Richard Flanagan: «Я частина всього, що зустрів у дорозі»
 Багато хто з сучасних літературознавців вважає його найкращим австралійським письменником свого покоління. Не погодитися з цим важко, бо кожен його роман отримує високі оцінки у вигляді безлічі статусних нагород і почесних звань. На сьогодні їх близько тридцяти.Сценарії та зйомка художніх фільмів – теж у колі його пристрастей. У нього навіть логіка пристрасна. Він майстерно балансує на цій межі, страхуючись відчуттями-почуттями. Це й завдяки історії пізнання східного, бо Річард досконало володіє знанням японської ментальності, через генетичний досвід болісних випробувань і посвячення у справжнє розуміння життя батька. «Твори Фленегана можуть бути одночасно глибоко інтелектуальними та приголомшливо простими. Він майстерно володіє ясністю амбівалентності; його мова одночасно прекрасна та прямолінійна. Він бачить поезію в повсякденному, але при цьому практичний і усвідомлює сувору красу життя». Все саме так. Він насправді універсальний, немов тасманійський Да Вінчі століття двадцятого на перехресті з двадцять першим. Фленеган народився в Лонгфорді, штат Тасманія, в 1961 році та був п'ятим із шести дітей. Він – нащадок ірландських каторжників, засланих під час Великого голоду на Землю Ван-Димена. Його пращури, родом із графства Роскоммон, опинилися тут за крадіжку їжі. Батько Річарда пережив «Дорогу смерті» у Бірмі, один з трьох братів – відомий австралійський футбольний журналіст Мартін Фленеган. В одинадцять чи у дванадцять наш герой прочитав літературний дебют Камю «Сторонній», знайшовши роман у течці з книгами на поличці в середній школі. Короткі фрази в минулому часі вразили юну свідомість не лише формою, а й змістом реальності. «Я вибрав цю книжку, бо вона була тонка. Я майже нічого не зрозумів. Але спека, пляж, раптове насильство, світ, який вимагав вашого лицемірства… все це не було шоком впізнавання, а було правдою». Серед нещодавнього прочитаного «Еротичне бродяжництво» – захоплюючу розповідь Роджера Льюїса про Елізабет Тейлор і Річарда Бертона. Коли Річард перегортає останню сторінку будь якої книги завжди задається питанням чи будемо ми так само зачаровані цими героями й автором років через шістдесят. Школу Річард кинув у шістнадцять, але повернувся до Тасманійського університету, де в 1983 році став президентом Союзу університетів Тасманії. ВИШ закінчив зі ступенем бакалавра гуманітарних наук та з відзнакою. Наступного року отримав Стипендію Родса у Вустер-коледжі Оксфордського університету, куди був зарахований на ступінь магістра літератури з історії. У своєму останньому на сьогодні романі «Питання 7» він згадає фантазійний роман Кеннета Грема «Вітер у вербах», одну з улюблених книг дитинства: «…моя мати читала її мені. Вона любила її і я її любив. Ми жили в дуже віддаленому, маленькому шахтарському селі, повному повоєнних біженців, посеред величезного тропічного лісу, де всюди йшли дощі та річки. Думка про річку, що з'єднує зовсім різних людей, про людей, які живуть у диких лісах... все це здавалося якимось знайомим. Історія ця не заощаджувала на складних словах чи розділах – таємниця, яка ховалася за ними, здавалася таємницею світу за межами роману». Перш ніж перейти до літератури художньої, Фленеган написав чотири документальні твори з відтінком нон-фікшн, які вважав учнівством. Одним з них була автобіографія «найбільшого шахрая Австралії» Джона Фрідріха, яку Річард зробив на замовлення того самого шахрая за шість тижнів для того, щоб заробити грошей на перший роман. Герой виходу книги не дочекався, бо наклав на себе руки. Саймон Катерсон у статті для The Australian назвав автобіографію цю «одними з найненадійніших, але найцікавіших мемуарів в історії австралійського видавництва».  Кожна його наступна книжкова історія нова сходинка досконалості. Перший «Смерть річкового провідника» (1994) літературний додаток до газети «The Times» назвав одним із найвдаліших дебютів в австралійській літературі. Наступна книга «Звук ляскання однієї долоні» (1997), що розповідає історію словенських іммігрантів, стала бестселером, розійшовшись тиражем понад 150 000 екземплярів лише в Австралії. До речі, зміст і безпомилкове відчуття цього ляскання, історія у вихідниках доволі складна окремо східна і в автентиці доступна цілковито посвяченим глибоко та віддано.Перші два романи Фленегана, за оцінками провідного американського літературного видання «Kirkus Reviews», «входять до числа кращих австралійських творів із часів розквіту творчості Патріка Уайта». Йдеться, на хвилиночку, про лауреата Нобелівської премії з літератури 1973 року. «Книга риб Гоулда» (2001), третій роман Фленегана, про історію любові в часи початку віку дев'ятнадцятого, каторжника-художника до молодої чорношкірої жінки. 2002-го історія, створена ним, отримала Премію письменників Співдружності. Ці три ранні свої романи називає історією душі. Потім «Невідомий терорист» (2006), який «The New York Times» назвала «приголомшливим… блискучим роздумом про світ після 11 вересня». Невдовзі – «Бажання» (2008), де основа сюжету – дві паралельні історії – про романіста Чарльза Діккенса в Англії та сироту-аборигенку, усиновлену сером Джоном Франкліном, колоніальним губернатором Землі Ван-Димена. Крім того, що роман визнаний «Книгою року» журналами «New Yorker» і «Observer», він виборов Премію прем'єр-міністра Квінсленду, Премію прем'єр-міністра Західної Австралії та Книжкову премію Тасманії. Між рядками маркування цих справжніх численних професійних досягнень позначимо, що письменник ставиться до цього визнання більше ніж спокійно. У «Вузькій стежці на далеку північ» (2013), побачимо історію життя Дорріго Еванса, героя війни, який пережив «Залізницю смерті». Роман названий газетою «The Australian» «незрівнянним колосальним досягненням», а «The Guardian» була ще влучнішою та лаконічнішою – «шедевр». У 2014 році «Стежка…» отримає Букерівську премію. Це перший великий австралійський роман, удостоєний цієї нагороди після «Справжньої історії банди Келлі» Пітера Кері в 2001-му. Крім блискавичного сходження до літературного Олімпу, Фленеган активно займався журналістикою, писав про літературу, навколишнє середовище, мистецтво та політику для австралійської та міжнародної преси. «Le Monde», «The Daily Telegraph», «Suddeutsche Zeitung», «The New York Times» і «The New Yorker». Деякі з його робіт викликали суперечки, критику та незгоду від тих, хто ставав героями з різними знаками своїх дій, і це навіть вплинуло на оцінку літературних історій Фленегана, мовляв, вони не вітаються у новій Тасманії. Але, повторюю, ця маячня навколо з будь якими позначками чи то плюсів чи то мінусів його обходить абсолютно. Його журналістика завжди вписана в час, контекстна, здатна рухати життя та впливати. Есе 2007 про лісозаготівельну компанію Gunns, на той момент найбільшу у світі з переробки деревини листяних порід, вперше опубліковане під назвою «Paradise Razed» у лондонському «The Telegraph», надихнуло сіднейського бізнесмена Джеффрі Казінса на масштабну діяльність щодо зупинки будівництва целюлозно-паперового комбінату Bell Bay Pulp Mill вартістю в два мільярди доларів. Історія отримала продовження була сюжетною, довгою та значною для місцевих жителів. А есе Фленегана отримало у 2008 році премію Джона Кертіна в номінації «журналістика». Має він і збірку документальної прози «А чим ви займаєтеся, містере Гейбл?» (2011). Документалістика, в принципі, справжнє його захоплення. У 2015-му він звернеться до питання біженців у Лівані, Греції, Сербії. У підсумку книга «Notes On An Exodus» («Нотатки про результат»). На її сторінках побачимо і замальовки відомого австралійського художника Бена Куїлті, який мандрував разом із Річардом.  Щодо сінема, там ніяких відмінностей щодо визнання. Фільм 1998 року «Звук ляскання однієї долоні», написаний і зрежисований Фленаганом, був номінований на премію «Золотий ведмідь» на Берлінському кінофестивалі того ж року. У 2008 році він працював з Базом Лурманном як сценарист над фільмом «Австралія».Але… за словами Річарда Фленегана, письменство є єдиним заняттям, до якого він коли-небудь ставився серйозно, і він досі вважає, що йому пощастило заробляти цим на життя. «У багатьох країнах світу робота – це просто жах. Тяжка, виснажлива, принизлива робота – звичайна справа, а письменство до них не належить. Нехай це і важко, іноді вимотує, а іноді й розпач, для мене це також неземна радість». Ви запитаєте в чому саме універсальність таланту Фленегана? Майстерно відрізняти в потоці часу головне від другорядного, маркувати акценти часу, ті самі, що дають позачасові «кола на воді». Про кола, до речі, йому чимало знов таки підказала Японія. Головне, що він це відчув, довірився рухам душі та надав безліч літературних втілень. Ще одна відзнака – на його честь названо поріг на річці Франклін – «Сюрприз Фленегана». Він любить спілкуватися з журналістами. Напевно тому, що сам з цього роду-племені. Він їх зачаровує іронією, інтелектом, теплотою та душевністю. Вони вважають, що він мав отримати Букера задовго до «Вузької стежки». Що він є унікальним, єдиним, має дивовижний талант і здатність являти світові захопливі роздуми. Вони ні в чому не помиляються. «Він цитує літературу вільніше, ніж більшість вчених. Він трохи загадковий і дуже практичний, хоч і не приховує, як його роман відкинули всі великі літературні видавництва, за винятком Chatto & Windus» (мова про у «Стежку» пр. авт). «Я у захваті. Це така честь», – каже він про Букер. «Я ніколи на це не очікував, але, чесно кажучи, отримати ці гроші дуже здорово. Вони... знадобляться». Фленеган має своє ставлення до розвитку історії, і воно стовідсотково відображене в його творах. «Книги з історії були моїм учнівством, я маю на увазі письменницьку майстерність, але історія…». Він вважає, що людський досвід з нею не пов'язаний. «Це питання часу та пам'яті. Минуле існує, але життя циклічне. Я гостро відчуваю циклічність часу… У молодості я ненадовго поїхав до Англії вивчати історію (це щодо студентства в Оксфорді). Мене вразило, як європейці сприймають історію як щось строго лінійне. Для мене це не так; це не якась пряма залізниця. Там, звідки я родом, ми живемо по колу і безперечно сприймаємо все – життя, досвід – як низку кіл... Ми виросли з цим відчуттям рани, що не гоїться, нестерпної рани. Воно завжди було зі мною. Мій батько був щасливою людиною, але йому також доводилося страждати і переживати, що давалося взнаки».  Письменник цілком влучно вважає, що створення книги рухають саме почуття, а не спонукають дослідження. «Можна витратити години, дні, роки на написання і нічого не отримати. Я дванадцять років намагався написати цю книгу («Вузька стежка…»), намагався зробити її правильно, переписував. Можна провести день у бібліотеці та подумати: чудово, я попрацював на день. Але це лише дослідження, а не письменство». Навіть картина зі зображенням авторства Джеффрі Дайєра удостоєна премії Арчібальда у 2003 році.Головний зміст для багатьох творів письменника – доля його батька, якого він, безумно, любив і який помер у віці дев'яноста восьми на день завершення «Вузької стежки…». «Він був одним із міфічної тисячі Уірі Данлопа. Я зустрічався із Данлопом; на той час він був уже дуже старий, йому було за вісімдесят, але він був фантастичним, реальним героєм, надто фантастичним, щоб письменник міг його вигадати. Персонаж має бути правдоподібним».Річард не сприймав «Стежку…», виключно як обов'язок, бо це було потрібно не лише батькові, а і йому самому. «Я не вважав це тягарем, бо це було тим, що я мав зробити. Це катарсис. Я почуваюся вільним, розкутим. Я можу знову писати. Я вже наполовину закінчив новий роман, і ще один».У романі, як зазначають літературознавці, відбулося стовідсоткове віддзеркалення традиційного жанру за участі літературного оповідача, який останнім часом зник. Показово, що Фленеган визначає своє розуміння людського досвіду як послідовності циклічних образів: «Спогади просто миготять у голові, наприклад, коли ми бачимо Еванса старим, хлопчиком, хірургом, який намагається врятувати вмираючих. Це низка картинок, як саме життя». «Стежка…» змушує читача відчути, що значить бути живим. «Жах військових сцен пом'якшується саркастичними перепалками і майстерним промальовуванням персонажів». Насправді майстерним. Персоніфікація мови героїв у Фленегана – найвищий пілотаж в скарбничці письменницьких талантів, який зустрічається, на жаль, доволі рідко в літературі будь яких часів. «Це було через людський гумор, шибеничний гумор… Саме так мій батько розповідав нам... про свої переживання, але не про жахіття. Він народився в 1914 році, і йому було 29 років, коли він прибув до табору, щоб почати працювати на залізниці. Молоді чоловіки мали більше шансів вижити. Він розповідав нам кумедні історії; ці персонажі були реальними людьми, хоч я їх і вигадав».Згодом Річард дозволить цю історію екранізувати та виступить як виконавчий продюсер, повністю довірившись режисерові Джастіну Курзелю. «Мене не цікавить буквальний акт вірності моєму роману. Я хотів найняти режисера, якого я поважав і дозволити йому створити власну роботу, натхненну тим, що він знайде в моїй. Я бачив своє завдання в підтримці процесу».Нещодавно Фленеган таі Тім Вінтон були номіновані на головну австралійську літературну премію Майлза Франкліна. Жоден її не отримав. Річард посміхається: «Так, ну ви розумієте. Премії...»Австралійська література, незважаючи на те, що видавнича індустрія країни зародилася лише у 1960-х, і насправді змістовна, сучасна, визначна для сучасної європейської літератури в цілому. Достатньо згадати Пітера Кері, Мюррей Бейл, Томаса Кініллі, Девіда Малуфа, Елізабет Харроуер, Хелену Гарнер і, звичайно, Річарда Фленегана. «Все це стало можливим тому, що ми мислимо інакше, бачимо циклічність життя... Напевно», – позначає Фленеган. Письменник, особистість життя якої стало темою документального фільму BBC «Життя після смерті», удостоєного премії BAFTA – в «Території особистості».  «Але яка реальність хоч колись створювалася реалістами?».«Без любові – що сталося б зі світом? Так, якісь предмети, речі, світло, темрява». «Будь-яка картина і будь-яка книга – це відкриті двері, що запрошують увійти в порожній будинок, а, опинившись всередині, ви повинні попрацювати і меблювати його в міру власних можливостей». «…болісне, безнадійне почуття двох людей, які прожили разом у коханні, яка ще не була любов'ю, але ще й не була нелюбов'ю, людей, які прожили спільне життя, що так і не поєдналося. Змова пристрастей, хвороб, трагедій, жартів і праці подружжя. Непоєднане життя, що лишилося моторошною ніяк не завершуваністю між людськими істотами». «Боги» просто були ще однією назвою часу». «Війну він сприймав як жахливу кампанію під керівництвом Німеччини та Японії, спрямовану особисто проти нього з єдиною метою – убити його, а тому, поки він залишався живим, він перемагав». «Він не вірив у чесноту. Доброчесність була ряженим марнославством, що чекає на оплески». «Він поклав книгу на темне дерево тумбочки біля ліжка, поряд із подушкою, акуратно вирівнявши по своїй голові. Він вірив, що книги мають ауру, яка оберігає його, що якщо книги поруч не виявиться, то він помре. Без жінок він спав, не знаючи смутку. Без книги ніколи не спав». «Він був маяком, світло якого не можна було запалити заново». «Він ніяк не міг зізнатися самому собі, що сенс його життю надавала смерть». «Він майже ніколи не дивився, що за книга залишалася на ніч, оскільки вона існувала як талісман або як предмет, що приносить удачу, – як якесь знайоме божество, що стежить за ним і оберігає його у світі снів». «Він чекав на смерть, як турист – попутний автобус». «Він не приймає наказів життя і не прийме, як вважав, влади смерті». «Вірші Шисуї колесом пройшлися підсвідомістю Дорріго Еванса – змістовна порожнеча, нескінченна таємниця, ширина без довжини, велике колесо, вічне повернення. Коло – повна протилежність лінії. Обол, залишений у роті померлого на розплату з поромником…». «Він взагалі нічого не розповідав. Те, що одна людина відчуває, не завжди відповідає всьому, чим сповнене життя. Часом це взагалі не дуже чомусь відповідає». «Вона побігла у воду. На відміну від багатьох жінок, що несміливо заходили в море по коліна, Емі Мелвані одразу ж кинулась у хвилю, саме коли та збиралася обрушитися на неї. А коли виринула, відчуваючи сіль на губах і нестерпний блиск неба, все її сум'яття ніби хвилею змило, а на зміну йому прийшло дивне відчуття, ніби виринула вона в якийсь новий центр життя. На якийсь момент все опинилося в рівновазі, все в очікуванні». «Вони напам'ять читали один одному свої улюблені хайку, глибоко зворушені не так поезією, як своєю чутливістю до поезії, не так геніальністю віршів, скільки власною мудрістю в їх розумінні. Душу їм гріло не те, що вони знають вірш, а те, що знання вірша демонструє високу сторону їх самих та японського духу». «…все його життя було подорожжю ось до цієї точки, коли він на мить злетів на сонці, а тепер на решту життя йому належить подорож геть від світила?». «Доброчесність є чеснота, і, подібно до страждання, вона невимовна, нездоланна і недоступна розумінню». «Думка моя завжди єдина – йти в бій із вітряками... Тільки віра в ілюзії і робить наше життя можливим, розкрившись так, як ніколи раніше. Саме віра в реальність і губить нас щоразу». «Йому вдалося уникнути того, що сам він вважав явними помилками життя, на кшталт політики та гольфу». «Життя – воно не про ідеї. Життя – воно трохи для успіху. Найбільше це – підтасована колода. Життя – тільки про те, щоб правильно зробити наступний крок». «Життя можна уявити, але ніколи не можна пояснити». «Заплакати стало означати просто дати вихід почуттям, а почуття єдиний у житті компас. Відчувати стало модою, а емоція стала театром, в якому люди актори, які давно забули, що вони являють собою поза сценою». «Здавалося, робота пожирає його душу. Талант чи геніальність – хіба не вони змушували його вперто вичерпувати себе без залишку? Це було схоже на розкопки, які він продовжуватиме доти, доки не натрапить на свій скелет». «Знову полив дощ. Від нього йшов шум і ніякого затишку. Дощ не сіяв приглушено по деревах тика і бамбуку, не зітхав, не оселяв чарівної тиші. Швидше він обвалювався на колючий бамбук, і ця злива звучала… як гуркіт безлічі речей, що розламувалися…». «І життя його тепер, як йому здавалося, було однією монументальною нереальністю, в якій все не має значення: професійне честолюбство, гонитва за статусом, колір шпалер, розмір кабінету або отримання постійного місця на автостоянці – наділялося найбільшою значимістю, а все дійсно важливе: насолода, радість, дружба, любов. Це робило життя здебільшого нудним, а загалом – дивним». «Кажуть, що добрий оповідач той, хто дозволяє полум'ю історій пожирати гніт свого життя». «Книга здатна містити жах, надавши йому і форму, і сенс. Але в житті у жаху форми не більше, ніж сенсу». «Жах просто є. І поки він панує, у всьому Всесвіті ніби і немає нічого, хоч би що він втілився. «Вузька дорога на далеку північ». «Кожен кидок – завжди перший». «..кожне його слово звучало і захистом від усього, що він справді відчував, і зрадою всього, що він був». «Кохання – це два тіла з єдиною душею». «Любов'ю діляться з іншими, інакше вона вмирає». «Надія та мрії – лише охололий попіл від згаслого вогню». «...нащо порожній світ, коли втрачаєш того, кого любиш!». «Напевно, саме так і влаштовано пекло,... вічне повторення однієї й тієї ж невдачі». «Нас двоє або ми – ніщо». «Ніхто більше нічого не читає. Вважається, що Браунінг – це пістолет». «Нічого не сталося, проте все змінилося». «Обманювати так легко... Це так шкода, коли ти брешеш і зловживаєш довірою». «Один суцільний сніг був у мене в голові. Ти колись відчував таке? Весь світ твій, а потім усі твої думки перетворюються на сніг». «Правда має велике значення, і люди жадають її. Якщо ви зможете сказати її досить точно та без перебільшень, люди слухатимуть, бо вона їм потрібна, як їжа та питво, і вона завжди буде чутна, незважаючи на армію платних пропагандистів. Правда повільна, але невблаганна, і вона має величезну силу». Фото: Джерела: Фленеган, Річард. Вузька стежка на далеку північ: роман / Р. Фленеган; пер. з англ. В. Дмитрук. – Львів: Вид-во Старого Лева, 2017. – 460 с. *** https://gobis.livejournal.com/413583.html https://www.theguardian.com/books/2024/nov/16/richard-flanagan-im-not-sure-that-i-will-write-again https://starylev.com.ua/old-lion/author/ricard-flenegan?srsltid=AfmBOopvgDd7lSfdEA1RYA3kCWjfYL5SSlE5mI23TzeqdnqXuY9I_jC0 https://alchetron.com/Richard-Flanagan#Early-life-and-education https://www.theguardian.com/news/2016/sep/01/nauru-files-an-extraordinary-trove-of-short-stories-says-richard-flanagan https://www.irishtimes.com/culture/books/richard-flanagan-war-the-booker-and-a-life-more-circular-1.1971721 https://www.rnz.co.nz/national/programmes/ninetonoon/audio/2018617431/richard-flanagan-people-need-truth-as-they-need-food-and-drink Замовити літературу можна за посиланням Дивіться більше матеріалів: https://www.libr.dp.ua/punktyr_bibl.html |
Спецпроєкт
