах відчуттів, як дихання до найпотаємнішого у серці. Немов зупиняєшся, щоб максимально вивільнитися від усього зайвого від маківки, немов підштовхнутий цією майстерністю слова, простотою та цінністю хвилин, що переживає вона та її герої. Віддзеркалені в долі кожного з нас, з непоборною надією-дією початку.«Юлія Ілюха – українська прозаїкиня, поетеса, журналістка, волонтерка, колумністка. Авторка збірки прози «Неболови. Навчи мене мріяти» (2016), збірки дитячих казок «Історії Цвірінька» (2018). Лауреат Міжнародної літературної премії імені Олеся Гончара, Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова-2018». Найвдалішим своїм творінням вважає сина Івана. Живе та працює у Харкові». Така візитівка інфоджерел.Ще з пунктирів життя про те, що вона є уродженкою селища Гонтів на Харківщині. Випускниця Харківської державної академії культури, за фахом менеджер-економіст. Освіту журналіста здобувала у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Має журналістський досвід у друкованих виданнях і на телебаченні, авторка серії інтерв'ю з письменниками у газеті «День». Має публікації в газеті «Літературна Україна», журналах «Дніпро», «Березіль», «Кур’єр Кривбасу». Керівник мультимедійного соціально-поетичного проєкту «Там, де вдома», який займався реабілітацією ветеранів через творчість. Одружена, чоловік служить у ЗСУ. Письменницею бути ніколи не мріяла. «Коли працювала журналісткою на телебаченні, одного разу знімали сюжет про переможців літературного конкурсу. Призами були грошові премії, а нагородження відбувалося перед Новим роком. «Я подумала, що непогано було б щось написати, виграти цей конкурс наступного року й отримати трохи грошей для новорічних подарунків рідним. Власне, так і сталося – я написала оповідання і виграла. Тому можна сказати, що до письменництва я прийшла через меркантильний інтерес»». Але, коли книга вийшла, для неї то було й щастя, вона не могла повірити, що відбувається те саме з нею. У натхнення Юлія не вірить, бо вважає – це така сама робота як і всі інші, і чогось досягти можна лише систематичною працею. «Звісно, це більше стосується великої прози, бо вірші пишуться інакше, на емоціях. Тому як би не було погано – я сідаю і пишу». 2016 року вийшла перша її книга – збірка прози «Неболови. Навчи мене мріяти», яка увійшла до довгого списку «Книги року ВВС-2016». «Це збірка оповідань про звичайних людей, які живуть поруч, а ще ці історії – про самотність і сильний-сильний біль», – позначить авторка. Два роки потому дошкільну аудиторію порадували – «Як Грицик Муху-Нехочуху переміг», яка теж опинилась в довгому списку «Книги року ВВС-2018», а ще – «Історії Цвірінька». Називає себе вимушеною дитячою письменницею, бо має сина і, природньо, їй хочеться йому щось цікаве розповісти. З 2020 по 2023 вийшла низка дитячих книжок «Космокоти. Марсіанські хроніки Мурка Мняуска», «Аерокоти. Мурко Мняуск і операція «Великий вибух»», «Перша справа Сашка Сірого. Злочин на мільйон» та «Друга справа Сашка Сірого. Родина для няні». 2025 року з'явилася книга для дітей «Котозаври. Мурко Мняуск і таємниця острова Катце». Також 2023 світ побачили збірка поезії «Графоманські вірші» та роман для підлітків «Зеро».  Вона вважає, що «треба, звісно, писати про війну для дітей, але не так, як це було в нашому дитинстві. У нас була героїзація війни. Зараз дітям треба наголошувати на тому, що війна – це зло, це погано, але ми праві, бо захищаємо свою країну».«Тема роману «Східний синдром» про повернення ветеранів з війни, боротьбу з ПТСР і спробу інтегруватися в мирне життя», – болюча та актуальна і буде актуальною, як вважає Юлія, ще багато років після завершення війни. «Я впритул зіткнулася з нею ще до початку повномасштабного вторгнення, коли була активною волонтеркою і комплектувала аптечки для військових. А «Графоманські вірші» – перша книжка віршів. Я назвала її так, бо не вважаю себе поеткою. Поезія для мене – своєрідна психотерапія, проговорювання травми. Це книжка про війну, коріння якої міцно тримає усіх нас, про втрати, які неможливо прийняти, про біль, який, як і любов, ніколи не перестає. І про любов. Звісно ж, і про любов. Про віру і надію в нашу Перемогу. Дивовижно, що кілька років я опублікувала у фейсбуці перший вірш із гештегом #графоманські вірші, а тепер тримаю книжку». Сьогодні її спроможні надихнути «маленькі щоденні радості, які мають право на існування попри війну: келих вина увечері, подорожі до нових міст, смс від чоловіка… А ще можливість допомагати ЗСУ, наприклад купити на гонорар від американського журналу м’які евакуаційні ноші для медиків. Бо насправді все, що ми робимо зараз, має наближати лише одну єдину мету». 24 лютого 2022 року, Салтівка. Родина Юлії Ілюхи прокидається від серії вибухів. Вона питає чоловіка, що відбувається... Вони похапцем збираються, пакують два рюкзаки, ловлять кішку, яка сховалася від переляку. Вже згодом Юлія з сином, другом чоловіка, його дружиною та новонародженою дитиною виїжджає з Харкова. А чоловік залишається в місті. Вже 9 березня письменниця повернулася до Харкова. Така для неї пунктирна хроніка початку повномасштабної війни. Спочатку вона не могла нічого робити, крім того, що слідкувати за новинами. Але з 2014 року в русі такмеду. Поновилася хвиля запитів «як від старих, так і нових контактів». Знайти звичайні бинти вже було великим волонтерським викликом. Згодом почала писати короткі історії про жінок під час війни і викладати у соцмережі з хештегом #мої_жінки. «Збірка репрезантативних коротких історій щодо палітри жіночих досвідів відгукнулась одразу. Героїні безіменні, кожна історія починається однаково – з фрази «жінка, яка…». Письменниця автентично відчула архетоніку часу та образів, на якій пізніше наголосить літературознавиця Віра Агеєва. Архетоніка відгукнулась й за межами України. Спочатку до Юлії звернулась перекладачка Ганна Лелів, з пропозицією перекласти історії англійською. Ганна була впевнена, що історії ці «посилять голоси українських жінок і шукатимуть мову, щоб говорити про невимовне». Згодом з ініціативою італійського перекладу звернулася Марина Соріна. Про те, що викладене на сторінці у соцмережі може бути цікаве і з того треба робити книжку, Юля впевнилася саме після цих звернень перекладачок. У лютому 2024 року історії вийшли як книга у перекладі італійською, згодом у Словаччині (вересень), США та Австрії (жовтень). Українською «Жінки» вийшла у жовтні 2024 року і стали «Книгою року ВВС-2024». «Твори Юлії перекладені англійською, німецькою, італійською, болгарською, угорською, каталонською, польською, шведською, португальською, французькою, литовською, іншими мовами».  Стовідсотковим відображенням сьогодення письменниця вважає збірку «Мої жінки»: «У ній моя лють, мій розпач, мій біль, моя любов, моя віра в Перемогу». Поштовхом став допис жінки, яка боялася заснути без нижньої білизни. Коли Юлія це прочитала впевнився в бажанні розповісти про цю війну саме такими або подібними історіями. «Мої жінки говорять буденно і страшно. Мої жінки діляться болем і відчаєм. Мої жінки вірять і чекають. Мої жінки тримаються, хоч і не вигрібають. Мої жінки знають про ціну кожного дня. Мої жінки хочуть, щоб їх вислухав і почув увесь світ. Мої жінки попри все намагаються жити далі. І мої жінки точно дочекаються Перемоги».Письменниця переконана, що сучасне завдання української літератури експортне: «Добре, що «Мої жінки» вийшла в Італії навіть раніше, ніж в Україні. Її також видали у Словаччині, США, Австрії, Швеції та Франції. Ознайомляться із нею у Великій Британії та Фінляндії, Польщі, Іспанії та Греції, Болгарії та Латвії». Юлія цілковито впевнена, що надзвичайно важливо розповідати про війну на всіх можливих майданчиках. І переконувати європейців: якщо нічого не робити, то наслідки цієї війни відчують і вони. Презентація жіночої збірки відбулася в Європі та США. Героїні не випадково безіменні, це можливість віддзеркалення або проєкції власного поза національністю та географією. «Не було жодного випадку, щоб на презентацію явилась людина з проросійськими поглядами». Наприкінці ж зустрічей Юлія завжди отримувала теплі та щирі відгуки. Так було у Франції, США, Швеції. «Особливо зворушливо було в Стокгольмі, – згадує письменниця. – Там був великий зал, куди прийшли переважно шведи. У багатьох були речі з українською символікою. Було дуже щемко, коли вони підходили за автографом і намагалися звернутися до мене українською. Це було дуже мило, що вони вивчили ці кілька слів. Я бачила лише підтримку України. Під час своїх зустрічей я не стикалася з протилежним». Повертаючись до історії поновлення писання після 24 лютого… Сильні враження навесні 2022-го залишив в неї візит до Полтави. «У той момент в місті вирувало життя, працювали всі заклади, на вулицях було людно. А в Харкові каву можна було випити хіба що на «Стрілці», де працювали кілька пересувних точок. Це викликало в письменниці справжній культурний шок. На початку березня того ж року до неї звернувся польський журналіст, якого цікавив матеріал про культуру Харкова. Складалося враження, що за кордоном люди мало знають про Україну та про війну, саме про це вона й напише колонку». Улітку того ж 2022-го Юлія отримає запрошення до письменницької резиденції в Австрії, куди поїде разом із сином. Через місяць вона змогла знову писати. Відмінність письменницьких бажань полягала в тому, що після початку повномасштабки в авторів найпершим був потяг писати вірші та щоденники. То був справжній поетично-мемуарний сплеск. Вона надихалась новими літературними поетичними іменами і це, за переконаннями Юлії, є дуже показовим, бо «у воєнний час важко писати велику прозу, яка потребує часу, планування і щоденної праці. Та й реалії такі, що людина може не завершити свій твір». Коли її питають про витоковий вплив авторів і книжок найперше, що одразу згадує «Майн Ріда, Фенімора Купера, Всеволода Нестайка та Анатолія Дімарова. Але дитячі враження від прочитаного, скоріше про розваги та пригоди, ніж про повчальні висновки. Щодо дорослого читання в числі топових книг «Вузька стежка на далеку північ» Річарда Фленагана «Рибалки» Чігозі Обіоми, «Ловець повітряних зміїв» Халеда Госсейні. А ще, з юності вона фанатка Ремарка, бо перечитала всі його книги по кілька разів. Особливо надихають «Тріумфальна арка» та «Люби ближнього твого»». Тем до яких би вона ніколи не звернулась – немає. Головне «як це робити, яким тоном і для чого». Тематично-емоційним продовженням «Моїх жінок» є поезії «Уроки любові та ненависті», де теж жіночий погляд на війну від імені безіменних героїнь. Планів писати цю книгу, незважаючи на те, що авторка схильна все планувати, Юлія не мала. Зазвичай, коли працює над прозою, то створює детальний синопсис, ставить собі дедлайни, визначає кількість знаків, які потрібно написати за день. Але поезія – матерія інша. На превеликий жаль для письменниці, у європейських книгарнях можна побачити багато російської класики. До того ж у багатьох європейських книгарнях і бібліотеках українську літературу досі вважають частиною російської. «Наприклад, у Франції існує окремий відділ російської літератури – русистика. І саме під цією вивіскою продають й українські книги. Зокрема, «Мої жінки» розмістили саме там». Вона переконана, що українцям важливо відмежуватись від спільного простору з російською культурою та демонструвати, що ми маємо культуру власну так само, як власних письменників. «Так, раніше наших авторів не видавали за кордоном, не піарили, як тих же російських класиків, тому іноземці про них мало знають або не знають зовсім. Але зараз все змінюється, бо є запит на український літературний сегмент, з'являються переклади українських авторів – сучасників і класиків». Щодо зворотного зв'язку із читачами та їхніми запитами, листів вони їй не пишуть, частіше – повідомлення у фейсбук. «Найбільше запам’яталася жінка, яка замовила «Неболови» з автографом, а потім написала, що книжка врятувала її від самогубства, про яке вона давно думала. Бо коли забирала збірку на пошті, вирішила її прогорнути і книжка відкрилася на оповіданні «По той бік» – про жінку, яка теж збиралася вкоротити собі віку, але була врятована незнайомцем, який кардинально змінив усе її життя. Моя читачка вирішила, що це знак для неї. Сподіваюсь, зараз із нею все добре». Її твори та вірші потрібно читати не лише тому, що в них сучасна генетика незламного міста й автентичне та цілковито авторське віддзеркалення війни, не лише тому, що то справжні зразки сучасної української літератури й не лише тому, що це наповнює душу та розширює свідомість, А й тому, що в її рядках – сприйняття твого болю, як її власного, відчуття своєрідного сердечного плеча, віддзеркалення близької люди, яка вкрай необхідна кожному. Юлія Ілюха, яка після весни 2022-го вже нічого не боїться у «Пунктирі».  «Більшість іноземців вважає: ось російська агресія – це одне, а російська культура – зовсім інше. Вони не бачать зв’язку. Не розуміють, що за російською культурою приходять російські танки. І не розуміють, чому для нас так важливий кенселінг російської культури».«...від лютого минулого року часто ловлю себе на думці, що живу ніби в романах Ремарка». «До повномасштабного вторгнення я почала писати еротичний роман. Мене постійно питали, коли ж я його закінчу. І, звісно, з 24 лютого я не написала ні рядочка. Я написала лише два вірші. І матеріали для іноземних ЗМІ, щоб донести інформацію про те, що відбувається в Харкові, українському Харкові. Загалом всі думки зайняті тільки війною. Мабуть, потім прийдуть ідеї для творчості – доречні для нашої перемоги. Я не говорю «після війни», я кажу тільки «після перемоги». «деякі речі дуже складно пояснити іноземцям. Наприклад, що для українців російська культура невіддільна від російської агресії та російської армії. І це саме те, що зараз вбиває українців». «Знаєте, після весни 22-го я нічого не боюся. Зараз розумію, як багато було моментів, коли я могла загинути. Але я досі жива, сиджу тут, отримала «Книгу року BBC». Як каже мій чоловік – ми щасливі люди. Ми могли навесні 22-го лежати десь у посадці. А ми досі живі. І я радію, що жива, що можу працювати, писати вірші, розповідати світові про війну в Україні». «…і вірші, і короткі історії «Мої жінки» – це все у певному сенсі моя психотерапія, виписування особистої травми. Я просто не могла не написати ці історії, бо вони були всередині мене. А коли стала викладати їх у фейсбук і отримувати безліч коментарів від жінок, зрозуміла, що це може бути психотерапія не лише для мене». «Кілька років тому син запитав мене, чому я ніколи не плачу. Я віджартувалась, що просто не люблю це, але в той час плакала я справді рідко. Хіба ж знала я тоді, що після 24 лютого 2022 року все зміниться?». «Коли ми виїжджали на окружну, побачили російську колону. І тепер я розумію, що нам дуже пощастило проїхати. Бо потім кілька машин розстріляли. Так я з сином поїхала до своїх батьків у Харківську область. Ми кілька днів залишалися там. У мене був цілковитий шок, ступор. Бо я, як і багато українців, була наївною і не вірила в можливість повномасштабного вторгнення. Я думала, що почнеться якесь розширення в межах АТО, що наступ буде в Донецькій і Луганській областях». «Кожен робить, що може у тому місці, де він зараз є. Не всі мають тримати зброю, комусь треба тримати інші фронти та тил. Тому робимо, що можемо – і віримо у захисників України». «Кажуть, перед смертю усе життя пролітає перед очима за одну мить. Брешуть. Я побачив лише один тиждень. Тиждень, що так само нестерпно, аж до млості, пахнув яблуками». «Любов буває різна: гірка, егоїстична – та все одно це любов, заради якої ми все і робимо. Хоча більшість оповідань у збірці сумні і навіть трагічні. Мені здається, що все ж книжка не песимістична і після неї не хочеться помирати, а хочеться жити. Як написала мені одна читачка, у «Неболовах» кожен із читачів знайде якусь свою емоцію і побачить рівно те, що він хотів побачити, залежно від того, з яким настроєм він читав». «[Мріяти можна навчити]. Я вірю. Ми всі це вміємо. Ми часто і багато мріємо в дитинстві. А в дорослому віці ми це засуваємо десь у глибини, ховаємо за матеріальними речами. Цю здатність мріяти можна якось дістати з глибин і мрії знову пробуджуються. Я вважаю, що варто лише мріяти і ці мрії здійсняться. От мріяла я видати книжку "Неболови", і це здійснилося». «Минулої весни у мене мало вийти три книжки. На презентацію кожної з них я купила по сукні. Сукні лишилися в квартирі на Салтівці, де я не жила з 24-го лютого. У травні я вирішила врятувати хоча б їх, бо була впевнена, що в житло врешті-решт прилетить. За ті десять хвилин, поки я згрібала одяг у сумку, почався традиційний обстріл. Обстріл починався наче за розкладом, варто було мені переступити поріг квартири. Ми з напарником сиділи в коридорі, поки у дворі гриміло. Коли все стихло, побігли до автівки. Назустріч нам тротуаром спокійно йшов чоловік із собачкою на повідку. На практиці виявилось, що до війни можна швидко звикнути. Бо війна вже міцно вкорінилася в наших життях». «Мені як письменниці цікавіше писати про нещасливих людей». «Ми зупинилися на заправці …під Харковом. Я вперше за ці дні купила каву. Стою, п’ю, на фоні лунають вибухи. Поряд стоїть (незнайомий) чоловік. Він відкриває фургон, повністю забитий квітами, дістає великий букет рожевих тюльпанів і дарує мені. І це був якийсь такий сюр-спогад: вибухи, а на цьому фоні мені дарують квіти». «Мій син про війну знає – він з нами збирав аптечки для «дядь, які нас захищають від ворога». Треба, звісно, писати про війну для дітей, але не так, як це було в нашому дитинстві. У нас була героїзація війни. Зараз дітям треба наголошувати на тому, що війна – це зло, це погано, але ми праві, бо захищаємо свою країну».  «Моє волонтерство почалося з двох тортів, які я пекла для знайомого. Він організовував концерти у військових частинах. Ми після цього продукти мішками збирали, одяг, рації, берці. Все це на гроші, які передавали небайдужі харків’яни».«Мені взагалі поки що важко усвідомити, що я – письменниця. Це щось таке …знаєте, як ми з колегами ходили в школу на зустріч, і дітей більш за все здивувало, що письменники можуть бути живими, що це – не просто портрети на стіні…». Минуле літо я провела на прекрасній письменницькій резиденції в Швейцарії. Там стала свідком ситуації водночас абсурдної, трагічної та комічної. Три резиденти – італійка, швейцарка та сирієць – посварились через Ізраїль та Палестину. Сирієць був за Ізраїль, швейцарка та італійка – за Палестину. Посварились вони настільки, що коли приїхала резидентка з Ізраїлю, останні дві з нею демонстративно не спілкувались, тому вона дружила з сирійцем і зі мною. Не можу не згадувати цю історію, коли думаю про те, що відбувається з нами і зі світом». «Сьогодні я проїхала Харківщину, Полтавщину та Кіровоградщину, щоб зустріти День Незалежності в маленькому готелі на Миколаївщині. За вікном у мене шелестить бузина і дозрівають груші. Небо тут блакитне, стерня жовта. Все як має бути – на прапорі й у житті. Зі святом, моя рідна. Героям твоїм – Слава!». «Найперша порада авторам-початківцям – це працювати над текстом щодня, а не чекати натхнення, яке може так і не прийти. Друга порада – писати про те, що добре знаєш, або ретельно дослідити тему перед роботою. Ну і третя, але теж дуже важлива – не впадати у відчай після першої відмови видавців, а бути наполегливим і продовжувати писати». «– Письменниця Лариса Денисенко каже, що у ваших новелах вгадується танок Марії Матіос і Сергія Жадана. Як вам таке порівняння?– Порівняння цікаве, особливо, якщо його візуалізувати. Люблю вірші Жадана, прозу Матіос. Мені хотілося б думати, що це порівняння означає, що в моїх творах присутній якийсь такий ритм, який притаманний цим авторам». «Під час зустрічей з читачами з Америки або Європи я завжди наголошую, що я з Харкова, розповідаю про те, як змінилося наше життя з початком великої війни і намагаюсь згадувати про тих письменників – чоловіків і жінок – які зараз на фронті. І про тих, які загинули. І от саме це, мені здається, закордонну аудиторію вражає найбільше. Їх чіпляє, що люди, які писали прозу та вірші, змушені були взяти зброю до рук і захищати свою країну. У цей момент війна набуває рис конкретних людей. Зокрема, я часто розповідаю їм про Максима Кривцова – поета, який загинув через кілька тижнів після того, як вийшла його перша книжка». «Раніше, до війни, я не дуже любила Харків, і останнім часом нерідко думала, що хочу переїхати, наприклад, до Києва. Але зараз я ніде не хочу так жити, як саме в Харкові. Я вперше повернулася до міста десь за два з лишком тижні після початку повномасштабного вторгнення. Очікувала знайти все в набагато гіршому стані, бо коли ти бачиш в мережі лише фото руйнувань, думаєш, що геть усе в руїнах. Але я виявила, що руйнувань, справді, дуже багато, але вони все ж не такі масштабні, як я собі намалювала. Є райони зовсім зруйновані. Це, наприклад, Північна Салтівка. Там картина жахлива. Я живу на, так би мовити, межі цього району і просто Салтівки. І там вже картина не така шокуюча. А є райони, де непошкоджені цілі вулиці, і якби не порожні тротуари та дорога, можна було б подумати, що все гаразд». «Східний синдром» – це книга, скоріше, для тих, хто не був в місцях бойових дій. Війна в романі присутня, але це – не головна тема. Тут немає батальних сцен чи кривавих подробиць. Спершу іде передісторія героїв, потім вони зустрічаються на Донбасі, потім розходяться у своє життя, але воно змінюється під впливом того досвіду, який вони отримали на війні. І кожен із них намагається здолати свій східний синдром». «У моїй пам'яті Харків – це весна 2022 року. Так багато, як тоді, я не їздила по місту, напевно, за все своє життя. Ми з товаришем тоді пересувалася лише на машині, бо транспорт не ходив і місто було геть порожнє. Майже все тоді було зачинене. У супермаркет у Харкові я потрапила лише у травні 2022. Ми мотались між поодинокими працюючими аптеками й шукали медикаменти. Тоді ми навіть бинти купляли поштучно, зараз це складно уявити. На самому початку з ліками була катастрофа, але згодом друзі почали надсилати якусь гуманітарку з-за кордону. Знаєте, я дуже боялась повертатися в Харків через два тижні відсутності. Мені здавалось, що місто зруйноване, і щойно я в'їду на Холодну Гору, то почну плакати без упину. Але виявилось, що місто стоїть, обороняється і, як писав Сергій Жадан, «над містом майорять наші прапори». Коротше, я так і не заплакала». «У відчутті горя і нещастя набагато більше відтінків і півтонів, ніж у того щастя. Лише той, хто пізнав всю повноту горя, згодом зможе повноцінно відчути і пережити щастя». «У цей перший день, день мого повернення до Харкова, у пам’ять врізався не розтрощений будинок з наче відкушеним якоюсь величезною зубатою чортівнею боком на перехресті Холодногірської та Полтавського шляху, не вигоріла 134-та школа на Шевченка із залишками такої ж згорілої руснявої техніки біля неї, не понівечена Сумська із розбитими бутіками й облдержадміністрацією, в якій провалилося крило, де колись був мій кабінет… Великий фікус з товстими глянцевими листками стояв на підвіконні квартири з вибитими вікнами. Довга біла тюлева фіранка матлялася від протягу по зовнішній стіні будинка. Певно, земля у вазонку промерзла наскрізь і фікус давно вже був мертвий. Але він стояв. Того дня я теж відчула себе фікусом – бо я так і не заплакала». «Уроки ненависті» також продовжує жіночий дискурс у часі війни. І я свідомо не роблю героїню конкретною жінкою. Щоб кожна читачка і кожен читач – не лише в Україні, а й за кордоном – могли уявити себе на її місці. Всі мої жінки – це просто українські жінки. Не одна конкретна людина, а такий архетипний образ».  «Червона помада не вписується у прийняті суспільством норми горювання. Моя історія про те, як жінка переживала своє горе, бо у неї чоловік зник безвісти на війні. Червона помада стала її способом захисту, своєрідною маскою, яку вона «одягала», щоб хоч якось триматися. Під час Другої світової війни червона помада у європейських жінок була символом стійкості та опору. Для багатьох українок зараз – так само».«Що б я не писала, все одно я завжди пишу про Харків. Він у кожній моїй книзі про дорослих, починаючи від «Неболовів» і закінчуючи «Моїми жінками» та «Уроками любові й ненависті». Я вже з тих харків'ян, які завжди говорять про Харків, (чим трохи, чим не трохи) дратують жителів інших міст. Я написала про Північну Салтівку вірш, який назвала «Уроки любові». Мабуть після цього мені більше нічого додати про любов до Харкова». «Я погано ставлюся до літераторів, які абстрагуються від того, що відбувається в країні, – підкреслила Юлія Ілюха. – І не лише до літераторів, а до всіх людей. Бо неможливо абстрагуватися від війни. Як би ти не хотів – настане момент, коли вона дістане і тебе. Навіть якщо ти вперто намагався її не помічати». «Як ви знаєте, багато літераторів зараз теж на фронті. І це не лише чоловіки, а й жінки: як-от Ліза Жарікова, Ярина Чорногуз та Олена Герасим’юк. Багато літераторів, на жаль, уже загинули – як Максим Кривцов. Мені здається, що під час війни головне завдання всієї української культури й літератури зокрема – це розповідати про війну. Нагадувати про неї всюди, де тільки можливо. Я маю на увазі закордонні майданчики». «Я просто написала перший вірш, який називається «Уроки ненависті» і виклала його у Facebook, як я завжди роблю. Він теж отримав дуже багато реакцій. І я зрозуміла, що мені хочеться продовжувати тему уроків. Уроків, які ми змушені вивчити під час війни. Вірші в цій збірці укладені в хронологічному порядку. Це якоюсь мірою символічно: що перший вірш називається «Уроки ненависті», останній – «Уроки щастя». І мені дуже хочеться, щоб наша ненависть до ворога призвела до щастя на своїй землі. Другий вірш збірки має назву «Уроки люті». Підштовхнула новина про загибель подружньої пари з Харкова: разом із двома собаками їх вбили російські військові під час обстрілу міста. Але є в збірці й місце для художньої фантазії». «Я часто згадую Женю з позивним «Джексон», який подзвонив мені в кінці літа 2014-го і попросив тепловізор. Тоді я не бачила жодної відмінності між тепловізором і телевізором, тож просто спитала його, що це таке. «Та я сам не знаю, – відповів Женя, – я взагалі-то тракторист. Був».  «Я говорила з військовим психологом, коли писала книгу «Східний синдром». Він відповів, що цей стан однаковий для усіх, хто був на війні. Вилікувати його може лише час. Коли людина повертається з війни, спершу приходить тільки тіло. Голова за ним повертається лише через рік – тільки тоді приходить усвідомлення того, що він вже – на мирній території».«Я взагалі ніколи не думала, що почну писати книги, працювала журналістом, потім була в декретній відпустці, займалася волонтерством. Раптом я помітила, що назбиралося багато оповідань, вистачить на збірку. Надіслала їх у видавництва, одне з них, «Віват», надрукувало «Неболовів». Коли виходить перша книга – настрій відразу піднесений. Хочеться написати щось іще – роман. Першою до мене прийшла назва, потім придумала героїв. Почала писати в серпні 2016 року, закінчила в травні 2017 року». «…я повернулася до Харкова з мішком ліків для бійців підрозділу мого чоловіка, на той час військового. Побачила розбитий центр, покалічену Салтівку – і вперше нормально заснула, бо не могла спати від початку вторгнення. Ще через за кілька днів я зробила в фейсбуці допис: «Вірю в ЗСУ – лягаю спати без трусів!». Я згадала про цей допис восени минулого року, коли відчула внутрішню потребу розповісти про цю війну історіями жінок. Першою була саме жінка, яка боялася померти без трусів. За нею прийшли інші. Безіменні жінки, які проживали війну, жили нею, виживали в ній. Історія кожної з них – ні про кого конкретно і водночас про всіх нас». «Якщо говорити відомими словами Гертруди Стайн, яка описувала післявоєнне покоління після Першої світової війни, ми вже маємо своє втрачене покоління. Це ті люди, які пройшли через війну, залишили домівки, люди, які втратили все, діти, які стали сиротами». «Я читаю сучасних українських авторів: збірка «ДНК» (оповідання Сергія Жадана, Юрія Винничука, Ірени Карпи, Олександра «Фоззі» Сидоренка, Андрія Кокотюхи, Володимира Рафєєнка і Макса Кідрука), «Тамплієри» Жадана, «Покров» Люко Дашвар». «Я вимушена дитяча письменниця, бо маю сина і, природньо, мені хочеться йому щось цікаве розповісти. Він не дуже любить слухати книжки, традиційні історії його не цікавлять. Я написала для нього «Історію Цвірінька» про курчатка, яке народилося в родині качок. Він послухав якось один раз і сказав: «Не дуже, мамо, цікаво, давай щось інше». А в нього як раз був такий період вередунства – не хочу те, не хочу це. І я придумала йому книжку про хлопчика, який любив вередувати, бо його вкусила Муха-Нехочуха. Він сприйняв це з більшим зацікавленням. А потім попросив написати книжку про котика. І я написала про звичайного українського котика, який мріє познайомитись з Ілоном Маском і полетіти на Марс…». «Я стала дуже жорсткою людиною, яка не хоче бути зручною для всіх і яка не буде терпіти, якщо їй щось не подобається. За ці три роки я навчилася захищатись і відстоювати свої кордони. Велика війна навчила мене не будувати глобальних планів, бо я зрозуміла, що це не має жодного сенсу в світі, де все може змінитися в лічені хвилини.Я навчилася жити сьогоднішнім днем і насолоджуватись моментом, бо, як каже мій чоловік: «Ми щасливі люди, бо ми живі». Нещодавно я отримала премію «Книга року BBC», а могла ще весною 2022 лежати неживою десь у посадці під Харковом…». «Я завжди на своїх закордонних зустрічах кажу про те, що ніколи б у житті не хотіла писати цю книжку [«Мої жінки»] і не хотіла б мати цих читань у різних країнах. Все це я б залюбки поміняла на своє нормальне нудне життя без подорожей у Харкові – без війни. Так, до великої війни я мріяла мандрувати і зараз мрія справдилась, але у такий от збочений спосіб. У мене ще є новела про жінку з валізою, яка виїздила з міста. Коли я це писала, думала про ситуацію на харківському вокзалі на початку березня, де було людське море, і люди за будь-яку ціну намагалися потрапити в евакуаційні поїзди. І моя героїня заскочила на підніжку потяга, але не змогла затягнути із собою свою важку валізу. І в якийсь момент вона просто розтисла руку і відпустила цю валізу – а разом з нею все прожите життя. І отак ні з чим вирушила у невідомість. А яким буде її подальше життя, чи вона буде мріяти про повернення додому з Європи, це вже наступне питання». Фото: https://www.facebook.com/photo/?fbid=6602209883171596&set=a.100703673322282&locale=uk_UA https://www.facebook.com/photo/?fbid=7451784191547490&set=a.100703673322282&locale=uk_UA https://www.facebook.com/photo/?fbid=24335688542730457&set=a.100703673322282&locale=uk_UA Джерела: Ілюха Юлія. Східний синдром: роман / Ю. Ілюха.– Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2019.– 238 с. *** https://www.facebook.com/zirka.kharkiv https://gwaramedia.com/bezimenni-gero%D1%97ni-yuli%D1%97.../ https://chytomo.com/iuliia-iliukha-korinnia-vijny/ https://rozmova.wordpress.com/2023/09/14/uliya-iliukha-2/ https://posestry.eu/zhurnal/no-21/statya/tramontana https://2day.kh.ua/ru/news/yuliya-ilyukha-pismenniki-buvayut-i-zhivimi https://craftmagazine.net/ru/yuliya-ilyuha/ https://www.bbc.com/ukrainian/society/2016/11/161115_iluha_interview_book_dk https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/3456401-ulia-iluha-pismennica.html https://www.sestry.eu/statti/yuliya-ilyuha-mi-shchaslivi-bo-zhivi-ya-otrimala-knigu-roku-bbc-hocha-mogla-shche-vesnoyu-2022-lezhati-nezhivoyu-des-u-posadci-pid-harkovom?bypass_avif=1 12.11.2025 Замовити літературу можна за посиланням Дивіться більше матеріалів: https://www.libr.dp.ua/punktyr_bibl.html |
Спецпроєкт
