Анатолій Дімаров

Анатолій Дімаров. Це письменник, життя якого вмістило в собі всі найпереламніші події в історії України ХХ століття. Розкуркулення родини, Голодомор, війна, на якій отримав тяжке поранення, цензура й замовчування в журналістиці та літературі. Лише за часів незалежності він зумів розповісти про все, що пережив. Думки митця – у “Пунктирі”.

“А взагалі я думаю, що не варто робити з письменників святих. Вони такі самі, як решта. Може, й гірші. Особливо, як воно бездарне. У таких завжди залізні лікті. Кожен письменник, окрім справжніх, вважає себе генієм. Я завідував відділом культури в газеті, вдачу їхню добре вивчив”.

“Ірина Вільде насправді ж була Дариною Полотнюк. Вона виховувалася на європейських зразках, абсолютно не знала російської літератури. Як вона вміла писати! Саме Дарина Дмитрівна мені й сказала, що від початку твору, перших речень залежатиме доля книжки. Такий заповіт мені дала на все життя”.

“Література дуже реагує на життя, яке її живить. Через те жіночий рух не обійшов і письменниць, які сьогодні вириваються на передній план. Чоловік ніколи б не зумів так спалахнути, горіти від зради, від горя, як жінка. Тільки рвучи серце і стікаючи кров’ю, можна написати геніальні речі”.

“Мені ніколи не доводилося ритися у словниках, бо в мені це відчуття мови жило з народження. Слова, які я мав би забути, зринали самі. От хоча б слово «бендявся» — яке ж соковите”.

“Творчість — це як хвилі на морі. Щось тобі вдалося, а щось — дарма старався. Так завжди буде в житті письменника, який напружено і боляче працює”.

“Я весь час прагнув зробити з читача співавтора, щоб він теж увійшов у мою шкіру і в деяких місцях навіть додумав сюжет. Тому іноді я навмисно обривав оповідь. Щоб зрозуміти мене як прозаїка, читачеві можна прочитати «Біль і гнів», «І будуть люди», сільські, міські і містечкові історії”.

“Про свою сім’ю Анатолій Дімаров дуже детально написав в одній з найкращих українських мемуарних книжок «Прожити й розповісти». Найбільша значимість цього двотомника — в його правдивості, відсутності будь-яких масок і бажання щось прикрасити чи переписати. Нині я думаю, що це видання мало стати прикладом для багатьох його колег. Дімаров був переконаний, що коли «хочеш інших засуджувати — суди в першу чергу себе». Після цієї сповіді письменнику вже не потрібно було боятися якихось викривальних запитань і суду історії, ось чому він не витворював навколо себе жодних бар’єрів — з ним завжди можна було про все поговорити і пожартувати Почуття гумору — це таки найзнаменитіша дімаровська риса” (Тетяна Терен).

Наш Дімаров [Текст] : статті. Інтерв’ю. Спогади. Листи. Присвяти / ред. Т. Щегельська ; упоряд. Є. Дімарова. – К. : Фенікс, 2015. – 327 с. : іл. – (Життя славетних).

Наєнко, Михайло. Діамантами вісвічують слова…: 90 років Анатолієві Дімарову [Текст] / М. Наєнко // Слово і час. – 2012. – № 5. – С. 84–89.

31.12.2021