Цікаві факти

Історія звукозапису почалась у 1857 році з винайдення фоноавтографа. Французький бібліотекар, книготорговець, видавець і винахідник Едуар-Леон Скотт де Мартенвіль запатентував прилад, який міг візуально фіксувати звукові хвилі на закопченому папері, але відтворити їх назад тоді було неможливо.

Справжній прорив стався у 1877 році, коли Томас Едісон винайшов робочий пристрій для запису і відтворення звуку на восковому валику. Першою у світі записаною музичною композицією стала пісенька «Mary Had a Little Lamb» («У Мері було маленьке ягнятко»).

За десять років німецький винахідник Еміль Берлінер створив грамофон і плоскі платівки (спочатку з цинку, а потім із шелаку – природної смоли тваринного походження), які було набагато легше масово копіювати та зберігати. Стандартні платівки оберталися зі швидкістю 78 обертів за хвилину і вміщували лише близько 2–5 хвилин звучання на одному боці, а матеріал (шелак) був крихким. До слова, фірма «Еміль Берлінер» випустила перші грамплатівки із записами українською мовою (композиція «Чорна хмара з-за діброви» Гулака-Артемовського та народна пісня «Сонце низенько»). Сталося це 1899 року в Лондоні. 

Наступним кроком став телеграфон, який у 1898 році винайшов данський інженер Вальдемар Поульсен. Пристрій записував звук на металевий дріт – це стало передвісником магнітної стрічки.

У 1930-ті роки почалась ера магнітного звукозапису на стрічку, що забезпечило високу якість і можливість редагування матеріалу. Вже 1935 року з’являється перший практичний магнітофон, який розробили компанії «AEG» та «BASF» (Німеччина). У приладі було використано гнучку паперову стрічку з напиленим металевим порошком (пізніше її замінили на пластикову). Згодом з'явився стереофонічний і багатоканальний запис. Стрічки на котушках (бобінах) стали головним носієм для професійних студій і домашніх аудіосистем високого класу. Через багато років (1963) «Philips» представив компакт-касету, яка згодом похитнула позиції бобін через свою компактність. До слова, перший серійний побутовий магнітофон в СРСР «Дніпро-1» було випущено на київському заводі «Маяк» (1949 р.)

1950–1980-ті роки вважаються «Золотою добою вінілу», який став головним носієм музики у світі. Сталося це у 1948 році, коли Компанія «Columbia Records» випустила першу довгограючу платівку (LP – Long Play) діаметром 12 дюймів на 33 1/3 оберти за хвилину. Вони виготовлялися з поліхлорвінілу (вініліту) – гнучкого та міцного матеріалу, який забезпечував чистіший звук і значно більший час звучання (до 20–40 хвилин на бік). З'явилися різні формати: мікрограючі 12-дюймові альбоми (33 1/3 обертів ), 7-дюймові сингли (45 rpm-обертів) та стереозвук.

У СРСР у 1950-х роках теж масово випускали платівки, а в 1964 році з'явилася головна всесоюзна фірма «Мелодія», продукція якої користувалась неймовірним попитом на теренах усіх республік, зокрема і в Україні.

Справжню революцію здійснили (1982) компанії «Sony» та «Philips», коли випустили перший компакт-диск (CD), що перевів музику у цифровий формат.

А чи замислювалися ви коли-небудь, чому діаметр CD-диска – 12 сантиметрів, а стандартний час звучання – близько 74 хвилин? Фахівці переповідають таку історію, яка вже стала легендарною.

Компакт-диск у тому вигляді, в якому ми його знаємо – спільний проєкт двох провідних компаній. «Philips» першою серйозно взялася за розробку оптичного аудіодиска й у 1979 році вже показала прототип. На цьому етапі до проєкту приєдналася «Sony». «Philips» принесла досвід у галузі оптичних дисків, а «Sony» – цифрових аудіотехнологій. У якийсь момент спільної роботи потрібно було вирішити, яким за обсягом має бути новий носій. «Philips» пропонувала цілком зрозумілий варіант – одну годину звучання. За такого обсягу діаметр диска виходив 11,5 см. Але Норіо Ога – майбутній президент «Sony» і людина з серйозною музичною освітою – заявив, що новий носій має відповідати найкращим зразкам світової музики, а отже, не може звучати менше, ніж «Дев’ята симфонія» Бетховена, яка в одному з відомих виконань тривала близько 74 хвилин. У такому разі, доводив Норіо Ога, перевертати платівку або міняти носій посеред великого твору, не зручно і не доречно. Партнери були вражені таким красивим аргументом. Так і погодили: з того часу діаметр CD-диска – 12 сантиметрів, а стандартний час звучання – близько 74 хвилин. «І, мабуть, у цій історії є щось дуже правильне: один із головних музичних носіїв XX століття своїм розміром завдячує не якимось там інженерним розрахункам, а рівняється на великого Людвіга ван Бетховена».

Наразі деякі користувачі, особливо молодь, вважають грамплатівки, компакт-диски, тощо – «глибоким минулим», «нафталіном»… Дійсно, на сучасному етапі звукозапис повністю перейшов у цифрові інтернет-платформи та хмарні сервіси. Але, починаючи з 2010-х років вініл переживає стрімке повернення як культурний феномен, предмет колекціонування та засіб особливого естетичного досвіду. Продажі платівок б'ють багаторічні рекорди по всьому світу, та й в Україні теж. А зірки шоу-бізнесу підтвердити свій статус можуть лише завдяки випущеним компакт-синглам.

У нашій бібліотеці є своя колекція звукозаписів – Фонотека, яка складається з аудіодокументів на різних носіях: грамплатівки, касети, компакт-диски (CD) і цифрові аудіофайли (MP3). Більшість таких документів зберігаються у відділі мистецтв (за адресою: пр. Д. Яворницького, 18). За тематикою наповнення це – музичні записи творів класичної, народної й естрадної музики, аудіокниги, записи театральних вистав, радіопередач, історичних промов, звуків природи та навчальних матеріалів, до прикладу, для вивчення іноземних мов. Ще до війни, розуміючи що аналогові носії не довговічні, мають крихку структуру, співробітники мріяли про цифрову реставрацію й оцифрування рідкісних примірників, щоб захистити оригінальні документи від фізичного зношування. Не сталося…, але сподіваємось повернутись до цієї роботи у кращі, мирні часи.