Міф 13. Переяславська рада 1654 р. – вікопомний акт «возз’єднання» України з росією

Російські історичні міфи про Україну та їх спростування
(продовження)

 

Фото. 21 червня 1992 р. українське козацтво на чолі з гетьманом В'ячеславом Чорноволом скасувало присягу Б. Хмельницького та частини козацтва московському цареві, дану 1654 року. Пам'ятний знак на честь події // https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D1%80%D0%B5%D1%8F%D1%81%D0%BB%D0
%B%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D1%80%D0%B0%D0%B4%D0%B
0#/media/%D0%A%D0%B0%D0%B9%D0%BB:Disclaimer_oath_Moscow_Tsar.jpg

 

Московити (росіяни) більше трьох сотень років трактують Переяславську раду 1654 року як кульмінаційний момент у багатосотлітніх прагненнях українців возз’єднатися з росіянами.

У 1954 році на державному рівні було влаштовано свято так званого 300-річчя возз’єднання, аби продемонструвати «вічну» дружбу росіян і українців. Тоді ж відбулась передача Кримської області з адміністративного підпорядкування рсфср до УРСР, нібито як свідчення цієї «вічної» дружби.

Насамперед щодо терміну «возз’єднання». Возз’єднуються частини цілого, які колись були роз’єднані, наприклад Західна та Східна Німеччина у 1990 р. Але Військо Запорозьке (Гетьманщина) та московське царство ніколи не були одним цілим, тож і не могли возз’єднуватися. Той період, коли землі, на яких згодом виникло московське царство, були приєднані київськими князями до Русі (Київської Русі), не можуть бути відправною точкою спільного існування двох держав. Русь була середньовічною державою з центром у Києві. Залісся ж, де мешкали племена меря, мурома, мокша (сучасна центральна Росія) та інші були Київською Руссю підкорені та колонізовані. Свого часу Галлія, на теренах якої згодом утворилася держава Франція, була провінцією Римської імперії, але це не дає права Франції говорити, що вона та сучасна Італія є частинами однієї держави.

Окрім вищезазначеного, в Переяславі йшлося про союз Гетьманщини, яка на той час не представляла всіх українських земель, оскільки до неї не входили Волинь, Галичина, Поділля, Буковина, Закарпаття, Таврія, Буджак, Південний Схід.

Великий символізм полягає і в самому місці проведення ради. Переяслав був одним із полкових міст. Отже, козацька еліта для проведення ради обрала не столицю – Чигирин, і не Київ – сакральний центр України. Це свідчило, що еліта при укладанні Переяславської угоди міркувала суто практично і не бачила в ній чогось епохального чи вікопомного.

Переяславська рада не може вважатися цілком легітимною з точки зору тогочасних уявлень козаків про загальну козацьку раду, оскільки тут не були присутні представники Кальницького, Уманського, Паволоцького полків, а також Війська Запорозького низового. Богдан Хмельницький свідомо залишив лазівку, щоб за потреби визнати раду нелегітимною. Не підтримали рішення ради Іван Богун і київський митрополит Сильвестр Косів.

У Переяславі не було підписано жодного документа. Лише у березні 1654 р. у москві українські посли Самійло Зарудний та Павло Тетеря підписали так звані березневі статті, оригінал яких не зберігся. Ці статті не були винесені на загальну козацьку раду, а отже, не були ратифіковані належним чином.

На Переяславській раді Богдан Хмельницький переслідував, по-перше, мету створити коаліцію для перемоги над Річчю Посполитою, по-друге, досягнути міжнародного визнання Гетьманщини. Оскільки українську державу відновила не стара, а нова еліта, вона не могла скористатися ні так званим «правом старовини», ні правом на спротив володареві, який порушив умови договору. Тому виходом із ситуації могло стати визнання новопосталої козацької держави будь-якою іншою християнської державою. Свого часу таким шляхом намагались іти Нідерланди, які вирвалися з-під влади Іспанської корони і шукали протекції Франції та Англії у 1584–1585 роках.

Переяславські домовленості та березневі статті стали договором двох держав, за якими Гетьманщина добровільно визнавала протекторат московського царя, але зберігала повну самостійність внутрішнього життя та право на зовнішні зносини.

Важливими у розумінні сприйняття Переяслава також служать наступні події. У 1656 році московське царство уклало Віленську угоду з Річчю Посполитою. Тим самим московський цар де юре денонсував Переяславську угоду, за якою зобов’язався захищати суверенітет Гетьманщини саме від нападів війська Речі Посполитої. Наступник Богдана Хмельницького гетьман Іван Виговський так пояснював причини розриву з московією у 1658 році: «Не з іншої причини прийняли ми протекцію великого князя московського, як тільки для того, щоб з Божою поміччю зберегти для нас і наших нащадків ту свободу, що ми її здобули зброєю і освятили нашою, стільки разів пролитою кров’ю».

​Іл. 2. Гетьман Іван Виговський. Невідомий художник XIX ст.

Таким чином, козацька еліта, коли укладала Переяславську угоду, мала намір зберегти власну державу і отримати для неї міжнародне визнання, а не шукала можливості з кимось «возз’єднатися». Цю задачу в короткостроковій перспективні було виконано, оскільки Швеція, Трансильванія, Нідерланди чітко висловлювалися щодо гетьмана як суверенного володаря. На жаль, наступники Богдана Хмельницького не змогли дати ради суспільно-політичним і соціально-економічним процесам, які почалися після смерті гетьмана, що дало можливість москві використати Переяслав як відправну точку для розмивання суверенітету Гетьманщини.

 

При підготовці матеріалу використано напрацювання Українського інституту національної пам’яті та цитати з книг: Брайчевський М.Ю. Приєднання чи возз'єднання?: критичні зауваги з приводу однієї концепції // Нові дні (Торонто).– 1972.– 66 c.; Брехуненко В. Війна за свідомість. Російські міфи про Україну та її минуле.‒ К., 2017.‒ 280 с.; Переяславська рада 1654 року (історіографія та дослідження) / Редкол. П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич.– К.: Смолоскип, 2003.– 890 с.

 

Радимо прочитати: 

Апанович О.М. Українсько-російський договір 1654 р. Міфи і реальність.– Київ: Варта, 1994.– 96 с.
Бжеський Р. Переяславська умова в планах Богдана Хмельницького та «Переяславська легенда».– Львів: Каменяр, 1998.– 31 с.
Брехуненко В. Війна за свідомість. Російські міфи про Україну та її минуле.‒ Київ, 2017.‒ 280 с.
Переяславська рада 1654 року (історіографія та дослідження) / редкол. П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич.– Київ: Смолоскип, 2003.– 890 с.

 

Ігор Кочергін,
начальник Південно-східного міжрегіонального відділу Управління забезпечення реалізації політики національної пам’яті УІНП, голова Правління Дніпропетровської обласної організації Національної спілки краєзнавців України, доктор історичних наук, офіцер внутрішньо-комунікаційного відділу Управління МПЗ, капітан ЗСУ

Опубліковано: Вересень 2022