Фото. Мапа держави Ярослава Мудрого. З кн.: «Terra Ucrainica.
Історичний атлас України і сусідніх земель». Угорі княжа печатка
з прижиттєвим портретом Ярослава Мудрого // http://www.golos.com.ua/article/362678
Головна мета цього міфу – укорінити думку, що Україна є органічною складовою так званого «русского міра», а українські (малоросійські) землі є похідними від російських.
Коріння терміну «Мала Русь» сягають XIV ст. У 1303 р. константинопольський патріарх погодився на утворення Галицької православної митрополії, якої прагнув король Юрій Львович (онук короля Данила) аби зміцнити власне королівство як спадкоємця Русі (Київської Русі). Також це була відповідь константинопольського патріарха на переїзд київського патріарха Максима до Володимира-на-Клязьмі. Галицькій митрополії підлягала територія колишньої Руської держави, яка і була названа «Малою Руссю» за аналогією з «Малою Грецією». Мала Греція в уявленні патріарха – це первісна територія (колиска етносу), звідки поширювалася соціальна, економічна та культурна грецька експансія, результатом якої стала поява «Великої Греції». Тобто, «Мала Русь» – первісна (аналогічним можна вважати термін «Малопольща»), «Велика Русь» – наслідок розширення Малої Русі. Під Малою Руссю у XIV ст. розуміли Галицько-Волинське князівство (Королівство Руське) включно з Києвом, під «Великою Руссю» – землі з центром у Володимирі-на-Клязьмі, а згодом Москві. Поволі з суто церковної сфери поняття «Мала Русь» проникло в політичну площину. У 1330-х роках князь Юрій ІІ Болеслав увів термін «Мала Русь» до свого титулу, а візантійський історик Никифор Грегорас писав про Малу Русь із центром у Києві.
У XVI–XVII ст. українські церковні діячі (Г. Балабан, М. Рогоза, Й. Борецький, П. Могила) в умовах релігійного тиску на православ’я з боку влади Речі Посполитої змушені були звертатися по допомогу до московської держави, оскільки константинопольський патріарх не мав жодних можливостей допомогти українському православ’ю. Для того, аби подати московському царю прохання про допомогу в привабливому для нього ключі, була використана ідея про нібито спорідненість двох «Русей» – Малої і Великої, які колись жили під владою київського князя. Втім, мова йшла не про об’єднання, а лише про допомогу. Зокрема, у 1654 р. під час укладання угоди в Переяславі київський митрополит Сильвестр Косів відмовився визнавати зверхність московського царя над українськими землями та православною Київською митрополією.
Під час Національно-визвольної війни 1648–1657 рр. нова українська козацька еліта намагалась утвердитися при владі і спиралася на давну руську традицію аби отримати міжнародне визнання новопосталої держави Війська Запорозького (Гетьманщини). Тому термін «Мала Русь» широко застосовувався козацькою елітою у міждержавних відносинах, аби узаконити свої політичні та соціальні претензії на українські землі як спадкоємців давної Руської держави. Іншими словами, стверджувалося, що «Гетьманщина – це Мала Русь сьогодні». У 1651 р. генеральний писар І. Виговський на перемовинах із московським посланцем говорив, що московський цар має взяти під свою опіку на підставі угоди «всю Малу Русь».
Термін «Мала Русь» («Мала Росія») широко вживався тоді козацькою елітою і був тотожним терміну «Україна», який також став широко застосовуватися відносно всіх земель, підконтрольних козацьким гетьманам від часів І. Виговського до К. Розумовського. До того ж українські гетьмани Малою Руссю називали всі українські землі, а не лише підвладні їм землі Лівобережної України. Наприклад, Кирило Розумовський називав себе «гетьманом Малої Росії обох сторін Дніпра».
Отже, поняття «Мала Русь» від початку стосувалося території, яка підлягала церковній владі на теренах Русі (Київської Русі), і лише згодом набуло політичного звучання. «Мала Русь» вважалася первісною територією, яка дала початок поширенню влади церкви та держави на землі, яку стали називатися «Великою Руссю». Від середини XVII ст. московські керманичі намагалися надати цьому дуету понять геть іншого звучання. Мовляв, існувала «Велика Русь», від якої відколовся шматок – «Мала Русь», а отже московський цар (російський імператор) має право на всі землі Малої і Великої Русі!
Однак, таке своє бачення ситуації російській владі вдалося нав’язати в Україні та Європі лише у ХІХ ст., коли майже вся Україна була окупована Російською імперією. Відтоді поняття «Мала Русь («Мала Росія», «Малоросія»), «малоросіяни» набули абсолютно іншого звучання і вкладалися в концепцію триєдиного народу великоросів-малоросів-білорусів. У цій спекулятивній концепції «Мала Русь» називалася частиною «Великою Русі», а «малоросіяни» вважалися органічною групою «великоросіян». Прибічники міфу маніпулюють стереотипом мислення пересічної людини. Люди регулярно мають справу з малим як похідним чогось великого. Підсвідомо людину підштовхують до висновку, що «Мала Русь / Росія» є частиною «Великої Русі / Росії», що докорінно спотворює співвідношення між «малим» і «великим» як це сприймалося інтелектуалами XVII століття.
У ХІХ ст. нова українська еліта, аби уникнути нав’язування українським землям і українцям другосортності в дуеті «великоруський-малоруський» поступово стала відмовлятися від термінів «Мала Русь» і «малоросіянин» на користь альтернативного терміну «Україна».
При підготовці матеріалу використано напрацювання Українського інституту національної пам’яті та цитати з книг: Брехуненко В. Війна за свідомість. Російські міфи про Україну та її минуле.‒ К., 2017.‒ 280 с.
Радимо прочитати:
Брехуненко В. Війна за свідомість. Російські міфи про Україну та її минуле.– Київ: Віпол, 2017.– 279 с.: іл., карти.– Бібліогр.: с. 254–275.
Брехуненко В. Україна й українці. Ім'я як поле битви.– Київ: [б. в.], 2020.– 272 с.: іл., карти, фот.
Моця О.П. «Русь», «Мала Русь», «Україна» в післямонгольські та козацькі часи.– Київ: Наукова думка, 2009.– 320 с.: рис.
Радимо переглянути:
