Луї Армстронг: «Для джазового музиканта дуже важлива пам'ять про минуле»
 З чого складається наша пам'ять? З яких барв, відчуттів, емоцій? Якими нас згадуватимуть, якщо взагалі згадуватимуть.Володар неповторних голосу, звуку труби, посмішки.Не лише його музика, а й сама особистість зачаровували. Щирий, з душею навстіж. Скромний. Суперечливий. Активно та відкрито не сприймав конкурентів, хоча іноді й визнавав їхні здібності. Обожнював аплодисменти. Навіть коли став знаменитим, його вважали людиною боязкою та нерішучою, бо не припиняв звертався за порадами з питань, які міг чудово вирішити самостійно. «Але коли виходив на сцену і починав хорус за хорусом виконувати пристрасну, як ракета мелодію, що рветься в небо, відкривалась така впевненість, що багатотисячна аудиторія переставала помічати інших музикантів», – зазначав американський джазовий критик і біограф Армстронга Джеймс Лінкольн Колліер.Луї рухався сходинками долі вдячно та віддано. Так, його артистична кар'єра розвивалася ривками, але він ніколи не зраджував обраному шляху. «Можливо, тому і лишався на самоті, особливо в періоди крутих поворотних змін, що відбувалися в джазі (поява бопа, модального джазу, джаз-року тощо)». Самота ця споріднена з недосяжною нікому, підкореною ним вершиною, спускатися з якої він категорично не вважав за потрібне. Френк Синатра в присутності прижиттєвої легенди почувався скромніше за скромного та справедливо вважав, що Луї мав майстерність справжнього артиста, силу демона та серце лева. І в мить слави, і в мить негараздів. Він ніколи не змінював собі, назавжди лишаючись природнім Нью-Орлеанським хлопчиною, в якого в дитинстві було одночасно не більше трьох чи чотирьох предметів одягу та який узимку та влітку бігав босоніж. Підставляти маківку сонцю та дощу, торкатися оголеними п'ятами планети – привілей поцілованих Богом. Він не переймався навіть точною датою свого народження, позначив її на власний розсуд, а саме – 4 липня 1900 року, обравши День Незалежності США. Вже після його смерті було знайдено запис про хрещення, де вказано термін роком пізніше. До того ж, дослідники з'ясують, що в 1918 Армстронг був зареєстрований як призовник. Заповнюючи формуляр, чиновник спочатку позначив дату народження 4 липня 18… Потім поверх вісімки поставив дев'ятку й вийшло 1900. Можливо, просто помилився, але швидше за все, за зрозумілих обставин, Луї тоді свідомо скорегував собі вік. Все це змушує думати, що насправді він з'явився на світ саме в 1898-му. Як зазначав, «біографія зірок пишеться не для того, щоб виявилася істина». Це цілковито про нього. Дослідникам доведеться чимало потрудитися, щоб скласти пазли його справжнього строкатого життя. Тому спиратися на спогади Армстронга не завжди доречно та вдячно, хоча Луї вирізнявся набагато більшою відвертістю, ніж інші знаменитості. Разом із тим, він мав глибоко укорінену звичку нікого не ображати й тому багато про що замовчував. А, можливо, просто відсікав первинне від зайвого. Так чи інакше та ж історія стосується його імені, бо якщо послухати архівні записи, що зберігаються в Louis Armstrong House Museum (м. Нью-Йорк, США), почуємо, що він промовляв його як «Льюїс», так саме, як у записі всесвітньо відомого треку «Hello, Dolli!». Серія наших блогових публікацій не намагатиметься охопити все об'ємне життя генія, тим більше в повному контексті історії джазової музики. Спробуємо пунктирно позначити головні витокові речі так званого «дочикагського періоду», що й зробили Луї Армстронга неповторною легендою музики із силою демона та серцем лева. Сформували особистість, яка мала пам'ять на почуття в усіх подробицях, що яскраво підсвітлювали та просочували його легендарну музику. Саме завдяки цій дорогоцінній пам'яті Сачмо, ми про нього й згадуємо.  Його перший виступ, де інстументом була звичайна бляшанка, стався біля торгового фургончика родини польського еврея Морріса Карнофські, якого Льюїс вважав родичем, бо той щиро опікувався хлопчиною. Матінка, яка народила сина в шістнадцять, переймалася виключно собою, батько Віллі покинув родину або ще до народження Льюїса, або одразу після. Протягом багатьох років він не докладав жодних зусиль, щоб підтримувати контакт із сином, і фактично нічого для нього не зробив. Армстронг завжди відчував пекучу образу на батька, майже ніколи про нього не згадував, а якщо й висловлювався, то досить їдко. У книзі «Satchmo: My Life in New Orleans» читаємо: «У батька не залишалося часу вчити мене чомусь. Він був занадто зайнятий шльондрами». Справедливости ради позначимо, не лише ними.Віллі Армстронг мав іншу сім'ю, в якій був дбайливим батьком і надійним чоловіком. У ті роки знайти хорошу роботу в Новому Орлеані було важко, але майже тридцять років він пропрацював на скипидарному заводі, зробивши непогану кар'єру від робітника котельні (найважчої роботи в умовах субтропіків) до наглядача. До обов'язків його, в тому числі, входили найм і звільнення робітників-негрів. За спогадами Луї, батько був «кмітливим, високим, струнким, з цікавою зовнішністю. Коли він як церемоніймейстер параду марширував на чолі колони, ми, хлопчаки, мліли від захоплення». Але образа на все життя затьмарювала інші враження. Якось ближче до сімдесяти в інтерв'ю Лері Кінгу Армстронг зізнався: «Коли помер батько, я був на гастролях у Європі. Я не поїхав на його похорон і навіть не надіслав телеграму. А чому, власне кажучи, я повинен був це робити? У нього ніколи не залишалося часу для мене і Мейенн (матуся)». Усе подальше життя Луї намагатиметься стати для родини справжньою опорою. Все життя буде крок за кроком долати невміння пробивати собі дорогу самотужки, не схиляючись перед різнополярними авторитетами, що траплялися на його шляху постійно. А поки його сором'язливість і невпевненість завадять першому коханню, в яке поринув у дванадцять-тринадцять. Для широкої публіки Армстронг був веселим, життєрадісним артистом, як сам себе називав, «розважачем», готовим заради аплодисментів на багато трюків, здавалось, ніяк не пов'язаних із музикою. Але це сприйняття, споріднене з образом улюбленого клоуна, поверхневе. Лише небагатьом пощастило знали його іншим. Так часто трапляється із талантами та геніями. «Розшифрувати» та зчитати їхні справжні коди вдається лише обраним, співзвучним. «Цілком однозначно те, що Сачмо один із найбільших музикантів XX століття, бо чи не єдиний «реконструював» ранній джаз, піднявши його на новий незнаний до того рівень». Сам він уникав цього терміну, називаючи джаз музикою. Але, безумовно, «впливу Армстронга зазнала навіть класика Аарона Копленда, Даріюса Мійо, Франсіса Пуленка, Артюра Онеггера. Без Армстронга весь сучасний музичний світ був би іншим». Ось чому, знані музикознавці всього світу визнають його музичним генієм своєї епохи, а ми, гортаючи сторінки його життя, вкотре розуміємо – доля є. Отже, батькові Луї був байдужий, на матір сподіватися не доводилося. Обидва залишали його без догляду, і розраховувати він міг лише на турботу сусідок, багато з яких були повіями. Коли маленький Луї вкотре лишався сам, без їжі, вони брали його до себе і доглядали. Через багато років Армстронг назве їх «сестрами», які фактично його виростили. До п'яти рочків Луї виховувала бабуся, якій він допомагав поратися по господарству, за що отримував п'ятак і гадав, що є найбагатшою людиною в світі. Бабуся по батькові в минулому була рабинею. Джозефіна Армстронг дожила до дев'яноста одного року. Будинок, де мешкала та доглядала онука, був одноповерховою хатиною з дерев'яним каркасом, обшитим нефарбованими дошками. На подвір'ї розміщувалися традиційний бак для води та вбиральня. Джозефіна заробляла пранням. Луї зберіг спогад про те, як бабуся брала його із собою до клієнтів, будинки яких здавались йому палацами. Ймовірно, вона була суворіша з Луї, ніж матінка Мейенн. Коли дитина бешкетувала, вона відправляла її у двір зрізати лозину тунгового дерева для шмагання. Разом із бабусею Луї регулярно ходив до церкви. Коли став старшим, вона віддала його до початкової школи.Йому дійсно завжди бракувало справжнього батька. Натомість не бракувало тих, кого називав «вітчимами». Мініатюрна, кремезна, жвава Мейєнн, мала успіх у чоловіків. За дванадцять років, що Луї прожив на вулиці Пердідо, в його будинку побувало щонайменше шість «вітчимів», але звичайно то не були справжні турбота, захист, поради та допомога, на які очікував та яких потребував. Луї було близько двох рочків, коли Мейєнн народила другу дитину, дівчинку Беатріс.  Про Мері Енн, матінку Луї, яку близькі звали Мейєнн відомо, що вона народилася на початку 80-х XVIII століття в маленькому містечку Бутт. У дівоцтві, напевно, мала прізвище Майлз, в дитинстві або в ранній юності перебралася до Нового Орлеану. У п'ятнадцять, почала зустрічатися з Віллі Армстронгом. Так, вона часто кидала дітей на жалісливих сусідів і зникала. До того ж, надто покладалася на Луї як на помічника та годувальника. Незважаючи на це, між нею та сином склалися теплі стосунки, які залишалися такими аж до її смерті, що настала порівняно рано, коли їй було трохи більше за сорок. Вона по-своєму турбувалася про сина і намагалась зробити для нього все, що було в її силах. Навіть, коли він був уже дорослим хлопчиком і мешкав і Чікаго, вирушала на допомогу, ледь почувши, що в її Льюїса якість неприємності.Мейєнн звала сина Люїсом. Йому дуже подобалося це повніше ім'я, тим більше майже ніхто до нього так не звертався. Для більшості, в тому числі й для дружин, він був просто Луї. Між матір'ю та сином склалися стосунки, які швидше нагадували стосунки між братом і сестрою. Якось він зізнався, що плакав лише раз у житті – коли закривали труну Мейєнн. Він насправді не часто давав волю сльозам.Неможливо навіть уявити, чого був позбавлений Армстронг у дитинстві. Через роки його четверта дружина Люсіль Уїлсон, з якою він прожив у шлюбі понад тридцять років, розповіла дослідникові джазу Нету Хентоффу неймовірну різдвяну історію. Колись під час гастролей Люсіль купила маленьку різдвяну ялинку, лампочки... «Лежачи в ліжку, Луї не відриваючись дивився на ялинку. У нього були очі як у дитини, коли він бачить щось незвичайне... «Не вимикай лампочки, – попросив Луї.– Нехай горять. Я хочу дивитися на них, ти знаєш, це моя перша в житті ялинка». Я не могла навіть уявити, що, доживши до сорока років, Армстронг ніколи не мав ялинки. …В мене стискалося серце, коли я почула його зізнання. Наступного дня, 26 грудня, ми мали виїхати до Канзас-Сіті. Різдво минуло, і я хотіла залишити ялинку в готелі, але Луї попросив: «…давай не залишатимемо її тут. Візьмемо деревце з собою». Довелося збирати зелену красуню в дорогу, і почалася її подорож разом з нами нічними поїздами з міста до міста». Пам'ять про нужденне дитинство ніколи його не полишала. Але, незважаючи на всі жахіття та випробування, він зберіг про нього найкращі спогади, без яких неможливо уявити ані його подальше життя, ані музику. Одночасно хлопчик відвідував недільну церковну школу. В юнацькі роки носив блакитну бавовняну куртку і такі ж штани, які діставалися йому від шанувальників Мейєнн. У Новому Орлеані всі підлітки до повноліття ходили в шортах. Ріс Льюїс у доволі небезпечному районі, який називали «полем битви». На щастя, в тому ж кварталі жив його дядько Ісаак Майлз, удівець із шістьма дітьми, який працював у порту вантажником на пароплавах. Важка, погано оплачувана робота, сім'я постійно ледь зводила кінці з кінцями. Проте щоразу, коли Мейенн йшла надовго з дому, він брав Луї та Маму Люсі, як звали маленьку Беатрис, до себе. Це була напрочуд чуйна, свята людина. Армстронг згадував:  «Дядько Ісаак заробляв мало, та й робота у нього була не завжди. Але все ж таки йому зазвичай вдавалося і нагодувати всіх дітей, і одягнути їх в чисті сорочки. Сім'я жила в одній кімнаті, але всі якось там вміщалися. Боже, благослови дядька Ісаака! Якби не він, я не знаю, що ми з Мамою Люсі робили б щоразу, коли в Мейен раптом прокидалося бажання втекти від нас і вона надовго зникала з дому».У дитинстві Луї жодного разу не відзначав дня народження. Йому були невідомі такі радощі як феєрверк у День незалежності, йому «ніхто не дарував велосипед, роликові ковзани чи рукавичку для бейсболу. Він бував щасливий, коли отримував кілька звичайних черевиків. Армстронг дуже рано відчував обов'язком робити все можливе, щоб приносити в дім гроші. Час від часу купував одяг для матері, а себе почав одягати самостійно з десяти років». Він пишався, що був спроможним надати сім'ї значну допомогу. Це насправді в його віці було доволі важко. Доводилося не лише працювати, а й жебракувати, красти, бо навіть кілька пенні мали значення. Найчастіше вони були єдиними грошима, на які він мав нагодувати вечерею Маму Люсі та себе. Почав він продавати й газети, що ними ділився з ним білий підліток Чарльз, якій допомагав йому в ті перші складні роки життя. Армстронг уникав теми расової дискримінації, або говорив про це стримано. Хоча, сказати, як розуміємо, було про що. Єдиного разу в 1950-ті вже з висоти свого впевненого статусу висловився гучно та різко щодо порушених прав маленьких негрів, яких не пускали до школи для навчання разом із білими. Тодішній Президент Сполучених Штатів Дуайт Ейзенхауер, послав відповідні війська для владнання ситуації. Звичайно, справа була не лише в обуренному інтерв'ю Арсмтронга, але позиція його, безумовно, була врахована. Він мав на це право й тому, що умови, в яких минули його юні роки, могли зламати найсильніших. Він вистояв, коли майже все було проти нього, диво, що взагалі вижив. Народившись негром, здавалось був приречений на злиденне життя чорнороба. Жодних надій на те, що становище може змінитися на краще. У Новому Орлеані скрізь процвітала проституція, спиртні напої були основним предметом торгівлі, легко було дістати будь-які наркотики. Але найпершим захопленням крізь нужденність та важкий труд для Армстронга була музика, яку він слухав з ранку до вечора. Небагато можна назвати інших міст із настільки розвиненими музичними традиціями, причому саме вуличної музики. Вона звучала в Новому Орлеані з кожного вікна та подвір'я й особливо важливе місце займала в житті саме негрів. Малоосвічені, з жалюгідним існуванням, вони не мали інших розваг. Джаз, як вважають дослідники, народився саме в Новому Орлеані між 1900 та 1910 роками, а через вісімдесят років набув статусу міжнародної мови, яка стала улюбленою та зрозумілою всьому світові. Початок джазового Орлеану був доволі прозаїчним. Міська влада вирішила зібрати всі публічні будинки в одному районі, подалі від очей обурених громадян. У 1899 році відкрився цілий квартал закладів із червоними ліхтарями, який мешканці назвали Сторівіллом, на ім'я Джозефа Сторі, члена муніципалітету, який запропонував відповідний законопроєкт. Дослідники вважають, що першими європейцями, які познайомилися з джазом, були матроси, які розважались у новоорлеанських борделях. Історія Сторівіла активно фігурує в багатьох легендах про джаз. Перші відповідні гурти виступали в публічних будинках і саме закриття в 1917-му кварталу червоних ліхтарів, змусило музикантів розширити географію цього гарячого стилю та податися на Північ – у Сент-Луїс та Чикаґо.  Отже, Луї жив у місті, де, здавалося, саме повітря було просякнуте музикою. Так, він не отримав справжньої освіти, зате чудово знав життя, в тому числі його найнепривабливіші сторони. Армстронг буквально купався в музиці, яку чув. «Постійно спілкуючись з музикантами, мимоволі наслідував їх, так само, як діти наслідують батьків».Разом із Болтоном, хлопчиком на прізвисько «Щасливчик», який згодом став джазовим ударником, він організував вокальний квартет. З інших хлопців, що ввійшли до нього, Луї запам'ятав Сіднея «Великий ніс», «Маленького Мека» і Джорджа Грея. Юнаки отримували чимале задоволення від власного співу. Квартет проіснував близько двох років. Хлопці репетирували і виступали для публіки не менше двох-трьох разів на тиждень, і Армстронг наспівав загалом кілька сотень годин. «Це серйозний курс тренування слуху – сольфеджіо, причому набагато триваліший, ніж той, який отримують у наші дні інструменталісти в консерваторі». Тоді ж Луї отримав деякі перші зі своїх призвіськ, особливо поширені в Новому Орлеані, де вони були своєрідними маркерами й дозволяли почуватися повноправними членами спільноти. За широку усмішку Армстронга прозвали «Dippermouth», що означає «рот-ківш», і «Gatemouth» – «рот-ворота». Старші ж звали його «Little Louis» – «Маленький Луї». Прізвисько «Сачмо» він отримав, коли став дорослим музикантом. Мав ще одне призвісько – «Попс», бо не запам'ятовував імен оточюючих, називаючи їх саме Попс. Досвід, набутий Армстронгом під час виступів із квартетом, був, звичайно, важливим, але набагато важливішим було заробляти для утримання родини, і він намагався не проґавити жодної можливості. Виконував дрібні доручення повій, грав у кості. Згодом стверджував, що був першокласним гравцем. «Іноді приходив додому, – пише Армстронг у спогадах, – з кишенями, повними монет різної вартості. Там були центовик, монети по п'ять, десять і навіть двадцять п'ять центів. Їх було достатньо, щоб піти в магазин». Майже все життя він знаходив задоволення в азартних іграх і, ставши знаменитим, любив ходити в Гарлем, щоб битися там із місцевими вуличними гравцями. Щоправда, не був таким успішним, яким себе вважав, і нерідко програвав. Коли ж в 1930-х Армстронг почав добре заробляти, роздавав гроші без ліку. Після кожного виступу біля дверей його гримерки вишиковувалася черга з музикантів, випадкових знайомих, просто людей, які бажали швидко та легко вирішити власні грошові проблеми. В інші вечори його менеджери мали давати йому на цю благодійність сотні доларів, всього ж було роздано, напевно, сотні тисяч. Коли матеріальні можливості Армстронга збільшилися, він почав надсилати своїм менеджерам телеграми з вимогою купити тому чи іншому знайомому автомобіль. Тим, як правило, вдавалося уникнути непотрібних витрат, але іноді Армстронг лютував від їхнього небажання зважати на його розпорядження та категорично вимагав, щоб подарунок був вручений. Як згадують колеги, деякі колишні музиканти вважали Армстронга нерозумним, навіть дурнем, але його це не ображало. «Нехай вони думають, ніби я роблю дурниці. Ну чому я не можу дати бідним людям трохи грошей?». Він постійно відчував себе зобов'язаним піклуватися про тих, хто цього потребував, бо з дитинства взяв на себе роль батька для Мами Люсі, Мейенн, навіть для самого себе. З роками він став досвідченою, навченою життєвим досвідом людиною, але не навчився розбиратися в політиці, погано орієнтувався в ділових і юридичних питаннях, не розумів, у чиїх руках реальна влада. Але, головне, людей розпізнавав чудово і не мав стосовно них жодних ілюзій. Разом із тим, Армстронг ніколи і не зміг позбутися уявлень, які ввібрав у дитинстві. Він не бачив нічого ганебного в тому, щоб опинитися у в'язниці, не раз потрапляв туди під час поліцейських облав у злачних місцях, де йому доводилося виступати, або внаслідок публічних сварок із дружиною. На його думку, проституція зовсім не була гріхом. Він і сам уперше одружився з повією. Луї не розумів, чому треба засуджувати тих, хто часто пиячить. Люсіль згадувала: «Гадаю, Луї бував по-справжньому в ударі тільки тоді, коли перебував серед близьких, добре знайомих йому людей. І, перш за все, серед бідняків, з якими в нього було багато спільного. Він умів вести бесіду з королями і королевами, але в цих випадках ніколи не розкривав повністю своїх думок. Навіть коли Армстронг став багатим і відомим і міг заводити знайомство з будь-ким, він не любив зближуватися зі знаменитостями, хоча в його становищі зробити це було легко. Він завжди вважав за краще вирушити в Гарлем, щоб там у якомусь провулочку пограти з місцевими жителями в азартні ігри. Ніде він не почувався затишніше».  Деякі музикознавці напишуть, що Армстронг – музикант аж ніяк не видатних даних, бо багато хто після нього грав джаз глибше, оригінальніше, технічніше. Зазначать, що він не є революціонером у творчості, бо його неможливо порівняти, наприклад, ані з одним із засновників стилю бібоп Чарлі Паркером, ані з впливовим джазовим саксофоністом і композитором Джоном Колтрейном.І життя його не є праведним... І не так вже помилялися ті, хто дорікав йому в невігластві та вульгарності. Напевно в цьому є доля істини. Армстронг падав, помилявся, неодноразово опинявся в критичних ситуаціях. Але ж справжне мистецтво все врівноважує. Він не зміг би грати, якщо б не розповідав про особисте, пережите з усіма його контрастами. Саме ця магія вседоступності до особистого зрозуміла та близька різним людям. Саме така його музика робить їх по-справжньому щасливими. Саме в цьому деякі вважають розгадку феномену Армстронга й того величезного впливу, який він справляв й досі справляє на слухачів. Ще на початку життя він став свідком пристрастей, з якими більшість не стикається за все життя. На кожному кроці – обман і крадіжка. Його постійно оточували скалічені наркотиками, алкоголем і хворобами люди. Армстронг часто ідеалізував свою молодість, сентиментальне ставлення до неї звучало в його музиці. Це зовсім не заважало йому бачити світ таким, яким він був насправді, і поводитися відповідно. Але питання «Ти знаєш, що таке сумувати за Новим Орлеаном, де ти лишив своє серце?..» – лишилося ключовим у його житті і віддзеркалював він його до останніх днів. Напередодні нового 1912 чи 1913 року Луї разом зі своїм вокальним квартетом вийшов на вулицю. У Новому Орлеані існував звичай влаштовувати на свята феєрверк, а в кварталі, де жив Армстронг, іноді й стрілянину холостими патронами. Виходячи з дому, Луї прихопив пістолет. Несподівано якийсь хлопчик вистрілив у бік Армстронга холостим, той відповів. Не встиг схаменутися, як величезний білий поліцейський потяг його в дільницю. Луї засудили до позбавлення волі у виправному будинку для негритянських дітей. Розповідаючи цю історію, зазвичай підкреслюють, що вирок був дуже несправедливим, що не можна було позбавляти волі на такий тривалий термін маленьку дитину, тим більше за таку незначну провину. Але, Луї до того вже потрапляв у подібні історії й отримуав попередження, тому… . Саме тут потрібно згадати про людину, яка вплинула, як на Луї так і на всю подальшу історію джазу. Такі особистості постійно траплялися на його шляху, турботливо вели крізь Сцили та Харібди. Мова про першого жителя Нового Орлеану, який почав займатися дитячою благодійністю, негра, колишнього солдата Джозефа Джонса. На початку XX століття разом із дружиною Менюеллою він став приводити у свій будинок бездомних негритянських дітлахів. Отримавши кілька старих будівель на околиці міста, відкрив для них виправний будинок. В ньому вони вчилися читати, писати і рахувати, а в інший час працювали в саду. Двічі на тиждень хлопчики брали дерев'яні рушниці та барабани і марширували по двору. Армстронг у спогадах запевняв, що вони займалися стройовою підготовкою щодня. У виправному будинку Джонса, з урахуванням його армійського досвіду, були встановлені суто військові порядки. Діти мали не лише марширувати, навіть до їдальні вирушати за сигналом горну, а у приміщеннях підтримували казармовий порядок і чистоту. Бюджет закладу був ганебно нікчемним, Джонс був змушений додавати до нього свою зарплатню. Він був чудовою людиною, найвидатнішим негритянським діячем, якого колись мав Новий Орлеан, першим негромом, якому було вручено символічний ключ від міста. Все своє життя він віддав «Будинку». Його поважало все місто, ним захоплювалися, але помер він буквально жебраком. Перші дні, «ув'язнений» Луї почувався огидно і дуже сумував. Але незабаром звик, йому навіть сподобалася дисципліна, що тут панувала. Вперше в житті встановився якийсь порядок, якого було позбавлене його попередне життя. До того ж, харчування, яким би мізерним воно не було, виявилося регулярним. Вихованці дотримувалися чистоти, в Луї з'явилися черевики, власна постіль і певний режим сну. Армстронг знайшов свій дім у буквальному значенні цього слова.  Головне для нашої історії те, що в «Будинку Джонса» був власний самодіяльний оркестр. Завдяки йому корнет потрапив до рук Луї в потрібний момент. Відомо, що покидаючи притулок, Луї вже трохи володів інструментом, але минуло не менше двох років, перш ніж він зміг придбати власний. Армстронг побачив його в вітрині ломбарду за ціною $5. Це було недосяжне багатство. $2 дав йому Морріс Карнофські, решту він накопичив, відкладая по 50 центів зі своєї скромної зарплатні. Завдячуючи еврейській родині, Луї до кінця життя носив на шиї іудейську зірку Давида та досконало говорив мовою ідиш.Оскільки Новий Орлеан мав славу музичного міста, не варто дивуватися, що в притулку був свій оркестр. Згідно традиції, оркестри існували в усіх притулках. Вважалось, що музика має сприятливий вплив на маленьких бешкетників. Найбільш відомим вважався музичний коллектив Дженкінського притулку Чарлстона штату Південна Кароліна. До його складу входило шість ансамблів, які широко гастролювали по всій країні. Успіх цих музикантів, які заробляли значні кошти, виявився заразливим прикладом для інших подібних закладів. Оркестр Будинку Джонса, яким керував Пітер Девіс, досить часто і регулярно виступав у різних частинах міста. Даючи не менше одного концерту на тиждень, музиканти не тільки покривали витрати на утримання оркестру, а й заробляли необхідні на утримання притулку кошти. Оркестр під час перебування там Армстронга складався з великого барабана і приблизно п'ятнадцяти духових інструментів: трьох-чотирьох корнетів, такої ж кількості альтгорнів і баритонгорнів, тромбонів і, ймовірно, туби. Деякі вихованці могли читати ноти, але багато хто, зокрема Луї, не знали нотної грамоти взагалі та грали на слух. Оркестр, зрозуміло, не був джазовим. Музиканти виконували класичний репертуар духового оркестру в спрощеному варіанті. Йшлося про марші, релігійні піснеспіви, патріотичні пісні та деякі популярні мелодії тих часів. Армстронг виконував «Swanee River», «Listen to the Mocking Bird», «Home, Sweet Home», «Maryland, My Maryland». Оркестранти виступали в білих штанях, підгорнутих до колін, у блакитних габардинових піджаках, чорних шкарпетках, туфлях на гумовій підошві та кепі. Як нагороду за виступи отримували м'ятні цукерки та пряники. Юні музиканти грали як у «чорних», так і у «білих» кварталах. Звичайно оркестру не вистачало злагодженості, але юність, запал і ритм перемагали стовідсотково та слухачам подобались. Якось оркестр давав концерт на перетині вулиць Ліберті та Пердідо перед натовпом місцевих повій і «темних» особистостей. Після закінчення глядачі настільки щедро обдарували музикантів, що на ці гроші купили цілий комплект музичних інструментів для всього оркестру. Луї тягнуло до колективу юних музикантів з перших днів. На його превелике розчарування першим музичним інструментом, який йому довірили, виявився тамбурин. В Новому Орлеані існувала традиція для розвинення почуття ритму, саджати музикантів-початківців саме за ударні інструменти. Дуже скоро він грав на барабані, невдовзі на альтгорні, відразу ж виявив неабиякі здібності. Він легко навчився підбирати на слух гармонійні ходи до мелодій, які виконує оркестр. Досвідчений джазмен, безумовно, без особливих зусиль може зіграти імпровізацію за темою п'єси, навіть якщо виконує її вперше. Для новачка ж це надзвичайно важка справа. Армстронгові вона вдавалась, бо завдяки природному таланту і набутому вокальному досвіду він мав надзвичайно розвинене почуття гармонії. Пітер Девіс швидко оцінив обдарованість новачка, і як тільки вихованець, який виконував партію горна, покинув притулок, незважаючи на наявність не менш досвідченних претендентів, доручив його партії саме Армстронгові. Горн практично той самий корнет, лише без клапанів. Луї миттєво навчився грати та незабаром отримав інструмент у розпорядження. «Я вірю, що мій успіх сягає того часу, коли я був заарештований, оскільки мені довелося перестати бігати і почати чогось вчитися. Тоді я і музика одружилися», – згадував Армстронг.  Те, що Луї почав займатися музикою саме у виправному будинку, згодом відіграло важливу роль у всій його музичній кар'єрі. Більшість перших джазменів були самоуками, власний шлях у музиці відтворювали, наслідуючи загальноприйняті зразки. «Традиція ця сягає корінням до далеких африканських предків. Зрозуміло, старші часто допомагали молодим, підказуючи варіанти аплікатури, даючи інші корисні поради, але, звичайно, все це не мало нічого спільного з класичними методами сучасного викладання».У ті роки багато музикантів-початківців захоплювалися виконанням регтаймів і блюзів, що звучали в усіх барах і дансингах. Це була нова музика, яка не могла не вабити. Недаремно музиканти так часто називали тоді джаз регтаймом, виконуючи п'єси з репертуару танцювальних оркестрів. Джазова музика ще не виділилася остаточно в самостійний музичний напрям. Звичайно, Армстронг разом із цим виконав безліч чудових творів суто джазової музики, але все ж таки джаз тоді залишався для нього на другому місці. Луї опановував інструмент з репертуаром духового оркестру. Духовикам властива особлива техніка гри. «Ідеалом музиканта-початківця Армстронга були абсолютна чистота тону, ігрова міць, чіткий, високий темп виконання, що «бере за душу», точніше сказати, сентиментальна інтерпретація творів. В ті роки зірками духових оркестрів були саме віртуози-корнетисти та трубачі. Багато авторів писали сольні партії в своїх творах саме для них. Іноді хтось із зірок просто вставав попереду оркестру і виконував соло без жодного супроводу. При цьому він не лише демонстрував перед публікою блискучу техніку, а й по-своєму «інтерпретував» улюблені сентиментальні мелодії, домагаючись витонченого звучання». Це була яскрава, розрахована на зовнішній ефект манера гри. Саме таким виконавцем в майбутньому став Луї Армстронг. «Зовсім не випадково, що музиканти – вихованці Дженкінського притулку безвинятково стали блискучими найвідомішими інструменталістами, чудово володіли верхнім регістром. Механіка виникнення звуку в духових інструментах така ж, як і при витоку повітря з проколотої повітряної кулі. Губи при цьому міцно стиснуті, і потрібні певні зусилля м'язів живота та грудей, щоб народжувався виключно чистий, потужний звук». Саме в оркестрі Будинку Джонса Армстронг як музикант отримав своє перше визнання. Не важко уявити, яке почуття гордості він мав, крокуючи вулицями рідного міста в уніформі з корнетом у руках. До того, здавалося б, нікому не потрібний сором'язливий підліток, який ріс без батька, у вічному бруді, у поношеному одязі, який ніколи не мав взуття, харчувався чужими недоїдками, хлопчик на побігеньках у сутенерів і повій. Вихованці Будинку Джонсона згадували про нього як про звичайного хлопчиська, маленького, кмітливого, життєрадісного і доброзичливого, трохи сором'язливого, але відкритого, який всім подобався. Це був «щасливий, вічно усміхнений хлопець, що відпускає жарти. Той, хто часто ходив із друзями ловити рибу. Зазвичай Луї піднімався на сходи, що вели в спальні, і подавав сигнал, що означає пора збиратися». А ось що розповідав репортерам тодішній керівник оркестру Пітер Девіс: «Луї ходив смішною ходою, з вивернутими назовні ногами і при перших звуках музики починав приголомшливо пританцьовувати. Він непогано для свого віку співав, хоча голос його був з хрипотою». Армстронг потрапив до притулку близько 1912 року у віці тринадцяти-чотирнадцяти і залишив його в 1914, коли йому було п'ятнадцять-шістнадцять. Більше він ніде офіційно не навчався.  Після виходу з притулку батько погодився взяти сина до себе, бо його дім здавався більш відповідним місцем, ніж житло Мейєнн. Луї було майже шістнадцять. У ті часи, тим більше на Півдні, юнак в такому віці вважався майже дорослим чоловіком, здатним вести самостійне життя. Хоча, що таке самостійність Армстронг довідався набагато раніше, тому був зовсім не в захваті від перспективи опинитися поруч із батьком, його другою дружиною Гертрудою, їх синами Генрі та Віллі. Здавалося, батько прийняв Луї лише для того, щоб зробити нянькою для молодших. Армстронг був незгоден і з часом повернувся до Мейєнн. Для утримання родини довелося знову братися за будь-яку роботу.Спочатку він повернувся до продажу газет разом зі старим другом Чарльзом. До того ж розвозив по будинках молоко, намагався бути стивидором. Основний заробіток давала робота в фірмі «Ендрю коул компані», це місце Армстронг отримав завдяки рекомендації Гейбі, одного з матусиних друзів. Щодня Луї впрягав у дерев'яний візок мула, навантажував приблизно тонну вугілля і розвозив замовникам. За кожну подорож отримував п'ятнадцять центів. Іноді за те, що вносив вугілля до будинку, отримував чайові та сендвіч. За день міг відвезти не більше п'яти візків. Основними покупцями були повії. Це була важка брудна робота під палючим сонцем, але Луї не скаржився. Близько 1914-го родина Армстронга збільшилася. Кузина Флора, чотирнадцятирічна дочка Ісаака Майлза, який так часто виручав Луї та Маму Люсі, завагітніла. Батьком майбутньої дитини виявився якийсь «білий старий», який, заманив дівчинку до себе додому та спокусив. Майлз нічого не міг вдіяти. У Новому Орлеані в ті роки жоден білий суддя не став би навіть розглядати такий позов. Луї завжди вирізняв людей не за кольором шкіри і вважав, що хороші та погані є і серед білих, і серед чорних, головне не походженння, а душа. Але ж, в данному випадку ситуація була однозначною. Хлопчика, що народився, назвали Кларенс. Флора невдовзі після народження сина померла. Армстронг взяв дитину до себе. Коли Кларенс був маленьким, він вибрався з кімнати на галерею, послизнувся на мокрій дерев'яній підлозі й упав із другого поверху. При падінні малий отримав травму головного мозку та на все життя лишився розумово відсталим. Армстронг повністю взяв на себе його утримання до кінця свого життя і навіть після смерті: Кларенс жив в Нью-Йорку на пенсію, засновану для нього дядьком Луї Армстронгом. Так промайнув рік. Льюїсу виповнилося сімнадцять. Якби його життя складалося так само, як в інших юнаків Сторивілла, він мав би одружитися, утримувати сім'ю, займаючись важкою фізичною роботою в Новому Орлеані або в якомусь із великих промислових центрів на Півночі. Але саме в ці роки почався період розквіту нової музики, яка з дивовижною швидкістю завоювала спочатку Сполучені Штати, а потім і весь світ. Це був джаз.  Запис джазової музики у виконанні оркестру білих музикантів «Original Dixieland Jazz Band» датовано 1917-м. Досі точаться суперечки, чи можна вважати записану на цій платівці музику типовим джазом, чи грали в ті роки негритянські й інші білі музиканти Нового Орлеану. Важко з достовірністю встановити, як саме звучав ранній джаз. Частково ключем до розгадки можуть служити записи регтаймів, які збереглися у великій кількості, однією з головних музичних форм, котра породила джаз. Деякі зроблено на межі XIX і XX століть, інші раніше.Достеменно відомо, що історія джазу розпочинається в Африці. Протягом більш ніж трьох століть у Новий Світ ввозили чорних рабів, представників близько двох тисяч племен, які розмовляли сотнями різних мов і виконували різноманітну музику. Головний її принцип полягав у тому, що два або більше ритмічних малюнків накладаються один на одного. Таким чином разом із чорними рабами у Новий Світ прибувала їхня музика, а іноді й інструменти. Негри, що потрапили в неволю без будь-яких надій повернутися назад, часто вмирали від розпачу. Щоб підняти їхній настрій, работоргівці всіляко заохочували серед них спів. У XVIII–XIX століттях на Півночі, як і на Півдні Сполучених Штатів, вони регулярно збиралися разом, щоб згадати старовинні африканські мелодії та танці. Найбільш відомими були фестивалі, що проводилися щонеділі в Новому Орлеані на площі Конго, розташованій неподалік того місця, де пізніше виник Сторівілл. Нині на цьому місці розбито парк Луї Армстронга. Довгий час ніхто з музикознавців не намагався серйозно вивчати «музику плантацій». Незважаючи на це, вже до 1830 року вона не тільки отримала визнання як самостійне явище в музичній культурі, але й стала модною екзотикою. Білі та деякі негритянські композитори почали переробляти ці мелодії, пристосовуючи їх під смаки білої аудиторії. Так виникав новий музичний жанр. На той час, коли Армстронг вийшов із притулку, джаз уже протягом більше десяти років вважався загальновизнаним новоорлеанським жанром музики, хоча й перебував у зародковій стадії. Повторюся, часто музиканти називали джаз регтаймом. І все-таки це було щось інакше, до того ж джаз мав ще одну назву: «гаряча музика». Він подобався виконавцям, його все більше полюбляла публіка, незважаючи на колір шкіри. Його історії відомі різні періоди, крім байдужості. З самого початку джаз стали грати семе білі виконавці, наприклад, один із перших джазових корнетистів і трубачів Нік ЛаРокка з колегами створив відомий оркестр «Original Dixieland Jazz Band». Але навряд чи хтось із них міг собі уявити, що не мине й десяти років, як джаз захопить всю Америку, а ще через двадцять – завоює життя Нового Орлеану. Повернувшись з дому батька до кварталів чорного Сторівілла, Луї опинився в епіцентрі негритянської музики. Неподалік був знаменитий дансинг «Фанкі-Батт», за два квартали – танцзали «Мейсон» і «Одд Фелоуз», де грав перукар, а за переконаннями музикант та бендлідер Бадді Болден. Майже на кожному розі розташовувався хонкі-тонк – різновид бару з музичними розвагами. На розі вулиць Франкліна та Грейв'є, розміщувався бар «Кід Браун», який, за словами Армстронга, вважався найпопулярнішим закладом у районі. Це були небезпечні заклади, де могло статися що завгодно. Армстронг розповідав, як неодноразово приносив звідти підібрані з підлоги кулі. Спочатку Луї навчався грати у музикантів «щурових» ансамблів, які виконували блюзи в хонкі-тонк, потім пробував сили у складі оркестрів, які марширували. Згодом його почали запрошувати виступити з найкращими джаз-бендами міста. Доля Армстронга послідовно рухалась step by step і вплітала власний нотний стан початківця в музику, що посупово, але впевнено підкорювала світ.  Армстронг ще не мав свого корнета, щоб вдосконалюватися вдома. Проте мав тверде бажання стати музикантом. Луї ходив із одного бару до іншого, прохаючи корнетистів дати можливість зіграти кілька номерів. Він виріс у цих кварталах, його знали бармени та і керівники клубів, повії та їхня клієнтура. Вони теж наполегливо вмовляли музикантів поступитися на якийсь час місцем в оркестрі життєрадісному симпатичному хлопцеві з приємними манерами.Завдяки разючому слуху Армстронг швидко виріс у пристойного виконавця блюзів. Спочатку він знав лише одну-дві мелодії, однак музиканти відразу оцінили, яким великим потенціалом володів цей корнетист-початківець, і всіляко заохочували його продовжувати заняття. Одного разу відомий в усій окрузі скандалами ударник Блек Бенні привів щойно випущенного з притулку Армстронга до парку Лінкольна. «Луї зіграв пісеньку «Ole Miss» і кілька блюзів, так, що відвідувачі парку впали в дикий захват від чудової гри цього хлопця в коротких штанях». Цей епізод згадує багато музикантів тих часів: «Луї виконав за один вечір стільки блюзів, скільки ми не чули за все своє життя».Після цього випадку тільки-но в якомусь барі не вистачало виконавця, терміново посилали за Армстронгом, в якого нарешті був свій інструмент, узятий напрокат. Але настав щасливий день, коли Армстронг став володарем власного корнета. Коштував він десять доларів, які йому позичив власник контори з розсилки газет, вірний друг Чарльз. Інструмент був якийсь погнутий, зі вм'ятинами на корпусі, виробництва нікому не відомої фірми «Тонк Брос», завдяки йому Луї міг щодня вдосконалювати вдома власну гру та мати постійну роботу в хонкі-тонк. Невдовзі Армстронг почав регулярно виступати в барі «Генрі Матранга», став третім членом маленького ансамблю, де окрім нього грали піаніст «Бугіс» і ударник «Гарбі».На той час Луї отримував близько одного долара плюс скромні чайові від повій. Вдень він був змушений продовжувати займатися фізичною працею: возив візок із вугіллям, розвантажував на пристані човни з бананами, розносив по домівках молоко, виконував усілякі випадкові доручення. Нерідко Армстронг аж до світанку грав у барі, а після двогодинного сну йшов на вугільний склад. Але Луї не сумував. Він був здоровий, сповнений енергії та бажання стати професійним музикантом.Саме в ті роки в житті Армстронга знову зявилася доленосна людина. Слід зазначити, що більшість перших джазменів зовсім не були неграми, і Армстронг представляв швидше виняток, ніж правило. Вони не вважали себе скривдженими долею. Ніхто з них не почувався невизнаним генієм. Це були шановні громадяни, які чесною працею заробляли свій хліб. До цієї категорії музикантів належав і Джо Олівер. У роки, коли Армстронг практикувався в новоорлеанських хонкі-тонк, Джо став для нього справжнім опікуном і вчителем. Грубий, підозрілий, він не дуже підходив на цю роль взагалі та для будь-кого, тим більше для потенційного конкурента. Але Армстронгу Олівер насправді допоміг, дав пристойний інструмент, вчив правильної техніки гри, влаштовував у добрі оркестри і зрештою привіз до Чикаґо, відкриваючи світ. Крім Армстронга, Олівер ніколи і ніким у своєму житті не опікувався. Навпаки, мав дуже натягнуті стосунки з багатьма музикантами, які, не в змозі виносити його постійні причіпки, часто йшли з його ансамблю.  «Луї завжди тягнуло до сильних, впливових людей, багатьом з них він вручав власну долю, хоча далеко не кожен виявлявся гідним його довіри. Серед них траплялися жорсткі люди з досить темним минулим, трохи кращим за шахраїв. Не всі вони добре ставилися до Армстронга, дехто поводився з ним досить безцеремонно, але кожен знав, як йому допомогти зробити блискучу кар'єру.Луї завжди чудово розумів, що без підтримки когось впливового, бажано білого, музикантові-негру важко розраховувати на успіх, яким би талантом він не володів. Крім цього, йому вкрай важливо було відчути, що він небайдужий їм як людина. Будь-який жест уваги чи то дарування корнета, чи допомога в отриманні контракту на запис платівки, надавав Армстронгу впевненості. Все життя він відчував емоційну потребу в цьому». На довершення всього, нагадаємо, що Армстронг вирізнявся страшеною сором'язливістю. «Луї був настільки скромний, – розповідав американський джазовий саксофоніст, кларнетист і композитор Сідні Беше, – що під час традиційних джем-сейшен насилу вдавалося умовити його встати і зіграти». Ще в ранній юності, вийшовши з притулку, Луї потрапив під крило музиканта Бенні Вільямса на прізвисько Блек Бенні. Вільямс вважався найкращим ударником і водночас найбільшим скандалістом «чорного гетто». «Це була не людина, а сам диявол». Кажуть, що якось Бенні привів Луї в парк Лінкольна і, ні слова не кажучи, посадив в оркестр. Ніхто з музикантів заперечити не наважився. До того ж Армстронг отримав чимале визнання від публіки. Але можливості Бенні в просуванні Луї були обмежені, а в 1917 його вже не було. «Висхідною зіркою Нового Орлеану став саме Джо Олівер, який претендував на роль кращого корнетиста. Згодом він почав самостійно ангажувати оркестри, виступаючи як їхній керівник, став впливовою фігурою маленького замкненого світу новоорлеанського джазу, користуючись високою репутацією навіть у білих, принаймні у тих, хто цікавився «гарячою» музикою». Скрізь, де з'являвся Олівер, за ним, як тінь, слідував Луї. Він, як і раніше, розвозив на візку вугілля, і одна з переваг цієї роботи полягала в тому, що йому дозволялося з'являтися в Сторівіллі, а значить, прокрастися і в район «червоних ліхтарів», щоб послухати гру Олівера. Під час парадів Луї завжди йшов за своїм кумиром, несучи його валізку. Це була велика честь для музиканта-початківця. Іноді він виконував доручення дружини Олівера, за що Джо милостиво давав йому уроки. Поступово Армстронг став підручним Олівера, а згодом той почав саджати його на своє місце в оркестрі, а потім, коли виявлялося, що заангажований у двох місцях відразу, замінювати себе саме Луї. Справедливості заради варто відзначити, що в ці роки Армстронг ще не був готовий до виходу на велику сцену. Проте від'їзд з міста багатьох добрих музикантів, створив додаткові можливості для його кар'єри. Армстронгу стало набагато легше знайти роботу, частіше вдавалося отримати ангажемент. У парі з молодим ударником Джо Ліндсі він створив невеликий ансамбль, який мав певний успіх. Армстронг виступав не більше двох-трьох разів на тиждень, але це дозволяло йому вважати себе професійним затребуваним музикантом. Це було справжнім досягненням, тим більше, що з дня його виходу з притулку минуло лише близько трьох років.  Досягнення досягненнями, але було серйозне обмеження, що стримували самолюбство Армстронга – необхідність, як і раніше, вдень розвозити на візку вугілля. Крім необхідності заробітку, була й інша причина. На той час Сполучені Штати вступили до Першої світової, і згідно закону чоловіки мали або працювати, або воювати. Армстронг сподівався, що, працюючи, зможе уникнути армії. Пізніше Луї розповідав, як, почувши, що війна закінчена, не чекаючи завершення робочого дня, загнав свого мула в стайню, назавжди покінчивши з вугільним «бізнесом».За першим запрошенням колег-музикантів Армстронг проігнорував можливість виїхати до Каліфорнії. Чи пожалкував тоді невідомо, бо оркестр Кіда Орі мав великий успіх і став першим негритянським джаз-бендом, виступи якого були записані на платівки, що вийшли в золотій серії Ory Sunshine. Але вже тоді Армстронг почав працювати на прогулянкових річкових пароплавах, які згодом так само увійшли до легенди новоорлеанського джазу, як і сам Армстронг. Його обходило, що він не вмів досконало читати ноти, не мав досвіду виконання танцювальних мелодій з чітким ритмом, які подобалися учасникам річкових прогулянок. За словами саксофоніста Сковілла Брауна, який грав разом з ним в одному з перших великих джаз-бендів, згодом Армстронг розбирався в нотному записі не гірше за будь-якого професійного оркестранта. До 1922 року він став по-справжньому першокласним джазменом і виступив із низкою найкращих негритянських оркестрів під керівництвом Кіда Орі, Фейта Мерабля та Менні Манетта.Згодом Джо Олівер зробив ще одну спробу витягнути Луї Армстронга з Нового Орлеану і цього разу Луї погодився. Він фактично одним із останніх серед великих новоорлеанських музикантів покинув рідне місто. На той час по-справжньому оцінений та затребуваний, бо пропозиції лунали з усіх боків. Орі запросив Луї до свого джаз-бенду, який вважався на той час кращим, а пізніше назвав першим кандидатом у створюваний ним оркестр у Лос-Анджелесі. Мерабль запропонував йому роботу на пароплавах. Хендерсон, тільки-но послухавши гру Луї, відразу захотів включити його до своєї групи.Дослідники досі ставлять питання про те, що ж особливого було в його грі, в чому неповторність звучання Амстронгівського верхнього регістру? Всі акцентують «на sine qua non або його індивідуальному голосі, одухотвореності, що чутно за перших звуків, найтончіших модуляціях, властивих лише Армстронговому стилю виконання». Індивідуальність виникає завдяки можливості вільного самовираження, виразної безпосередності, яка, як ми пам'ятаємо, з раннього дитинства була характерною рисою музиканта. «Гра Армстронга визначається гострою як бритва атакою, широким досконалим вібрато, глибоким, насиченим звуком, – зазначав Джеймс Лінкольн Колліер. – Коли ми слухаємо кращі зразки виконавського мистецтва, в нас виникає певне відчуття що хтось, глибоко переконаний у своїй правоті, намагається донести до нас щось винятково важливе. Майже з самого початку виконавчої діяльності Армстронга в його музиці було закладено цей «особливий сенс». Саме тому вона увійшла в життя чотирьох поколінь людей, стала складовою понад десяток різних духовних культур». Чи наслідував Армстронг попередників? Певною мірою, так. Але «про нього не скажеш, що він із когось вийшов. Він вийшов із самого себе. Головним джерелом творчості Армстронга був сам Армстронг, і це джерело породило так багато, що часом здається ніби природа обрала його своїм випробувальним полігоном, де мала пройти перевірку музика XX століття, щоб стати тим, чим вона врешті-решт стала». Коли слухаєш Армстронга, в тобі немов щось вивільняється. Ти посміхаєшся, сумуєш, відкриваєшся собі та світові наповну. Імпровізуєш власними мріями, втіленнями, звіряєш себе зі спроможністю по-справжньому дихати. Зрозуміло чому до нього тягнулися такі різні люди, незважаючі на статус і національність. Не випадково президенти та королі давали обіди на його честь і ще на початку творчого злету в 1929-му музиканти Нью-Йорка урочисто вручили йому годинник із написом «найбільшому трубачу світу». Армстронг дружив з багатьма зірками, знявся більш ніж у десятку голлівудських стрічок разом із Грейс Келлі, Бінгом Кросбі, Френком Сінатрою, Барброю Стрейзанд.  Кажуть, що справжня популярність прийшла до Луї, коли він переїхав до Нью-Йорка. Поціновувачі джазу почали приходити послухати бенд лише заради гарячих соло Армстронга. Він став одним із перших афроамериканських артистів, які здобули найширшу популярність за кордоном. Сачмо їздив у турне до Англії, Скандинавії, Франції, Голландії та Північної Африки. Він отримав доступ до вищого суспільства в той час, коли це було практично неможливо для чорношкірих. Держдепартамент США навіть присвоїв йому неофіційний титул «посол джазу» та виступив спонсором його світового турне.У 1952 опитування читачів одного з музичних видань показало, що Луї вважають найвидатнішим музикальним діячем усіх часів і народів. Друге місце посів Дюк Елінгтон, четверте – Гленн Міллер, сьоме – Йоган Себастьян Бах. За п'ять місяців до смерті Армстронг зробив запис свого живого виступу. До 2012 року його можна було купити лише на вінілі, потім він став доступним на компакт-дисках. Коли через хворобу губ Луї вже не міг грати на трубі, він став більше часу приділяти вокалу. Наприкінці 1963 року Армстронг записав головний трек для мюзиклу «Hello, Dolly!». Неочікувано для нього після дебюту шоу на Бродвеї трек став справжнім хітом. Пісня злетіла на вершину хіт-парадів, витіснивши дві композиції The Beatles. У віці шістдесят два Армстронг став найстарішим музикантом в американській історії, чия пісня стала номером один. Пізніше він отримав за її виконання «Греммі». Останнім хітом Луї стала пісня «What a Wonderful World». Навесні 1971 року артист опинився в лікарні через черговий серцевий напад. 5 липня Армстронг попросив зібрати його оркестр для репетиції, наступного дня його не стало. Він не дожив місяць до 70-річчя. Луї Армстронг вкотре з'явився на шпальтах всесвітніх видань, похорон транслювали по телебаченню на всю країну. Прощання, за особистим розпорядженням тодішнього президента Сполучених Штатів Річарда Ніксона, проводилося в навчальному манежі Національної гвардії. «Пані Ніксон і я поділяємо горе мільйонів американців через смерть Луї Армстронга. Він був одним із творців американського мистецтва. Людина яскравої індивідуальності Армстронг завоював всесвітню популярність. Його блискучий талант і шляхетність збагатили наше духовне життя, зробили його більш насиченим». Чи міг хлопчина з найбіднішого кварталу Нового Орлеану, для якого основною їжею в дитинстві були найдешевші та найдоступніші червоні боби, рис, суп зі стручків бамії, тушковані рибні голови, уявити про те, що на його честь пролунають такі слова. Напевно, ні. Але він завжди чітко знав, що незважаючі на всі складнощі, трагедії та негаразди світ насправді прекрасний. І цього дісно варте життя та його музика, що назавжди зберігає для нас пам'ять про минуле. Чарівне дитя природи, яке в подальому прославилося на весь світ виконанням таких чудових мелодій, як «Hello, Dolly» і «Blueberry Hill» в «Пунктирів історії». Фото: https://www.thoughtco.com/louis-armstrong-1779822 Джерела: В мире музыки: кн. для чтения на англ. яз. Учеб. пособие для музык. вузов и вузов искусств / Сост Е.П. Прошкина.– М.: Высшая школа, 1991.– 141 с. Великие люди джаза / под ред. К. Мошкова.– СПб.; м.; Краснодар: Лань – Планета музыки, 2009.– 736 с.– (Мир культуры, истории, философии). Коллиер Д.Л. Становление джаза: популярный исторический очерк / Дж. Л. Коллиер; пер. с англ.; предисл. и общ. ред. А. Медведева.– М.: Радуга, 1984.– 389 с. Коллиер Д.Л. Луи Армстронг. Американский гений. Пер. с англ. / [Предисл. А.В. Медведева]. – М.: Радуга, 1987.– 421, [1] с.: ил. Tanner Paul O.W. et al. Jazz: монография / Tanner Paul O.W., Megill David W., Gerow Maurice.– 7th ed.– USA: WCB, 1992. Tanner Paul O. W. Jazz: сборник научных трудов / Paul Tanner.– 9 th. ed.– Boston: McGraw-Hill Colledge, 2001.– 388 p. + 1 CD-ROM. Пономарев В.М. На обратной стороне звука / В.М. Пономарев.– М.: Аграф, 2003.– 252 с., [16] л. ил.– (Волшебная флейта. Исповедь звезды). Цалер И.В. Великие джазовые музыканты. 100 историй о музыке, покорившей мир: сборник биографической информации / И.В. Цалер.– М.: ЦЕНТРПОЛИГРАФ, 2011.– 479 с. *** https://books.google.com.ua/books?id=7iznCwAAQBAJ&pg=PR9&hl=ru&source=gbs_selected_pages&cad=1#v=onepage&q&f=false https://archive.org/details/satchmomylifeinn001956mbp/page/n17/mode/2up https://talentscollection.com/uk/materials/show/luji-armstrong---legenda-svitovoji-dzhazovoji-sceni https://www.thoughtco.com/louis-armstrong-1779822 https://www.grammy.com/news/louis-armstrongs-what-wonderful-world-still-poignant-50 https://www.europosters.com.ua/art-photo/louis-armstrong-v180304 https://thecircle.de/en/collections/louis-armstrong https://www.mediastorehouse.co.uk/mary-evans-prints-online/new-images-july-2023/louis-armstrong-daniel-1901-1971-nicknamed-32220872.html https://talentscollection.com/uk/materials/show/luji-armstrong---legenda-svitovoji-dzhazovoji-sceni https://www.npr.org/2007/08/08/12484983/louis-armstrong-the-man-and-his-music-part-2 https://www.louisarmstronghouse.org/biography/ https://64parishes.org/entry/louis-armstrong-adaptation https://www.world.gazetesanat.com/biography-of-louis-armstrong/ https://www.blackmusicproject.com/artists/louis-armstrong https://www.blackmusicproject.com/artists/louis-armstrong Замовити літературу можна за посиланням Дивіться більше матеріалів: https://www.libr.dp.ua/punktyr_bibl.html |
Спецпроєкт
