Олена Плотнікова
Завжди привітна, усміхнена, відкрита для спілкування. Після розмови з нею все стає на свої місця Завідувачка відділу кадрів Дніпропетровської обласної універсальної наукової бібліотеки імені Первоучителів слов'янських Кирила і Мефодія – Олена Іванівна Плотнікова народилась у Красноармійську Донецької області. Мова про невеличке шахтарське містечко, де розташована одна з найбільших на Донбасі, шахта «Західна», зараз «Покровська» (місто теж зараз має назву Покровськ). Саме тут і велика вузлова станція, що останні роки є кінцевою зупинкою на підконтрольній Україні східній території. Мати її, Софія Григорівна, працювала медичною сестрою, батько – Іван Олексійович – у будівельному управлінні займався питаннями постачання. До школи було приблизно два з половиною кілометри, лікарня, де працювала матуся, – поблизу, тому вона й супроводжувала на навчання. Книги, читання, бібліотеки – пунктирно, але постійно, були присутні в житті Олени Іванівни. Інтересами та прикладами професійних втілень оточуючих, власною стежкою осягань часу, світу, себе. Родинною любов'ю, яка впевнено вела тим самим єдиним шляхом, що зветься долею. «У пер Читати в родині полюбляли всі. Інформація для Івана Олексійовича була понад усе. Ввечері та у вихідні завжди з газетою, журналом або книгою. Не припинив, і коли став старенький, уже з великою лупою. Мати теж не мислила себе без читання, зараз дуже страждає через те, що вік і зір заважають. Оленку та її старшу сестру Інну вважали близнятами. Вони й справді були схожі та й різниця у віці всього два роки, але за характерами абсолютно полярні. Молодша – спокійніша, старша ж за темпераментом холерик, їй все зараз та одразу. Коли їй виповнилося двадцять стала депутатом міської ради, до речі, батько теж був у народних обранцях. Ці приклади прагнень допомоги ближньому та досягнення мети теж відбивалися у свідомості. Читати дітям дозволяли до дев`ятої вечора. Оленка засинала швидко, Інна ж – поринала в книжкові історії глибоко та надовго. Коли мати йшла перевіряти, сплять дівчатка чи ні, чутно було заздалегідь. Винахідлива читачка до настільної лампи прив`язувала мотузочку і, почувши кроки, швиденько ховала книгу під ковдру, світло вимикала й нібито спить. «Небезпека» минула – знов читання до ранку. Олена полюбляла спорт, відвідувала секцію спортивної гімнастики, в музичній школі декілька років займалась. Коли переїхали до нової квартири й змінився шкільний розклад, заняття, на жаль, довелося припинити. Поруч із домом було розташоване педагогічне училище. Восьмирічка, де навчалась Олена, була для училища базовою. Вона пам`ятає студенток-практиканток, які набували першого досвіду викладацької діяльності. Можливо, щось зачепило, тому після восьмого класу вона вступила на відділення «початкові класи». «В педагогічному училищі у нас була викладачка з російської мови та літератури Галина Олександрівна Тимофєєва, – згадує Олена Іванівна, – яка згодом переїхала до Києва. Заняття з нею проходили незабутньо По закінченні училища за розподілом Олена разом зі шкільною подругою вирушила до Кіровограду (нині м. Кропивницький). По приїзді з`ясувалося, що вільна лише одна вакансія. Деякий час вона працювала вожатою, потім – учителькою початкових класів. Подобалося. «Спочатку було важко, тому що закінчила російськомовну школу та училище, а школа була українською, але коли почала працювати, то вже й думати почала українською. Я патріотка по життю. Любов до Батьківщини вливалася в мене разом із родинною любов`ю, це речі святі». Відпрацювавши в Кіровограді, вона повернулася до Красноармійська. У невеличкому містечку влаштуватися до школи вчителем не вдалося, тому деякий час працювала в групі подовженого дня. Через 3 роки вступила до Донецького національного університету на заочний філфак. На четвертому курсі директор школи запропонував години, до того ж Олена Іванівна мала класне керівництво. На початку 90-х було розуміння, що потрібно вивчати українську мову, тому закінчила й українське відділення філфаку того ж університету та почала викладати. Рідна тітка Олени Іванівни по матері Валентина Григорівна Безсонова із захопленням, не рахуючись із вільним часом, працювала все життя в бібліотеці, була завідувачкою. Бібліотека була підвідомча залізниці й улітку тітонька працювала в літньому таборі. Коли Олена вперше закінчувала філфак, Валентина Григорівна запропонувала їй попрацювати зміну в бібліотеці цього табору. Сподобалось. А роки потому, під час бібліотечної науково-практичної конференції в ДОУНБ, де були й представники з Красноармійська, вони разом згадували Безсонову. Яка, скоріш за все, в тому числі й прокреслила ті доленосні поступові шляхи любові, що згодом поєднали філологію та бібліотечну справу. Невдовз «По-перше, було незвично й те, що робота чітко обмежена з 8.00 до 17.00. Тобто нічого непотрібно брати додому, як шкільні зошити, наприклад. Непотрібно працювати вночі, є можливість відпочивати у вихідні. Школа ж – це показовий виступ, все готуєш вдома й демонструєш, коли виходиш перед класом. Як на сцені перед дітьми виступаєш», – згадує Олена Іванівна. Отже з 2001-го року вона почала працювати у ДОУНБ редактором. У 2003-му був створений редакційно-видавничий центр, який їй запропонували очолити. Придбали тоді багатофункціональну машину «Toshiba», яка могла друкувати, копіювати, сканувати. На той час вона була єдиною в бібліотеках України. Освоювала. Перші номери «Бібліотечної Дніпропетровщини» створювала разом зі співробітницями методичного відділу. Олена Іванівна пам`ятає, як уночі готували видання до семінару, щоб уранці роздати бібліотекарям області.  У 2007 році доля знов скорегувала, або з урахуванням напрацьованого вдосконалила напрямок її діяльності. Олена Іванівна вела документацію тендерного комітету, була його секретарем. Коли звільнилася посада у відділі кадрів, директорка Надія Миколаївна Тітова запропонувала її обійняти. Вагалася, здавалося, це не її. Вона й досі, коли колеги звертаються по редакторську допомогу, обожнює ритися в словниках, знаходити влучні слова та вдосконалювати речення, є повноцінним чуттєвим співавтором матеріалів. У вільний час полюбляє театри та подорожі. «Ми з чоловіком дуже легкі на підйом: Сорочинський ярмарок, виставка Петриківського розпису, розквітнули перші проліски в лісі – зірвалися та поїхали». Щастя для Олени Іванівни, це коли всім-всім добре, коли рідні здорові, спокій і затишок у родині й ні за кого не болить душа. Це для неї – головне. Донька причетна до світу краси, як і мати, не лише статтю, а й отриманим фахом – закінчила Київський національний університет технологій і дизайну.  Улюбленою для нашої героїні є класична література XIX сторіччя. Саме цей час вважає для себе близьким. Іноді здається, що запізно народилась. Але у світі все трапляється вчасно. Й ми, ті хто працює з Оленою Іванівною поруч, дивимося на неї, як на уособлення гармонійного втілення та розкриття мрій і прагнень, ніби чуттєво підслуханих долею. |
. Ніби набуваєш упевненості в оцінках ситуації та прийнятті рішень. Вона завжди знаходить не лише вірні слова для порад, із нею велике щастя спілкуватися творчо, коли працюєш над текстом і шукаєш саме те, єдине, слово, що дасть огранку змісту не лише речення, а й сутності людської, про яку йдеться.
ші вересневі дні у першокласників була екскурсія, – згадує Олена Іванівна. – у тому числі й до бібліотеки. Після уроків ми знову туди повернулися, хоча розташована вона була таким чином, що запам`ятати маршрут було доволі складно. «Вмієте читати?» – спитала бібліотекарка. – «Так!». Хоча дехто ще з вивчення літер починав. Берегиня книжок попросила, щоб наступного разу ми переказали зміст прочитаного. Я дуже пишалася, мені це успішно вдалося».
Спецпроєкт
