Міф 15. Українці – «неісторична» нація, яка не здатна створити повноцінну державу

(російські історичні міфи про Україну та їх спростування)

Фото. «Державотворення». Худож. Олексій Кулаков // http://mankrda.gov.ua/
informacijnij-rozdil/aktualnij-komentar/evoljuciya-ukrainskogo-derzhavotvorennya/


Періодичні втрати українцями власної держави і тривалі періоди бездержавності в останні чотириста років сформували уявлення про українців як народ, який за своєю цивілізаційною природою не спроможний на створення держави.

Кожен народ, який загарбував українську територію, нав’язував українцям комплекс меншовартості, за яким українці це – селяни-гречкосії, не здатні до самоорганізації в окрему державу. Через це українці, мовляв, просто приречені на поглинання однією з «історичних націй». Найбільше успіхів в нав’язуванні цього комплексу мала москва. Втім, це явище у світі не є поодиноким. Колишні колоніальні імперії, такі як Британія, Іспанія, Португалія, Франція так само накидали поневоленим ними народам таке викривлене сприйняття реальності.

Ідея про недолугість українського світу москва черпала зі спадщини німецького філософа Гегеля, який поділив народи на «історичні» (які сформували державу) та «неісторичні» (які не створили держави).
Однак, світовий історичний процес свідчить, що український етнос під час свого формування і розвитку переживав те саме, що й інші європейські народи.

Вершинами державної організації українців були Русь (Київська Русь), Руське королівство (Галицько-Волинське князівство), Військо Запорозьке (Гетьманщина), Українська народна республіка, Західноукраїнська народна республіка, сучасна українська держава.

Хоча формуванню держави Русь прислужилися варяги, державотворчі процеси відбувалися за активної участі місцевого населення. Попри те, що династія Рюриковичів вважається скандинавською, її князі відстоювали інтереси місцевих земель. Розвиток політичної влади, правових засад, економіки, культури, соціальний устрій ґрунтувалися на місцевих традиціях з певним елементом європейських і візантійських впливів. Зокрема, крім професійного війська – дружини, яка складалася переважно з варягів, існувало народне ополчення з русинів (українців). Управління державою здійснювала князівська династія, однак чималий вплив на політику мало й віче, яке існувало в кожному місті Русі. Соціальні відносини сформувалися ще за часів існування слов’янських племінних об’єднань і були закріплені в «Руській правді» в ХІ ст. Тут само були закріплені й правові основи держави. До кінця Х ст. в релігійно-культурній сфері панувало язичництво на основі слов’янських вірувань, поки не було прийняте християнство грецького обряду. Тож Русь в основі своїй сформувалася завдяки місцевим слов’янським (українським) традиціям.

Протягом XVII–XVIII ст. українці мали власну державу під назвою Військо Запорозьке, або Гетьманщина. московські історики протягом багатьох десятиліть навіювали думку, що Гетьманщина була не повноцінною державою – «недодержавою». Втім територія, яка опинилася під владою Богдана Хмельницького в середині XVII ст., швидко набула ознак державності, притаманних багатьом європейським курфюрствам, князівствам тощо. Ключовою ознакою була наявність правителя (гетьмана) як керівника управлінського апарату. Управлінський апарат (ради різного рівня) складався з козацької (української) шляхти, яка брала активну участь в управлінні територіями. Був сформований унікальний адміністративно-територіальний устрій – полково-сотенний, який показав свою ефективність в умовах постійного військового протистояння України з сусідами. Козацьке військо стало важливим елементом державності. Правова система мала багато запозичень з європейського права (зокрема, магдебурзьке право), але й багато місцевих традицій.

З кінця XVIII до початку XX ст. українці, як, до речі, й багато інших європейських народів, пережили період бездержавності. Однак, на відміну від провансальців, бургундців, гасконців, які частково стали французами; басків, які частково стали іспанцями; полабських слов’ян, які стали німцями; валійців, асимільованих англійцями; фламандців, які частково стали бельгійцями, українці не зникли і на початку ХХ ст. спробували відновити власну державу під назвою Українська народна республіка (УНР). УНР мала всі атрибути державності: владу українців представляла Українська Центральна Рада, згодом Директорія, на заході України – Українська національна Рада. Було організоване військо, яке включало всі сучасні роди військ – від піхоти до авіації. Формувалася власна адміністративно-територіальна та правова система. Завершенню цих процесів завадила агресія сусідів.

Таким чином, протягом більше ніж 1 000 років українці спромоглися створили різні державні утворення. Однак, унаслідок об’єктивних і суб’єктивних чинників українці втрачали державу. Серед причин: зрада еліти в XIV і XVIII століттях, несприятливі геополітичні обставини, відсутність союзників, відсутність географічних бар’єрів.

Уже більше як 30 років тому українці відновили власну державність й нині доводять всьому світові, що вони здатні без будь-чиєї допомоги урядувати на власних землях: формувати державні інституції, сильну армію, самоврядування та культурний простір.

 Ілюстративне фото // http://cplas.cv.ua/?p=6358

При підготовці матеріалу використано матеріали з відкритих джерел, книга: Брехуненко В.А. Війна за свідомість. Російські міфи про Україну та її минуле. ‒ Київ, 2017 ‒ 280 с.

 

Радимо прочитати: 

Брехуненко В.А. Війна за свідомість. Російські міфи про Україну та її минуле.‒ Київ, 2017.‒ 280 с.
Гаврилів І. Україна–Росія: протиборство европейської та евразійської цивілізацій.– Львів: Левада, 2018.– 107 с.: 3 л. карт.
Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордони України  / К. Галушко [та ін.].– Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2017.– 352 с.: карти.– (Історія без цензури). 
Щербак, Юрій. Україна в епоху війномиру: книга підсумків і пророцтв.– Київ: Ярославів Вал, 2020.– 352 с.

Радимо переглянути: 

 

 

Ігор Кочергін,
начальник Південно-східного міжрегіонального відділу Управління
забезпечення реалізації політики національної пам’яті УІНП, голова Правління
Дніпропетровської обласної організації Національної спілки краєзнавців України,
доктор історичних наук, офіцер внутрішньо-комунікаційного відділу Управління МПЗ, капітан ЗСУ

Опубліковано: Жовтень 2022