Міф 8. Української мови не існує, це лише діалект російської

фото. Реймське Євангеліє, пам’ятка української мови. Написана крилицею і глаголицею,
40-ві рр. ХІ ст. // https://pustunchik.ua/ua/online-school/linguistics/istoriia-pysmennosti-i-gramotnosti

Міф 8. Української мови не існує, це лише діалект російської

Заперечення існування окремої української мови є одним із найпоширеніших російських міфів про Україну. Оскільки мова є одним із найважливіших чинників консолідації та самоідентифікації нації, її нівеляція робить будь-яку націю вразливою для зовнішніх впливів. Коли мову намагаються звести до рівня діалекту чужої, це означає, що хочуть поставити під сумнів факт існування українців як окремого етносу. Першим це спробував зробити М. Ломоносов, який пояснював, що українська мова то насправді російська, зіпсована польською. У 1840-х роках російський публіцист М. Белінський зазначив, що «немає української мови, а є обласне малоросійське наріччя…». В совєтські часи цей міф трансформувався. Існування української мови не заперечували, але можновладці заявляли, що вона почала формуватися після включення українських земель до складу Великого князівства Литовського та Корони Польської у XIV–XV ст. До цього була єдина «давньоруська мова», носієм якої був єдиний «давньоруський народ».

Філологи та мовознавці стверджують, що українська мова за особливостями фонетики, морфології та синтаксичного ладу відповідає усім вимогам самостійної мови. За мовознавцем Ю. Шевельовим, українська мова пройшла у своєму розвитку шість етапів, перших із яких припадає ще на VII–XI ст. і бере свій початок від праслов’янської мови.

Праслов’янська мова існувала до VI ст. Тоді слов’яни активно розселяються європейським континентом і вже на нових територіях формують власні мови: болгарську, чеську, польську, українську, білоруську та інші.

Староукраїнська мова формувалася в ареалі проживання літописних племен полян, сіверян, деревлян, уличів, тиверців, волинян тощо. Вони займали території від Волині до Чернігівщині. Оскільки ці племена не залишили власних писемних пам’яток, для виокремлення їхньої мови використовується зіставна лінгвістика, тобто дані зі зарубіжних джерел.

З ХІ ст. починає з’являтися величезна кількість писемних джерел, написаних церковнослов’янською мовою (кирилицею). Цією мовою говорив незначний прошарок вищих шарів суспільства. Поза тим населення говорило, очевидно, своїми говірками, що становили продовження племінних говірок, але жодної фіксації їх ми не маємо.

Консолідація праукраїнських племен підштовхнула до злагодження відмінностей між говірками і появи питомих ознак єдиної староукраїнської мови. В українській мові збереглися найдавніші особливості праслов’янської мови, які зникли з усіх інших слов’янських мов. Це свідчить, що українська мова постала не з міфічної «давньорускої», а безпосередньо праслов’янської. Мовознавці виділять такі особливості:
1) закінчення у родовому відмінку однини: меду, солоду;
2) закінчення -ові, е(є)ві у давальному відмінку;
3) чергування г, к, х зі свистячими з, ц, с у давальному та місцевому відмінках: слуга – слузі, рука – руці;
4) кличний відмінок;
5) закінчення на ої в родовому відмінку однини – великої, доброї;
6) давальний відмінок займенників – мені, тобі, собі;
7) форми третьої особи дієслів першої дієвідміни теперішнього та майбутнього часів – може, убиває;
8) закінчення – мо в дієсловах першої особи множини теперішнього і майбутнього часів – даємо, поставимо.
У літописах є багато вкраплень розмовної народної мови: Володимир, а не Владимир; літо, а не лето, кличний відмінок та слова гай, полонина тощо.

Вивчення в останні роки графіті ХІ–ХІІ ст. на стінах Софії Київської переконливо доводить, що розмовною мовою тих, хто їх створював, була староукраїнська.

Таким чином, заперечення факту існування української мови позбавлене наукового підґрунтя й тримається винятково на ідеологічних кліше.

Радимо прочитати:

Кіндратенко А.М. Походження українців та деяких інших індоєвропейських народів і мов.– Харків: Майдан, 2019.– 245 с.
Лакизюк В. Коли богами були ріки: предки українців та їхні мови.– Київ: Саміт-книга, 2021.– 648 с.
Огієнко І.І. Історія української літературної мови / авт. передм. М. Тимошик.– Київ: Центр учбової літератури, 2019.– 325 с.
Півторак Г.П. Сини Дажбожі, Сварога внуки…: Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов. Міфи і правда про трьох братів слов’янських зі «спільної колиски».– Київ: Видавничий центр «Академія», 2001.
Різників О.С. Спадщина тисячоліть: українська мова. Чим вона багатша за інші?.– 2-ге вид.,
доп., перероб.– Тернопіль: Навчальна книга; Богдан, 2011.– 191 с.– Бібліогр.: с. 185–189.
Федоренко Д., Гузенко Ю. Листи з античної України: сенсаційні свідчення, наукові гіпотези,
історичні доведення про першоукраїнську писемність: посібник.– Київ: [б. и.], 1997.– 176 с.– (Бібліотека українця).