Іл. Козаки і татари. Мал. Олександра Міхнушева
// https://www.istpravda.com.ua/articles/2011/03/15/31684/view_print/
Задача міфу полягала в створенні образу росії як безальтернативної сили, яка могла убезпечити українців від нападу «одвічних ворогів» – татар і турків.
Взаємини слов’ян-українців з тюркським населенням, яке мешкало в Північному Причорномор’ї і Криму (татари, турки, ногайці), протягом багатьох століть були не простими і нерідко супроводжувалися сутичками, війнами, зіткненнями. Сформувався стереотип про постійну конфронтацію українців із татарами та турками, що тривала від ХІІІ ст. (створення Золотої Орди) і до ліквідації Кримського ханства у XVIII ст. Утвердженню такого стереотипу сприяло й загальноєвропейське бачення турків як сили, яка протистоїть європейському світу.
З перших писемних згадок про події на українських землях нам відомо, що тут відбувалося протистояння між кочовим і землеробським світом, зокрема між землеробськими племенами (предки слов’ян) і скіфами та сарматами. В Середньовіччі русини – мешканці Русі протидіяли печенігам і половцям. Вже в Новий час козаки воювали з татарами і турками. Цей феномен пов’язаний з тим, що українські терени були частиною так званого Великого степового кордону, де зустрічалися кочовики і землероби, християни та мусульмани, слов’яни й тюрки! Природно, що зустріч таких протилежних цивілізацій і культур, насамперед, викликала конфронтацію.
Утім, не лише конфронтація характеризувала стосунки слов’ян-українців і тюрків-татар. Відомим є факт плідних родинних, торгових і культурних зв’язків руської знаті з половецькою. В лавах українського козацтва налічувалась значна кількість етнічних татар. На території Волині існував анклав татар, а в Північному Причорномор’ї та Криму відомо про десятки козацьких поселень (зимівників).
Кримське ханство ніколи не мало на меті захопити українські землі, а постійними походами намагалося тримати рівновагу між Річчю Посполитою та московським царством. Турки мали трохи відмінну стратегію. Внаслідок експансії вони не поглинали підкорені землі, а створювали підконтрольні держави, такі як Валахія, Трансильванія, Кримське ханство. До того ж, у цих державах залишалася релігійна, культурна і певною мірою політична ідентичність.
Для турків підконтрольні держави в північному Причорномор’ї та на Балканах були буфером задля протидії Австрії, Речі Посполитій, московії.
Туреччина позитивно відреагувала на початок Національно-визвольної війни 1648 року, оскільки успіхи козаків могли посприяти ослабленню Речі Посполитої. Турецький султан не заперечував проти участі свого васала – кримського хана на боці козацького війська. Як відомо, на початку війни союзником Богдана Хмельницького став перекопський мурза Тугай-бей, який допоміг перемогти поляків у кількох битвах. В літописі Самійла Величка зазначено, що «Невільницьке польське ярмо було відтято і знищено козацькою та кримською шаблями».
У 1659 р. татари допомогли гетьманові Івану Виговському перемогли московитське військо під Конотопом.
У 1669 р. турки і татари стали союзниками гетьмана Петра Дорошенка, який намагався відновити єдність Гетьманщини після того, як поляки та московити поділили Україну за Андрусівським миром 1667 року. Врешті-решт турки виявилися ненадійними союзниками, однак, підкорення турками Поділля і встановлення їхнього протекторату над Гетьманщиною не знищило український світ. На підкореній території водночас з турецькими мечетями діяли православні храми, існували українські школи. У Кам’янці-Подільському в 1681 р. була створена окрема православна єпархія.
У відомій Конституції Пилипа Орлика 1710 року зазначено, що «закони близького сусідства … нерозривно в’яжуть і тісно поєднують долю козацького народу з Кримською державою».
Під час існування Чортомлицької та Підпільненської Січей козаки не лише воювали, але й торгували з татарами і турками. Регулярно домовлялися про спільне використання мисливських і риболовних угідь на Півдні України. Після ліквідації росіянами вказаних вище Січей – у 1709 і 1775 роках відповідно, частина козаків пішла під протекцію османського султана. Звісно, говорити про абсолютне задоволення козаків своїм становищем під турецькою протекцією не доводиться, але й про смертельне протистояння не може бути й мови.
Таким чином, слов’янський і тюркський світи не були антагоністами, хоча військові протистояння були численними. Втім, таке протистояння мало чим відрізняється від кількасотлітнього конфлікту Англії та Франції або Франції та Німеччини. Натомість мала місце взаємодія, часом взаємовигідна, яка проявлялась в культурному обміні, торгівлі, політичних контактах, військових союзах.
При підготовці матеріалу використано матеріали з відкритих джерел та книги: Брехуненко В.А. Війна за свідомість. Російські міфи про Україну та її минуле.‒ Київ, 2017.‒ 280 с.
Радимо прочитати:
Брехуненко В.А. Війна за свідомість. Російські міфи про Україну та її минуле.‒ Київ, 2017.‒ 280 с.
Між конфронтацією та взаємодією: українсько-кримські та українсько-ногайські стосунки в XVІI – першій половині ХХ ст. / за ред. В. Брехуненка.– Київ: ІУАД, 2018.– 344 с.
Стороженко І.С. Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у визвольній війні українського народу середини ХVІІ століття.– Дніпропетровськ: Вид-во Дніпропетр. держ. ун-ту, 1996.– Кн. 1: Воєнні дії 1648–1652 рр.– 1996.– 320 с.: іл.
Радимо переглянути:
