Надія Гуменюк: «Письменник, якщо він справді допитливий та проникливий – це тільки інструмент в руках часу, в якому живе…»

Перші вірші уродженки Хмельниччини надрукували у всеукраїнській газеті для школярів «Зірка», коли їй щойно виповнилось десять. Всі її поетичні та прозові твори, як для дорослих, так і для дітлахів, немов зігріті зсередини теплом української землі. Її цікаво не лише читати, а й слухати, бо вона настільки захоплена своєю справою та долями тих, про кого пише, що хочеться зануритись в цей світ та історичну правду по маківку.
Вона – фаховий журналіст, що чимало допомагає їй в літературній діяльності.  Українська поетеса, прозаїкиня, публіцистка, членкиня Національної спілки письменників України, заслужений журналіст України, лауреат премії Кабінету Міністрів України імені Лесі Українки та інших літературних премій й нагород. Дружина відомого волинського письменника Володимира Лиса.
Починала як кореспондент і редакторка регіональних видань, понад п`ятдесят років є членкинею Національної спілки журналістів України, майже тридцять – Національної спілки письменників України.

«В житті бувають такі речі, що й письменник не придумає».
«В моїй творчості все зіткано з біографій тих людей, про яких я писала як журналіст».
«Біль і любов – дві рушійні сили, які примножують мужність і допомагають вистояти і перемогти. Пишаюся херсонцями, які під дулами автоматів виходять на антирашистські мітинги і заявляють «Херсонщина – це Україна!».
«…волієш бути щасливою, ощаслив тих, хто поруч, або хоча б одного того, хто поруч».
«…загалом ми дотримуємося одного неписаного правила: кожен має право на власний творчий простір, ніхто нікому нічого не нав’язує. Читаємо твори одне одного, коли вони вже написані. Звісно, вже тоді можна і обговорити, і щось порадити, і навіть покритикувати». (про співтворчість із чоловіком Володимиром Лисом)
«Мистецтво – це не копіювання світу, не відтворення створеного природою, а особливе бачення його».
«Не можна звершити навіть одну велику справу з маленькою любов’ю, але можна робити багато маленьких добрих справ з великою любов’ю».
«Ніколи нічого путнє не з`явиться, якщо людина не повариться в цьому житті, якщо не торкнеться всіх його струночок, всіх його граней, якщо не пізнає людей, не полюбить їх, якщо вона не полюбить Україну та ту землю, на якій вона виросла – це велика сукупність всього. Письменник, якщо він справді допитливий та проникливий, – це тільки інструмент в руках того часу, в якому живе…».
«Особливі враження залишилися від весняних польотів. З висоти степ – як витканий тюльпанами живий килим. Краса неймовірна! І неймовірним всеохопним було відчуття великої України, такої різної і такої рідної».

«Кожна книжка має свою історію народження. Перший поштовх для «Велесових медів» стався, коли я мала написати про бабусю, яка мала святкувати своє сторіччя … Я уявляла її маленькою, не розуміла наскільки вона буде спроможна зі мною розмовляти… Біля криниці я побачила високу статну гарну жінку, яка брала воду, виявилося, що це й є моя героїня Ярина Сліпчук… Ми проговорили майже пів дня і вона мені стільки цікавого розповіла …Після Першої світової війни, коли все чоловіцтво було майже викошене, коли залишилися в селах самі жінки й красиві повні сил молоді дівчата, вона забажала видати заміж безносу доньку… Ярина сідала на фурманку запрягала коня й невпинно шукала …і знайшла прекрасного, як писаночка хлопця Андрія, який прожив з її донькою все життя …це ті історії мимо яких не можна пройти…».
«Писати про реальних людей складно. Але життя створює такі надзвичайні сюжети, дає тобі ті цікаві знайомства, що тільки приглядайся, шукай та захоплюйся. Краще за реалістичні історії ти нічого не придумаєш. До того ж дуже хочеться ту історію зафіксувати, щоб вона зберіглася. »
«У ямочки на дівочих щоках навіть найнеприступніші фортеці провалюються».
«Щастя, воно ж не залежить від температури повітря, а лише від того, чи тепло серцю і чи є в ньому любов».
«Щоразу згадую обличчя людей, з якими працювала і про яких писала на Херсонщині, – світлі, добрі, гостинні, щиро українські».
«Як казав один мудрий чоловік, поспішайте любити людей, бо вони хутко відходять».
«Я не люблю писати про зради та інший негатив. Мені подобається описувати прекрасні відчуття та емоції, про те що людину підвищує та робить її людиною».
«Я вдячна передусім тим людям, з якими я зустрічалась як журналіст, вдячна своїй журналістській професії. Я зустрічала таких цікавих людей, про яких вже не могла забути навіть після того, як написала матеріал … які впливали на мене, змінювали та робили іншою».
«Я завжди цікавилась родиною Певних, які є творцями українського театру. Факт про те, що наш театр  виник в 1939, вважаю неправильним, бо народився він в 1928 році, завдяки уродженцям Полтавщини – Миколі та Нині Певним. В Луцьку була діаспора, яка підтримувала українській дух … було цікаво, як перетворювалось місто з невеличкого повітового в столицю Волинського воєводства… Микола та Ніна набирають трупу, в театрі навіть був свій оркестр, хор… на той час – це подвиг … вони відкривали сезон та їхали в села нашої великої Волині і ставили лише українські вистави …з жовтня по травень в сніг, заметіль, дощ, вони їхали на фурманках та несли українську культуру … Я вважаю, що люди зробили такий подвиг, що гріх нам не згадувати той період … 1939 року, коли прийшла радянська влада, Миколу Певного заарештували та розстріляли… Про Ніну довгий час не було нічого чутно… лише потім зовсім випадково з`ясувалось під час одного з моїх інтерв`ю, що  Ніна Певна працювала в Хантимансійському окрузі, куди вивозили жінок з Західної України на рибзаводі,.. де потрошили рибу і останок життя прожила у чвертці барака. Думаю, що про Певних можна було б написати окремий роман, але, напевно, я б боялася дуже щось  дофантазовувати…».