Міф 21. Голодомор 1932–1933 рр. не був геноцидом українців

Іл. «Діти Голодомору». Худ. Н. Марченко //https://mala.storinka.org/

 

Задача міфу очевидна: заперечити факт спеціального наміру росії заморити штучним голодом українців. Через те, що під час Голодомору 1932–1933 рр. померли не лише етнічні українці, а й представники інших етносів, деякі російські дослідники стверджують, що голод не можна вважати геноцидом саме українців.

Геноцид – цілеспрямовані дії з метою повного або частково знищення груп населення за етнічними, расовими або релігійними мотивами. Вперше про Голодомор в Україні як про геноцид заговорив Рафал Лемкін у 1953 р. у виступі «Радянський геноцид в Україні». Саме в цій доповіді він уперше назвав голод 1932–1933 рр. в Україні геноцидом. До речі, ця доповідь і досі заборонена для розповсюдження на території рф!

Першим кроком до появи голоду стали хлібозаготівельні плани 1932–1933 pp., які перевищували плани 1928 р. удвічі при менших урожаях.
Жахливим ударом по селу став вихід постанови Центрального Виконавчого комітету та Ради Народних комісарів срср «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації і зміцнення громадської (соціалістичної) власності» від 7 серпня 1932 р. (Закон про п’ять колосків) Цією постановою за крадіжку державного майна встановлювалася вища міра покарання.

Наступним кроком совєтської влади стало застосування так званих «чорних дощок», які можна порівняти з проскрипційними списками часів римських імператорів. Згідно наказу, до тих сіл, які потрапили на «чорні дошки» застосовували такі засоби впливу:
1) негайне припинення підвозу товарів, повне припинення кооперативної та державної торгівлі; 2) повна заборона колгоспної торгівлі; 3) припинення всілякого роду кредитування;
4) перевірка і чистка кооперативних і державних апаратів від «ворожих» елементів. У таких нелюдських умовах, селяни, щоб вижити, намагалися вирватися з села. Щоб запобігти цьому 27 грудня 1932 р. у срср було запроваджено паспортну систему. Колгоспникам паспорти, звісно ж, не поспішали видавати. Безпаспортні селяни були закріплені, а простіше кажучи – закріпачені за колгоспом як безправні державні найманці аж до 1956 р.

Восени 1932 р. на всі продовольчі запаси селян було поширено грошові та натуральні штрафи. У разі відсутності зерна для здачі плану совєтська влада застосовувала конфіскацію всіх продуктів, що малися у господарстві, до того ж – за збільшеними нормами.

Селяни з появою перших складнощів почали шукати засобів порятунку. Одні купували на ринку харчі, інші продавали майно, міняли речі на зерно за межами України. Однак, швидко ці можливості були перекриті: селян перехоплювали на шляхах сполучень, у них забирали куплений хліб під приводом боротьби проти спекуляцій.

Незважаючи на ці факти, совєтська влада не зглянулася на вмираючого селянина. Більше того, вивіз збіжжя з України продовжував зростати.
У роки Голодомору селяни теж намагались боронитися, причому форми опору були різними: скарги в різні владні інстанції, міграція до регіонів, не охоплених голодом, ну і, звісно ж, силовий опір.

Напрошується доволі небанальний висновок. Голод в Україні було спровоковано, щоб учинити масове винищення кращих сил українського народу, тримати його в страхові та покорі. Голодомор став помстою більшовицької влади за волелюбність українського селянства, яке на початку 1920-х років не бажало коритися комуністам, а на початку 1930-х років відмовлялося йти до колгоспів.

Кампанію хлібозаготівель 1932–1933 р. комуністичні партійні бонзи сприймали не інакше як війну проти українського селянства. С.В. Косіор, виступаючи на XVII з’їзді КП(б)У, зазначав, що «ми (комуністи – І.К.) розгромили націоналізм, те, що як слід взялися за роботу на селі, і вирішило успіхи 1933 р.».

Результатом Голодомору 1932–1933 років стало знищення значної частини населення краю, а також ринково-товарного сільськогосподарського виробництва. Ліквідувався традиційний устрій, культура українців, значною мірою змінювався етнічний склад населення краю, посилилися процеси зросійщення, в суспільстві запанували авторитарні засади функціонування в усіх сферах соціального життя.

28.11.2006 року Верховна Рада України ухвалила закон «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні», в якому він кваліфікований як геноцид українського народу. 22 травня 2009 року Головне слідче управління СБУ порушило кримінальну справу № 475 за фактом вчинення геноциду в Україні в 1932–1933 рр. за ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 442 «геноцид» Кримінального кодексу України. У результаті слідчих дій було зібрано 330 томів кримінальної справи. Досудовим слідством і згодом рішенням Апеляційного суду м. Київ від 13.01.2010 р. встановлено, що Голодомор було спрямовано на знищення основної частини генофонду українського етносу – селян, адже етнічні українці за переписом 1926 року становили 88% сільського населення. Суд оцінив прямі втрати в Україні від Голодомору в 3 млн. 941 тис. осіб.

Фрагмент пам’ятника жертвам Голодомору а Києві //https://novyny.online.ua/zberezhi-pamyat-pereday-pravdu-ukrayina-vshanovue-pamyat-milyoniv-zhertv-golodomoru-1932-33-rokiv_n827598/

Окрім етнічного складу жертв Голодомору, який свідчить, що його було організовано саме проти українців є ще кілька важливих чинників: 1) в суміжних районах Польщі, росії, Білорусі такого голоду не було; 2) Голодомор лютував на території рф, але в тих районах, де компактно мешкали українці: Кубань, окремі районі Північного Кавказу, нижнє і середнє Поволжя; 3) репресивні заходи, спрямовані на організацію Голодомору, москва прив’язувала до української національної складової (селянства); 4) москва прагнула змінити етнічний склад України і ухвалила кілька постанов про переселення до її південних і східних областей кількох десятків тисяч росіян.

За сукупністю обставин Голодомор 1932–1933 рр. підпадає під статтю ІІ Конвенції ООН «Про попередження злочину геноциду» від 9.12.1948 р. і є геноцидом українського народу. Такий самий правовий висновок міститься і в матеріалах слідства СБУ та рішенні Апеляційного суду м. Київ, зазначених вище.
 

 

Радимо прочитати:

Брехуненко В.А. Війна за свідомість. Російські міфи про Україну та її минуле. ‒ Київ, 2017 ‒ 280 с.
Джонс Ґарет. Ціна правди / упоряд.: Я. Прихода та ін.; пер. з англ.: В. Пасічна та ін.– Київ: Жнець, 2019.– 289 с.– укр., англ. мовами.
Мейс Джеймс. Україна: матеріалізація привидів / упоряд. Н. Дзюбенко-Мейс.– 2-ге вид.– Київ: Кліо, 2021.– 688 с.
Міфи про Голодомор / Нац. музей Голодомору-геноциду, Ін-т дослідж. Голодомору; авт. тексту В. Брехуненко.– Дрогобич: Коло, 2020.– 68 с.: іл.
Сергійчук В.І. «Голодні, босі і роздіті»... Українські діти в 1932-1933 роках.– Вишгород: Сергійчук М. І., 2020.– 98 с. : іл.

 

Ігор Кочергін,
начальник Південно-східного міжрегіонального відділу
Управління забезпечення реалізації політики національної
пам’яті УІНП, голова Правління Дніпропетровської
обласної організації Національної спілки краєзнавців
України, доктор історичних наук, офіцер внутрішньо-
комунікаційного відділу Управління МПЗ, капітан ЗСУ

За матеріалами: Кочергін І.О. 1933 – біль, який не минає
// «І поліг наш народ, наче скошене жито...». Голодомор
1932–33 років на Дніпропетровщині.– Дніпропетровськ:
Арт-прес, 2008.– С. 23–36. та Брехуненко В.А. Війна за
свідомість. Російські міфи про Україну та її минуле.‒
Київ, 2017.‒ 280 с.

Опубліковано: Лютий 2023