Міф 18. Українську націю вигадав австрійський генеральний штаб

Іл. Картуш карти «Typus Generalis VKRAINÆ sive PALATINATUM PODOLIÆ, KIOVIENSIS
et Braczlawiensis terras  nova delineatione   exhibens» (Генеральна карта України), 1657 р. //
http://baitsar.blogspot.com/2017/12/xvii-xviii.html

 

Російська пропаганда стверджує, що до початку ХХ століття українців як нації не існувало. Підйом українського національного руху, який стався на початку ХХ ст. – це результат спецоперації Австрійського генштабу, який «штучно насаджував українську мову» і фінансував діяльність Михайла Грушевського й інших українських політиків з метою послабити росію як одного з головних ворогів Четвертного союзу в роки Першої світової війни.

Існування цього міфу є віддзеркаленням російського шовіністичного бачення українців та їхнього місця в історії.

Справа в тому, що до ХІХ ст. в російській імперії ідентифікація людини відбувалася за релігійним принципом. Українці та білоруси були православними, отже безпечними – «своїми». Однак, у першій третині ХІХ ст. до росії доходить європейська тенденція визначення національності за мовною ознакою та інтерес до вивчення фольклору, спровокований науковими роботами німецьких фольклористів братів Грімм, які мали в Європі чималий резонанс. У 1820-х роках в Україні з’являються перші фольклорні експедиції, до яких російська імперія ставиться досить поблажливо – перші дві збірки Михайла Максимόвича «Малороссийские песни» 1827 року та «Украинские народные песни» 1834 року вийшли в москві.

Примітно, що епіцентром українського відродження у першій третині ХІХ століття став навіть не Київ, а Харків, де з’явився перший український журнал «Український вісник», де творив перший український письменник-сентиметаліст Г. Квітка-Основ’яненко. 

У цей же час на теренах Австрійської імперії, до якої входили Галичина та Буковина, навпаки, всі національні потуги мали суттєво жорсткіші обмеження. Лише після революційних подій «весни народів» 1848 р. на теренах Галичини та Буковини починається поступова лібералізація і відродження національного життя. В умовах, коли в останній третині ХІХ ст. в російській імперії українське слово було заборонене, інтелектуали з Наддніпрянщини знаходять оптимальний вихід – друкуватися на Галичині.

Цікавий також інший факт: саме в цей час російська імперія почала всіляко підтримувати москвофільський рух на Галичині. У 1909 р. міністерство внутрішніх справ і міністерство фінансів прийняли рішення про регулярне виділення коштів на допомогу прикарпатським росіянам. Щорічно виділялося 60 тис. руб. і 25 тис. руб. У 1911-му прем’єр-міністр П. Столипін видав одноразово 15 тис. руб. на вибори до австрійського парламенту.

З початком Першої світової війни росія знову почала наступ на українство: було припинено легальний вихід української преси, унеможливлено діяльність українських політичних, кооперативних, освітніх організацій, на засланні опинилася низка чільних українських діячів, у тому числі й визнаний тогочасний лідер національного руху історик М. Грушевський. російська окупація Галичини у 1914 р. і розпочатий там терор знищили і «тилову базу українства». Як, до речі, і значне коло москвофілів, шокованих поведінкою «братів-одновірців». 

Здавалося, «українське питання» вкотре поховано російською владою.

Для того, щоб виправдати свої дії та вкотре довести собі й усьому світові, що України та української мови «не было, нет и быть не может», у 1914 р. російська пропаганда запустила міфологему про те, що українці – це спецоперація Австрійського генштабу, щоб розколоти росію. Особливої популярності цій тезі серед монархістів та українофобів надавав Український легіон Січових Стрільців, який воював на боці Австро-Угорщини.

Австрійське та німецьке командування й справді використовувало українців Буковини і Галичини для пропаганди серед полонених з українських губерній російської імперії. Полоненим постійно доводилася думка, що вони не російські піддані, а держави «Української», яка завдяки німцям має бути виділена зі складу росії. Австрійці не обмежувалися українською пропагандою лише серед полонених, але вели таку і серед населення зайнятих ними місцевостей Волинської губернії (у містах Володимирі-Волинському, Луцьку та деяких поселеннях Володимиро-Волинського повіту). 

 Українська маніфестація: мітинг на Софійській площі, 1917 // https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D1%96%D1%84%D0%B5%D1%81%D1%82%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F_%D0%B2_%D0%9A%D0%B8%D1%94%D0%B2%D1%96_19_%D0%B1%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B7%D0%BD%D1%8F_1917_%D1%80%D0%BE%D0%BA%D1%83#/media/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:Mityng.jpg

До лютого 1917 р. російській владі вдавалося запобігати появі та розвиткові українського руху. Однак, уже 4.03.1917 р. утворилась Українська Центральна Рада, а через два тижні в півмільйонному Києві відбулася 100-тисячна демонстрація на підтримку ідеї української держави. Це був справжній шок, від якого весь російський імперський світ оговтувався довго. Виявилося, що Київ зовсім не російське місто. Шовіністична російська газета «Киевлянин» зверталася до кожного росіянина виступити зі «справедливими» і «невідворотними» докорами проти абсолютно усіх представників «українства» наших днів.

З часом такі заклики забулися, бо Україна знову була окупована росією аж до 1991 року. Однак, із 2005 року (після Помаранчевої революції) теза про те, що «українську націю вигадав Австрійський генштаб» знову з’являється в російській пропагандистській риториці на всіх можливих рівнях.

У 2012 р. у російському журналі «Соционауки» вийшла пропагандистська стаття «Українська доктрина в політиці Австро-Угорщини та ґенеза українського націоналізму», де один із головних висновків був такий: «сформований та багаторазово закріплений австрійською державною пропагандою образ росії як вічного недоброзичливця і супротивника України відіграв значну роль в тому, що український націоналізм, який часто набирав крайніх форм шовінізму, але загалом характерний і типовий для суспільного дискурсу середини – другої половини ХІХ століття, за дуже короткий час трансформувався у досить агресивну ідеологію».

Усе це лише підтверджує думку, що російська агресія цілеспрямовано готувалася задовго до 2014 року. І, як і сто років тому, головна причина існування міфу про Україну й «Австрійський генштаб» – це намагання росії виправдати свої імперські амбіції та територіальні зазіхання на Крим і всю Україну.

 

Радимо прочитати: 

Брехуненко В.А. Війна за свідомість. Російські міфи про Україну та її минуле. ‒ Київ, 2017 ‒ 280 с.
Горєлов М.Є. Українська етнічна нація / М. Горєлов, О. Моця, О. Рафальський.– Київ: Еко-продакшн, 2012.– 192 с.
Єкельчик С. Імперія пам'яті. Російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві.– Київ: Критика, 2008.– 303 с.
Костів К. Книги буття українського народу.– Репр. вид.– Київ: Центр учбової літератури, 2021.– 190 с.

Ігор Кочергін,
начальник Південно-східного міжрегіонального відділу Управління забезпечення реалізації політики національної пам’яті УІНП, голова Правління Дніпропетровської обласної організації Національної спілки краєзнавців України, доктор історичних наук, офіцер внутрішньо-комунікаційного відділу Управління МПЗ, капітан ЗСУ

При підготовці матеріалу використано матеріали сайт
Українського інститут національної пам’яті uinp.gov.ua

Опубліковано: Сiчень 2023