Генрі Чарльз Буковскі. Збережені іскри

Його обличчя порівнюють зі  зовнішністю пораненого лева. Протягом життя ран цих і насправді було забагато. Починаючи з байдужості матері до постійного безпровинного побиття Генрі батьком. Піхотинець часів Другої світової, який повернувся до Німеччини солдатом американської армії, лупцював сина до чотирнадцяти років. До тих пір, поки той не припинив кричати під час екзекуцій. Саме тоді батько зрозумів – син подорослішав і  назавжди вільний від фізичного та морального страху. «Мій батько був великим вчителем літератури, – чуємо в одному з інтерв`ю. – Він навчив мене значенню болю. Болю без будь-якої причини». І ще: «Люди втомилися, вони змучені коханням чи його відсутністю. Люди просто недобрі один до одного». Років із тринадцять він почав думати, що є письменником. Взяв блокнот, олівець і почав писати. Пізніше він назве це «механізмом, коли тобі приємно від подібних дій». Відчуття ці лишаться на все життя. Генрі Чарльз Буковскі. Американський письменник німецького походження, поет, сценарист. Автор понад сорока книг, серед яких романи, оповідання, вірші, перекладені багатьма мовами світу. Але з такими потужними та промовистими мовою і наповненням, що звучатимуть по авторські завжди.
Його першим дитячим оповіданням була історія про одноруку людину, яка скидала людей із неба. Батько, побачивши твір, негайно його розірвав. Після цього Генрі ствердився в письменницькому бажанні остаточно. «Саме після цього я став письменником», – читаємо в його спогадах.
Він прагнув протестної несхожості з оточенням, внутрішньої, перш за все; а ще, іноді помилково, вважав, що нікому не потрібний. А ще був переконаний, що людству важлива лише «прекрасна брехня» та сперечався з цим у своїх творах, зробивши певний оригінальний літературний «шлюз» американської літератури XX сторіччя. Витоки знайдемо в історії шкільних років, коли Генрі написав сюжет про власну зустріч із президентом і потім безуспішно переконував, що це ніяк не стосується дійсності.
Навчався він на факультеті журналістики та англійської мови у коледжі Лос-Анджелеса. Не проти був стати журналістом, але його не взяли на роботу. Можливо, то й добре, бо все, як звісно, все трапляється у свій час.
На початку Другої світової він кидає навчання та вирушає подалі від батька до Нью-Йорка, а потім до Філадельфії. До служби в армії визнаний непридатним. Психіатр поставив лише два питання: «Ти віриш у війну? – Ні. – Ти готовий воювати? – Так». Цього виявилося достатньо для того, щоб із формулюванням «антисоціальність». Генрі лишили покинутим на самого себе.
Це виявилося доволі жорстоко, він немов випробував, на що ще здатен і є чи ні ступінь болю, який зможе відчути знову. Праця на бійні, у залізничній ремонтній бригаді, в американському Червоному Хресті – більш ніж у ста місцях і різних містах. Він голодує, буває, що шоколадний батончик із красномовною назвою «День зарплатні» – єдина їжа на день. Вірніше вночі, коли по шматочку куштує смаколик, немов подовжуючи насолоду.
Буковскі пише від руки друкованими літерами та відсилає до різних журналів чотири-п`ять оповідань і віршів на тиждень. Твори вперто повертали. Іноді хотілося все кинути, але якийсь внутрішній голос, казав: «Не треба.  Збережи крихітну вуглинку, її іскру. Допоки вони в тобі, ти зможеш розпалити велике вогнище… Наді мною насміхалися, бо тоді я був для них лише рабом. Якось зимовим вечором я йшов безлюдною вулицею. Чомусь добре запам`ятав заледеніли самотні дерева. Вдома побачив підкладений хазяйкою квартири під двері лист від редакції, де сповіщалося, що два моїх оповідання придбали». Це було у 1944-му, твори надрукували в журналах «Історія» та «Портфоліо».
Після невдач із вранішніми публікаціями на десять років він припиняє писати, обираючи саме у поневіряннях набуття досвіду. Мова про мандрівний безладний спосіб життя, алкоголізм, знову голодування, випадкових знайомих, дрібні заробітки.
Його оточують люди зневірені, які для багатьох не виявляють жодного гідного значення. Для нього ж вони володарі найголовнішої якості – вони не брешуть і максимально близькі до реального життя. Вони для нього і є тією уособленою правдою, яку Буковскі цінував та якої більш за все прагнув. Прагнув і тому, що її уособлював, але з віддзеркаленням не завжди складалося.
Ця абсолютна природність захищала та допомагала ніколи не відчувати власної вразливості. В будь-якому разі для розуміння оточуючих. У своїх вчинках, відбитих у більшості творів, він немов повертав перед нами кулю вражень, щоб ми побачили стільки її сторін, скільки емоцій і думок довелося пережити йому. Побачили та зробили висновки власні.
Після тяжкої хвороби як необхідної зупинки Генрі повертається до письменництва. Один із номерів журналу «Арлекін» повністю складено з його віршів. «Мені потрібно було прокричатися. Вірші для цього підходили найбільше».
Поетичні збірки, які привернули увагу критики та читачів, було видано у невеликому приватному видавництві «Луджон Прес». Книги набрано вручну на тонкому різнобарвному текстурному папері обмеженим тиражом, що тоді й зараз є цінною бібліографічною рідкістю. Тобто, цікавим і незвичним був не лише зміст, а й досконале вишукане оформлення. А ще контраст дизайну та дещо репового земного змісту, сприйнятого видавництвом цілковито та неупереджено. Майже всі видання Буковскі матимуть відмінне оформлення та авторські особливі ілюстрації, наприклад роман «Жінки» (1978 р.).  
Отже, вірші. Він «викликав справжню шокову хвилю в поетичному світі. Репутації його зробити квантовий стрибок, де допомагало все – друк, папір, палітурка, вступне слово Білла Коррінгтона… сама поезія відповідала любовній ретельності виробництва», – читаємо в біографа Ніла Черковського.  
У середині 60-х минулого сторіччя його поезії вже бажають друкувати сотні невеликих поетичних журналів. У 1966-му, за підсумками опитування журналу «Аутсайдер», Буковскі присвоєно звання «аутсайдера року». До кінця XX сторіччя «аутсайдер» увійшов до історії світової літератури як людина, яка фактично звільнила поезію від академічної залежності.
Аутсайдери саме такі, бо не вперше в світовій історії доводять Ейнштейнівську теорію відносності в будь-чому.
Збірки Буковскі й надалі публікуються у приватних незалежних видавців, які були самостійні та не звертали уваги на літературну критику, прихильну до вишуканих літературних взірців. Взірців, які частіше за все не мали жодного стосунку до «тканини» реального життя аутентичного справжньому мистецтву.

Про нього писали, що він надав голосу безголосим, манеру ж  і стиль порівнювали з творами Ернста Хемінгуея.
Насправді все було дещо інакше.
Короткі, немов постріли, абзаци, фрази, немов стиснуті пружини, обмаль порівнянь, образів, метафор. Така собі неприкрашена документальна концентрація життя без зайвих «бантиків». Та сама реальність, яку він досліджує роками власного досвіду, кидаючи себе в усі негаразди неначе у вогнища або шторми. Але у штормі виживає лише той, хто цілком може довіритися хвилям.
Начало його творів немов без початку, і це чіпляє з першого речення, і ти запитуєш в себе: «Що це? Що відбувається?». І через секунди немов вмикається проєктор і ти починаєш бачити все, що трапляється з героями.  
Девіз Буковські: «Мені подобається сказати те, що я повинен сказати та піти». Коротко, зрозуміло, чесно. Але «піти» не виходить вже нам, тому що ти одразу або з часом повертаєшся до його творів, як до обпалюючих ковтків, які втамовують спрагу.
У 1966 році в Санта-Роз (Каліфорнія) шанувальник творчості Чарльза Буковскі Джон Мартін для того, щоб друкувати твори свого кумира, засновує видавництво «Чорний Горобець» (Black Sparrow Press). Саме тут у шістдесяті виходять всі збірки Буковскі – понад двадцять назв. Видавництво й досі одне з найшанованих і незалежних у США, а прибутки від творів Буковскі й досі становлять близько третини річного обсягу продажів. «Він допоміг мені побудувати мій видавничий бізнес, я допоміг йому стати успішним письменником і заможною людиною», – цілком справедливо зазначає Мартін у спогадах. Має рацію. Про нюанси – згодом.
1971. Буковскі за двадцять днів пише роман «Поштамт» (Post Office). «Як ти зміг так швидко?», – спитав Джон. – «Від страху», – чесно відповів Генрі.
В основі реальний життєвий досвід – у 1958 році Буковскі працював сортувальником на пошті. Ці клітинки, куди розкладалась кореспонденція, нудні рухи, доведені до автоматизму, були схожими на пекельне божевільне коло, коли з дня у день нічого нового та іншого не траплялося.
У США «Поштамт» був проданий тиражем сімдесят п`ять тисяч екземплярів, у світі – п`ятсот. Судячи з цього, «нічого не трапляється» в багатьох людей по всьому світові. Письменник точно почув і спіймав відчайдушну «ноту» самотності багатьох. Великої та уповільненої.
У 1974-му він отримує стипендію Національного Фонду Заохочення Мистецтв і переселяється до Голлівуду. Підробляє в чоловічих журналах і андеграундних газетах.
Невдовзі з`являються романи «Фактотум» (Factotum, 1976), «Жінки» (1978), «Шинка на хлібі» (1982), збірки «Африка», «Париж», «Греція» та інші.
До кінця 1970-х Буковскі наздоганяє популярність. Його читацька аудиторія розширюється, книги шукають у крамницях, запитують у знайомих, передають з рук до рук як бажану цінність. Все частіше запрошують виступати з власними віршами. Він завжди хвилюється. Завжди природній і відкритий. Усміхнений. Ніжний і сумний. З неповторною інтонацією легкого гумору. Поїздки до Німеччини та Франції стають культурними подіями часу, преса все частіше вмикає камери, щоб встигнути зберегти миті неповторного.

Основу документальної стрічки Джона Даллагана «Bukowski: Born into This» (2003), становлять записані в різні роки другом Чарльза – Тейлором Хекфордом інтерв`ю. Деякі побачили світ в 1987, в документальній стрічці  Барбета Шрьодера «The Charles Bukowski Tapes».
На думку письменника, ці записи – найбільш «чесний і прямий» фільм про нього. Так і сталось. І в першому, і в другому випадках. І мова не лише про невідомі факти його творчості й особистого життя з перших вуст.
Камера завжди проявляє. Вона бачить людину саме такою, якою вона є. Сховатись за монтажем або роботою оператора та задумом режисера – неможливо. Отже, ми бачимо Буковскі в природній обстановці, чуємо неповторний голос, вбираємо та звіряємо думки і розкриваємо його як головну аутентичну книгу, сторінки якої говорять із кожним.
Його читання віршів – унікальне та підкорююче. Без зайвого наголосу й екзальтації, немов розмірковуючи вголос і запрошуючи до діалогу. З одного боку, абсолютна статика тіла, з іншого, – неймовірної сили енергія, коли тебе немов накриває м`яка ніжна хвиля, іноді гостро прохолодна, схожа на спільне з Чарльзом раптове прозріння від почутого.
У 1983 році канадський режисер Рон Манн запросить його до участі ще в одному документальному проєкті «Поезія в русі», присвяченому північноамериканському ренесансу. У стрічці десятки найвідоміших поетів Америки читають власні вірші під акомпанемент улюбленої музики та під супровід авторських коментарів саме Чарльза Буковскі. І це лише посилює бажання вслухатися саме в його неупереджені оцінки та думки.
Твори Чарльза Буковскі вдало екранізують. Не випадково, зважаючи на їхню «кіношну» стилістику. Кінодокументалістика також не пройшла повз. Буковскі починає працювати в Голлівуді як сценарист.
Для нього немов відкривається вікно визнання літературним і творчим істеблішментом, який «ніжно, хоч і з деякою побоюванням притискає його до своїх великих грудей». Але більшого Генрі не прагне, розуміючи наскільки є іншим.
Його поезією захоплені Жан-Поль Сартр і Жан Жане. Він стає затребуваним, навіть модним і шанувальників має так само багато, як і противників. Останні все ще не поспішають зараховувати його ім'я до «великої літератури». Дарма.
До класичного та сучасного письменництва він ставиться вибірково. Доволі часто вважає його недосконалим, надто врівноваженим і фальшивим. Перевагу надає Пабло Неруді, Кнуту Гамсуну, ранньому Хемінгуею, Джерому Селінджеру, Луї-Фердінану Селіну, Франсуа Війону.
Для нього дух завжди понад формою, бо форма, прикриває недосконалість, висвітлює формалізм. Щодо культури масової, то дуже не подобається йому Мікі Маус. Він щиро не розуміє, як цей герой з чотирма пальцями на руках міг підкорити таку кількість дорослих і дітей . J
Його ж самого вважають «єдиним, справді улюбленим поетом підпілля». І у своєму таємному сердечному «підпіллі» він має власного синього птаха, до якого завжди прислухається. А він – до нього.

Кохання в його житті було багато. Різного. Не завжди взаємного, скоріше навпаки. Але кольори ці відтіняли життя, немов ще більше висвітлюючи самотність. Іноді з нею сперечалися. В деяких випадках, забутими не ставали.
У 1993 у видавництві «Чорний горобець» вийшла остання прижиттєва антологія Буковскі «Біжи разом зі здобиччю», де більшість з його поетичного та прозового матеріалу. Останній роман «Макулатура» (Pulp, 1994), просочений не лише його мудрим почуттям гумору, а й передчуттям смерті: «Хочу, щоб мене поховали біля іподрому… де буде чути останній заїзд».
Класична музика, зокрема твори Яна Сібеліуса, та іподром на багато років стають його справжньою пристрастю, бо знову таки віддзеркалюють справжнє та неприховане. «Коли я не ходжу на перегони, я не можу писати. …ти бачиш багато облич, сотні сотень облич, і в кожного є мрія, вони хочуть перемогти. Ти бачиш, чого вони прагнуть… і те, чого не трапляється. Немов щось відкривається для тебе, про щось говорить...».
Він ніколи не боявся смерті, вважаючи, що єдине питання не в тому наскільки ти можеш постарішати, а в тому, як далеко здатен дійти зі своїм «багажем», бо всі життя рано чи пізно вичерпуються. «Я був міцним і опинявся у зручний момент у необхідному місці. Боги були добрі до мене…». Так, був та були.
Чарльз Буковскі помер від лейкемії 9 березня 1994 року у власному будинку в Сан-Педро.
Нещодавно виявилося, що, всупереч його природності, вистражданої правдою життя та неповторним авторським стилем, багато надрукованих віршів сильно прикрашені та відредаговані. Завдяки архівам і оригінальним рукописам один із відданих дослідників творчості Буковскі Абель Дебрітто неточності виправляє. Йдеться про збірку «Storm for the Living and the Dead: Uncollected and Unpublished Poems» (2019 р.). «Ця книга – справжній, справжній, справжній Буковскі. Є ніжний Буковські, непристойний, брудний, старий Буковські, Буковські, який поважає інших письменників, Буковські, закоханий у жінок, я намагався створити кілька різних Буковські», – пише Дебрітто. «Дехто вважає його непристойним. Але я так не думаю. Я думаю, що він говорить про реальне життя».
Реальне життя. Яким же у підсумку воно було для епатажного, неформатного та несхожого на інших чоловіка з зовнішністю пораненого лева?
«Вірші в останню ніч землі» стали останніми його римами. В них відчуємо обпалюючу сповідь справжнього, справжнього, справжнього Буковскі. Сповідь, яка назавжди ранить не «dirty realism», бо це – лише формальна літературознавча ознака та слабке недосконале відлуння його строкатого життя. Ранить відвертістю. Відвертістю самотньої вселенської ніжності та прагнення сокровенного  щастя.
Саме цю правду Генрі Чарльз Буковскі лишив нам по собі.
Генрі Чарльз Буковскі у «Пунктирах історії».