Gérard Philipte. Між небом та землею

«Він був другом усієї Землі, – писав відомий французький історик кіномистецтва Жорж Садуль. - Їм захоплювалися в Токіо, у Варшаві, Мюнхені, в Мадриді, у Пекіні, в Калькутті, у Лейпцигу... відмовлялися вірити в такий підступний удар долі». «Жерар Філіп був не тільки гарний собою, – зазначав театральний діяч і театрознавець Морвін Лебек, – він володів дивовижною пропорційністю у всьому і канонічною відточеністю уособленої молодості, якій призначені перші ролі". «Він був би Лоуренсом Олів'є свого часу, якби жив, – стверджувала його партнерка по фільму Джина Лоллобриджида. – Але це також був той унікальний інгредієнт того, що Бональ називав "обіцянкою молодості" – невловимою, чарівною красою та досконалістю, яка з передчасним відходом Філіпа стала "застиглою в часі назавжди легендою". «Жерар Філіп залишив по собі образ весни та молодості. Потрібно вміти позаздрити йому з гіркотою». – почуємо від Луi Арагона. У Японії актора називали «Самураєм весни», в колишньому Союзі – улюбленим Фанфаном, на батьківщині – «Принцом сердець» і «Ангелом».
Усі ці епітети цілковита реальність. Напевно тому, доля подарувала йому такий стрімкий зліт та короткий час життя. Як спалах комети. Між небом та землею.
Протягом майже двох десятиліть Жерар Філіп був першим на французькій сцені та у світовому кінематографі. Він знявся в десятках стрічок від історичних драм до фільму-нуар і сучасних оповідань. У Національному народному театрі грав перші трагічні та комічні ролі європейського театру від Корнеля до Мольєра, Клейста та Мюссе, з'являвся у світових прем'єрах, таких як «Калігула» Альбера Камю. Він був президентом Французького акторського синдикату, який допомагав організовувати та вирішувати питання захисту творчих осіб, членом лівого гуртка, який відвідували Камю, Жан-Поль Сартр та Сімона де Бовуар. Був відданим чоловіком і батьком, був зіркою, якій, за всіма свідченнями, вдалося побудувати щасливе особисте життя, яке він цінував як священне. І це теж, схоже на легенду для звичайних.
Жерар Філіп народився в Каннах 4 грудня 1922 року. Мати була чешкою, батько – француз. Вони керували готелем у Грасі за 40 кілометрів від Ніцци. Марсель Філіп, колишній адвокат, володів великими земельними угіддями в Провансі.
«Добре вихована і гарна дитина», – за словами матері, грайлива і старанна, поступово захопилася театром. Батько, амбітний бізнесмен, спочатку член «Хреста вогню» полковника де Ла Рока, у результаті став активним колабораціоністом у партії Доріо, за що після звільнення був засуджений до страти та згодом утік до Іспанії.
У дитинстві хлопчик мав прізвисько «слабке здоров'я», пізно почав говорити і цурався галасливих компаній. Матуся ласкаво кликала його «Жеже».
Філіп навчався у коледжі Станіслава, відвідував акторські курси в підлітковому віці. Читав мало, любив слухати джаз, плавати, грати у теніс та волейбол. Незабаром навчання довелося перервати – Жерар захворів на сухий плеврит. Одужавши, склав іспит екстерном. Коли виступив на благодійному вечорі з читанням віршів, актриса «Комеді Франсез» зауважила після концерту: «Ваше покликання – театр». Батько Жерара думав інакше. Син мав їхати до Ніцци вчитися на юриста.
1940 року Жерар покинув школу, після своєчасного втручання Марка Аллегре, який вирішив, що юнак має потенціал, Жерар дебютував у п'єсі Клода Дофена «Одна проста дівчина». Після чого вирішив вступити до консерваторії. Він був дивним навіть у музиці, сам знаходив необхідні звуки – точні, несподівані та непередбачувані. Все це допомагало йому створювати чудові образи.
Наступного року вже був у Парижі, у 1943 сенсаційна поява в ролі Ангела у виставі Жана Жіраду «Содом і Гоморра», в 1945 вже грав божевільного імператора Калігулу. Все стрімко та яскраво. Кометно.
Він приєднався до Національного народного театру Жана Вілара, антитезі давній елітній трупі «Комеді Франсез». Згодом Вілар заснував Авіньйонський фестиваль, а його дружба та співпраця з Жераром стали головним ключом успіху цього дійства. Актор був поруч щосезону з 1947 року до смерті, з короткою перервою в 1954–57 роках за сімейними обставинами. Серед успіхів і «Сід» Корнеля – Жерар був наймолодшим актором, який коли-небудь грав Родріге, потім «Лоренцаччо» Мюссе та «Принц д'Омбург» Клейста. На час смерті у віці тридцяти семи готувався до ролі Гамлета в наступному сезоні TNP.
Він був найзнаменитішим, найулюбленішим і найпопулярнішим актором не лише у Франції, – у всьому світі, грав сучасників і героїв класичного репертуару, серед яких Жюльєн Сорель, Уленшпігель, Мефістофель, принц Гамбурзький і Річард III, завжди підкорював глядачів не лише майстерністю, а й невичерпною чарівністю. «Це була дуже гарна людина. Високий. Худорлявий. З матовим кольором обличчя, який буває у чоловіків, які перебувають у чудовій фізичній формі. Він був уособленням сили і віри. І він завжди мріяв про досконалість, хотів стати справжнім актором та справжньою людиною».
Філіп проходить кілька проб, перш ніж отримати роль Міка в комедії Андре Руссена «Зовсім проста дівчина», яку ставив Клод Дофен. Після успішного кінодебюту вирушив у гастрольну поїздку провінцією. Ніцца, Марсель, Ліон… Запам'ятається у спектаклях «Мандрівник без багажу» Ануя та «Дівчисько знало…» Влітку 1943 року Жерар знімається в Алегрі у фільмі «Крихітки з Набережної квітів». Перед випускним іспитом несподівано йде з Консерваторії, спокусившись пропозицією Лакомба зіграти у картині «Країна без зірок» (1946). Він завжди йшов назустріч власній творчій інтуїції і, так, був справжнім актором і справжньою людиною. Цілісність – риса всіх персонажів Філіпа, навіть тих, хто недосконалий, кого роздирають протиріччя, викликані недосконалістю світу. Доля обирала його, як необхідне світло відродження для поколінні післявоєнної депресії та страхів.

Щоб отримати головну роль у п'єсі «Калігула», Філіп зустрівся з її автором – знаменитим письменником Альбером Камю. Після двогодинної розмови йому вдалося залучити метра на свій бік. Режисер Жак Еберто, який до цього виступав проти кандидатури Жерара, був змушений погодитись. Вистава стала подією у театральному житті французької столиці. Критики дивувалися, як міг впоратися актор-початківець зі складною роллю. Марлен Дітріх, яка відвідала виставу, була в захваті, але переконувала Філіпа присвятити себе кіно: «Романтизм у театрі – справа минула, а кіно – майбутнє. З вашими даними, Жераре, на екрані можна робити дива». Невдовзі головна роль в екранізації «Ідіота» за романом Достоєвського. Режисерові Лампену довелося нелегко: актор був впевнений у власній трактовці. Актриса Едвідж Фейєр, обурена надмірною, на її думку, самостійністю Філіпа, влаштовувала істерики, а після прем'єри коли критика в один голос заявила, що у фільмі по-справжньому вдався лише князь Мишкін, перестала з ним вітатись. Кінознавець Садуль зазначив: «У складній ролі князя Мишкіна Жерар Філіп показав себе одним з найкращих акторів нашого часу…».
У квітні 1946 року Філіп відпочивав на півдні Франції, в Піренеях в одній компанії з Ніколь Фуркад – дружиною великого китаїста та дипломата, з якою познайомився в Ніцці. Повернувшись із чергової прогулянки горами, отримав телеграму від продюсера Греца із пропозицією знятися у картині Отана-Лара Клода «Диявол у плоті» за знаменитим романом Реймона Радіге. Філіп відповів згодою і у двадцять чотири блискуче зіграв 16-річного підлітка. «Диявол у плоті» мав великий успіх у публіки, особливо в молоді. Хлопчисько-ліцеїст, який вперше пізнав кохання заміжньої жінки і спив гірку чашу втрати коханої людини. Його кохана вмирає під час пологів, юнакові не можна йти за її труною. Він ховається і тільки його очі проводжають процесію. Очі Філіпа, як і його посмішка, його пластика, його іронія, його лицарство – неодмінні складові його образу, спорідненого з міфом. Серж Реджіані – французький театральний та кіноактор, художник і співак влучно зазначив : «Все складалося так, ніби Жерар був виправданням нашого покоління. У кожного з нас є свої переваги, він же володів ними всіма одночасно».
Після «Ідіота» та «Одержимого» Філіп міцно утвердився в амплуа героя-коханця. Гордовита постава дивно поєднувала в собі античну мужність з жіночною крихкістю і хлоп'ячою витонченістю, зацікавила продюсерів Голлівуду. Проте Жерар вважав за краще зніматися лише у Європі. На початку 1947 року він вирушає до Риму, де Крістіан-Жак почав працювати над картиною «Пармська обитель» за романом Стендаля. У ролі Фабриціо дель Донго актор хвацько бився, спритно орудував напилком, ламаючи грати камери на вежі Фарнезе, безстрашно спускався на канаті, не погодившись на дублера! з 18-метрової висоти…
«Хвилювання актора – від майбутнього контакту з глядачем, – казав Філіп. – Я порівнюю нашу професію з професією тореадора, змушеного щоразу мобілізувати всі свої сили, щоб не бути битим биком. І в нашій професії слід уникати гніву глядачів».
Разом із режисером Віталі поставив п'єсу Пішетта «Одкровення». Вранці після прем'єри багато критиків писали про урочистість і красу стародавнього Ероса, який наповнював гру акторів. Все заборонене виявилося настільки художньо-прекрасним, що довго не давало спокою прихильникам і пресі.
Акторка Марія Казарес зазначить: «Справжнього Жерара я ніколи не знала. Він проходив по життю невловимий, невидимий… Глибоко романтичний, закоханий у легенди, жив як у вигнанні – між небом і землею. Він був водночас слабким і надзвичайно сильним».
Наділений гарними, виточеними рисами обличчя, сяючими блакитними очима та пишною копицею каштанового волосся, високий, широкоплечий, з вузькою талією, з ідеальною елегантною статурою танцюриста, з довгими ногами, він був квінтесенцією романтичної фігури як для історичних, так і для сучасних драм. Більше того, він володів неймовірним атлетизмом, який дозволяв йому самостійно виконувати більшість своїх трюків; був блискучим фехтувальником і вершником, ніби зійшов зі сторінок історичного роману. Як підсумував колега Анрі Пішетт: «Він мав красу та сяйво, виняткову вібраційну манеру володіння словами, своєрідну лінійну економію жестів і акторської гри, водночас він мав своєрідний переповнений дух, енергію, яка переносила душу на край світу; він мав присутність і чудовий зв'язок зі своєю аудиторією».
Етапною стає роль у фільмі «Краса диявола» (1948) Рене Клера. Шевальє Анрі Філіпа, за словами історика кіно та критика Жоржа Садуля, «справді сучасний герой, який бореться за свободу та захищає її».

Інтереси Філіпа не замикалися на кіно. Він був активним членом французької Національної ради руху прихильників миру. Жерар їздив до паризької колонії для неповнолітніх правопорушників, виходив на демонстрацію проти воєн в Індокитаї та Кореї, засідав у Спілці акторів… «Що ж було в Жерарі такого, чого не було?.. І раптово потрібне слово виникає у моїй голові: чистота, – писав театральний критик і літератор Крістіан Мегре. – Дійсність, судячи з того, що друкують щоранку наші газети, є моторошною, щоб не сказати брудною. Жерар Філіп мав чистоту – чесноту вроджену і тим більше цінну, що їй не було місця в нашій епосі».
На п'ятому Авіньйонському театральному фестивалі Філіп запам'ятався у спектаклях «Сід» Корнеля та «Принц Гомбурзький» Клейста. Трагедію «Сід» почали репетирувати навесні 1951 року. Жерар довго не відчував свого персонажа. Нарешті режисер Вілар запропонував: «…ми сприймаємо „Сіда“ занадто серйозно. Адже це трагікомедія, „еспаньолада“. Спробуй зіграти легко, невимушено іди від руху танцюриста фламенко». Жерар миттєво знайшов настрій Родріго. Після прем'єри 15 липня 1951 року режисер писав художнику «Сіда» Леону Гішиа: «Ти просто можеш повіситися, старий. Яку ми здобули перемогу, а ти її проворонив. Жерар грав осліплююче... Він створив такого Родріго, що я тремтів. Він показав себе справжньою людиною, такою, якою люблять, якою ти і я намагаємося бути щосили». Критики та глядачі визнали Філіпа ідеальним виконавцем. Після кожної вистави (а їх було всього 199) Жерара викликали по дванадцять-п'ятнадцять разів… «Одержимий генієм, він зачаровував глядача силою грації, запалу та вогню». – зазначив Жан-Жак Готьє.
«Для Жерара Філіпа театр був не про зірковість та касові збори, а про заглиблення в істини людського досвіду та їх поширення. Він бачив у театрі соціальну місію, і хоча міг створювати чудово запаморочливі втілення, подібні до Фанфана, віддавав перевагу персонажам, які говорили про складність людського буття. Він став вірним товаришем Жана Вілара на початку існування ННТ, де, незважаючи на чималу власну  славу, наполягав на тому, щоб йому платили рівно стільки, скільки отримував кожен інший член трупи, і був повністю відданий ідеалу ансамблю. Його політичні принципи спонукали організувати Синдикат французьких акторів, президентом якого він став, витратив незліченну кількість годин, зміцнюючи його ряди та престиж, а також ведучи «битву» з урядом, щоб забезпечити цю справу. Друзі та колеги пам’ятають його не лише за його очевидний талант як артиста, але й за його щедрість духу, його енергію та його відданість», – читаємо в американської журналістки, театрознавиці та письменниці Карли Марії Вердино-Зюльволд.
Про тембр його голосу ходили легенди, хоча справа була не лише в тембрі. Його талант і образ були настільки чуттєво вишуканими, що просто накривали тебе ліричними підвалинами, що  посперечаються з будь якою височиною. Голос – водоспад, де відчай, тремтіння, сум'яття. Позачасовий, де життя, смерть, світло та тінь на боці геніальних авторів, яких промовляв. Казали, що творіння тих авторів дожили до часу його життя, щоб зустрітись саме з його інтерпретацією.
У цьому сенсі він наслідував Лоренса Олів'є, хоча читав абсолютно сучасно. Дослідники згадували незабутнє  «Les plus beaux poèmes de la langue française».
«Як актор, Жерар Філіп був благословенний не лише надзвичайною універсальністю, а й усіма талантами, які тільки можна побажати театральному актору. Перш за все, це був голос, який зберігся донині на низці цінних записів, а також на його кінокопіях. Він володів елегантною французькою дикцією з характерним музичним тембром, майже як у витонченого тенора, а коли говорив, від нього виходило тремтіння. У регістрах була рівність, що проєктувалася з резонансом, подібним до тонкого вібрато співака. У середньому діапазоні він був оксамитовим і пестливим; у нижньому він міг бути димним, а у верхньому – різким, металевим. Його сміх міг дзвеніти диявольським холодом або виблискувати дзвіноподібною ясністю дитячої радості. Його фрази були довгими, ліричними, красивими, і все ж, попри всю свою ретельну артикуляцію, мали роззброюючу природність, навіть у класичних александринських творах Корнеля, Мольєра та Расіна. І це було тому, що для Філіпа технічний діапазон завжди служив його емоційному вираженню».
Донька Жерара Анн-Марі підсумовувала: «Мій батько був людиною, яка палко прагнула краси, чистоти та певного руху вперед. Він завжди крокував вперед».

У серпні 1951 року почалися зйомки фільму «Фанфан-Тюльпан» – «комічного вестерну» про епоху Людовіка XV. З режисером Крістаном Жаком Жерар Філіп працював ще над «Пармським монастирем». У період зйомок «Фанфана» Філіп був уже визнаною зіркою, проте одразу прийняв пропозицію Крістіана Жака – напевно відчув, що саме ця роль принесе йому грандіозну славу.
«Філіп зумів зробити свого героя не тільки імпульсивним шибеником, він передав Фанфану свій розум, іронію, галантність і суто французьку легкість. Він не просто черговий герой-коханець, він справжній герой. Жерар чудово переконливий і в численних сценах поєдинків і погонь,  в колоритних ліричних».
Колеги згадували: «Він знімався практично без дублерів, працював під дощем, під час зйомок йому розсікли чоло і проткнули руку вістрям шаблі. У знаменитій сцені на даху на десятиметровій висоті Філіп настільки перетворився на свого героя, що перестав відрізняти правду від вигадки і почав боротися з Ноелем Роквером по-справжньому. А ще Жерар врятував хлопця під час зйомок пожежі. І у перервах він залишався натуральним Фанфаном. Під час сніданків знімальної групи відбувалися обов'язкові бійки, у хід йшли картоплини, крем та інше, посуд летів, столи тріщали. Натхненником всього цього був, звичайно, Жерар Філіп. При цьому він встигав зустрічати в аеропорту Джину Лоллобриджиду, яка приїжджала з Італії, а потім вчити її французької мови. Саме після цього фільму у світі його стали називати «реактивним французом», «квіткою на знімальній камері», «самураєм весни».
Один із критиків написав, що «Фанфан Жерара Філіпа – це три мушкетери в одній особі». Відтепер усі його подальші роботи сприйматимуться крізь легенду Фанфана. Люди всіх національностей аплодували «Фанфану-Тюльпану». Натовпи шанувальниць чергували біля готелів. Це тривало годинами. До свого успіху Жерар Філіп ставився напрочуд спокійно. Режисер Крістіан-Жак після прем'єри зазначив: «Саме в ролі Фанфана-Тюльпана для мене розкрився Жерар – веселий, чарівний, сповнений ентузіазму пустун, який іноді навіть не знає меж забороненого…»».
Навесні Жерар їде в мексиканське село Альворадо, де на березі знаменитої затоки Ів Аллегрі знімає «Гордії». Разом із Філіпом у картині знімалася знаменита Мішель Морган. В основу фільму «Пан Ріпуа» Клемана було покладено роман письменника Луї Емона «Пан Ріпуа і Немезіда». Його герой – молодий спокусник, сучасний Тартюф. Після зйомок Рене Клеман сказав про Філіпа: «Ця людина, що випромінює ніжність, має душу дитини…».
У липні 1953 Філіп зіграв у виставі «Лорензаччо» Мюссе. Після того, як Вілара поклали до лікарні, за постановку взявся сам Жерар. «Філіп шукав ритм – стрімкий, рухливий, ємний, для цього сам монтував тридцять вісім картин Мюссе, підрізав, скорочував, робив інтригу гнучкішою. Через рік розпочалися репетиції «Рюї-Блаза» Гюго та «Річарда III» Шекспіра. Жерар вважав Рюї-Блаза найкращою в театрі. За словами критика Готьє, він «шекспіризував свого героя». Досвід «шекспіризації» Гюго допоміг акторові впоратися з роллю, здавалося б, протипоказаною його таланту, – Річардом ІІІ. Філіп грав слабку людину, якій не під силу королівська порфіра, але яка щосили чіпляється за неї».
Його улюбленим драматургом був Мольєр, а поетом Поль Елюар.
На жаль, немає екранізованих версій повних сценічних ролей, хоча записи розмовної мови, існують. Найяскравішою та найбільш пам'ятною вважають «Сіда», образ, який Філіп відтворив у двадцять вісім і став  наймолодшим актором в історії цієї ролі, яку традиційно виконували досвідчені. «Рішення Жана Вілара запросити  його на цю легендарну роль ННТ та на Авіньйонському фестивалі було геніальним проривом, адже це був Родріго, чия пристрасть, сміливість, романтична заручина звернулися до цілого нового покоління французьких театралів. Жерар Філіп не лише підкреслив шедевр Корнеля приголомшливою гідністю, з якою його  традиційно представляли, але й просочив поєднанням поезії, природньої та кінематографічної елегантності. Варто лише прослухати відомий монолог з першого акту, щоб зрозуміти позачасову красу твору».
Згадують і читання «Мізантропа» Мольєра, ролі, яку Жерар Філіп планував зіграти незадовго до смерті.
У 1955–1957 роках він цілковито віддавався кіно, але, на думку критиків,  мабуть, у жодній із ролей не відчувалась така акторська школа Вілара як у Жюльєні Сорелі. Прем'єра «Червоного та чорного» Отана-Лара відбулася 29 жовтня 1954 року в Парижі. Глядачі стовідсотково ототожнювали Філіпа тепер вже з героєм роману Стендаля. «Мене часто запитують, чи я відчуваю повне злиття з персонажем? Щиро кажучи, майже ніколи. Думаю, що подібне злиття акторові взагалі не під силу. Завжди є контроль. Спочатку доводиться створювати образ в уяві, потім, так би мовити, одягати його в плоть, але за обов'язкового контролю над собою. Тут не допомагають ні реквізити, ні декорації. Вони надані на допомогу глядачеві. На мою думку, акторський образ – це наче копія твого внутрішнього світу, яку треба схопити».
У 1956 Філіп разом із нідерландським кінорежисером Йорісом Івенсом поставив «Тіля Уленшпігеля» і виконав головну роль. Змінивши колишню стриманість, він охоче міркував про нову роботу: «...світлий розум, що іскриться дотепністю і зухвалістю, добре серце, безрозсудна хоробрість і шляхетна душа – таким я собі уявляю Тіля, напівлегендарного героя середньовічної Фландрії. Тіль схожий на Фанфана, але мені зараз набагато важливіше їх відмінність. Одне, дуже суттєве, у тому, що Тіль по-людськи набагато глибше, у ньому більше відчувається узагальненість».
Останні роки життя Жерар пробував себе у різних кіножанрах – комедії, мелодрамі. Від Марка Алегре – до Жана Беккера або до Жюльєна Дювів'є, Клода Отана-Лара, Роже Вадима і, нарешті, до Бунюеля. Критики відзначили його у ролі художника Амедео Модільяні у драмі «Монпарнас 19» (1957). Влітку 1958 року Жерар повернувся до роботи з  Віларом. Роль у картині Роже Вадима «Небезпечні зв'язки 1960» (1959) стала однією з останніх.

Дружина актора видала автобіографічну книгу «Одна мить» (No Longer Than a Sigh, 1963), яка стала бестселером. Для осмислення власного існування після відходу найдорожчої людини, для того щоб врятуватись від болю, не рятуючись від спогадів. Донька Жерара Філіпа Анн-Марі, вважала, що її матуся спочатку зробила з Жерара чоловіка, а після його смерті – легенду. Але актор був легендою за життя. Жереб обраних.Анн пережила чоловіка на 30 років і померла у 1990 році, заповівши поховати себе в одній могилі з Жераром.У 2019, до 60-річчя смерті, вийшла пристрасна уважна розповідь. «Остання зима Сіда» авторства французького письменника та журналіста Жерома Гарсена. «Це не за спогадами Анн, це про те, про що вона бажала написати, але не змогла...». Мова про есе, сповнене життя від людини, яка не підозрює, що помирає, оскільки дружина до останнього приховує від нього страшний діагноз. Лікарем актора виявився дядько Жерома – Годар д'Аллен, донька Жерара Філіпа була дружиною автора. Але книга живе немов за лаштунками власних сторінок, підкреслює позачасову сутність чарівності Жерара Філіпа. Автор позначає, що, так, упередженість з емоційної точки зору, але ніколи з історико-літературної. За «Зиму» Гарсен отримав головну французьку  літературну премію Prix des Deux-Magots.
Жерара найбільше вражала короткочасність життя. На запитання «Чи ви боїтеся смерті?», – відповідав: «Так, дуже боюся»... Марлен Дітріх писала: «Філіп Жерар. Ідеальний актор, персоніфікація романтичного героя як у духовному, і у фізичному плані. Вперше я побачила його в "Калігулі", коли він тільки починав свій шлях, а потім, вражена, чекала біля дверей гардеробу. Його смерть зачепила мене глибоко, і не тільки тому, що я втратила близьку людину. У його особі світова сцена втратила романтичний ідеал». Марлон Брандо зізнався, що найулюбленішим для нього актором був Жерар Філіп: «Іншого такого блискучого романтика, який має найблагороднішу душу і серце, в кіно не з'являлося. Я глибоко ціную його як актора та людину. Він умів дарувати добро…». Гру  Жерара Філіпа хвалили Кокто, Сартр, Камю… Кінознавець Жорж Садуль, який присвятив творчості Філіпа чимало сторінок, стверджував: «Будь-яка геніальна особистість (а Жерар був генієм) – складний феномен, що виражає приховані від ока духовні. Тальма служив поясненням нашої Революції та Імперії, Фредерік Леметр "Романтизму. Філіп пояснював усім нашу країну і наш час – повоєнні».
«Він був поетичною істотою від легкості своєї ходи до якості своїх мовчань. Для нього акторська майстерність була функціональною поезією. Чудовий актор був максимально простим. Це був його спосіб творити диво».
Актор похований у простій могилі на невеликому цвинтарі у Раматюелі.
«Його слава – це слава післявоєнного періоду, часу, коли Франція була повністю зруйнована, країни, яка більше не любила себе, яка потребувала чистоти, вогню та оновлення. В молодому акторі, божественної зовнішності та змісту, відданому своїй справі країна впізнала себе і знову почала любити себе завдяки його зовнішності та принципам. Це пояснює його нескінченний успіх».
Багато його фільмів зняті чорно-білими, але в жодному немає нічого застарілого. Він освітлює екран, зображення, запис своєрідною яскравістю внутрішнього позачасового полум'я.
Дослідники згадують про ще одне втілення Жерара Філіпа – його розповідь твору Антуана Сент-Екзюпері «Маленький принц». «Ніжність, мудрість, здатність передавати кольори та нюанси мерехтливій красі цієї притчі оживають на записі в глибокій ідентифікації актора та поетичного тексту».
На фотографії, зробленій за три дні до смерті на його обличчі, попри хворобу, сяє посмішка, яка нагадує останні рядки повісті Сент-Екзюпері, коли пілот усвідомлює зникнення Маленького принца: «Якщо ви проїдете повз місце, де вперше з'явився Маленький принц, благаю вас, не поспішайте. Зачекайте трохи під зіркою! Якщо до вас прийде дитина, якщо вона сміється, якщо в неї золоте волосся, якщо вона не відповідає на ваші запитання, ви дізнаєтеся, хто вона. Тоді будьте добрими! Не залишайте мене в смутку: напишіть мені швидше, що він повернувся...».
Маленький принц втішає пілота незадовго до зникнення: «Коли ти дивитимешся на небо вночі, моя зірка буде однією з них. І завдяки моїй зірці ти полюбиш дивитися на всі зірки. Вони всі будуть твоїми друзями. Я дарую тобі цей подарунок… тому що я живу на одній з цих зірок, тому що я сміюся на одній з них, тобі здаватиметься, що сміються всі зірки».
Він й досі говорить з нами про головне, своїм образом, ролями, голосом, збереженим на плівках й незмінною позачасовою вірою у справжність. Вона народжується завдяки геніям, які завжди існують та втілюють поміж небом та землею мрії Маленького принца, озвучені актором «У світі має бути щось інше, місце, де людина не бореться за владу з кимось чи з собою. Можливо, ніжність».
Саме так, – ніжність.