Люко Дашвар. «Перлина неправильної форми»
 Вона пише візуально-художньо, в тому сенсі, що, читаючи її, жваво уявляєш якесь живописне полотно або ж кіно. Вдивляєшся та вслухаєшся. «Ніч над Трухановим островом не така, як по всьому Києву. Мов мала дитина, – впала, коліна позабивала і завмерла – ворухнутися страшно, зойкнути несила. Німо». Й з кожним рядком ти немов сам, як додаткова прозова фарба або герой, опиняєшся всередині сюжету. Сюжету, сповненого поліфонії характерів, піків напруження, природності та нестримності почуттів, щільної за сприйняттям ВСЬОГО реальності. «Феєрверки так потужно розмальовували небо, що зірки не втрималися – поховалися». Це цілком про її об'ємний стиль – немов барочні, у перекладі з французької, перлини неправильної форми. Недарма їй близькі художні пошуки непередбачуваних й дивних, за її ж словами, Франсіско-Хосе де Гоя, Мікеланджело Буонарроті, Тиціана Вічелліо, Пітера Пауля Рубенса, представників фламандської школи, Томаса Гейнсборо, братів Кранахі. Це для неї – нескінченно. Головною рисою свого характеру вважає працездатність. Її улюблена справа – рухатись, мрія про щастя – жити. Серед улюблених літературних героїв – Аліса Льюїса Керрола. Знов, як бачимо, «перлина неправильної форми». Улюблені герої в реальному житті – ті, хто роблять справу. Більш за все ненавидить – насилля. Серед бажаного – спроможність літати. Вона взагалі ніколи не думала, що стане письменником чи сценаристом, хоча й писала завжди. Закінчила технічний ВНЗ, працювала за інженерною спеціальністю, вийшла заміж, народила дітей. У якийсь момент звільнилася «з досить-таки нормальної посади і пішла працювати обліковцем листів у газету. До речі, саме цю посаду вважаю джерелом багатьох сценарних і книжкових ідей, – зауважує сьогодні Люко. – Я перечитала сотні листів – люди ніколи не пишуть через дрібниці. Спробуйте сісти і написати на порожньому місці лист у газету – у вас нічого не вийде. Для цього потрібні реальні емоції: сум, тривога, радість. Через півроку роботи в газеті стала заступником головного редактора. Напевно, вела доля. Так само, через якийсь час, залишила посаду головного редактора глянцевого журналу і записалася на курси сценаристів. Мабуть, відчула, що в мене це може вийти…». На багато запитань, вона відповідає : «Не знаю». Тому, що за власним ствердженням не хоче лукавити. А запитань до життя в неї самої більше , ніж відповідей. «Мені здається, будь-яке колективне намагання розглядати будь-яку проблему взагалі ні до чого не призведе. – акцентує письменниця. – Є кожна окрема людина, і кожен сам своє життя кудись скеровує…». Сьогодні у «Пунктирі» думки, враження та емоції сучасної української прозаїкині, сценаристки, журналістки, неодноразової переможниці та лауреата конкурсу «Коронація слова» (2007, 2011, 2012, Вибір видавця-2014), переможниці конкурсу «Книжка року Бі-Бі-Сі-2008» – роман «Молоко з кров’ю», першого лауреата премії «Друг Читача» – «Дебют року» (2008 р.), володарки премії імені Пантелеймона Куліша (2019), «Золотого письменника України» – Люко Дашвар (Ірини Чернової). «Амбітна людина – це, певно, якийсь конкретний комплекс, як тавро. Чесне слово, намагаюся відшукувати інші аналогії. Безумовно думаю одне: характер у мене є. Мабуть, і немало життєвого досвіду, аби не метушитися». «В історії людської цивілізації відбувалося немало злетів і, здавалося, що після них людство врешті прокинеться, відкине війни, насилля, та все щоразу повертається на «круги своя». Особисто для мене найбільш цінні ідеї … і принцип про те, що чистота життя – найбільш високе мистецтво». «Все, що я хочу сказати, я пишу у книгах. Казати щось більше того – це вже маніпулювання свідомістю. Якщо люди хочуть чомусь навчитися, нехай читають Біблію. Я ж не маю права казати людям, що правильно, а що — ні, а просто розповідаю історії. Робити якісь висновки повинен кожен самостійно. У своїх романах я ставлю багато запитань і даю мало відповідей, щоб читачі задумалися над якимись буденними проблемами і, можливо, щось змінили у своєму житті».
«Діти підтримали, чоловік сказав: «Дерзай!» Звичайно, я могла залишитися на посаді редактора, а ночами писати. Але коли б я мала стабільний заробіток у журналі, навряд чи зрозуміла б, чого варте моє письмо. Можна писати в стіл усе життя і вважати себе невизнаним генієм. Я ж вирішила: коли хочу писати і книги, і сценарії – повинна цим заробляти! Перший же мій сценарій купили. Правда, я його переписала вісім разів, перш ніж за ним зняли фільм». «Для мене найбільш важлива книжка «Рай. центр», а читачам вона сподобалася найменше. Тому абсолютно не маю «комерційної чуйки», нічого в цьому не розумію. Пишу про те, що мені здається важливим. І, слава Богу, що це виявляється важливим не тільки для мене, але й для читачів». «Живу виключно тим, що пишу. Але не тільки книжки, а й сценарії». «Життя кожної людини – легенда. Навкруги – тисячі захоплюючих історій. Головне – розповісти їх цікаво. На мій погляд, письменництво споріднене з «Еріксоніанським гіпнозом», який починає оперувати свідомістю, видаючи на гора десять фактів, з яких дев’ять реальні, а один – вимисел, потім переходить до восьми реальних і двох нереальних і так далі…». «Знаєте, натхнення – натхненням, а працювати треба. Нещодавно прочитала «Як писати книги» Стівена Кінга – тут знаменитий містифікатор сказав мудру річ. «Добродії, якщо ви збираєтеся сидіти і чекати натхнення – кидайте цю пропащу справу. Нічого у вас не вийде. Натхнення – це не панянка з легкими крильцями, це грубий мужик. Вам його обламати буде дуже важко. Сідайте і починайте працювати, робіть це кожний день, якщо хочете домогтися результату!» Він правий». «Кожна людина за природою своєю індивідуальна. Одним подобається одне, другим – інше… Я не дуже комфортно почуваю себе на публіці, тому мало ходжу на різного роду заходи. Втім, це мій особистий вибір. Як і псевдонім. Він наче відділяє особисте життя від книжкового. Вдома я – Ірина, а на публіці – Люко Дашвар». «Кожний має свободу вибору. Те, що письменник зобов’язаний бути публічною людиною, – усього лише стереотип, давайте його ламати на моєму прикладі! До речі, це зовсім не означає, що я категорично відмовлюся від усього, що пов’язане з публічним життям. Це нереально». «Коли я почала писати українською, зрозуміла, наскільки це важливо для мене особисто. Ніби таким чином відкриваю для себе свою Україну. У кожного на те свій час». «Люблю фотографію. Цікавлюся історією мистецтв. Найбільшим уподобанням серед мистецтв є архітектура. Вільний час найбільше люблю проводити за межами міста. Все, як і у багатьох інших – ліс, річка, луг, квіти, босоніж…» «Люди часто розповідають мені свої історії. Спочатку я працювала журналістом у Херсонській обласній “молодіжці” і читала листи читачів. Деякі історії дуже глибоко закарбувались у пам’яті та стали основою для моїх романів… Розповідь 70-річного чоловіка, якого дівчина колись дуже давно не дочекалася з армії. І тоді чоловік вирішив довести своїй коханій, що він кращий, ніж той, інший. Уявляєте, він купив собі хату поруч із оселею своєї Марусі. Цей чоловік прожив усе життя з фанатичним коханням до дівчини. Звісно, я дещо трансформувала цю історію, але все ж саме вона лягла в основу “Молока з кров’ю”». «Мене дуже вразила книга Юрка Покальчука “Кава з Матагальпи”. Її, стареньку і пошарпану, я знайшла і прочитала не так давно». «Мені цікаві філософія, психологія, соціологія. А особливо – соціальна психологія. Коли запитують, які меседжі я хочу донести у своїх творах, до часу ніяк не могла сформулювати ідею. А потім зрозуміла: намагаюся писати про абсолюти. Свого часу у книзі Лебона «Психологія народів та мас» наштовхнулася на цитату пана де Вогюе про те, що цивілізація помре через панування відносних понять. Я жахнулася, бо усвідомила: абсолютів нема, вони зникли. Все відносне: ми усі відносні патріоти, відносно порядні, відносно щирі й відверті. Щодо якихось життєвих обставин, ми трохи кохаємо і так далі. Я за те, щоб повертати абсолюти у життя». «Не зважаючи на якісь життєві обставини, я залишаю світло і ніколи не наголошую на тупиковій ситуації, навпаки. Мені здається, що тексти віддзеркалюють світосприйняття автора. Напевно, я така, так бачу».
«Псевдонім відокремлює особисте життя від «книжкового». Тому, якщо говоритимемо про книги, – перед вами Люко Дашвар. Це виключає питання приватного характеру. Нормально ж. Із якої радості будь-якій нормальній людині раптом виливати на голови тисяч незнайомих читачів подробиці свого особистого життя? Все, що хотілося сказати, в тому числі глибоко особисте і потаємне, – я написала у своїх творах». «Риса найважливіша для письменника?.. На мою думку, спостережливість. Завжди маю при собі блокнот і ручку, щоб записати і не втратити якийсь цікавий випадок, деталь, смішний діалог, газетний заголовок – там зазвичай пишуть стільки приголомшливих сенсаційних нісенітниць, із яких можна розвинути карколомний сюжет!». «Ставлюся з повагою до всіх, хто пише, тому що це дуже непросто». «Ти пишеш, абсолютно не знаючи, хто візьметься за книжку, і який відгук написане знайде в руках тієї чи іншої людини. А приходиш на зустріч, бачиш людей і думаєш: «Ось, вони які». Мені подобаються мої читачі». «У дитинстві я й мріяла писати. Вірші та оповідання почала писати ще у школі. Один мій твір навіть був визнаний найкращим в українському літературному конкурсі. А потім я поплила зовсім іншим курсом…». «Усі книги мені однаково дорогі. За “Райцентр” дуже переживаю, бо доля головної героїні близька мені, тому хочу виділити цю книгу». «Є таке фінськє прислів’я: “Іноді правда неймовірніша від брехні”. Думаю, що і герої, і сюжети моїх творів цілком можуть існувати. У вчинках перших немає чогось надприродного. Сильні люди – тримаються, слабкі – здаються. Все як і повинно бути. А от сюжети… насправді вони можуть бути ще більш дивовижними! Шекспір живе у кожній українській домівці. Леді Макбет і Річард живуть серед нас… Більше того, це цілком реальні люди. Уявляєте, я навіть отримала листа від одного читача. Чоловік розповів, що виріс у такій самій Шанівці, як і Катя з роману “Село – не люди”, він дякував за те, що я написала про їхнє село». «Я намагаюсь уникати автобіографічності. Але основою мого останнього роману “Мати все”, який побачив світ у вересні 2010 року, стала цілком реальна історія. Якось на одеському пляжі я побачила дивну картину: жінку середнього віку з дорослим сином і сільську дівчину, яка сиділа поруч. Чужа, зайва. Я довго думала над побаченим. Спочатку написала невеличке оповідання. Потім доповнювала його все новими і новими сюжетними лініями. Так і виріс мій роман. Щоправда, він вийшов занадто великим, тож третину довелося скоротити. Не повірите, але книга від цього стала навіть кращою!». «Я народилася на Херсонщині, де є заповідний степ, який ніколи не орали. Видовище, яке зачаровує. Мені подобається Західна Україна. В Карпатах в Яблуницях у звичайній хаті орендуємо кімнату, часто гуляємо пішки, п’ємо гаряче вино з чоловіком… Дуже люблю Чернігівщину. У мене в 100 кілометрах в глухому селі є хата. Це – найулюбленіше місце, куди я вириваюся. А ті регіони, про які не розповіла, то тільки тому, що не знаю поки що, наскільки там чудово». |
Спецпроєкт
