Муракамі Харукі

Муракамі сан для мене – історія особиста. Пов'язана з містами, людьми та відчуттями, що назавжди прокреслили суттєве. Ці мусубі (яп. 結び) віддзеркалені маркерно, бо дозволяють споріднювати себе з речами камертонними, головними, як у творчості, так і поза нею.Ми полюбляємо однакові речі, письменників, абсолютно віддзеркалено усвідомлені. Так само, як і не сприймаємо або байдужі до однакових проявів будь чого.Іноді мені здається, що це лише примхи неба розділили нас країнами, віком, ментальністю. Хоча щодо ментальності прародичі в усіх єдині. Більше того, східна тема супроводжує мене зі студентства, і один з перших літературних досвідів пов'язаний саме з «Полювання на овець» в далекому 1991 році. Посилилось це в той же період практикою східних бойових мистецтв, посвяченими майстрами, з якими разом проходила непрості шляхи пошуків себе.
Хоча, східна тема Харукі має особливості й інших забарвлень, прокреслених часом і місцем його народження. Реальностями й обставинами, в які він охоче занурювався, щоб віднайти для себе ті єдино необхідні вузлики (яп. 結び). Для того, щоб легко підтягнутися на цьому сплетеному «канаті», підкоривши інше життя.
村上 春樹. Письменник, перекладач, лауреат багатьох міжнародних найважливіших премій і нагород за видатний внесок у світову літературу. Премії принцеси Астурійської (2023, Іспанія); Премії Франца Кафки (2006, Чехія); Єрусалимської (2009, Ізраїль); Ганса Хрістіана Андерсена (2016, Данія); Всесвітньої премії фентезі (2006, США). На знак визнання літературних заслуг отримав почесні докторські ступенів (honoris causa) Університету Васєда (Токіо, Японія); Прінстонського університету (США); Льєзького університету (Бельгія).
Він вважає себе просто письменником без усіляких нагород, статусів або захоплених епітетів. Абсолютно індеферентно ставиться до стійкої всесвітньої популярності, у тому числі, до Нобелівських премій з літератури, на які номінувався вісім разів з 2009, але так і не отримав. Єдине, що змістовно його тригерить, із позначкою «плюс» - переклади. Про цей значущий для нього простір обов'язково поговоримо пізніше.
Він не розуміє, чому люди прагнуть познайомитись із ним, коли бачать на вулиці, відчуває себе при цьому дивно. Максимум для нього, певна увага, не більше.
Він дивиться на себе та картину світу відсторонено, так само, як його герої. Доволі часто вони не мають імен, як світлячки в нічному японському лісі або як таємничі та багатосмислові кандзи (яп. 漢字).
Зазвичай він починає художній твір тільки з назви або ледь накресленого образу, а потім просто сідає за робочий стіл ранок за ранком, імпровізуючи, доки не закінчить. «1Q84» тримав його в такому полоні три роки.
Ще один із його «полонів» – спогади. Герой Муракамі  в тому ж «1Q84» настільки мучиться через свій перший у житті спогад, який постійно питає кожного, кого зустрічає, про власний. У три роки Харукі якимось чином самостійно вийшов із дому. Хитаючись, перейшов дорогу та впав у струмок. Вода несла його вниз по течії до темного жахливого тунелю. Темрява вже готова була поглинути, але матінка встигла врятувати. «Я пам'ятаю це дуже виразно. Холод води, форму темряви тунелю... Це жахливо. Думаю, тому ця тема мене приваблює». Муракамі подарує цей емоційний сплеск одному зі своїх персонажів в «Хрониці заводного птаха».
Білий кубик дзен, коку (яп. 石) і далі за змістом – теж про твори Муракамі сан.  І все це з різною інтенсивністю сперечається з американо-європейськими маркерами, в яких його часто звинувачує японська критика. «Я був білою вороною в японському літературному світі, з цього все починалось».
Початок життя Муракамі сан багато чого пояснює, але, на жаль, це дивним чином не сприятиме прощенню та прозрінню знавців (хоча він цього й не потребує). З часом деякі західні досдідники напишуть про те, що Муракамі відчуває себе чужинцем у власній країні. Їм дуже хотілось вважати його майстерність своїм надбанням. Але все, що пов'язано з Японією – константа віддана та набагато складніша.
Муракамі народився в одному з найдивніших соціально-політичних просторів в історії. Мова про Кіото 1949-го – колишню імперську столицю Японії у розпал повоєнної американської окупації. «Важко знайти інший міжкультурний момент, – знайдемо в історика-японіста Джона У. Доуер про кінець 1940-х, – більш інтенсивний, непередбачуваний, неоднозначний, заплутаний і захоплюючий, чим цей». Якщо замінити у цій пропозиції слово «момент» на «вигадку», ви отримаєте ідеальний опис творчості Муракамі, впевнений критик Сем Андерсен.
Харукі виріс переважно в передмістях Кобе – міжнародного портового міста, просочегого шумом багатьох мов, до яких зацікавлено прислухався. Підлітком ввібрав багато чого з культури американської, особливо з детективних романів в стилі «нуар» та з джазу. Так, він завжди заперечував вплив японських письменників на початку своєї кар'єри, бо його літературні уподобання формувались в завдяки читанню класичних західних романістів (Стендаль, Чарльз Діккенс), особливо американських письменників XX століття. Він перечитував їх знову і знову протягом усього свого життя – Раймонд Чандлер, Труман Капоте, Ф. Скотт Фіцджеральд.
«Моє писання своерідний "микс" з впливів ... літератури сторіччя XIX і американської прози ХХ. Літературу японську я майже не читав».
Тканина його оповідань – звичайне життя, затиснуте між несумісними світами – основа відчуттів першого життєвого досвіду.
Він сповнився цим іншим духом, після чого замість того, щоб влаштуватися до великої корпорації, відростив волосся і бороду, одружився всупереч бажанню батьків, узяв кредит і відкрив у Токіо джаз-клуб «Пітер Кет». Сім років підмітав, слухав музику, робив бутерброди та змішував коктейлі до пізньої ночі.

«Моєю сильною стороною завжди була працьовитість – я скоріше робоча конячка, ніж змагальний скакун. Я виріс у сім'ї службовців, тому мало знав про бізнес, але, на щастя, у сім'ї моєї дружини був свій бізнес і інтуїція мене часто рятувала.
Робота була важка, треба було працювати з ранку до ночі. Додому йшов стомлений і спустошений. Було багато розчарувань і хворобливого досвіду. Незабаром я став заробляти достатньо, щоб найняти людей і нарешті зміг перевести дух.
Я відчував, що стою на останній сходинці крутих сходів і готовий вийти у відкритий космос. Я був упевнений, що впораюся з будь-якими проблемами, з'явись вони зараз. Я глибоко вдихнув, подивився назад на сходи, якими щойно дерся, повільно озирнувся і почав обмірковувати наступний етап життя».

Початок його письменницької кар'єри почнеться в класичному «стилі Муракамі», тобто цілком несподівано. В категорично повсякденному на нього раптово обрушилася містична істина, яка назавжди змінила життя.1 квітня 1978, 13:30, стадіон Мейдзі Дзінгу. 29-річний Муракамі лежав на траві, потягував холодне пиво, іноді поглядав на небо і насолоджувався грою. Стадіон був напівпорожній. Swallows приймав Hiroshima Carp. Такеші Ясуда легко провів три аути і легко вибив нападаючих суперника. Дейв Хілтон – молодий гравець команди Swallows, відбив м'яч до задньої лінії поля. Тріск бити по м'ячу пролунав по всьому стадіону.«Саме в той момент мене осяяло – я хочу написати новелу. Я досі пам'ятаю широке чисте небо, почуття свіжої трави, доленосний тріск биті. Щось спустилося з неба в мить, і я все прийняв.
У мене не було амбіцій стати письменником. Було лише сильне бажання написати новелу. У магазині Kinokuniya я купив пачку паперу для письма і п'ятидоларову ручку Сейлор...».
До кінця осені він закінчив рукопис на сто тридцять сторінок з назвою «Слухай пісню вітру». Чуттєва, прозоро-лаконічна історія про безіменного 21-річного оповідача, його друга на прізвисько Пацюк та жінку з чотирма пальцями. В оповіданні нічого особливого не відбувається, «але голос Муракамі відчувається від самого початку: дивна суміш туги та екзотики».
На тих перших повітряних сторінках Муракамі сан примудряється згадати безліч маркерів західної культури: «Лессі», «Клуб Міккі Мауса», «Кішка на розпеченому даху», «Каліфорнійські дівчата», Третій фортепіанний концерт Бетховена, французькй режисер Роже Вадім, Елвіс Преслі, мультяшний птах Вудсток, Сем Пекінпа... Жодного посилання на твір японського мистецтва у будь-якому вигляді.
Він не знав, що із новелою робити, але поклався на волю випадку та віддав до літературного журналу Gunzo на конкурс молодих письменників. Навіть не зробив копію, бо був більше зацікавлений закінчити писання, ніж випустити його у світ.
«Це була неймовірна осінь. Небо було чистим, а дерева гінгко перед Меморіальною галереєю Мейджі були такими золотими, як ніколи раніше в моєму житті».
Якось вихідного дня японський літературний журнал розбудив його телефонним дзвінком з повідомлення, що «Вітер» увійшов до шорт-аркуша премії для молодих письменників.
Муракамі  почув, поклав слухавку та вирушив на прогулянку з дружиною Йоко. Він пам'ятає, що дорогою вони знайшли пораненого голуба та віднесли його до місцевої поліцейської дільниці. «В ту неділю було сонячно і ясно, дерева, будівлі та вітрини крамниць сяяли в весняному сонячному світлі. Саме тоді мене осяяло. Я виграю приз. І стану письменником, який досягне певного успіху. Це було зухвале припущення, але в ту мить я був впевнений, що це станеться. Абсолютно впевнений. Не в теоретичному сенсі, а безпосередньо та інтуітивно».
Він переміг.
Ще через рік вийшов «Пінбол 1973».
Він продовжував займатись джазовим клубом і міг писати лише вдома за кухонним столом, поки не засинав.
«Я відчував, що проживаю два життя і поступово усвідомив, що хочу писати більш суттєві роботи. Мені сподобався процес написання перших двох творів, але в кожному були частини, якими я не був задоволений, бо працювати міг лише уривками, викроюючи частки часу... результат був далекий від глибокого і досконалого».
Він відчував, що отримав чудову можливість бути письменником і хотів реалізувати себе в цьому. Після довгих роздумів закрив бізнес. Прибуток від джазового клубу значно перевищував зарплатню новеліста, але це була реальність, яку він собі дозволив. Незважаючи на всі заперечення друзів і відчутні борги за кредитами, він перегорнув минуле та «трохи ніяково став називати себе письменником».
У квітні було завершено «Полювання на овець». «Ця новела була набагато довшою за попередні, масштабнішою і продиктованою історією. Після її закінчення в мене з'явилося приємне почуття, що я сформував свій стиль. Зараз я вже міг уявити своє життя новеліста».
Редактори в Gunzo не звернули увагу на «Овець». Зовсім. Читачі, навпаки, полюбили. Муракамі сан був щасливий. Це був справжній старт для пошуків власного стилю, ані японського, ані американського. Авторського.

Історії його творів починаються з зацікавлення будь-чим – сном, дзвінком, несподіванкою, мелодією, почутою в таксі по радіо.

Істини його при наближенні завжди віддаляються, бо головне саме шлях до них чи то країною овець, паралельних всесвітів, власної підсвідомості, підземель. Все інше, з розв'язкою в т. ч., цілковито супутнє. Східний маркер.

Він впевнений, що книги його найбільше затребувані саме в часи розпаду та політичного хаосу, мова про розпад РСФР, чи про падіння Берлінської стіни або про те, що зараз. Він ні до чого не спонукає, немов за нашою вдячною згодою бере тебе на заворожливий гачок, заспокоює, перемикає. Вирівнює дихання, навіть після тимчасового прискорення.

Лише на перший погляд цей перемикач є притулком від реальності, бо справжня реальність всередині. Саме її віддзеркалюємо наззовні. Хто чим сповнений, хто на що здатен. Муракамі лише безпомилково камертонить, визначає течію або береги.

Його успіх, у т. ч. комерційний, невпинно зростав, досягнувши піку в 1987-му за найулюблений мій роман «Норвезький ліс», тираж якого сягнув маже чотирьох мильйонів екземплярів на рік. Це відкрило традицію мільйонних тиражів майже всіх видань Харукі Муракамі в 50 країнах світу. Після приголомшливого зізнання, він відчув розгубленість і депресію. Він став відомим і багатим, але нещасним, бо до такої всесвітньої зайвої до себе уваги не звик. Вона його спустошувала.

Журналісти позначають, що роман цей єдиний, написаний в реалістичній манері, не рахуючи деяких оповідань. У випадку з японцем Муракамі це про той саме шлях всередині, про не визначене заздалегіть.  Це одна з топ-тем усіх досліджень його творчості. Письменник відкидає думку, що його сюжети про риб, які падають і жінок, запліднених не природнім способом, не є реалістичними. «Це мій реализм. Мені дуже подобається Габріель Гарсіа Маркес, але я не думаю, що він вважав те, що писав магічним реализмом. Це був просто його реалізм. Мій стиль подібний до моїх окулярів: крізь ці лінзи світ набуває для мене смислу».

Муракамі наполягає, що, коли не пише, він абсолютно звичайна людина, а його творчість – «чорна скринька», до якої він не має свідомого доступу.

Доступ цей намагаються віднайти час від часу журналісти. Він зазвичай намагається кореспондентів чи то критіків уникати, але ті інтерв'ю, що бачимо – майже рівновагомий цікавий діалог територією підсвідомості двох особистостей. Інакше спілкуватися із письменником неможливо, неспроможні та й не наважаться ٩(◕‿◕｡)۶

Харукі переконаний в тому, що коли літературний образ виникає немов із темного внутрішнього колодязя, його потрібно осмислити та зафіксувати. І це робота для розумних людей. І додає: «Але ж письменникам не обов'язково бути розумними». ٩(｡•́‿•̀｡)۶

Прислухатися до себе та ретранслювати – цілковито в русі японської літератури. Повертаючись до невластивого в повітряному просторі... Так, в «Кафці на пляжі» є момент, коли з неба починає падати риба. «Люди питають: "Чому саме риби?..". Але в мене немає відповіді. Мені просто прийшла ідея про те, що щось повинно впасти з неба. ... я замислився та відповів: "...Риби було б добре"...справа в тому, якщо це приходить до мене в голову, можливо є в цьому щось вірне, щось з глибин підсвідомості, що знаходить відгук у читача. Таким чином, в мене з ним є таємне місце, де цілком припустимо, що риби повинні падати з неба. Важливе спільне місце зустрічі замість аналізу символіки чи чогось подібного. Я лишаю це інтелектуалам».           

Він немов відсторонюється від інтелектуально-розумних ярликів. Коли йому вказують, що написав безліч дивовижних книжок, Муракамі заперечує, що він усього лише нудний старий посуд для власної уяви. Ключеве слово «уява».

Ці чотири магічні літери та спроможність відчувати для мешканців 日本 насправді важливіші за всі інтелектуальні дискусії та літературознавчій аналіз. Це про «поза свідомим контролем», що вивільняє скарби з тієї чорної скриньки, бо інше то бантики й ігри, відчуття ж – реальність абсолютна.

Муракамі відчуває себе своєрідним каналом, сполученим ланцюжком між підсвідомістю власною та читацькою. Він справжнісінький природжений спостерігач за історіями. Вважає за краще слухати, роздивлятися, наприклад, чиїсь риси або вуха, прислухається до різнокольорової палітри звуків і запахів Токіо, інших міст. Так само, як колись у юнацтві в передмісті Кобе вслухався в багатомовність та вдивлявся у полярність людей, в обертони неймовірного джазу. В Японії його знають як своєрідного Стадса Теркела – американського письменника, історика, телеведучого, володаря Пулітцерівської премії, відомого усними історіями про простих американців.

Він порівнює ці прості історії з реальністю власних снів, яких зазвичай не бачить. Єдиний повторюваний жахливий щодо класики японської сновидячої кухні, але Харукі прокидається якраз перед тим, як відкусити шматочок того зілля. Щодо сновідінь інших гадає, що може робити це, коли чатує.

Може. Підтверджую ٩(◕‿◕｡)۶

Чимало зустрічей під час роботи над документальними історіями – ще один комунікаційний маркер його стилю.Мова, зокрема, про книгу «Підземка», що спирається на інтерв'ю з очевидцями та постраждалими після газової атаки з використанням зарину в Токійському метро в 1995-му, а також із членами секти «Аум Сінрікьо», відповідальними за це. Протягом року роботи письменник опитав 65 респондентів, результати ж зустрічей надрукував у величезній двотомній книзі.«Мене не було в Японії саме в той період, коли економічна мильна бульбашка збільшився до максимуму, у всіх з'явилось багато зайвих грошей, ціни на життя підскочили, все дорожчало – земля, акції... коли ця бульбашка лопнула, сталось дві трагедії: гігантський землетрус у Кобе і газова атака «Аум-Сінрікьо» в токійському метро. Японія, в яку я повернувся, перебувала в шоці та в повному хаосі. ...я відчував, що повинен повернутися...».
«Підземка» – дуже сильна документальна історія. Без упереджень і оціночних маркерів. Безпристрасна. І в тому її неймовірна сила каяття за омани, тих хто скоїв ці трагедії, тих, хто постраждав. Муракамі ставить питання й ніби відходить убік. Але творить цю ілюзію по-журналістські майстерно, бо реально відчуваєш, що відповідь слухає й саме тому вона «заходить» у твій мозок і серце. І учасники опиняються немов великим планом, де в кожного своя реальність, яку автор робить справжнім історичним документом правди, з усіма нюансами та подробицями, без ретуші.
Як воно, коли тебе запитують ті, хто читає твої книги? Так, для Муракамі-сан набагато цікавіше ставити питання, ніж вигадувати або давати на них відповідь. Але, як пам'ятаємо, він людина зацікавлена, в тому чого ще не робив, тому на початку 2015-го з'явилась відповідна заява на сайті Murakami-san no Tokoro про готовність бути відкритим для будь- яких питань. Справедливості заради, зазначу, що подібні спроби він уже мав, але подібного результату точно не очікукував.
«Я думав, що отримаю близько 10 тисяч листів, але їх виявилося вчетверо більше», – розповідав він пізніше газеті JapanTimes, – а саме 37 465».
Прозаїк, який входить до ста найвпливовіших людей за версією журналу Time, відповів на 3 716 і перетворив це листування в книгу. В друковану версію Murakami-san no Tokoro увійшло 473 відповіді. Повна версія листування доступна в електронному форматі, еквівалентному восьми друкованим томам. 13-те місце в списку на японському Amazon, за оцінкою TheGuardian книга стала безумовним бестселером 2015 року.
Тисячі звернень не лише як до письменника, а і як до порадника з особистих питань. Наприклад, одна з читачок, одружена дама з дітьми, яка мала роман, запитала чи є деяка збірка правил для порочних жінок. «Зрада – є зрада, але я думаю, що вам варто бути обережніше зі словом на літеру "р" (розлучення). Вимовляти його вголос занадто небезпечно. Сподіваюсь, у вас все владнається. Ви не жахлива жінка. Це достатньо розповсюджене явище. Але ви починні бути обережніше в своїх діях». Були питання про наявність почуттів у котів, чи здатні вони розуміти, наприклад, сльози господарів. «Я думаю, або ви, або ваш кіт занадто чуттєві. Я мав багато котів, але ні один не був настільки жалістливим. Навпаки, вони були настільки егоїстичними, наскільки це можливо».
«Мені скоро виповниться тридцать, але я не відчуваю, що досягнув чогось», – починалося ще одне зі звернень.
Питали і про висунення на Нобелівську премію з літератури, чи не бачить себе кішкою. «Кішкою – ні, з задоволенням став би вітром». Щодо премії: «Букмекери, що не мають стосунку до Нобелівського комітету, роблять якісь ставки. Але це ж не біга!».
На питання щодо його думок стосовно кризи в країні, культуру якої він так полюбляє, відповідає не одразу. «Коли я був підлітком, в 1960-х, це був час ідеалізму. Ми вірили, що світ стане кращим, якщо ми постараємось. Сьогодні люди в це не вірять, думає це сумно. Люди говорять, що мої книги дивні, але за цією дивністю повинен бути кращий світ. Просто нам потрібно пережити цю дивність, перед тим, як ми доберемось до найкращого світу. В цьому базова структура моїх оповідань: ти мусиш пройти крізь пітьму, крізь підвалини, перед тим як дістатись до світла».