фото. Новоро́сійська губернія. Автор: Роман Днепр, CC BY-SA 3.0,
// https://commons.wikimedia.org/w/index.php?curid=6114469
Уперше назву Новоросія ввів царський уряд у 1764 р. після утворення 1-ї Новоросійської губернії шляхом об’єднання Нової Сербії та Новослобідського козацького полку. В цьому ж, 1764 році, до складу Новоросії було включено Українську лінію, Слов’яносербію та Бахмутську провінцію. Після ліквідації Запорозької Січі (1775) і Кримського ханства у 1783 році назва розповсюдилась на всі південно-східні українські землі. Це було калькуванням з назви англійських чи французьких колоній в Америці «Нова Англія» та «Нова Франція.
Утім, існувала принципова різниця між так званою Новоросією та її західноєвропейськими заморськими аналогами. Оскільки землі Південно-східної України межували з корінними російськими територіями, у російських керманичів була велика спокуса представити їх як частину корінної російської теорії. В цьому рельєфно проявились давні експансіоністські плани Російської імперії на Півдні України.
Від 1830–1840-х рр. почалася відпрацьовуватися російська ідеологічна концепція, покликана заперечити будь-який внесок українців у залюднення та господарське освоєння краю. Мовляв, південно-східні землі до приходу росіян були майже порожніми, без мостів, шляхів сполучень і поселень. Росіяни ж почали колонізацію цих земель і принесли сюди цивілізацію, тож ця територія нібито стала органічною частиною Російської імперії, тобто Новоросією!
На штучність вищезгаданої ідеологічної концепції вказують кілька чинників.
По-перше, до кінця XVIII ст. московська еліта не вважала землі сучасної Південної та Східної України питомою російською територією і вони (землі) не входили до так званої «династичної теорії», яка проголошувала право московських правителів на «київську спадщину».
По-друге, українська еліта від часів Русі (Київської Русі) дивилась на землі між Доном і Дунаєм як на свою природну територію. Південні українські землі «…до берегів Чорного моря, де гирло Дніпра, до рубежів Таврики і Тавані, переправи Дніпра» українські князі та шляхта вважали частиною простору, який їм належав.
По-третє, українське козацтво у XVII–XVIII ст. міцно трималося думки, що землі до Чорного та Азовського морів є природними козацькими територіями.
По-четверте, протягом другої половини XVII ст. а особливо у XVIII ст. південно-східні українські землі вкрилися мережею козацьких зимівників, слобід, містечок і міст. Зокрема, козацьке коріння мають сучасні міста Дніпро, Кривий Ріг, Кам’янське, Новомосковськ, Нікополь, Павлоград (Дніпропетровська область), Бобринець, Новомиргород, Олександрія (Кіровоградська область), Мелітополь, Оріхів (Запорізька область), Бахмут, Макіївка, Маріуполь, Слов’янськ (Донецька область), Олешки (Херсонська область).
Якщо говорити про територію Миколаївської й Одеської областей, які також сучасними російськими пропагандистами включаються до ефемерної Новоросії, то ще в часи Давньої Греції тут виникли міста, які існують і досі: наприклад Білгород-Дністровський (колишня колонія Тіра). У XV ст., у період експансії Великого князівства Литовського і Руського, на півдні виникли поселення Коцюбіїв (Хаджибей) – нинішня Одеса, Дашів – Очаків. Татари засновують цілу мережу поселень, зокрема Іслам-Кермень (Аслан-Кермен, городок Ослан) з XV ст. – нинішня Каховка, Кази-Кермень XVII ст. – нинішне місто Берислав.
По-п’яте, для господарського освоєння краю російська влада спиралась на інфраструктуру, створену запорожцями: дороги, мости, переправи, пошта, поселення. На 1775–1779 рр. кількість задокументованих зимівників сягнуло 5 767!
По-шосте, статистика населення краю промовисто доводить, що навіть на середину ХІХ ст. більшість місцевих жителів становили українці. Зокрема, на 1851 рік у Катеринославській і Херсонській губерніях українці складали 71% мешканців, росіян – лише 3%. Більшість росіяни становили хіба що у містах – центрах колонізації. Така ситуація існувала всупереч тому, що протягом багатьох десятиліть російська влада намагалася заселити південний схід (Новоросію) вихідцями з Європи: німцями, євреями, болгарами, сербами. Це робилося в розрахунку на те, що прийшле населення буде лояльним до російської влади на відміну від місцевого українського, якому російська влада ніколи не довіряла.
Попри намагання російської влади прищепити назву «Новоросія» до українського краю, цим терміном послуговувалася переважно російська окупаційна адміністрація. А після ліквідації Новоросійського генерал-губернаторства у 1873 р. цей термін поступово зник із вжитку, бо місцеве населення трималося власних етнічних коренів.
При підготовці матеріалу використано напрацювання Українського інституту національної пам’яті та цитати з книг: Турченко Г., Турченко Ф. Проект «Новоросія»: 1764–2014. Ювілей на крові: Запоріжжя: ЗНУ, 2014.– 116 с.; Брехуненко В. Війна за свідомість. Російські міфи про Україну та її минуле.‒ К., 2017 ‒ 280 с.
Радимо прочитати:
Бойко А. Південна Україна останньої чверті XVІІІ століття.– Запоріжжя: РА Тандем-У, 1997.– 203 с.
Бойко Я.В. Заселение Южной Украины 1860–1890 г.г. (историко-экономическое исследование).– Черкассы: Сіяч, 1993.– 256 с.
Лаврів П.І. Історія Південно-Східної України.– Львів: МП Слово, 1992.– 152 с.
Минуле і сучасність: Таврія. Херсонщина. Каховка: зб. матеріалів ІІ Всеукр. наук.-практ. краєзнав. конф. з міжнар. участю (14–15 вересня 2017 р.) / упоряд. М.В. Гончар.– Каховка; Херсон: Гілея, 2017.– 212 с.: фот., табл.
Нариси з історії освоєння Південної України ХV–ХVІІІ ст.: колективна моногр. / П. Бойко та ін.; Укр. ін-т нац. пам'яті.– Київ: К.І.С., 2020.– 288 с.
Полонська-Василенко Н. Запоріжжя XVIII століття та його спадщина.– Репр. вид.– Київ: Центр учбової літератури, 2020. Т. 1.– 2020.– 400 с.: фот.; Т. 2.– 2019.– 247 с.: табл., карти.
