Тамара Горіха-Зерня. Життя, сповнене задач

Тамара Горіха-ЗерняУродженка Києва, дитинство якої минуло на Сумщині, має дві філологічні освіти, журналістську та перекладацьку: Український гуманітарний ліцей та Інститут журналістики Київського університету. Письменницею бути ніколи не прагнула, складених у стіл рукописів не мала. Досвід не напрацьовувала, крім дописів у соцмережах. Для себе трохи писала вірші.За наповненням і покликанням суто європейка, полюбляє займати собою чимало просторів, максимально увімкнена до життя. Без перебільшення, відома всім, вважається однією з перших сучасних українських письменниць. «Пише про те, що болить: про жінок і війну. Також є перекладачкою блогеркою, волонтеркою».
Життя для неї сповнене декількох основних задач: перша – працювати, виховувати трьох дітей, робити все можливе для ЗСУ. Друга реалізується разом із одним із українських видавництв і полягає в «пропагуванні й підтримці сучасної української літератури, зокрема, з акцентом на військовій і постмайданній тематиці». Вона рекламує цих письменників, редагує їхні роботи, й частина продажів від її книг іде на те, щоб їхні дебютні твори видавали. Крім всього, багато поїздок, виступів, зустрічей з читачами в Україні та за кордоном. На її думку, це теж частина її роботи.
«Доця» – перший роман письменниці, написаний в 2017, вийшов у видавництві «Білка» українською й англійською, пізніше перекладено польскою, литовською, македонською, німецькою. Події в книзі датовані 2014 роком.
До написання його Тамара Анатоліївна ставилась як до різновиду громадської роботи. Вмотивувало переконнання «як ми катастрофічно програємо росіянам у створенні навіть не міфу, а історії про нашу війну. Чимало допоміг двадцятирічний  досвід перекладачки, бо багато читала англійською та бачила, як на заході формується громадська думка про те, що в Україні йде громадянська війна».
«Доця» вийшла у світ у 2019-му, їй вже шостий рік. І я розумію, що була права. Якби я тоді не написала про ті події, зараз було б значно складніше пояснювати студентам чи підліткам те, як все почалося і чому... Щойно середня донька поділилася, як одна з дівчат-пластунок говорила: «Я таку цікаву книгу зараз читаю, прямо над нею плачу і сміюся, «Доця» називається, я вам її рекомендую». І вона з гордістю відповіла, що не просто її читала, це її мама написала. Той факт, що книгу читає молодь, дуже важливий.
Отже, нам вдалося засіяти це поле в культурному просторі, лишити слід, позначити позицію. І чим далі ми будемо відходити від 2014 року, тим важливішими будуть такі книги».
З її досвіду волонтерського, до якого підключилась влітку 2014 – поїздки до прифронтової  зони з допомогою. За цю діяльність відзначена грамотою мера Києва.
Багато бачила, була і свідком, і учасником зародження цього руху, який у зʼявився одразу після Майдану. Ті нові розмови і знайомства теж підштовхнули до того, що «потрібно писати про Донецьк початку війни, про ці перші місяці, бо це був один із найбільш замовчуваних і перекручених періодів нашої новітньої історії. З цією метою я сіла за роботу».
Вона хотіла, щоб книга «Доця» була «цікавою, художньою, не мемуарною, не щоденниковою. ... щоб... мала документальне підґрунтя. Постаралася зробити її максимально наближеною подієво до того, що відбувалося».Роман одразу зробив письменницю  відомою, отримав широке визнання – відзначений як книга року BBC,  переможець  Шевченківської премії. Інсценований і поставлений у театрі.
Старт виявився потужним. На питання журналістів, чи не страшно було продовжувати, чуємо: «Ну звісно, що страшно. Адже це досить унікальний випадок в історії української літератури, коли дебютна книга отримує Шевченківську премію. Всі якось трохи розгубилися. Друга моя книга була «Принцип втручання». Я свідомо написала її зовсім інакше – у жанрі детективу з елементами містики. Також там була важлива для мене соціальна складова – тема конфлікту у ставленні до ветеранів, у взаємодії між світом цивільних і воюючих людей...
Але вийшла вона, на жаль, в найбільш непідходящий час – у 2020-му, водночас з оголошенням ковідного карантину. Ми встигли з виданням, але, звісно, всі книжкові фестивалі й презентації тоді скасували…».
Доля її книг різна. Наклад збірки «Мотанка», наприклад, згорів внаслідок ракетного удару по харківському видавництву. Йдеться про жіночі фантастичні, містичні оповідання про війну, тринадцяти авторок, в тому числі її оповідання «Потяг». «Збірка – це завжди певний виклик: авторки різні, кожна із своїм стилем, баченням. Вони обʼєднані певною темою, але реалізують її абсолютно по-різному, і це цікаво».
Книгу видало харківське видавництво «Віват», на Книжковому Арсеналі... її було представлено у вигляді єдиного, обгорілого примірника, який дістали з-під завалів. Видавництво зробило колосальні зусилля для того, щоб передрукувати її, і буквально за кілька місяців «Мотанка» надійшла в книгарні та була розкуплена.
Хронологія 2022-го була заповнена перевиданням збірки віршів Гліба Бабіча, з доповненням спогадів друзів і колег. Вони були зібрані разом з Іриною Білоцерківською, потім ... художня обробка. Тамара Анатоліївна вважає це важливою й важкою роботою.
Подібною було й впорядкування щоденника загиблого львівського поета Юрія Руфа – її друга і хрещеного батька сина. «Його дружина розповіла, що біля тіла знайшли телефон із щоденниковими записами – практично увесь час на фронті (він пішов на війну у перший день і зразу опинився в зоні бойових дій, біля Попасної, де й загинув 1 квітня), він робив нотатки. Мене попросили їх впорядкувати, і з розрізнених речень, уривків фраз я намагалася скласти якусь хронологію. Я зробила це й передала родині, яка планує видати біографічну книгу, куди увійде й цей щоденник».
Згадує, що на початку 2022-го взагалі було не до роботи. Після вторгнення вивезла дітей і батьків в Західну Україну й відразу повернулася до Києва. «Довкола видавництва «Білка» й фонду 4.5.0 утворилося видавниче волонтерське коло – письменники, видавці, робітники друкарні, поліграфи, дизайнери. Ми пакували і приймали допомогу для військових і цивільних – ліки, одяг, їжу. Цим займалися до звільнення Київщини, а потім з Іриною, директоркою видавництва, поїхали у Польщу й Чехію. Якраз вийшов переклад «Доці» польською, і дуже вчасно. Ми скористалися нагодою, щоб провести велику кількість презентацій і зустрічей. Фактично, літо минуло у фестивалях і розʼїздах за кордоном.
А після повернення я сіла працювати над новою книгою «Шептуха».
Майже увесь наклад «Шептухи» розійшовся за передзамовленням.
Справа і в тому, що вона, як і в першому випадку із «Доцею», добре розуміла про що писала. Письменниця має досвід життя в селі та вважає це за велике щастя, бо бачила традиції, уклад, що зараз вже зникають.
У всіх її книгах є елементи магії, містики, таємничості, всього, що притаманно українкам.
«Мені ще пощастило застати ті давні часи... ...бабусям і по маминій, і по татовій лінії довелося виживати. Те, що випало на їхні долі, їх досвід, не порівняти з тим, що ми переживаємо...
І те, що вони вижили й народили дітей, і ті вижили також – це з розряду дива. Це покоління ніколи в житті, ніколи не стане заперечувати, що містики не існує чи що Бога не існує, чи відьми, чи ворожки. Вони були дуже чутливі до таких речей, бо всі їхні інстинкти "кричали": "Треба виживати, рятуватися!". Вдаючись до всіх можливих ресурсів...
У баби, скільки пам’ятаю, завжди висіли букети різних трав, і вона навіть не вчила мене, а побіжно весь час розказувала. Вже до підліткового віку я знала, що до чого.
А ще ж цей величезний пласт сільських легенд і розповідей про магію, відьомство, перевтілення, про впливи магічної природи на людей і життєві обставини, на погоду навіть».
Журналісти та літературознавці називають «Шептуху» книгою автобіографічною, де «трігерна жінка в кризі середнього віку та ще й під час війни». Центральну мотивацію письменниця позначає абсолютно відверто, що, безумовно, відгукується, бо є реальністю для багатьох.
«Я зрозуміла, що заходжу в той вік, після якого жінки в Україні стикаються з окремим набором проблем і викликів. І коли вони намагаються це сформулювати, озвучити, вже сама ця спроба наражає їх на певну хвилю агресії й тиску. Є речі, про які у нас не прийнято говорити, про які ми говоримо виключно в своєму жіночому колі й не наважуємося винести це на широкий загал.
Це невидимість жінок, те, що жінки зникають із суспільних радарів після 50 років. Це сильна вікова дискримінація, з якою стикаються жінки в усіх сферах. Це той тиск, під яким ми живемо впродовж життя, який нас змушує спершу поспішати з заміжжям, а потім з народженням дітей. Ми увесь час поспішаємо. А потім зʼясовуємо, що в кінцевому підсумку все одно залишаємося винними.
Коли цей тиск накопичується... у багатьох стається справжня криза віку. Діти, якщо вони рано народжені, вже виросли й живуть своїм життям. А жінка залишається з порожнечею. І починає проводити переоцінку, аудит свого життя й стосунків...
Тамара Горіха-ЗерняСпостерігаючи за подругами й колегами, я схилялася до думки, що нам потрібна якась філософська, психологічна, художня опора й підтримка. ... Нам треба більше думати про себе, вкладати час і ресурси у власні розвиток, благополуччя й захист. Цю роботу не зроблять чоловіки, це саме наша робота. Це питання нашої безпеки, довголіття, якості життя, реалізованості у цьому світі. І це все потрібно робити своїми руками.
З думкою про це я почала писати книгу».
Перелік уточнень щодо змісту «Шептухи», висунутий директоркою видавництва, був додатково прописаний. До того ж Тамара Анатоліївна розіслала рукопис знайомим, спираючись на практику бета-рідерства необхідну для видавничої галузі, коли люди професійно читають тексти та тестують їх на собі як читачі. Отже, всі можливі маркери були використані.
Після виходу книга отримала чимало полярно-різних читацьких рецензій «...сумно, що негатив політично зумовлений. Я не вперше бачу, як жанр читацької рецензії використовується для розправи як не зовсім чесний інструмент конкурентної боротьби, коли певні автори чи видавництва потрапляють під вогонь тому, що крім суто художніх якостей твору на реакцію впливають інші чинники – якісь антипатії й інтереси...».
Але переважна більшість відгуків  все ж була  щирою й позитивною, незважаючи на стать читачів. «Шептуха» все-таки писалися з думкою про жінок,.. питання, які там порушені, резонують з жіночим досвідом. ...те, що й чоловіки її читають і знаходять для себе цікавою, для мене стало... приємним сюрпризом».
Роман було презентовано на Мюнхенській книжковій толоці, в Україні все розкупили за передзамовленням. До Німеччини теж доїхали не всі екземпляри. Вона жартує, що їй зі своїми книгами можна не виїжджати, бо за ними шикуються черги безпосередньо на КП, в тому числі з митників.
Письменниця не полишає перекладацької роботи, вважає її основною, з останнього британська класика – Бронте. Також «закінчила для видавництва "Комора" переклад книги американської ветеранки й фотожурналістки, яка кілька років працювала в Україні з нашими добровольцями і робила їхні портрети, записувала інтервʼю. Це книга спогадів, де є синтез її власного ветеранського досвіду, бо вона була в Іраку й Афганістані, і того, що вона побачила у нас, у 2014–2015 роках і вже зараз після вторгнення. Мені було дуже цікаво працювати з цим рукописом, бо він давав велику кількість інсайтів про ветеранську спільноту. І деякі речі, які мені були незрозумілі, отримали своє логічне пояснення».
Блогерство є частиною її діяльності, й вона вважає, що зараз дуже важливою є активна громадянська позиція. «Незалежно від того, ким ми працюємо, що ми робимо, потрібно бути в курсі новин про стан в країні й обрати для себе сферу прикладення своїх волонтерських зусиль, наразі це наш обовʼязок».
Вона доволі відверта, повідомляє про власні стани, в т. ч. особисті. Трапляється це, як на сторінках її творів, так і в контентах соцмереж.
Раніше значно більше публікувала приватних фото, але зараз розуміє, що це небезпечно, бо можна необережним дописом наразити на безпеку рідних людей.
«Що стосується розлучення… Тут неможливо дати пораду. Кожна жінка сподівається, що це її омине. Я, наприклад, дивлюся на своїх батьків, які відсвяткували 50 років щасливого шлюбу і впевнено рухаються далі, збільшуючи цей рахунок, і розумію, що це предмет моєї величезної заздрості. Все життя я хотіла, щоб в мене було як у тата з мамою, а зараз розумію, що такий сімейний стаж я можу заробити хіба по очках комбінації усіх шлюбів. І то не факт.
Я бачу, як вони все життя разом, скільки труднощів подолано. Розумію, що коли їхня сімʼя формувалася, крім того, що їм пощастило одне з одним, і установки були зовсім іншими. Розлучення в цьому поколінні було як якась виняткова обставина, трагедія. Вони заходили в шлюб і думали, що обирають людину до кінця життя. А вже як вони будуть жити, інше питання: чи будуть щасливі, чи будуть мучитися до кінця.
Те, що у нас зʼявився вибір і змінилося ставлення до цього, як на мене, навіть добре. Тому що дуже багато людей відкрили для себе, що не треба мучитися. Ви маєте бути одне для одного джерелом натхнення, радості, а не джерелом побиття, скандалів, абʼюзу тощо, коли діти ростуть і спостерігають жахливі речі, коли всі травмують, мучать і скорочують одне одному життя. Реально скорочують».
Вона не вважає себе драматургом чи творцем, скоріше людиною з антеною чи внутрішнім радаром. В захваті від нашої поезії. Вважає це українським «новим відродженням», новим явищем в нашій літературі, трендом, що  точно вплине на ціле покоління. Йдеться, зокрема, про Олену Герасим’юк – колишню госпітальєрку і дивовижну поетку. «Разом з колегами вона веде проєкт "Недописані", присвячений вбитими росією письменникам. Там відкривається величезний пласт сучасних імен». Згадує поета Василя Муліка, вертолітника, військового. Збірку військової снайперки Ірини Бобик «Д’воїна», де надзвичайно глибокі вірші чинного військового із псевдонімом Анатолій Анатолій. З прозаїків і останнього читаного – Павло Белянський, Артем Чех, Артура Дроня «Гемінґвей нічого не знає».
Що ж до власної наступної книги, поки що ідей немає, але з її всебічним ввімкненням до життя це лише питання часу.
Зараз їй вже подобається процес писання  «і цей крихкий момент, коли туманний задум, який навіть словами не сформований у твоїй голові й присутній спершу у формі якихось настроїв, образів, дивних фраз. Вони тебе будять серед ночі, ти лежиш і не можеш второпати: що це було?.. Починаєш над цим міркувати, а потім воно потихеньку стає на свої місця і проявляється. І ці люди, які існували до цього тільки в твоїй голові віддалено, стають ближчими, втілюються і з часом перетворюються на дуже реальних... Не просто «кіно дивишся», а сидиш у цьому фільмі всередині, з ефектом присутності.
А потім, коли книга виходить, настає другий трепетний момент, коли її читають люди. І виявляється, що все, що ти вигадала, резонує з їхнім живим досвідом, справжнім. І це знову відчувається як диво! Я з величезною радістю до всього цього ставлюсь, і заради цього готова працювати».
Вона максимально навантажує себе роботою, має багато проєктів і не відмовляється від нових. До того ж пішла вчитися в Могилянку на магістратуру з психології. В неї зникло поняття вільного часу, але зникли й тривоги, що трапляються за його наявності. «Я, наприклад, більше боюся сесії, яка наближається, ніж інших обставин. Не закликаю всіх навчатися на магістратурі, але, можливо, не треба себе жаліти і відкладати на потім плани чи мрії, які у вас були. У нас усіх є поважна індульгенція: ми можемо не дочекатися цього «потім» і реалізації наших відкладених мрій». Вважає це  освітою передусім для себе, для своїх книг, для свого життя
Вона чудова мама, яка має чудових дітей. Старша Марія під час війни  вийшла заміж, розписував їх головком Валерій Залужний. Сталося це тому що донька вийшла заміж за офіцера, військового, який служив ще до вторгнення за контрактом... «І коли попросив у командира відпустку, бо хоче одружитися, то йому в якості заохочення за службу сказали: а хочеш, ми поклопочемо, і вас розпише Залужний? Звісно, він погодився... Залужний на мене справив величезне враження. Він таке проникливе слово сказав до молодят! І так довго говорив, так щиро. Він розповідав про свою сімʼю... Також розпитував нареченого про службу. Це був щирий прояв людяності й розуміння базових речей...».
Щодо сенсу життя, Тамара вважає, що  кожна людина  визначає його сама, звіряється з тим за що трималась до війни. «Сенс не тільки в пасивному спогляданні чи онімінні. Ми всі для себе шукаємо творчість, тепло душевне, можливість знайти однодумців, поділитися з ними чимось своїм. Ми захищаємо слабших, захищаємо звірят. Дбаємо про своїх, про чужих дітей, тому що вони – майбутнє. Ми шукаємо сенс у роботі над собою, у тому, що читаємо і пишемо. У тому, як ми бачимо і бережемо красу, яка навколо нас».
Тамара Дуда (псевдонім – Тамара Горіха Зерня) – лауреатки Національної премії України імені Тараса Шевченка (2022 р.) в рубриці «Територія особистості».

Тамара Горіха-Зерня"– Бути мамою в Україні зараз – той ще челендж. Що допомагає вам приймати непрості щоденні рішення?– Не знаю. Я уявлення не маю, що і як робити, перетворилась на параноїка: все думаю, що моя дитина йтиме з школи, і прилетить якась бомба, і її вбʼє уламком десь у парку перед будинком… Нещодавно в Краматорську загинув 18-річний хлопець – попрощався з другом, вийшов із будинку за ріг, і прилетів уламок. А в Києві скільки дітей загинуло вже? Як однолітка моєї дитини, коли прямо у її спальню шахед влетів. Це ж не можна витримати. Це постійна напруга, і ти розумієш, що їх би треба звідси вивозити.
З іншого боку, я часто буваю за кордоном, зустрічаюся з нашими громадами, і скрізь приходять жінки, які кажуть одне й те саме: діти переживають страшенний стрес. Молодші ще інтегруються, але що значить інтегруються? Втрачають ідентичність, йдуть у садочки, де їх вчать говорити тільки польською й говорити, що є маленький поляк, чи як там в інших країнах... І це посилює стрес, не допомагає, а погіршує стан. Діти впадають в депресію, починають бунтувати, свою злість виливають на батьків, бо на кого ж іще? На тих, хто під рукою, хто принаймні може зрозуміти. Тобто діти страждають там також. Але там вони живі й принаймні у безпеці.
Матері, які сидять в Україні з дітьми, виснажені нервово. З одного боку, ми намагаємося робити так, щоб у них було дитинство, казати, що, от, тобі пощастило сьогодні повітряна тривога, довше поспиш чи в школу не підеш. З іншого боку, розуміємо, що це в будь-який момент може обернутися трагедією. Діти – наша найбільша дорогоцінність. Нічого абсолютно не вартує їхнього життя й безпеки. Але ми повинні дбати і про їхній психологічний комфорт. Психологічно їм в Києві легше. Вони тут вчаться у своїх школах, мають друзів, товариство, бавляться, закохуються, дружать. Тобто роблять все те, що належить робити дітям їхнього віку.
Це важкий вибір, дійсно, постійне, безкінечне зважування вірогідностей".
 
"В мене є хороша базова освіта, я багато читаю, перекладаю. А ще в мене є своє уявлення про те, якою має бути цікава книга. Працюючи,.. я їх звіряю з собою, зі своїм читацьким смаком. Якщо відчуваю, що якась сторінка або й кілька мене не захоплюють, я їх викидаю, переписую".
 
"Врешті-решт, рано чи пізно ми починаємо задумуватися про дітей. Нам хочеться їх народжувати й створювати для них таку абсолютно казкову родину, острівець спокою, затишку. І хочеться, щоб ця родина була повноцінною, з батьком і матір’ю. І так теж складається не завжди.
Що стосується розлучення й виходу з цього, у мене тільки одна порада чи прохання до жінок: намагайтеся розділяти свої стосунки з колишнім чоловіком і його стосунки з дітьми. Робіть так, щоб чоловік будував із дітьми без ваших втручань свої власні стосунки. Щоб вони зустрічалися, проводили разом час, їздили у відпустки й на вихідні, мали свою комунікацію. І щоб це не згасало. Створюйте умови для того, щоб це спілкування було, розділивши свою образу чи незадоволення й життя своєї дитини.
Я спостерігаю за тим, як у багатьох ведуться війни за опіку, і це катастрофічна історія: і для дружини, і для дитини. Часто це призводить буквально до розорення й нервових зривів. І це погано впливає на дитину. Я б сказала так: якщо ми народжуємо дитину, то, певно, якось собі обираємо цього чоловіка, він не є таким вже монстром (хоча іноді з людей потім таке вилазить, що й не передбачиш). Тож, якщо дитині не завдається шкода чи небезпека, було б добре перейти на більш цивілізований формат стосунків, коли люди чітко розуміють, що дитина – це їхнє щастя, здобуток, дорогоцінність. І ніякі подальші розлучення не мають впливати на той факт, що ти є батьком чи матірʼю для своїх дітей".
 
"За великим рахунком, багато з того, що ми зараз приймаємо як належне, років 200–300 тому однозначно було б віднесено до магічної сфери".
 
"...за ці більш ніж 10 років в Україні піднялося покоління людей поза форматом письменницьких спілок. Це і покоління ветеранів, і люди з військовим досвідом. З’явилася хвиля дебютантів, які зрозуміли, що вони теж можуть писати, і їм для цього не потрібна посвідка члена спілки письменників, не потрібен дозвіл чи державне замовлення. Усе, що їм потрібно – екран смартфона, аркуш чи екран ноутбука і впевненість «Я хочу робити цю роботу». Або, принаймні, розпочати.
У нас зараз з’явилися нові голоси, яких ми не чули раніше. Їх дедалі більше! І вони абсолютно приголомшливі. На наших очах просто зараз формується нова культурна ідентичність України".

«Зараз у нас підростає покоління, чиє дитинство почалося війною з років Майдану і яке заходить у підлітковий вік теж у війні. Це означає, що буквально за кілька років у нас буде покоління надзвичайно травмоване. Яке не матиме навіть традиції жити спокійно і щасливо, не знатиме, як це. Через усе це треба буде проходити, і якщо ми не звернемо увагу на молодь і на нас самих – це стане катастрофічним наслідком для країни.
Найперше завдання батьків – зберігати видимість дитинства навіть в умовах війни. Проводимо для дітей дні народження, організовуємо поїздки, купуємо їм цікавинки, дозволяємо наряджатися на Геловін та інші свята. Ми з дітьми зачастили на концерти різної музики. Вони й так втратили однолітків-друзів – багато хто поїхав, згасли зв’язки, немає компаній, з якими діти могли б гуляти… Мій рецепт – навіть у маленьких дрібницях і в тому, де ти є, давати собі альтернативу, мати змогу обрати з кількох варіантів і так повертати собі відчуття контролю».

Тамара Горіха-Зерня«Загалом мої читачі – це достатньо активна читацька спільнота. Це люди, які свідомо шукають сучасних українських авторів, вболівають за них і підтримують. А також люди, які мають певні цінності й мають життєву позицію.
З такими читачами кожна моя книга отримує увагу й активне обговорення».

«Коли ти приймаєш рішення писати – всі наступні досвіди, епізоди самі собою лягають на твою канву. Несподівано з усіх сторін починають приходити люди, які можуть опинитись в цій книзі... Таке враження, ніби магніт підносять до залізної стружки, і весь хаос раптом структурується у текст, у якісь образи".

"Люди сходяться, розходяться, минає кохання, з’являється нове. Це, як струмок, що всередині нас. Він ніколи не згасає, увесь час знаходить собі вихід. Це те, що нас тримає на плаву і є безкінечним джерелом натхнення. У цьому немає нічого поганого.Сподіваюся, що ми потроху почнемо для себе відкривати, що і в 50, 60, 80, можливо, навіть в 90 років ці пристрасті не зникають і мають право на життя».

«Мені б хотілося, щоб люди відкривали книгу й повністю занурювалися у її світ. Щоб вони відволікалися на якийсь час так, щоб їх не можна було докликатися, щоб вони проїжджали свої зупинки, запізнювалися на роботу через те, що зачиталися. Ми так читали в дитинстві. І мені дуже хочеться повернути людям оце відчуття такого запійного, всеосяжного читання.Звісно, також у книзі має бути історія й зрозуміла логіка вчинків її героїв. Має бути щирість, відвертість автора і певний катарсис – момент очищення, переходу на новий рівень досвіду. Мені б хотілося, щоб читач проходив цей шлях разом з героями, щоб книга була допоміжним інструментом, полем для власних рефлексій. Тому кожен мій текст також передбачає взаємодію з вдумливим читачем. Я пишу не для тих, хто бере книгу для розваги або щоб згаяти час. Я хочу, щоб у нас був певний метч із читачем. І тому деякі речі я лишаю на розсуд читацької уяви. Мої героїні дещо не договорюють, лишають за кадром, щоб читач, маючи повагу до приватного життя персонажів, за бажання сам додумав, здогадався, що ж там відбувалося».

«Мені подобається, що жінки дійшли до того, що зрозуміли: їм не обовʼязково мріяти про принца, який купить їм машину, квартиру й повезе на курорт. І що, за великим рахунком, таким принцем вони є самі для себе...
Жінці цілком реально самій заробити на відпочинок мрії, житло мрії, машину мрії. А ще, вкладаючи в себе, в свою освіту, саморозвиток, можна досягти великих успіхів у житті. Не треба чекати, що твої амбіції і мрії втілить чоловік, бо для нього це часто непосильний тягар – у нього ж свої амбіції, і працювати, втілюючи мрії обох усе життя, дуже важко насправді.
Вважаю, що має бути партнерство вільних людей, які разом тільки тому, що їм добре одне з одним, і вони не чекають, що хтось інший залатає душевні рани й відшкодує те, чого ти не змогла отримати колись або зараз. Ця ідея партнерства здорових (психічно здорових або з полікованими психічними ранами), незакомплексованих, впевнених у собі, щирих людей прекрасна. Водночас я розумію, що тут ще й великий простір для везіння. Комусь пощастило, комусь ні».

«..мені хотілося написати («Шептуха») про критичний період у нашій новітній історії: кілька місяців перед повномасштабним вторгненням і кілька місяців після. Певна, це потрібно зафіксувати, щоб те, що відбувалося, вся ця сукупність рішень і вчинків і нашої влади, і наших громадян, збереглася в літературі для подальшого осмислення й оцінок. Якщо це не зробити зараз, гострота, точність і щирість можуть бути втрачені. У нас стала дуже коротка памʼять – під впливом стресу ми швидко втрачаємо свої спогади. Тож важливо їх якимось чином зафіксувати.
У «Шептусі» я зробила спробу писати так, як це відбувалося, принаймні, на наших очах, про те, що я бачила й чула на прикордонні Сумщини ».
«Мені дуже подобається те, що ветеранська проза потихеньку виходить за межі біографічних нарисів і замальовок, переходить на високий рівень. Цей процес триватиме, і ми найближчими роками (так мені здається) дочекаємося великого ветеранського роману про війну. У мене таке відчуття, що він уже десь пишеться, зароджується. І це не буде збірка новел чи оповідань, а саме великий жанровий роман. Свого часу нам казали: «Український Ремарк ще не народився, не написався». Зараз у мене дуже сильне відчуття, що наш пишеться. Тільки це буде не Ремарк, а щось значно краще».
 
«Мама – публічна особа має трішки більше ваги у своїх публічних дописах. І тому, коли мені дитя розповідає про якісь історії в школі, то відразу починає: мам, не пиши про це, бо зараз ти напишеш, а потім у школі буде купа перевірок, тебе ж усі читають. І я на це зважаю, намагаюся менше своє роздратування людьми виливати в соцмережі.
Водночас я пишу про це, якщо бачу, що хтось або щось є свідченням певного тренду, тенденції, а не просто бахнутості на всю голову якоїсь конкретної людини. Коли я бачу саме погану тенденцію, вважаю, це треба як мінімум озвучити, привернути до цього увагу. І тоді я пишу, інколи навіть не приховуючи автора коментаря чи допису, – з думкою про те, що це явище, якому треба протидіяти.
Але це стається все рідше останнім часом. Можливо, я розумнішаю».
 
«Не уявляю, як можна зараз бути українцем і не докладати зусиль до формування нашої спільноти, підтримки нашої армії. Це як робота, хоча й неоплачувана. Часом вона перетягує на себе велику частину сил і часу, але це потрібно робити».
 
Тамара Горіха-Зерня«Ми також маємо весь час пам’ятати про почуття людей, які зараз усе cприймають з оголеною, наче знятою, шкірою. У нас зараз багато людей, яким би теж треба жити, і їхнім рідним треба було б жити, але так багато людей і сімей зіштовхнулись із втратами. Що, боюсь, коли вони щоразу чують ось цей заклик «треба жити» – вони відчувають біль, щем у серці. У мене таке враження, що я з ними весь час цей біль теж відчуваю. Це таке співчуття і наше спільне горе, якого на одну людину надто багато. Хочеш не хочеш – ми всі його ділимо між собою, цей біль. Тим більше, всі, хто живе в Україні, у передчутті різних сценаріїв. І ніхто не може з упевненістю сказати, що він зробить «так, як треба» і буде жити на наступний день і ранок. Це впливає на психіку, на відчуття, коли маєш дітей».
 
«Не можу сказати, добре це для мене чи погано, що я є достатньо публічною людиною. Раніше я з більшою відвертістю писала в соцмережах, бо мене читало вузьке коло 20–30 читачів, і я могла ділитися з ними будь-чим. Зараз, коли на Фейсбуці вже 50 тисяч підписників, і частина з них, звісно, мають протилежні політичні погляди або просто по-людськи мене недолюблюють чи заздрять, кожне необережне слово провокує якусь хвилю хейту. Тож не можу сказати, що це лишилося джерелом натхнення.
Ще я свідомо вкладаю ресурси у власне здоров’я: займаюся спортом, ходжу у басейн, за можливості бігаю.
Я не відмовляю собі в якихось дрібних радощах, вони в моєму житті присутні щодня. Загалом важливо частину своїх заробітків вкладати у себе».
 
«Приємно, що те, що я пишу ( дописи в соцмережах), часом людям піднімає настрій. Мені часто кажуть при зустрічах: ми отримуємо додаткове натхнення від того, що ви пишете. Навіть якщо я пишу щось дурацьке, Тож хай буде»..

«Першим читачем усіх моїх книг є старша донька, Марія Воротило. Так ми з нею домовилися, і вона завждз8и чекає цього моменту. Мені приємно, що мої діти і мої батьки, загалом моя сімʼя дуже мене підтримує.
Далі, звичайно, книга пішла у видавництво. Я жартую, що воно апріорі готово видавати все, що я напишу: якби я б переписала телефонну книгу, мабуть, «Білка» б знайшла спосіб якось це оприлюднити. Тут мені дуже довіряють, і це окрилює. Також я знаю, що в плані якості книги все буде зроблено на найвищому рівні. І що вона отримає достатню підтримку з боку видавництва в просуванні. Бо багато колег нарікають на те, що їх наклади видають, але роботу з просування книги перекладають на плечі авторів, а самотужки пробитися на фестивалі, презентації тощо важко. Цим має займатися видавець, це окрема робота. І мені пощастило знайти видавництво, яке все це робить».
 
«Сама для себе я є людиною з достатньо здоровим глуздом і достатньо великим життєвим досвідом. Я читала достатньо багато психологічної літератури, хоч і розумію, що це аматорство. Але цього було достатньо, щоб переживати власні життєві кризи, аналізувати й бачити свої хибні стратегії, усвідомлювати, чому в той період життя так сталось і які на той момент у мене були установки».

"Треба змиритися з тим, що внаслідок цієї війни ми всі будемо психічно травмовані, й наслідки цієї травми відчуватимуться ще багато років. І це ще якщо нам пощастить бути живими, щоб з цими наслідками щось робити. Тим часом, час іде швидко, і діти ростуть в цій війні, тож треба для них робити радість. І собі лишати місце для якоїсь радості, для того, що ви любите: комусь – вчитися, на роботі щось нове придумувати й реалізувати, комусь – творити, малювати, подорожувати. У кожного свій варіант.
Якщо все відкладати, мовляв, я цим займуся, коли закінчиться війна… А коли вона закінчиться? Хтось може сказати точну дату, чи рік, чи навіть десятиріччя, коли ця війна закінчиться? Може статися, що вона триватиме більшу частину нашого життя або навіть до його кінця, ми цього не знаємо. І тому всі ті плани й справи, які я свого часу відклала, намагаюся зараз дороблювати.
Також зʼясувалося, що мені легше, якщо я планую короткі відпустки кожні три місяці, півроку. Я знаю, що вони будуть, вони заплановані, і це така пауза – ці поїздки або походи.
Я дуже люблю з дітьми їздити або ходити, для мене це в радість".
 
"– Чи звертаєтесь до психологів?..
– До психологів я не ходжу, в цьому відношенні я така людина трохи підозріла. Ніяк не знайду свого, хоча мені все рекомендують подруги, які якраз ходять до психологів. Але мені всі вони якісь не такі. Тому я жаліюся своїй мамі в разі чого. Або тим же подругам. В принципі, поки що справляюся. Але цю тему для себе ще не закрила. Може, ще буду звертатися, а поки що й грошей на це шкода.
А от старша донька звертається до психолога, через Ветеран-хаб – вони дружинам військовим пропонують безкоштовну психологічну допомогу. І там дуже хороший, фаховий пул психологів, які працюють саме з родинами військовими, тому що вони стикаються з проблемами, з якими ніхто не може допомогти. Тільки ті, хто розуміє проблематику військових, сам має такий досвід.
Є речі, у яких я доньці нічого не пораджу, бо просто не знаю, що робити. Тоді допомагають саме військові психологи".
 
"– Що вас надихає і додає ресурсу зараз? І глобальне, і таке буденне, просте.
– Як би нам зараз складно не було, які б трагічні речі не відбувалися в Україні, на мою думку, це все одно краще, ніж та доля, що випала нашим бабусям, які народилися в срср, пережили голод, війну, другий голод, а потім померли теж в колгоспі і в срср без перспектив звільнення. І які, напевно, думали, що це назавжди вже. А у нас принаймні є шанс вирватися з цієї окупації. Сподіваюся, що не тільки наші діти будуть жити у вільній, мирній, переможній, незалежній від російського впливу Україні, а що, може, й нам ще випаде така нагода. Мене щодня надихає ця думка. Це глобальне.
А дрібне, буденне… Я, наприклад, сама собі купую квіти. Люблю квіти, люблю певні, конкретні, і не відмовляю собі в задоволення купити час від часу букет. Потім ходжу, милуюся, це приносить мені радість. Смачне й красиве теж люблю. Щодня".
 
"Щодо «кризи середнього віку»... «Мені дуже допомагає жіноча підтримка. Думаю, у житті жінки мають бути присутні інші жінки, тож важливо культивувати стосунки з подругами не тільки в дитинстві чи юності, а й у більш зрілому віці, бо у багатьох випадках саме жінка жінку рятує. До подруг ми звертаємося зі усіма своїми бідами й за замовчуванням готові одна одну підтримувати, захищати, витягувати. Тож у ці стосунки треба свідомо вкладатися – жінка, у якої є подруги, коло жіночої підтримки, набагато сильніша й захищеніша.
Друге – мені пощастило, що у мене троє дітей різного віку. Це завжди джерело величезного натхнення й хорошого настрою. Ну й джерело тривог також. Але я намагаюся дати їм щасливе дитинство і юність, я з ними разом подорожую, ходжу на концерти, читаю книги, щось обговорюю. Вважаю, це дуже круто, що я маю трьох моїх людей, які завжди на моєму боці, з якими мені добре, з якими я можу бути сама собою. І той факт, що їх народила я сама, вже сам по собі – велике везіння".
 
Тамара Горіха-Зерня"У мене є брат, який теж довго не читав. І мама просто садила його, клала лозину поруч із собою і змушувала його читати (хоч ніколи тією лозиною не користувалася). А ми це робимо без лозини. І своєю добровільною волею брат зачитав у класі сьомому. І через кілька років перетворився на запійного читача, включеного. Відкрив для себе «свої» книги, знайшов свої жанри й захопився фантастикою та детективами. Я собі думаю, що якби мама його не змушувала на початку читати, хочеш чи ні, він би просто знав, що це потрібно, – цілком могло бути, що він так би і не зачитав".

"Це відповідальність кожного свідомого громадянина – хоч на копійку, хоч якоюсь мінімальною участю волонтерити, укріплюючи соціальні звʼязки, бо це те, що цементує нашу стійкість і дозволяє нам триматися. Це може бути і турбота про тварин, і створення спільнот за інтересами, куди ми включаємо тих, кому важче, хто слабше, і їм допомагаємо. І це, безумовно, допомога ЗСУ. Я збираю кошти на автівки й іншу техніку, хтось робить ще щось, в будь-якому русі".

"Я далека від того, щоб хвалитися й говорити, що в мене є якісь особливі секрети чи я майстер сторітелінгу, створення сюжетів. Я не певна, що змогла б когось навчити чи зробити курс, на якому б розповідала людям, як правильно писати. Я сама не знаю, як.
Це все робиться методом проб і помилок. І за кожною сторінкою стоїть велика робота – така день у день, що триває рік як мінімум".
 
"Я з великим трепетом ставлюся до світу. Мені дуже цікаво, як він влаштований, як функціонує. І ми не повинні припиняти ці пошуки, хоча, на жаль, у нас дуже мало часу на цьому світі. Наше життя занадто коротке, і ми не встигаємо його пізнати в усій повноті, дійти у спостереженнях до якогось логічного завершення. Але це не означає, що ми не повинні намагатись.
Я б охоче подивилася на синтез магії та науки, наукові пошуки у магічній сфері. Навіть сама б взяла участь у контрольованих експериментах. Але це така сфера, де все складно. Водночас є ще багато галузей, де теж все складно. Наприклад, психологія, коли ми намагаємось інтуїтивно намацати проблему і її рішення, маючи величезне поле для імпровізації і дуже малий інструментарій перевірених і науково доведених методів. Магія, як ми її собі уявляємо, – та сама ідея. Чи можна впливати на випадковості, на їх спрямування й формування? Чи можна якимись діями задавати напрямок і притягувати в своє життя щось, або, навпаки, відтягувати щось із того, що ми зазвичай називаємо випадковими збігами обставин?
Все це потроху досліджується. Припускаю, що колись ми дійдемо до якихось нових методів взаємодії між людьми у сфері психології, інтуїції, дослідження роботи мозку. Або більші відкриття будуть зроблені в сфері комунікації, емоційного інтелекту, навіювання, переконання".
 
"Я дуже уважна до критики. Завжди дослухаюся, коли мені говорять про те, що дійсно може покращити як не сюжет, то подання матеріалу".
 
"Я мрію про перемогу. Про перемогу й відбудову, справедливий лад в Україні, де люди будуть добрими, терпимими й відповідальними одне перед одним. Мрію про мирний розвиток. Про те, як ми будемо відновлювати наші ліси й сади, як знову заселимо нашу Асканію Нову тваринами, замість тих, що були знищені. І як будемо це все загоювати. Нам вистачить до кінця життя цієї роботи".
 
"Якийсь час я прожила в Ризі у 2022 році, і там познайомилась із місцевою громадою. Ці люди говорять про те, що їхні дисиденти або націоналісти, які займалися порятунком мови, це знаєте хто були? Жінки, які співали колискові. Найбільшою активісткою була жінка, яка навчала інших жінок співати колискові рідною мовою. Також вони проводили «жіночі кола» по всій країні, куди жінки могли прийти, щоб навчитися співати колискові своєю мовою. Це один із рухів опору русифікації і радянській владі. Такі гуртки й «жіночі кола» виявилися дуже ефективними в здобутті незалежності. Вони, по суті, виспівали своїм дітям право на свободу. Виростили покоління, яке в 1991 вийшло на вулиці й лягло під танки в боротьбі за свою незалежність".
 
"Я достатньо ресурсна людина, добре заробляю як перекладачка з великою практикою і досвідом. Можу собі дозволити (навіть після того, як ми закриємо свої потреби) віддати гроші на волонтерство. І ці гроші я віддаю без жалю, бо знаю: не вириваю шматок радості в дітей. Є люди, у яких немає такого надлишку і які дійсно постають перед питанням: «Яку дірку залатати цими 100–200 гривнями»? Але я завжди дуже ціную і поважаю людей, які свідомо обмежують себе, щоб віддати гроші на потреби армії".
 
"– Яку книжку чи твір пише нині українська нація і що цією історією ми хочемо сказати світові й українцям майбутнього?
– Ми пишемо драму з елементами комедії. І водночас дуже футуристичний роман. Ми просто на наших очах формуємо майбутнє світу. Це відчувається. Маючи таку величезну історію і тяглість, бо українців я все-таки відношу до старої нації, давньої – отож, просто на наших очах перебудовуємо світ і його змінюємо. Вільно або невільно".


Фото:
https://www.instagram.com/bilka_publishing?igsh=MXcxcDYxODQwbHc1cQ==


Джерела:
Горіха Зерня, Тамара. Доця / Т. Горіха Зерня. – Київ: Білка, 2023. – 293 с.: фот.
Горіха Зерня, Тамара. Принцип втручання / Т. Горіха Зерня. – Київ: Білка, 2022. – 277 с.
***
https://ukrainky.com.ua/chasto-same-zhinka-zhinku.../
https://www.radiosvoboda.org/a/30324618.html
https://suspilne.media/culture/141948-dla-mene-vijna-e-vazlivou-castinou-nasogo-butta-intervu-z-tamarou-goriha-zerna/
https://sumy.today/interview/8489-pysmennytsia-tamara-horikha-zernia-rozpovila-pro-selo-dotsiu-i-maibutnii-detektyv.html
https://osvitoria.media/experience/najvazhlyvishe-rishennya-zhinky-ne-vybir-cholovika-a-vybir-osvity-i-profesiyi/

24.04.2026


Замовити літературу можна за посиланням

Дивіться більше матеріалів:   https://www.libr.dp.ua/punktyr_bibl.html