Міф 1-3. Про створення України, історичні землі й «один народ»

 

Одним із важливих напрямків протистояння в сучасній українсько-російській війні є інформаційний. Інформація як у минулому, так і зараз, є зброєю, за допомогою якою можна вбивати не згірш за вогнепальну.  З тією лише відмінністю, що відповідно подана інформація вбиває твою самість (ідентичність). А це, своєю чергою, дозволяє захопити будь-яку країну без жодного пострілу. 

 

Задовго до відкритої агресії РФ проти України вийшла стаття в. путіна «Про історичну єдність росіян і українців» (2021). Власне, цей текст є набором банальностей, замішаний на старих російських імперських і радянських тезах антиукраїнської пропаганди, і з точки зору історичної науки є сміховинним і безглуздим. Серед головних тез виділимо такі: 

 

• Україна – це цілком результат радянської політики; 

• росіяни й українці – один народ; 

• українські землі – історичні російські землі.

 

 

Мовляв, сучасні адміністративні кордони та загалом українська держава були сформовані внаслідок діяльності більшовицького (на чолі з В. Леніним) уряду та згодом уряду СРСР внаслідок приєднання до України південно-східних, західних земель і Криму. 

 

Якщо вже дивитися на формальний бік формування української держави в радянський період, то цю ж тезу можна застосувати й до сучасної Росії, адміністративно-територіальні межі якої утворилися саме в період панування більшовиків-комуністів. До приходу до влади більшовиків Росія й кордони мала інші та і влада належала царям, а не генсекам. 

 

Тож від початку ця теза є маніпулятивною, оскільки держави у своєму розвиткові проходять різні етапи. 

 

Реалії ж насправді зовсім інші. Коли російський етнос ще тільки формувався (XI–XII ст.), провідною ідеологемою середньовічної української держави Русі/Київської Русі було збереження верховенства Києва і над усіма руськими (українськими) землями, і над приєднаними. Ідея єдності українських земель не згасала ні в часи Галицько-Волинського князівства, ні тоді, коли українські землі опинились у складі Польського королівства та Великого князівства Литовського і Руського. Ще Б. Хмельницький у 1657 р. казав шведському послу, що козаки домагаються «старожитньої України, або Русі, де бувала грецька (православна) віра і де є ще мова аж до Вісли». У XIX ст. у програмах українських партій фіксується положення про боротьбу за незалежну і соборну державу. У знаменитій брошурі М. Міхновського «Самостійна Україна» проголошувалася «одна єдина нероздільна вільна самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ». Під час української національної революції 1917–1921 років ідея об’єднання охопила не лише Наддніпрянщину, Галичину, Буковину і Закарпаття, а й українців Кубані, тих частин російських губерній, що були історичною Слобідською Україною. Протягом 1920–1940-хх унаслідок численних угод, які укладав уряд СРСР, без участі в їх підготовці представників України, наша держава втратила українські етнічні території на користь РСФСР, Білорусі, Польської та Чехословацької республік. 

 

 

Тож, як свідчать історичні документи, Україна як держава існувала задовго до появи Радянського союзу. Більше того, формування кордонів Радянської України відбувалася без врахування думки українців, через що Україна втратила чимало власних етнічних територій, в тому числі й на користь Росії. 

 

 

Це давній радянський пропагандистський штамп про братні народи Росії, України та Білорусі, який бере свій початок з імперського російського наративу про триєдиний народ.  Насправді в геополітиці такого поняття як «братський народ» просто не існує. Кожен народ має власні інтереси й нерідко реалізує їх за рахунок інших народів. 

 

З історичної точки зору, український народ почав формуватися в період Русі/Київської Русі ІХ–ХІ ст. тоді як початок формування російського етносу відносять до ХІ–ХІІ ст. Протягом ХІІ–XVI століть українці та росіяни жили в різних історичних, політичних, культурних і світоглядних реаліях. Після монгольської навали ХІІІ ст. українські землі продовжували розвиватися в руслі європейського контексту з сильними демократичними традиціями, тоді як російські перебували під потужним ординським (азійським) впливом в умовах панування авторитарного правління. Українська культура є самодостатньою і до включення українських земель до складу російської держави у XVIII ст. розвивалася під сильним впливом європейської культури. Українська мова за граматикою і синтаксисом набагато ближча до польської та білоруської аніж до російської. Генетично українці мають потужний слов’янський субстрат (основу), тоді як росіяни – угро-фінський і по крові їм ближчі естонці та фіни. 

 

Звісно, що під впливом російської окупації, яка тривала більше 300 років, а також штучної асиміляції й уніфікації українці мимоволі переймали деякі повсякденні практики, характерні для росіян. Утім, усі вони здебільшого є штучними і часом втратять свою актуальність. 

 

Таким чином, за історико-культурними, світоглядними, психологічними та навіть побутовими рисами українці та росіяни значно відрізняються. 

 

 

Така теза виникла ще в період панування Російської імперії на українських землях. У квітні 2014 року, коли вже було анексовано Крим і бойовики захоплювали на Донбасі органи влади, президент РФ в. путін заявив: «Нагадаю, що це Новоросія. Харків, Луганськ, Донецьк, Херсон, Миколаїв, Одеса не входили до складу України у царські часи». Ще у 1830–1840-х рр. в Російській імперії була випрацювана ідеологічна концепція, що заперечувала будь-який внесок запорозьких козаків та іншого українського населення в господарське освоєння теренів на Сході та Півдні України. Мовляв, ці землі, хоч і належали Війську Запорозькому Низовому, проте були не заселені. А справжня колонізація нібито розпочалася тут завдяки Росії в останній чверті XVIII ст., після ліквідації у 1775 році Запорозької Січі. Найкращим доказом штучності концепції Новоросії є той факт, що до кінця XVIII ст. навіть московські еліти не вважали землі сучасної Східної та Південної України питомою російською територією.

 

 

 

Насправді у межах сучасної Української держави немає історичних земель жодного з її сусідів по периметру кордонів: росіян, поляків, угорців, румунів, білорусів, молдаван. При цьому значна частина історичної української території перебуває у складі інших держав: на заході – Холмщина, Надсяння та Підляшшя. На теренах Холмщини і Надсяння праукраїнські племена, починаючи з V–VII ст. колонізували лівобережжя Західного Бугу, дійшовши до річки Вепр, а потім до Вісли. На території сучасної Румунії давніми українськими землями є Південна Буковина, Південна Мармарощина (Північна належить до Закарпатської області), Подунав’я. Українське населення тут з’явилося раніше за волохів. Буковина і Подунав’я (Берладське князівство) у XII–XIII ст. входили до складу Галицько-Волинського князівства, що стало спадкоємцем Київської Русі. Сучасне українсько-білоруське прикордоння також не відображає етнічної межі розселення українців і білорусів. Українські етнічні території – Берестейщина, південь Пінського та Мозирського Полісся, Гомельщина. Найбільша частка з тих питомо українських земель, які нині перебувають за межами сучасної Української держави, припадає на Російську Федерацію. До складу РФ входить значна частина Стародубського полку Гетьманщини (сучасна Брянська область РФ), знищеної Російською імперією у 1764 р. Також по той бік українсько-російського кордону перебуває увесь Острозький полк Слобідської України (сучасні Воронезька область РФ), яка утворилася у другій половині XVII ст. унаслідок колонізації українцями незаселених теренів на схід від історичного Лівобережжя Дніпра. Така ж доля спіткала територію північної частини інших чотирьох полків Слобожанщини – Харківського, Сумського, Охтирського й Ізюмського (сучасна Курська та Білгородська області РФ). На південному сході поза межами сучасної України опинилися землі, колонізовані запорозькими козаками й іншими переселенцями-українцями: Кубань, східне узбережжя Азовського моря (Таганрог із округою). У XX ст. до складу РСФРР передана територія, сфокусована на нижню течію Сіверського Дінця, так звана Шахтинська округа.

 

Отже, сучасна Україна є державою, що існує на етнічній українській території та відбиває основні особливості розселення українського етносу, починаючи з середини I тисячоліття.

 

 

Ігор Кочергін, доктор історичних наук, начальник

 

 

Білінський В.Б. Україна-Русь: історичне дослідження: у 3-х кн. Кн. 1. Споконвічна земля.– Тернопіль: Навчальна книга-Богдан, 2018.– 384 с.: іл.

Гаврилів І. Україна – Росія: протиборство европейської та евразійської цивілізацій.– Львів: Левада, 2018.– 107 с.: 3 л. карт. 

Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордони України.– Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2017.– 352 с.: карти.– (Історія без цензури).

Семененко В.І. Хто такі українці? Що таке Україна?.– Харків: Школа, 2010.– 160 с.– (Історичний архів. Маленькі таємниці великої історії).

Сергійчук В. Етнічні межі і державний кордон України.– Вид. 3-є, допов.– Київ: Сергійчук М.І., 2008.– 560 с.

Смолій В.А., Гуржій О.І. Як і коли почала формуватися українська нація.– К.: Наук. думка, 1991.– 112 с